Частина третя 1 страница

ЗМОВА

44.

16 червня відзначали всенародне свято – День української Богині. Цього року на роль УБ була обрана Ксеня, всесвітньовідома письменниця, філософ, володарка мережі «вагончиків щастя» (boxes of hapiness) – пересувних будок на автомобільних шасі, що стояли в усіх містах і містечках України; за порівняно невеличку ціну (від 1 до 10 глобо) тут можна було одержати різноманітні сексуальні послуги тайських, філіппінських, в'єтнамських, китайських чи еритрейських дівчат. Особливою популярністю користувалися будки, що стояли поблизу шкіл та університетів, приваблюючи молодь вогненно‑неоновим написом: XENYA. Молоді надавалася знижка 50%. Урочистості мав освятити своєю присутністю сам гетьман. Гайдук не міг відмовитись від запрошення – мініатюрного лептопа з кольоровим біографічним відеофільмом «Ксеня» та текстами головних творів «Лесбійська парадигма України», «Порнобіблія для юнацтва», «Останній оргазм у Києві» і найновішого бестселера «Велика дірка» («Віg hole»). До запрошення додавався квиток на 2 місця та інструкція щодо форми одягу та хронології проведення урочистості.

Гайдук з військовою пунктуальністю о 18.00 сів на своє місце в ложі‑бенуар театру Опери і балету, не ушкодженому, на щастя, бойовими діями підчас вторгнення ЕнРосу. Мати відмовилась іти на свято, сказавши, що українськими богинями вважає тільки Лесю Українку, Ліну Костенко та Індіру Голембієвську, а не якусь німфоманську хвойду. Театр був повен світської публіки: партер сяяв діамантами, золотом еполетів, блиском перламутрових біноклів, спалахами геджетів, які фіксували кожну мить свята. Велика державна тусовка починалася з привітних усмішок, дружніх помахів рук, заздрісних чи переможних поглядів, коротких реплік тих, хто звик вирішувати свої справи під час таких зібрань – при похмурому мовчанні охоронців, що свердлили уважними поглядами натовп. Гайдук почувався самотнім і зайвим на цьому ярмарку марнославства – наче прилетів не з далеких земель, а з іншої епохи. На щастя, світло вимкнули, і головний голос України, бас телевізійного диктора Мирона Швайки, за сумісництвом єпископа фастівського, проревів, наче на початку матчу боксерів на звання чемпіону світу:

– Його... Ясновельможність... Г‑е‑е‑е‑тьман Укррра‑ї‑ї‑ни... Прошу встати!

Прожектори висвітили постать К‑Д. Махуна та його дружини в царській ложі. Гетьман був у яскравочервоному жупані, Наталія Гаврилівна вдягла темночервоний костюм, на лівому вилозі якого виблискувало золото і смарагди – ажурної форми метелик, подарунок першої Леді Конфедерації держав Північної Америки сенаторки Ширлі Ван Лі. Зведений оркестр столичного гарнізону і оперного театру заграв гімн, хор, що стояв на п'ятому ярусі, підхопив мелодію. Мало хто знав слова гімну – видно було, як механічно й несинхронно відкривали роти державні сановники, яких дратували слова «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», бо вороги – це конкретні погані пацани з конкуруючої банди, а не ласкаві «воріженьки», і їх треба мочити вогнеметами, контрольними пострілами, лазерами чи скидати з висоти 5000м над морем, а не чекати, коли вони згинуть, як ранкова роса.

