Вступ до курсу. 2 страница

Цікаво, що на західноєвропейських географічних картах 16 ст. було зафіксовано назви “Ucraina”, “Ukraine”, “Ukraina”, саме такою картою у 1572 р. користувався Генріх Анжуйський. На пізні­ших картах Гійома де Боплана, який протягом 1630—1647 рр. працював фортифікатором в українських землях, — автора книги “Опис України” ми зустрічаємо позначки земель Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини і Карпатського Покуття як “Ukraina”, Галичину як “Russia”(Русь), а російські землі — “Moskowia”. Сучасні історики, зокрема Н.Яковенко пропонує уявити собі географічний простір життя української спільноти як гігантський чотирикутник, що на заході обмежується р. Сян та р. Західний Буг, на півночі — р. Прип'ять та р. Десна, на сході — р. Сіверський Донець, а на півдні — Причор­номорським степом. Відтак, можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Україна стихійно синтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь. Через Україну проходило декілька кордонів: біологічний — між степом і лісом, гідрографічний — між басейнами Чорного і Балтійського морів, соціально-економічний — між кочовиками І осілими землеробами, етноконфесійний — між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками (згодом мусульма­нами) та етнокультурний — між цивілізаціями Європи і Азії.

Тепер щодо етнонімів. Термін “Руська земля” вперше згадується у 852 р. і вживається у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я і розширеному — з охопленням усіх територій, які спершу підпоряд­ковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. У першій половині 14 ст. вперше почав вживатися термін “Micra Rosia” — Мала Росія та “Megale Rosia” - Велика Росія. При цьому “Мала Росія” означала первинну територію, а “Велика” — її новоутворені частини.

Поняття “Україна” також вживалося у двох значеннях: конкретному — географічному — Подніпров'я і розширеному — як синонім всього українського простору. Перша письмова згадка про Україну з'явилася у Київському літописі за Іпатіївським списком у 1187 р. Згадуючи про смерть переяславського князя, літописець стверджував, що “о нем вся Україна много стогнала”. Що до етимології етноніма Україна, то існує декілька версій, серед яких, на наш погляд, особливо переконлива гіпотеза українського дослідника С.Шелухіна, який вважає, що після того, як молодші князі економічно і політичне зміцніли, їх вже не влаштовували “уділи”, якими їх наділяв старший київський князь, вони були спроможні землю собі відрізати — украяти, стільки, скільки могли утримати власноруч. Звідси і термін — україна, тобто частина чогось цілого (порівняйте: кроїти з тканини, окраєць хліба тощо).

По різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об'єднання, але це вже матеріал наступної лекції.

ЛЕКЦІЯ 2.

КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА.

План.

І. ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ-------------------

ІІ. ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

ІІІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов'ян. — К., 1991.

2. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. — К., 1968.

3. Залізняк Л. Первісна історія України. К., 1996.

5. Петров В.П. Етногенез слов'ян. — К., 1972.

5. Толочко П.П. Київська Русь. — К., 1996.

7.Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України.— К., 2005.

8. Мицик Ю., Бажан О., ВласовВ. Історія України. — К.,2010.

9. Мітягін В.Ю. УСЕ. Історія України. – К., 2007 – 2008.

І. Формування давньоруської Київської держави.

До сьогодні у науковій літературі предметом дискусій є питання — чи була скандинавською за походженням княжа династія і чи мало місце “покликання” варягів на княжіння? Проте остаточно з'ясовано, що вихідним пунктом розвитку давньоруської державності були племенні об'єднання східного слов'янства. У Східній Європі таких племінних угруповань “Повість временних літ” зафіксувала близько півтора десятка. Головною формою політичної організації східних слов'ян напередодні утворення відносно єдиної Київської держави були спочатку союзи племен, які поступово трансформувалися в племенні князівства. Характер цих утворень співвідноситься з двома історичними періодами: військової демократії та вождізму. Територіально-політичні утворення східного слов'янства характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності – І етап. Кожне з цих утворень було окремою етносоціальною групою з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. У межах племінних об'єднань складався інститут спадкоємницької князівської влади, що виконував важливі функції воєнно-політичного керівництва і створював стійкіші політичні утворення.

Наступним етапом у формуванні давньоруської держави було виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських і приільменських слов'ян, відповідно з центром у Києві та Новгороді.

