V. Голодомор 1932—1933 рр

Становище у сільськогосподарському виробництві погіршувалося. У 1931 р. майже третина врожаю була втрачена під час жнив, пло­ща посівів зменшилася на 1/5 ч., а Південь України охопила посуха. Сталінська політика хлібозаготівель, незважаючи на скрутне стано­вище, нав'язувала селянам нереальні плани.

Над українським селом нависла смертельна небезпека. З України були вивезені майже всі хлібні запаси. Делегати Третьої конференції КП(б)У, яка відбулася в Харкові в липні 1932 р. у присутності сталінсь­ких емісарів Л.Кагановича і В.Молотова, з тривогою говорили про катастрофічне становище у сільському господарстві. Однак продрозверстка не була скасована. У 1930-1931 рр. держава витиснула з селянського сектора України майже по 400 млн. пудів хліба. З черв­ня по жовтень 1932 р. цей сектор дав тільки 132 млн. пудів. Проте хліб не залишився у колгоспних коморах. Сотні мільйонів пудів зерна були втрачені під час жнив і перевезень внаслідок незацікавленого ставлення колгоспників до праці у колективному господарстві. Найбільшого розмаху голод сягнув після роботи хлібозаготівельної комісії, весною — літом 1933 р., коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Люди вмирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми — жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голодомору була смерть мільйонів дітей. Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть. На кордонах з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував на повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, тому було дано розпорядження засекретити матеріали перепису. Серед вчених, які намагалися встановити число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кіль­кість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. загинуло 7 млн людей, з них — 5 млн. в Україні. Українські історики оціню­ють прямі втрати від голоду у 3-4 млн. чоловік.

Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією, окрім очевид­них людських втрат та величезного морального удару, він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиція­ми. Замість нього з'явилося колгоспне село, яке вже не виступало проти радянської влади, бо колективізація придушила почуття індивідуалізму, яке було основним для українського селянина. Як підкреслює Я.Грицак, на декілька поколінь вперед Голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

VI. Сталінські репресії в Україні.

Перш за все необхідно з'ясувати, що ми будемо розуміти під поняттям “сталінізм”. У філософському широкому розумінні — це тоталітарний різновид соціалізму, у буденному розумінні — синонім особистого диктаторства і тиранії. Й.Сталін як політичний керівник, культ його особи, нарешті, сталінізм з його адміністративно-командною системою — все це не просто продукт конкретно-історичного розвитку, а результат дії фундаментальних факторів. Розглянувши сукупність цих факторів, ми зможемо дати не лише об'єктивні, а й адекватні масштабам трагедії, що її пережило наше суспільство, пояснення причин виникнення сталінізму.

Слід особливо підкреслити: у формуванні й культу особи, й сталінізму спостерігається певна закономірність. У 1927 р. Сталін вийшов переможцем у затяжній боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті В.Леніна. Йому вдалося позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії. Саме при Сталіні партія змогла поширити владу на всі сторони життя суспільства, почала формуватися адміністративно-командна система управління. Відкрита критика Сталіна ставала дедалі неможливою, оскільки могутнє ЧК (Надзвичайна комісія) послідовно ліквідовувала реальну опозицію.

Провідниками сталінізму в Україні були В.Молотов, Л.Каганович, С.Косіор, які зробили чималий внесок у формування сталінської системи керівництва. У березні 1929 р. відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на закритому засіданні якого виступив Л.Каганович з доповіддю “Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій”. В ній підкреслювалось, що “у зв'язку з посиленням активності ворожих інтелігентських груп, а також органі­заційно оформлених окремих угрупувань у місті і селі (монархічні елементи, сіоністи, українські націоналістичні контрреволюційні елементи) необхідно посилити з ними боротьбу, здійснюючи при цьому необхідні арешти...”.

Одним із перших інспірованих судових процесів стала справа “Спілки визволення України” (СВУ). По цій справі у 1929-1930 рр. “про­ходило” 45 провідних вчених, письменників, зокрема, С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Слабченко. Організації приписувалася мета: за допомогою іноземних держав, емігрантсь­ких сил підбурювати селянство проти колективізації, на вбивство Сталіна та відокремлення України від Радянського Союзу. Проте, СВУ, як організації, ніколи не існувало, мова може йти лише про інтелектуальну опозицію.