– Богиня України, – замріяно вимовив Мирон Швайка. – Сьогодні ми віншуємо велику українську геніальну письменницю і всесвітньовідому філософиню, діячку світового жіночого руху «Феміна» пані Ксеню... якій щойно виповнилося сто років

Пролунали бурхливі оплески. Відкрилася гаптована золотом завіса з серпами і молотами світлих комуністичних часів, і глядачі побачили посередині сцени велике крісло, до якого згори вели білі сходи. На верхніх східцях під овації глядачів з'явилася Ксеня – маленька бабця‑дрибця у міні‑спідничці; ювілярку вели під лікті, майже несли в повітрі два голих стріптизери‑гіганти з чоловічого шоу «Хлопчики‑піс». Обережно всадовили столітню ювілярку в крісло і стали по обидва його боки, демонструючи могутні м'язи й ледве сховані за вузенькими стрінгами не менш видатні геніталії.

Свято української культури і духовності розпочалося.

Ксеня з пересадженим обличчям дівчини, що загинула в автокатастрофі, та коротким йоржиком чорного штучного волосся, жваво роздавала на всі боки повітряні поцілунки й дріботіла ніжками, які висіли в повітрі, бо крісло виявилося зависоким.

На сцену вийшов улюблений спічрайтер гетьмана, академік Академії літератури і мистецтв Никифор Саливон. Коротун з густою гривою поетично сплутаного сивіючого волосся ніжним сопілчано‑тонким тенором заспівав:

– Гуцулко Ксеню... я тобі на трембіті... лиш одній в цілім світі... розкажу про любов.

Хтось тихо пройшов до ложі Гайдука і майже нечутно сів позаду. Гайдук повернув голову і уважно подивився на незнайомого, але не пізнав його – виблискували лише скельця пенсне. Чорний капелюх з широкими крисами затіняв обличчя. Незнайомий уважно стежив за подіями на сцені, не звертаючи уваги на Гайдука.

– Прутень! – захоплено вигукнув Никифор Саливон. – Завдяки Ксені це запашне архетипне праукраїнське слово увійшло до всіх словників світу, стало символом сексуальної експресії й дітородної сили українського чоловічого органу...

Гайдука дратувала присутність незнайомця за спиною. Навіть спало на думку подзвонити начальнику охорони Тенгізу – спитати, хто сидить поряд. Але відкинув цю думку, бо ніхто випадковий опинитися тут у цей вечір не міг.

– Ксеня збагатила світову культуру неперевершеними описами орального сексу. Її тонке спостереження... про запах сиру рокфор під час цієї процедури стало відомим як «синдром Ксені» й прикрасило всі підручники сексопатології...

– Не рокфор, а камамбер! – вередливо втрутилася Ксеня, кинувши злющий погляд чорних старечих очей на академіка.

– Що‑що? – не зрозумів глухуватий Никифор Саливон, чим викликав зливу сміху в залі.

– І вам подобається ця гидота? – неголосно спитав незнайомий Гайдука. – І це – вершина культури українського народу? Якщо це так, то такий народ не має права на існування.

– Ви хто? – спитав Гайдук.

– Я – Фрідман. Рафаїл Фрідман.

– Гайдук, – представився генерал.

– Знаю, знаю, Ігоре Петровичу, – м'яко запевнив Фрідман. – Багато чого про вас знаю. Правда, гадаю, що і ви дещо про мене знаете. Чи не так?

– Тільки в рамках офіційної інформації, – сухо відповів Гайдук.

– Давно хотів з вами познайомитись, – зняв капелюха Фрідман. – Жарко.

Він провів долоною по спітнілому чолу. Під капелюхом була чорна кіпа.

– Може, повечеряємо разом? Є тут неподалік, біля Золотих Воріт, непоганий ресторанчик. А цей маразм, – Фрідман презирливо наставив долоню у бік сцени, – їй‑богу, не вартий вашого дорогоцінного часу.

– Добре, – погодився Гайдук.

Йому справді стало гидко від побаченого: стара курва час від часу цілувала своїх охоронців у стрінги, з‑під яких випирали гормонально гіпертрофовані прутні. Саливон продовжував виводити солодкі рулади на честь столітньої богині, пересипаючи їх, як і промови гетьмана, цитатами з Біблії та резолюцій ООН про необхідність подолання демографічної кризи і збільшення народжуваності на Землі.