Конфедерація слов'янських і неслов'янських племен, яка виникла у північній частині слов'янського світу, увібрала до свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. Ці племена, як свідчить літопис від 859 р., змушені були платити данину варягам, що при­ходили за нею “із-за моря”. Спочатку варяги не мали тут постійних пунктів представництва своєї влади — вони здійснювали лише епізодичні набіги, збираючи данину “від мужа”. На початку б0-х років 9 ст. місцеве населення відмовило варягам у виплаті данини і спіль­ними зусиллями вигнало їх за море. Однак звільнення від зовнішньої експансії не привело до спокою. Місцеві правителі, не бажаючи посту­питися своїми правами один перед одним, запросили на князювання іншу групу варягів. Так на новгородському князівському столі утвердилася правляча династія Рюриковичів.

Київ, розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, відкритому для нападу дні­провських піратів, потребував серйозного захисту. Крім того, геогра­фічно він був розташований якраз посередині відомого торговель­ного шляху “з варяг у греки”, яким користувалися норманські дружини, як представники найбільшої торговельної корпорації півночі. Археологічні дослідження свідчать, що існування Києва не як поселення, а як міста, можна віднести приблизно до 7 ст.

Саме область Середнього Подніпров'я була давнім державотвор­чим осередком. У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку вона помітно випереджала інші східнослов'ян­ські регіони. На зламі 8—9 ст. тут в результаті внутрішньополітичної консолідації складається ранньодержавне об'єднання з центром у Києві.

В історичних колах відкритим залишається питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані. В цілому можна стверджувати, що нормани, відіграючи значну роль у конкрет­них подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави не мали визначального значення у розвитку східнослов'янсь­кого суспільства. Порівняння хронології формування держав на Русі та в інших слов'янських народів не дає досить вагомих доказів тези, про участь норманського елементу в утворенні держави, прискоренні або уповільненні цього процесу.

Деякі вчені слідом за М.Грушевським вважають Київську Русь етнічною українською державою. Зупинимося більш детально на розгляді цієї тези. Виникнення повноцінної державної організації над Дніпром, як результат усіх змагань і досягнень автохтонного населення Середнього Подніпров'я, ні в якому разі не доводить, що Київська Русь була етнічно однорідною. Хоч слов'янський елемент у Київській державі і був провідним, однак до її складу входило біля двох десятків неслов'янських племен, які, інтегруючись у суспільство, об'єктивно сприяли етносоціальним змінам, що відбувалися у самому слов'янському середовищі (О.Пріцак, Н.Яковенко). Ранньофеодальна політична держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів у давньоруському суспільстві. Це виявлялося в залученні центральною владою населення всіх земель до виконання суспільно необхідних робіт, в удосконаленні законодавства І, нарешті, у прийнятті спільної релігії — християнства. Саме ці процеси сприяли етнічній інтеграції.

Проте, багато хто з дослідників наголошує на провідній ролі саме полянських племен у процесі державотворення, що дає їм можливість погодитися з тезою М.Грушевського про протоукраїнський характер Давньоруської держави. В історіографії з давніх-давен то­читься дискусія навколо історичної спадщини Київської Русі. Російські історики у переважній більшості розглядали росіян як головних, а іноді навіть єдиних спадкоємців давньоруської спадщини.

ІІ. Політичний устрій Київської Русі.

Достеменно відомо, що єдність території Руської землі 8—9 ст. ґрунтувалася не на родоплемінній спільності, а на політичній. Відтак помітне поширення політоніму “Русь” було безумовно пов'язане з утвердженням нової етносоціальної спільності державного типу.

Чи мала Київська Русь ознаки держави? Безумовно, події внутрішнього життя, зовнішні стимули були передумовами утворення державного організму. І хоча спочатку Русь була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, та згодом задля встановлення контролю над торговельними шляхами між Балтійським та Серед­земним морями цей союз утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.

Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Київська Русь прийшла до феодалізму, “перескочивши” через стадію рабовлас­ницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і у слов'ян. Тому Київську Русь можна вважати

ранньофеодальною державою з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).

За формою правління — це монархія на чолі з Великим князем, який спочатку виконував переважно військові функції, але з часом зосередив у своїх руках всю політичну владу. Важливу роль у політичному управлінні відігравали також княжа рада та його пред­ставники на місцях (удільні князі, тисяцькі, посадники тощо). Окремі державні питання вирішувало віче (народні збори), значення якого поступово зменшувалося. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, що обговорювалися на віче, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати політику князя, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. В період феодального роздроблення посилилася роль феодальних з'їздів, на які збиралися всі князі, їх найбільші васали, окремі представники духовенства.

