У XIX - на початку XX ст

Відродження національної свідомості.

У XIX столітті в Україні, як і по всій Європі спостерігався різнома­нітний, захоплюючий і широкий розквіт нових ідей. Але найбільш важливою концепцією, що її висунуто в цей час, була концепція національної свідомості, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які ми вирішуємо сьогодні.

Українське національне відродження мало свої витоки з одного боку в історичній традиції, а з другого — в пробудженні усвідомлення своєї народності. Як свідчать українські історичні джерела, націо­нальне відродження почалося в кінці XVIII століття як антитеза тяжкому політичному й соціально-економічному становищу та занепа­ду культури, в якому опинився в той час український народ. Колишня козацька старшина, доводячи свої права на “російське” дворянство, звертається до царя з петиціями, підкріплюючи свої претензії істо­ричними доказами. На ґрунті станових дворянських інтересів виникає цілий рух, який спирається на історичні традиції й усі свої домагання будує на історично-правних доказах. Боротьба за визнання прав на дворянство за нащадками всіх категорій козацької старшини затягла­ся на декілька десятиліть, але свій внесок у справу відновлення українських історичних традицій зробила. Вона привернула інтерес до рідної історії й привела до дослідження цієї історії. В процесі становлення українознавства як науки можна виокремити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відрод­ження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.

У 1798 р. в Петербурзі з'являються одночасно дві книжки. Одна — “Записки о Малороссіи” — маленька енциклопедія відомо­стей про Україну, написана Яковом Маркевичем, що відкрила собою низку видань, присвячених українській історії та етнографії. Друга — “Енеїда” Івана Котляревського, яка дала початок новій українській літературі. Над вивченням української історії працювали Дмитро Бантиш-Каменський, Олекса Мартос, Василь Полетика, Максим Берлінський та ін. Вони поклали початок науковому дослідженню української старовини й популяризували знання рідної минувшини cеред широких кіл українського громадянства. Нова українська література, в тісному зв'язку з історичними та етнографічними студіями, відкрила освіченому громадянству зовсім новий світ українського життя. Відтепер поняття “нація” включало весь народ (а не лише горішні кола суспільства), а поняття “батьківщина” охопило всі землі, населені цим народом.

Окремо необхідно зупинитися на “Історії Русів”, яка з'явилася Наприкінці XVIII- на початку XIX ст. і поширювалася у рукописних "Записках». Лише в 1846 р. вперше була надрукована, її можливими авторами вчені вважають Григорія і Василя Полетиків, Григорія Кониського та ін. “Вічною книгою незалежності українського народу”, назвав її М.Костомаров. Важко відшукати в історії твір, який мав би такий величезний вплив на цілі покоління українського громадянства. “Історія Русів” є по суті політичним трактатом, в якому автор, оперуючи фактами, приводить власну концепцію історії України, пов'язуючи початок етногенезу українського народу із сарматськими племенами і доводячи, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі. Цей твір пробуджував глибокі патріотичні почуття, гордість за-своїх предків — шляхетних гетьманів, славних козацьких ватажків. Незважаючи на значні фактологічні неточності, національно-визвольна спрямованість зумовила широку популярність “Історії Русів”, яка започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів.

Масонство в Україні

З пожвавленням національного руху активізувалась діяльність масонських організацій так званих “вільних мулярів”, занесених до Росії наприкінці XVIII ст. із Швеції та Англії. Поряд із завданням Духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його корисним для всіх. Такі плани масонів вступали у протиріччя з устроєм країни, з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об’єктивно були опозиційними царизму.

З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа “Понт Евксинський” на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. До цієї ложі входило понад 70 членів — військові, чиновники, поміщики. Друга одеська ложа “Три царства природи” крім національного питання обговорювала і політичні справи.

Проте більш чітке національне забарвлення мала київська масонська ложа “Об’єднаних слов’ян” (1818—1922), основним завданням якої була пропаганда ідеї національного визволення слов’янських народів, які страждали під владою Російської та Австро-Угорської імперій.

Полтавська масонська ложа “Любов до істини” (1818—1819) основний наголос робила на національні проблеми України. До цієї ложі входили М.Новиков, І.Котляревський, С.Кочубей, Г.Тарнавський. Олександр І закрив ложу особистим указом.

У 20-х роках XIX ст. в Україні виникають таємні політичні товариства, які використовують досвід масонських організацій. Найбільш впливовим було Малоросійське таємне товариство на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем, якій поділяв ідеї французької революції. Метою товариства було здобути незалежність Україні, відмінити кріпацтво і встановити європейські форми державного устрою.