Вони вийшли в порожній коридор, де на них чекали шестеро охоронців Фрідмана – всі в чорних капелюхах та довгих чорних сюртуках, як їхній босс, і двоє джигітів Гайдука.

У ресторані "Golden Gate" їх завели до окремої кімнати в підвалі. Ресторан був порожній, відвідувачів у той вечір Гайдук не помітив. їх привітав власник ресторану, літній японець, з яким Фрідман перекинувся кількома словами, після чого, церемонно вклонившись, японець зник.

Пили тепле саке з фарфорових чашечок.

Фрідман мав вигляд молодої, тендітної, несміливої людини з ніжною, майже дівочою шкірою обличчя, лагідним поглядом темнокарих очей, сивіючою борідкою і ще чорними вусами. Говорив тихо, з якимось дивним акцентом, слухав співбесідника уважно, похитуючи головою на знак згоди.

«Тулуз‑Лотрек, – раптом подумав Гайдук. – Ось кого він мені нагадує, хоч і далеко не карлик. Чому? Надто велика голова? Пенсне? Але ж ніяких ознак алкоголізму і сифілісу. Гарний агентурний псевдонім: «Тулуз‑Лотрек».

– Те, що відбувається зараз в Опері, є світовою ганьбою, остаточним кінцем того, що колись називалося українською культурою, – продовжував розвивати тему Фрідман.

– У кожній культурі чи маскультурі є подібні явища, – зауважив Гайдук. – Інша справа – чи треба з них робити державну політику.

– Це не державна політика, а особистий піар гетьмана. Йому конче потрібно, щоб наприкінці вечора, коли ця... ця... bitch... отримає золоту статуетку богині, вона прошамкотіла «Слава гетьману!»

Фрідман знову надів капелюха, обличчя його стало темне і невиразне.

– Ви не любите все українське, це зрозуміло, – сказав Гайдук. – А що ж ви любите?

– Багато чого, – зблиснув скельцями пенсне Фрідман. – Ось наприклад таке:

«Чи знає ще хвиля Південного Бугу

Яку тобі, мамо, чинили наругу?

– з ледь притлумленим щирим болем продекламував Фрідман.

Чи відають ще вітряки серед поля,

як серце твоє знемагало від болю?

Чи ж ні осокір, ні верба неспроможні

розвіять твій сум, твої думи тривожні?

Чи з посохом квітнучим ходить ще Бог

Між пагорбів світлих і темних відлог?»*

– Гарно, – щиро сказав Гайдук. – Це хто?

– Вам сподобалось? Це Пауль Целан. Мій улюблений поет. Він перетворив Чернівці на столицю світової поезії. Я дав гроші на меморіальний комплекс Пауля Целана, відкрив інститут його імені, спонсорую європейський фестиваль поезії в Чернівцях. Його батьків убили українські фашисти в 1943 році. Так само, як і моїх у 2048‑му. Ніколи не прощу, – зітхнув він.

– Я розумію ваше горе і співчуваю. Але ви напевно знаєте, що підчас тимчасової окупації Буковини біля трьохсот українців служили в каральних групах «секурітаде». Переважну більшість цих злочинців спіймано і покарано. А в боях проти румунських окупантів загинуло понад десять тисяч молодих українців. Є різниця? Врешті‑решт, ще Зеєв Жаботинський казав, що нормальна нація має право мати своїх мерзотників і злочинців.

– Лехаїм, – підняв чергову чашечку саке Фрідман. – Як у посадової особи, у вас не може бути іншої реакції. Але статистика в таких випадках не допомагає. Адже мій батько був кумиром Чернівців, улюбленцем усієї України. А мати...

*пер. Петра Рихла

Віддавала всю душу учням, серед яких – тисячі українців. Ні, я цього не збагну. У вашому народі живе ген ненависті до жидів, москалів, ляхів, циган, чорних, жовтих, до всіляких пришельців. Ви всіх звинувачуєте у ваших бідах, тільки не себе. І ген заздрості. Як ракова пухлина. З таким набором генів жоден народ не виживе. Не створить державу. Ваш народ приречений.