Після утвердження на князівському столі у Києві новгородського князя Олега, який знищив місцевих правите­лів — князів Аскольда і Діра, Київ було проголошено офіційно стольним градом усієї Давньоруської держави. Формування єдиної Київської держави було складним і тривалим процесом. І хоча певний час київські правителі змушені були рахуватися з військово-політичною могутністю, на яку спиралася влада племінних князів, центральна влада не полишала спроб обмежити прерогативи місцевої знаті.

Першою серйозною спробою запровадити суворий порядок збирання данини для зміцнен­ня економічної могутності центральної влади, був організований княгинею Ольгою (945—964) успішний військовий похід на древлян.

Наступним кроком закріплення східнослов'янських земель за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями, коли у 969 р. князь Святослав вперше призначив своїх намісників до великих міст для управління прилег­лими до них землями. Відтоді практика призначення велико­князівських намісників, якими звичайно були члени правлячої князівської родини, міцно укорінюється у суспільно-політичному устрою Київської держави.

У кінці 10 — на початку 11 ст. Київська Русь стала централізованою державою з відносно єдиною монархічною формою правління. Зміни у структурі державної влади виявлялися у зростанні економіч­ної і політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу у межах всієї території.

Князь Володимир (980—1015) усу­нув від влади місцевих князів, зосередивши 17 виключно в руках династії, і запровадив більш конструктивний підхід до управління дер­жавою — “родовий сюзеренітет”, посадивши власних синів (він мав 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь.

Ярослав Мудрий (1019—1054) для запобігання міжусобній бо­ротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами, запровадив принцип старшинства в межах родини. І хоча певний час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод.

Щоб покласти край ворожнечі, у 1097 р. князі на своєму з'їзді у Любечі визнали право успадкування земель, які займали на той час. З перемогою принципу “вотчини” над системою старшинства або ротації, майбутнє князів було пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Протягом 12 ст. виникло до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицьке-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, об'єдна­ними спільними династичними узами.

Після реформи Ярослава Мудрого в системі успадкування влади почався процес її децентралізації, внаслідок якого великий київський князь врешті-решт став не більше як титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. Князювання Ярослава Мудрого було своєрідним апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується політичне становище держави, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину “Руську правду” — правовий кодекс усієї країни, в якому існуючі закони не лише систематизувалися, а й подекуди змінювалися, що свідчило про зро­стаючу турботу правителя про життя його підданих. Головою право­суддя був князь.

Загальновідомим є той факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян-смердів були відносно незалежними. Проте у 12— 13 ст. з'являються ознаки зростаючого утиску селянства феодалами, що набував різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам. Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбу­вання військової повинності допоміжного характеру під час війни.

У фінансуванні своєї діяльності князі залежали від данини. Згодом розвинулася більш складна система оподаткування, що включала кожне господарство. До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи.

Щодо ідеології суспільства Київської Русі, то з прийняттям хри­стиянства у 988 р. воно стає загальнообов'язковою релігією. Оскіль­ки візантійська християнська церква підтримувала монарше право на владу, київські князі знайшли у ній ідеологічну опору, яка раніше була відсутня. Крім того, церква залишалася чи не найголовнішою силою, що забезпечувала певну стабільність сус­пільно-політичного життя давньоруського суспільства та терито­ріальної цілісності країни. Гальмуючи сепаратистські тенденції на місцях, церква об'єктивно перешкоджала визріванню самостійних державних утворень, проте не могла їм запобігти. І, нарешті, прий­няття християнства наблизило Київську Русь до християнського Заходу, відірвавши її від мусульманського Сходу, країна обрала євро­пеїзований шлях політичного розвитку.

Таким чином, можна зробити висновок про важливе значення Київської Русі в історії українського народу, яке передусім полягає у тому, що Давньоруська держава об'єднала східнослов'янські племена, створила міцну організацію, яка довго захищала не лише українські землі, а й всю Європу від нападів степових кочовиків — печенігів, половців, монголо-татар, в її надрах зароджувалася українська національна культура, мистецтво, наука та освіта, християнізація Русі підштовхнула українські землі до європейських обіймів і навіки пов'язала її долю з Європою.

ІІІ. Галицько-Волинське князівство та його роль

в історії українського народу.

Як вже зазначалося, спільний в масштабах усього східного слов'янства центр у 9—13 ст. мав переважно політичний характер.