Друга справа — справа т. зв. “Українського національного центру” (УНЦ) та його частину — “Українську військову організацію”. За цією справою було засуджено 50 людей — 21 — розстріляно, більшість померла у таборах, їх звинувачували у підготовці збройного повстання проти радянської влади.

Серйозних переслідувань зазнала Академія наук. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, а його самого вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. Автор багатьох книг з історії Украї­ни акад. Д.Яворський був звинувачений у дрібнобуржуазному націоналізмі та позбавлений звання академіка, перебував на Соловках, а у 1937 р. розстріляний.

За деякими підрахунками у 1937-1938 рр. з 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців ліквідовано 6 2. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дає підставу назвати добу 20—30-х років “розстріляним відродженням”.

VII. Західна Україна у міжвоєнну добу

Західно-українські землі в період з 1919 по 1939 рр. поділили між собою три держави — Польща, Румунія і Чехословаччина, пізніше частина земель підпала і під владу Угорщини. Соціально-економічне та політичне становище цих українських земель відбивав загальний рівень розвитку цих країн. Проте соціальні відмінності накладалися на національні: український селянин жив гірше за польського, мадярського чи румунського. Західні українці намагалися створити власну противагу іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена система кооперативів, проте польська влада стримувала їх розвиток. Поляки намагалися обмежити діяльність українців другорядними господарськими сферами. Не кращими були справи і в Закарпатті та Буковині.

У таких умовах посилили свою діяльність українські політичні та громадські організації. 1928 р. стає вододілом у розвитку українсь­кого політичного життя. Участь головних українських партій у виборах викликала гостру боротьбу між прихильниками еволюційної й революційної, легальної та нелегальної політичної участі. За таких обставин Є.Коновалець та його найближче оточення вирішили ство­рити масову організацію, яка б могла вести як легальну, так І неле­гальну роботу. І така організація була створена в кінці січня 1929 р. у Відні. Вона отримала назву Організація українських націоналістів (ОУН). Лідером її став Є.Коновалець, ідеологами Д.Донцов та В.Липинський.

Д.Донцов, автор відомих праць “Підстави нашої політики” (1921 р.) та “Націоналізм” (1926 р.), раціоналізму попередніх ідео­логів українського національного руху — Драгоманову, Франку, Грушевському протиставив ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму — інтерес нації понад усе, демократії — принцип ініціативної меншості і творчого насильства. Його ідеологія за своїми засадами була близькою до фашистської, проте не можна стверджувати, що він сліпо наслідував фашистські ідеї. Цікаво, що старе націоналістичне гасло Махновського “Україна для українців” Д.Донцов пропонував замінити новим — “Українці для України”.

Праці Д.Донцова фактично сформували світогляд цілого поко­ління галицьких українців, в основному студентів, які складали основу ОУН.

В.Липинський був одним із перших європейських політичних теоретиків, хто побачив спорідненість більшовизму і фашизму. Відтак він послідовно критикував як комуністів і українських соціал-демократів, так і послідовників Д.Донцова.

Таким чином можна стверджувати що час між двома світовими війнами був досить скрутним і насиченим різними подіями, але його не можна назвати пропащим, бо в інтелектуальному відношенні цей період був цінним завдяки появі нових ідей та концепцій. Проте Україну чекали ще більш суворі випробування.

Лекція 12, 13, 14.

УКРАЇНА

В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 рр.)

ПЛАН.

I. Крах Версальсько-Вашингтонської системи. Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація.

II. Західно-українські землі у контексті радянсько-німецьких договорів 1939 року.

III. Окупація України військами нацистської Німеччини та її союзників.

IV. Рух опору.

V. Звільнення України від нацистських окупантів.

VI. Підсумки та уроки Другої світової війни. Ціна перемоги для України.

Література

1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні.— Львів, 1993.

2. Роєнко В. Друга світова війна. 1939-1945.— К.,1994.

3. Трубайчук АФ. Друга світова війна. Коротка історія.— К.,1995.

4. Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941—1944 рр. мовою документів, очима історика).— К.,1994.

5. Швагуляк М. “Українська карта” (Друга світова війна)// Дзвін.— 1990. — №7.

Фільми: О.Довженко Україна в огні.-1944.