– Вам що – краще на цій землі бачити румун чи Чорну Орду? – ледве стримуючи зростаючу лють (ось він, цей ген ненависті), мовив Гайдук, благаючи себе стриматись, розуміючи, що цей «Тулуз‑Лотрек» навмисне провокує його, як досвідчений тореадор бика: необачно підставишся – отримаєш смертельний удар в серце.

– Не гарячкуйте, генерале, – миролюбно сказав Фрідман. – Не така вже я потвора, як ви думаєте. Мені ця земля рідна, люблю її пісні, традиції... І жінок, – засміявся він. – Але – хочемо цього чи не хочемо – наближається сумний фінал. За розпадом Росії невблаганно наближається загибель України. Сподіваюсь, що ви не божевільний український націоналіст, і розумієте, що Україна і Росія – як сіамські близнята. Організм єдиний, кров одна. І доля спільна. Ви – приречені.

Помовчали, в'яло куштуючи експонати з багатої колекції суші, запропонованої літнім японцем. Паркий вечір і важка тема розмови не сприяли апетиту. «Він у будь‑яку хвилину сяде на золоту «черепаху» «Роллс‑Ройс» і відбуде до свого Локарно, – подумав Гайдук, – а його кріпаки та мільйони інших кріпаків залишаться тут і стануть рабами Чорної Орди».

– І виходу немає? – спитав Гайдук.

– Вихід завжди є, – Фрідман покликав японця, щось сказав йому сердито, бо той зігнувся у три погибелі й швиденько забрав фарфорове блюдо з колекцією суші. – Нам треба думати не про окрему Україну, а про юдо‑християнську цивілізацію Заходу в цілому. Якщо ви приймаєте це як висхідну фундаментальну позицію для переговорів, ми запропонуємо реальний план дій і вашу особисту участь у глобальній грі.

Фрідман вийшов з‑за столу і нервово пройшовся по кімнаті, наче шукав в ній закладені Чорною Ордою відеокамери, хоча було відомо, що ресторан, який належав Фрідману, був «чистий», і всі спроби ВІРУ встановити тут таємну апаратуру виявилися марними.

«У нього справді закороткі ноги при такому розмірі черепа», – відзначив Гайдук.

Нарешті Фрідман усівся знову навпроти Гайдука, пильно подивився тому у вічі ніжним поглядом золотаво‑карих очей і м'яко поклав свою долоню на щоку генерал‑хорунжого.

«Fuck you, – лайнувся подумки той, – невже він гей?»

Наче почувши лайку, Фрідман забрав руку з Гайдукової щоки і почав тихо карбувати слова:

– Від імені світового уряду в Локарно офіційно звертаюся до Вас з пропозицією. Перше – організувати військовий переворот і очолити Україну. Не має значення, як називатимете себе: гетьман (хоча ця назва всім набридла), президент, канцлер, вождь, маршал, начальник держави чи військовий диктатор – головне, що ви, разом з силами спецназу ВІРУ, аеромобільними частинами Міністерства оборони й окремими поліцейськими формуваннями, такими, як військова жандармерія, берете всю повноту влади в державі у свої руки.

Друге. Підчас саміту держав Організації глобальної безпеки в липні цього року в ЕллаПол, у Афінах, ви проводите переговори щодо негайного вступу України до ОГБ і проведення спільних військових операцій проти Чорної Орди.

Трете. Спецназ ВІРУ ліквідує Басманова та його опричників як зрадників батьківщини і агентів Чорної Орди.

Четверте. Враховуючи ваше прихильне ставлення до держави Ізраїль, яке ми високо цінуємо, ви проводите спецоперацію по очищенню Криму від кримсько‑татарських сепаратистів і союзників Чорної Орди і сприяєте переселенню до Криму частини населення, збройних сил і державних установ Ізраїлю з метою створення на півострові національного вогнища єврейського народу як автономної частини української держави.