В часи феодального роздроблення напередодні татаро-монгольської навали на території Південної Русі виразно намітилася політична колізія: виявлення у межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів — західного (Галичина і Волинь) та східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж кінця 12— першої половини 13 ст. вели між собою наполегливу боротьбу за право очолити об'єднувальні тенденції у межах всієї Південної Русі, яка саме в цей час дістала назву “Україна”, і де активно відбувався процес формування українського етносу.

З розпадом Київської держави, причинами якого були великі простори держави і княжі міжусобиці, посилення нападів кочових племен, занепад економіки через війни і втрата торговельного шляху “з варяг у греки”, поліетнічність суспільства, формування українського етносу зосереджується на землях Галицько-волинського князівства. У ньому проживало майже 90% населення, котре мешкало тоді у межах нинішніх кордонів України. У культурному плані ці землі були своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Ці обставини надавали процесу формування українського етносу у цих землях особливої гостроти: з одного боку, прискорили процес формування національної свідомості, а з другого — ускладнювали його.

Майже 100 років Галицьке-Волинське князівство, як осередок української державності, сприяло етнічній консолідації українців, економічному й культурному визріванню українського етносу. Державної єдності Галицьке-Волинське князівство набуло наприкінці 12 ст., коли у результаті напруженої і тривалої боротьби великого князя Романа Мстиславича з галицьким боярством у 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і утвердити тут свою владу. Об'єднавши Галичину і Волинь, Роман Мстиславич стає наймогутнішим правителем Русі. Йому вдалося підірвати політичну монолітність місцевих бояр і примусити визнати себе за самодержця.

Проте, після смерті Романа галицьке боярство, володіючи знач­ними територіями, поступово зосереджує у своїх руках головні органи місцевого управління та владу. Спираючись на свою економічну та воєнно-політичну могутність, місцева знать фактично розпоряд­жалася князівським столом, запрошуючи та усуваючи князів. Політична влада галицького боярства і його участь у державному управлінні реалізовувалась через боярську раду, значення якої особливо зростає у перші десятиріччя 13 ст.

Поставлений боярством Данило Галицький, у боротьбі з ним спробував спертися на віче, яке скликалося 1213 і 1235 рр., однак реальної допомоги не отримав. Після Ярославської битви 1245 р. Данилові Галицькому вдалося ліквідувати боярську опозицію, що привело до відновлення єдності Галицько-волинського князівства. Проте, піднесення нової слов'янської держави викликало зане­покоєння монгольських ханів, які у 1242—1243 рр. заснували в по­низзі Волги власну державу, що в руських джерелах згодом отримала назву Золота Орда. У 1245—1246 рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, і домігся підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство, фактично ставши спадкоєм­цем усіх тих виключних прав, що раніше належали київським князям.

Встановлення васальних відносин із золотоординськими ханами не тільки не привело до втрати політичної суверенності Галицько-волинської держави, а й розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Галицьке-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні стосунки з Німецьким орденом та Литвою і у такий спосіб відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Значним досягненням Юрія І, онука Данила Галицького, було утвердження константино­польським патріархом Галицької митрополії, яка стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності. А сам Юрій, як і його славнозвісний дід, носив титул “короля Русі”.

Сини Юрія — Андрій і Лев продовжували політику батька і обидва загинули у боротьбі проти литовських загарбників, ця загибель поклала кінець династії Романовичів. Галицьке боярство обрало на королівство сина мазовецького князя — Болеслава, якій назвався Юрієм. Болеслав-Юрій провадив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив угоди з німецькими лицарями, встановив добросусідські взаємини з Литвою, скріпивши їх своїм шлюбом з дочкою великого князя литовського Гедиміна. У внутріш­ній політиці він намагався обмежити владу боярської олігархічної верхівки, яка фізично усунула Болеслава-Юрія (отруїла).

Після смерті Болеслава-Юрія на Волині утверджується влада литовського князя Любарта. Галичина зберігала свою незалежність аж до 1349 р., поки не була приєднана до Польського королівства. Так розпочалася довготривала боротьба за галицько-волинську спадщину, що завершилася її розподілом між Польщею та Литвою.