Д.Месхієв Свої (за участю Б.Ступки, С.Гармаша,К.Хабенського)

А.Кудиненко Окупація. Містерії. – Білорусь, 2004р.

Олексій Герман Проверка на дорогах.- 1978.

Світлана Кармаліта. Торпедоносці. 1985.

Док. фільм Війна. Український рахунок. Телеканал 1+1.-2002-2003.

I. Крах Версальсько-Вашингтонської системи.

Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація.

Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загаль­ного миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззбро­єння. Проте ця система не змогла врятувати світ від Другої світової війни.

У Другій світовій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. кв. км. За роки війни в армії воюючих держав було мобілізовано 110 млн. чоловік.

За різними підрахунками на фронтах загинуло від 50 до 67 млн. чоловік, 90 млн. було поранено, близько половини загиблих ста­новило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.

Які ж причини цієї війни?

По-перше, несправедливість Версальсько-Вашингтонської системи, що поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Найбільшою мірою це виявилось у політиці Німеччини, Італії та Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля в боротьбі за збереження миру. Фактично було зруйновано всю систему безпеки, створену у 20-ті роки.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії і Франції, спрямована на “умиротворення” агресора, а також “ізоляція США”, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусуну­лись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно Радянського Союзу. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з нацизмом і тоді війна для нього прийняла справедливий характер, для радянського народу це була Велика Вітчизняна війна.

Стосовно періодизації, то сучасні вчені виокремлюють три великі етапи війни:

— Перший етап — 1 вересня 1939 р.— 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти стратегічними територіями в Європі, Африці, Азії та в Океанії.

— Другий етап — 19 листопада 1942 р.— 8 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції, війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі та змусили їх капітулювати.

— Третій етап — 9 травня 1945 р.— 2 вересня 1945 р. Завершення війни на Тихому океані і розгром мілітаристської Японії. Кінець другої світової війни.

II. Західно-українські землі у контексті

радянсько-німецьких договорів 1939 року

Лідери Німеччини, Італії, Великобританії та Франції у вересні 1938 р. уклали Мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. 30 вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній значалося, що питання англо-німецьких відносин має величезну вагу для Європи і може забезпечити мир. Та ці документи не принесли очікуваних результатів. У березні 1939 р. внаслідок Віденського арбітражу, згідно з яким південь Чехословаччини передано Угорщині, було окуповано Закарпаття. Таким чином Німеччина поширювала свій вплив на Схід. У цих умовах Радянський Союз пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як “пакт Молотова — Рібентропа”. Він був розрахований на 10 років. Документ складався з двох частин. Першою з них був Договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язуються не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками.

Набагато важливішим був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1. вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію та Латвію. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарва — Вісла — Сян, в ній також додавалося: “Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей”. Стаття 3 відзначала “інтереси СРСР щодо Бессарабії”. Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1913 р.

Результатом Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту “Молотова — Рібентропа” був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де провідна роль відводилась авіації й танкам. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. Населення СРСР зросло на 12 млн. осіб.

У Західній Україні було інспіровано “відновлення” радянської влади. З цією метою 22 жовтня організовано вибори та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську. Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. У складі УРСР було створено дві нові області — Чернівецьку та Ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР.

Хоч включення західноукраїнських земель було безпосереднім результатом змови між диктаторами, значення його в історії долі українського народу важко переоцінити — вперше українці об'єдналися в межах однієї держави.

Загалом ставлення до радянської армії українського населення західних земель не було ворожим. Треба сказати, що деякі політичні заходи радянської влади були радо зустрінуті місцевим населенням. Перш за все було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти, помітно покращилося медичне обслуговування населення, були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, які раніше контролювали поляки. Найпопулярнішим заходом стала Експропріація радянською владою польських землевласників. Проте паралельно йшов процес руйнування створених західними українцями соціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на Схід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні кооперативи, припинили діяльність товариства “Просвіти” тощо. Із політичних організацій залишилася одна більш-менш дієздатна організація — організація Українських Націоналістів (звичайно ж, її підпільна мережа).

З часом почали проявлятися й інші непривабливі сторони радянізації — оголошено колективізацію, заборонено викладання релігії в школі, конфісковані церковні землі.