П'яте. У разі вашої згоди світовий уряд надає вам фінансову допомогу в сумі один трильйон глобо, забезпечує модернізацію застарілої української промисловості, розміщує інвестиції в сумі не менше п'яти‑шести трильйонів амеро, налагоджує постачання сучасних систем озброєнь для українських збройних сил. Взамін ви – як верховний головнокомандувач України – виводите свої війська на рубежі Волги в район Сталінграда з метою розгрому головних сил Орди на дальніх підступах до Східної Європи.

І шосте – останнє. Моє приватне побажання у разі налагодження наших дружніх відносин. Ви віддаєте мені весь ваш таємний архів з усіма компрометуючими матеріалами. Бо хоч би якими циніками ми були, не треба робити власністю історії деякі брудні сторінки наших біографій, чи не так, генерале армії?

Він підніс до уст чашечку з саке і кінчиком рожевого язика лизнув краплю теплого японського самогону.

– У разі вашої згоди ми їдемо разом з вами до Локарно, де підписуємо таємний пакт. Строк вашої відповіді – два тижні. Раджу погодитись. Будемо на зв'язку.

Фрідман вийшов з‑за столу, чемно відкланявшись. До підвальчика вступили його охоронці, оточивши хазяїна щільним кільцем.

Гайдук деякий час залишався незворушним, потім важко підвівся й попрямував до виходу.

Він не знав, що в театрі Опери і балету спалахнув скандал, внаслідок якого довелося вимкнути обидва загальнонаціональні канали телебачення – 1‑й і 2‑й, або, як їх називали в народі, «канал добрих новин» і «канал поганих новин». Урочисте засідання з вшанування Ксені наближалося до кінця, стриптизери нагадували бабці‑дрибці ритуальну фразу «слава гетьману», яку вона мала проголосити на всю Україну, потім треновані клакери мали ревнути «Геть‑ман! Геть‑ман!» Несподівано на сцену вискочила повногруда смаглява молода жінка у довгій вишиваній сукні, з віночком квітів на темному волоссі – це була Індіра Голембієвська – і гукнула в мікрофон: «Старій курві ганьба! Гань‑ба! Гетьман – геть! Геть –гетьман! Геть! Геть!» І що найбільше вразило присутніх – серед найвибраніших с е л е б р и т і держави знайшлися зрадники, які підхопили гасло й закричали: «Гань‑ба! Геть! Гетьман – геть!»

Картинка зникла з екранів телевізорів, оперна завіса опустилася, світло в залі увімкнули. Гетьмана та його дружини в царській ложі вже не було.

45.

ФАЙЛ ГАЙДУКА

2 грудня 2076 р.

Таємно

Спецдонесення військового аташе України в Імперії Двоголового Орла (Росії) полковника А. Семиглазова про події 28‑30листопада 2076 р. в Москві.

Не вдаючись до детального аналізу передумов, що призвели до подій 28‑30 листопада 2076 р. в Москві, які одержали назву «Кривавий Курбан‑Байрам», хочу викласти основні факти. Донесення складено на підставі особистих спостережень, даних телевізійної хроніки, газетних повідомлень і свідчень агентів ВІРУ в міністерстві державної безпеки Росії.

28‑30 листопада 2076 р. (1497 рік Хіджри) в Імперії відзначалося традиційне мусульманське свято Ід‑аль‑Адха (Курбан‑Байрам), відоме як «свято жертвоприношення».