Таким чином, можна представити розвиток українського етносу у період раннього Середньовіччя у вигляді витків спіралі, що розкру­чується знизу вгору. Якщо припустити, що, зародившись приблизно у перших століттях по Р.Х., праукраїнський етнос сформувався на етнічному субстраті різних племен і відповідно мав зародки державної організації у формі союзів племен, то це можна позначити першим витком спіралі, або першою праукраїнською цивілізацією. Тоді, відповідно, консолідувавшись у багатомовну, поліетнічну дер­жаву — Київську Русь, слов'янські племена стартували на новий — другий виток спіралі, у другу цивілізацію. У цьому витку найбільший розквіт припадає на час князювання двох талановитих володарів:

Володимира Великого, який вирішив дві дуже важливі проблеми — хрещення Русі, що повернуло Русь до християнського світу, та збирання земель навколо Києва, який стає центром Староруської цивілізації, і Ярослава Мудрого, що заклав основи власного права і вийшов на рівень родинних зв'язків з Європою. Як ми мали мож­ливість побачити, існування різних етносів в межах однієї держави мало як позитивні, так і негативні наслідки, до яких необхідно від­нести консолідуючі та роз'єднуючі тенденції, що, з одного боку, укріп­лювали економічну і політичну могутність держави, а з другого, — величезні простори країни ускладнювали управління і тому сепара­тистські тенденції давали про себе знати.

1240 рік є своєрідною межею, найнижчим рівнем розвитку дру­гого витка, коли внаслідок нищівної монголо-татарської експансії національне життя занепадає. Саме тоді з багатоетнічного держав­ного організму виокремилися чотири самостійних етноси — українсь­кий, новгородсько-псковський, російський та білоруський і кожен з них пішов самостійною спіраллю розвитку, але до сьогодні дійшли три, бо новгородсько-псковський був поглинений російським етносом (Я.Дашкевич).

Галицько-Волинське князівство розпочинає за нашою схемою наступний виток цієї умовної спіралі — третю цивілізацію. В Галицько-Волинській державі етнічна самосвідомість і самоідентифікація розвинулися до національної свідомості, що стає можливим у межах власної національної держави на материнських етнічних землях.

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. ПОЧАТКИ КОЗАЧЧИНИ. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ.

Тема 2. Політичне становище та соціально – економічний розвиток

українських земель середини ХІV – першої половини ХVІІ ст.

План

4. Політичне становище українських земель у складі ВКЛ та Речі Посполитої.

5. Соціально – економічний розвиток України. Спротив полонізації. Братства. Берестейська унія.

6. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу.

Література

1. Борисенко В., Заремба С. Україна козацька. – К., 1993.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії. — К., 1998. — С. 87—145.

3. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західно-європейських літературних пам'ятках). — К., 1992

4. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорізьке низове. – Дніпропетровськ, 1991.

5. Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – Дніпропетровськ, 1991

6. Вишенський І. Твори.— К., 1976.

7. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ-ХVІІІ ст.— К., 1966.

8. Яковенко Н. М. Українська шляхта з к. ХІV – до сер. ХVІІ ст.,— К.: Критика, 2008.

9. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України— К., 2005.

10. Мицик Ю., О.Бажан, В.Власов.Історія України. - К.,2010.

І. Перехід українських земель під владу Литви та їхнє політичне становище в 14 — першій половині 16 ст.

Після занепаду Галицько-волинського князівства політично роздроблені західно-руські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Литовсько-Руська держава — складне, синтетичне утворення, своєрідний феномен в європейських державотворчих процесах. Історія становлення і розвитку цієї держави характеризується цілим рядом особливостей.

Механізм утворення держави відзначався поєднанням елементів завоювання литовськими князями руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин; приєднання руських земель на договірній основі: за ініціативою литовських князів, дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель. Це була так звана “тиха експансія”. Політика литовських князів будувалася за принципом “старовини не рухати, новини не вводити”, який стосувався всіх сфер життя: державного устрою, пра­вової системи, культури та побуту. Визнання влади великого Литовсь­кого князя не привело до погіршення становища українського етносу. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від залежності вже на початку 15 ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.

Слід наголосити, що саме в цей період подолання феодальної роздробленості та утворення централізованих Московської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янській основі російського, українського та білоруського етносів.

Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі зазнали руського культурного впливу і почали вважати себе на­щадками Київської Русі, прийняли “Руську Правду” як власне дже­рело права, засвоїли давньоруську писемність.

Таким чином, утворилася Литовсько-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси. На чолі держави стояв Великий князь литовський, при ньому існував дорадчий орган — Рада Великого князівства Литовського (Пани-Рада). На рубежі 15—16 ст. сформувався Литовський сейм як законодавчий орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях здійснювали спочатку удільні князі, які користувалися певною автономією. Але у 15 ст. ця автономія була ліквідована, і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та інших урядовців, призначених великим князем.