Навесні 1940 р. розпочалися масштабні репресії, головними жертвами яких стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики та політичні лідери. Усього за 1939—1941рр. з західних земель на схід було депортовано близько 550 тис. осіб.

III. Окупація України військами нацистської Німеччини

та її союзників.

У загарбницьких планах рейху Україні відводилося особливе місце. Згідно з генеральним планом “Ост” нацисти мали намір протягом декількох десятиліть переселити з України мільйони людей, а на їх місце поселити німців-колоністів. Україна мала стати аграрною колонією Німеччини. Після окупації частину українських земель передбачалося передати сателітам гітлерівського рейху як плату за його підтримку.

22 червня 1941 р. Україна стала першим об'єктом агресії. Протягом короткого часу фашисти окупували майже всю її територію. Серед причин поразок та невдач на початку війни необхідно зазначити не лише неготовність країни та армії до широкомасштабної війни, а й військову доктрину СРСР — вважалося, що війна буде вестися на “чужій території”, тому більшість запасів зброї, боєприпасів, техніки, пального було розташовано поблизу кордонів і захоплено противником у перші дні війни. Не останню роль відіграли і репресії, проведені в армії.

За три тижні війни німецькі війська просунулись в глибину території СРСР на сотні кілометрів. Цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних причин обумовив важкі наслідки бойових дій в Україні. З метою зупинити нацистів в Україні було сформовано два фронти: Південно-Західний під командуванням генерала М.Кирпоноса та Південний під командуванням генерала І.Тюленєва. Проте саме в Україні фашистам вдалося здобути кілька вражаючих перемог. У вересні 1941 р. їм вдалося знищити у районі Києва величезні ра­дянські сили й захопити 650 тис. полонених.

Ще у липні 1941 р. фюрер видав наказ “Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях”. Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, т. зв. рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій, а рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, яке знаходилося під юрисдикцією Розенберга. Рейхскомісаріат “Україна” був утворений у серпні 1941 р. і обіймав Правобе­режжя і більшу частину Лівобережжя. Керівництво було доручено Е. Коху, відомому своєю жорстокістю, який сам про себе говорив: “Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття та власність українців”. Столицею було обрано м.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів — “Волинь і Поділля”, “Житомир”, “Київ”, “Дніпропетровськ”, “Миколаїв” і “Таврія”. Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства як окремий район. Буковина й частина Південно-Східної України, з Одесою включно, були передані Румунії. Ізмаїльська область увійшла до складу губернаторства “Бессарабія”, Чернівецька — до губер­наторства “Буковина”, а Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей створили губернаторство “Трансністрія”. Закарпаття було передано Уго рщині. Таким чином, на час німецької окупації Україна перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Східні землі в околиці Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії.

Аналіз структури і чисельності німецької цивільної адміністрації в Україні показує, що фашисти намагалися зберігати тут повний контроль. На всі більш-менш важливі адміністративні посади намагалися призначати німців, а сільським старостою, дрібним поліцаєм або мером маленького містечка могли стати й українці.

Усі українські громадські організації були розпущені. З січня 1942 р. залишилися лише початкові школи, із 115 газет залишилося 40, та й ті підлягали суворій цензурі. Політика окупаційної влади мала відверто расовий характер — панівною нацією проголошувалися німці. У спеціальній директиві “Щодо проведення умиротворення в Україні” від 28 червня 1942 р. говорилося: “У разі виникнення сумнівів щодо правильного вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас най­більш правильними”.

В Україні було утворено 50 гетто й понад 180 великих концта­борів, одним із найбільших був Янівський табір, де загинуло понад 200 тис. чоловік, головним чином військовополонені. За кілька місяців окупації нацисти замордували приблизно 850 тис. євреїв. Тіль­ки за два дні 29—30 вересня 1941р. у Бабиному Яру в Києві було вбито близько 33 тис. чоловік. Тут розстріли набули регулярного ха­рактеру, всього за часи окупації лише у Бабиному Яру загинуло понад 100 тис. чоловік.

Нацисти вивозили з України продукти (85% усього постачання Німеччини з окупованих радянських територій вивозилося саме з українських земель). Згодом нацисти вирішили розпочати примусову мобілізацію робочої сили.

Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найбільш жорстким він був у Рейхскомісаріаті, м'якшим — на Закарпатті.