Згідно з легендою, архангел Джабраїл з'явився пророку Іб‑рахиму уві сні й передав повеління від Аллаха принести в жерту його первістка на ім'я Ізмаїл. Ібрахим, якому було 86 років і для якого первісток‑син став щасливим подарунком Бога, засмутився, але прийшов у долину Міна, там, де тепер стоїть Мекка, й приготувався зарізати безневинного малюка; однак Аллах, бачачи, що пророк Ібрахим пройшов випробування, змилостився й замінив пожертву сином на пожертву ягням. Свято «Курбан‑Байрам» є святом на честь милосердя Аллаха і широко відзначається в мусульманському світі. Як жертви використовують баранів, кіз, корів або верблюдів. Свято широко відзначається в Москві та інших містах Росії упродовж останніх 70 років. Маршрут, кількість учасників, пункти забою жертв, місця здачі шкір, розташування кухонь для готування м’яса та санітарні процедурщнеобхідні при такого роду заходах, були узгоджені з головним управлінням московської жандармерії, відповідними структурами МГБ Росії.

Одночасно, 29 листопада, у палаці КОНАР (Конгресу народів Росії) на Красній площі (колишній будинок ГУМУ) мав відкритися Форум мусульман Росії.

Усього в заходах, згідно з заявкою організаторів свята, мало взяти участь 550‑600 тис. чоловік.

Але насправді за різними оцінками вже в перший день кількість учасників перевершила 1 млн. чоловік, переважно чоловіків у віці від 20 до 50 років. Як тепер стало зрозуміло, операція з перекидання до Москви значних людських контингентів з регіонів Росії, Кавказу, Центральної Азії, Туреччини, Ірану та інших країн фактично почалася за місяць до основних подій. КПП московської поліції були куплені великими хабарами й реальний облік кількості приїжджих до столиці не вівся або був неповним. Учасники подій зосереджувалися в робітничих гуртожитках, школах, порожніх лікарнях, на приватних квартирах, не виходячи на вулиці, щоб не привертати передчасної уваги властей.

Одночасно йшло озброєння бойовиків: так, за неповними даними міністерства миротворчих операцій Росії, у листопаді 2076 р. було понаднормово продано до 200000 автоматів ІЖ‑107, до 12000крупнокаліберних кулеметів, 3500 мінометів та 22000 ранцевих переносних штурмових ракет. Начальник тилового забезпечення Мінмироп генерал Р.Абарінов, який несе персональну відповідальність за продаж такої кількості зброї та боєприпасів, за день до Курбан‑Байрама втік разом з сім'єю до Таїланда.

Вранці 28 листопада, після ранкового намазу, п'ять колон мусульман чисельністю до 1 мільйона чоловік вирушили по шосе Жукова, Кутузовському, Ленінському, Путінському і Сталінському проспектах. Узгодженим кінцевим маршрутом колон була Волхонка і Пречистенська набережна, а саме Храм Христа Спасителя, в якому вже кілька років поспіль велися як православна, так і мусульманська служби. Були заздалегідь закриті станції метро Кропоткинська та інші по периметру храма та Кремля. Натовп рухався у супроводі потужних вантажівок ТАТАЗ‑6500 з платформами, на яких розміщувалися тисячі жертовних баранів. Пасажирський руху Москві був повністю паралізований, зусилля дорожної поліції навести хоч якийсь лад виявилися марними. Занадто пізно спостережні гелікоптери і «черепахи» московського управління МГБ помітили, що частина так званих «жертвосвяткувальників», діючи, як тепер зрозуміло, за чітким планом, пішла не в напрямку храму Христа Спасителя, а сунула по Арбату до Александрівського саду, зосереджувалась в районі Красної площі та палацу КОНАР, займала позиції на кремлівській набережній, охоплюючи в кільце Кремль. Коли начальник московського гарнізону маршал Охлобистов зрозумів це, було пізно: місця розташування 5‑ї гвардійської бронетанкової армії МГБ ім. Л.Берії були завчасно блоковані загонами бойовиків. Суттєву допомогу повстанцям надав боярин Басманов, який наказав бригадам опричників зберігати нейтралітет.

Натовп, яким керували невідомі бойовики, які не знали ні географії Москви, ні російської мови, а діяли згідно з інструкціями і картами міста, по ходу руху роззброював сили правопорядку, безжально вбиваючи службовців поліції й жандармерії у випадку щонайменшого опору. До 12.00 28‑го листопада надійшли повідомлення про 54 вбитих і 117 поранених співробітників сил правопорядку. О 12.30 почалося масове жертвоприношення тварин: сотні тисяч баранів були зарізані того дня на центральних московських вулицях, парках і площах міста. Красна площа перетворилася на брудний м'ясокомбінат, де різали тисячі тварин, від чого бруківка стала червоною і масною від крові: тут також свіжували туші й складали здерті шкіри.

О14.00 у Москві було вимкнуто освітлення, і в зимових сутінках місто перетворилося на чорний острів страху, розкреслений запаленими вогнищами, біля яких купчилися змерзлі чоловіки‑мусульмани в очікуванні шматка гарячого вареного м'яса. Під покровом темряви почали орудувати бригади місцевих кримінальних злочинців, які захоплювали склади спиртних напоїв, грабували й підпалювали магазини з електронікою, зброєю, коштовностями, продуктами харчування.

Трагічний інцидент стався о 16.15, коли група мусульман, що переховувалася на території кондитерської фабрики «Красный Октябрь», вийшла на Барсенєвський провулок і в тому місці, де він перетворювався на Барсенєвську набережну, спробувала перейти Москва‑ріку по тонкій кризі й дістатися Пречистенської набережної, щоб бути присутніми на церемонії скидання православних хрестів й встановлення золочених півмісяців на храмі Христа Спасителя. Крига не витримала ваги сотень людей й тріснула, внаслідок чого потонуло близько 80 чоловік.

Вночі спроби маршала Охлобистова зв'язатися з командуванням 3‑ї гвардійської армії МГБ ім.Ф.Дзержинського не дали результатів: командуючий армією генерал Мухітдінов заявив, що не воює з мирними громадянами, які мають право на відзначення релігійного свята. Маршал Охлобистов перелетів до Кремля, де запропонував його імператорській величності Генеральному секретареві партії МАРС (марксистська асоціація російських сталіністів) товаришу Кирилу II (Медунову), монарху всеросійському, покинути, поки не пізно, Кремль, але той відмовився, заявивши, що залишатиметься зі своїм народом до кінця. Між маршалом і монархом відбулася гостра розмова (запис розмови в агентурному викладі додається), що супроводжувалася нецензурною лайкою.

Форум мусульманських народів, засідання якого почалися 29листопада 2076 р. о 10.00 в палаці КОНАР на Красній площі при величезному збіговиську світових мас‑медіа, проголосив ліквідацію Імперії Двоголового Орла (Росія) як «суб'єкта міжнародного права і геополітичної реальності» в ім'я торжества справедливості пригноблюваних Росією мусульманських, буддійських і християнських народів.

Одночасно натовп демонстрантів з вигуками «Бісміллах, Аллах Акбар» остаточно блокував Кремль з усіх боків. В колонах демонстрантів з'явилися зелені ісламські, червоні турецькі й білі, з чорними зірками, прапори Чорної Орди. Написи на плакатах, зроблені одним шрифтом, закликали: «Геть дискримінацію мусульман!», «Віддайте порожні православні церкви мусульманам», «Не забуваймо 1552 рік», «Росія – тюрма мусульманських народів», «Хай живе великий вождь усіх мусульман світу Кара‑хан!», «Геть єврейського царя з московського престолу!», «Знищимо Ізраїль – базу російських олігархів», «Чорна Орда –вірний захисник усіх знедолених мусульман світу» і т.д.

Всі події Курбан‑Байраму 2076 р. свідчать про ретельну підготовку диверсійно‑пропагандистських структур Чорної Орди і, не виключено, Піднебесної народно‑демократичної імперії (Китаю) до ліквідації Росії. Роль західного світу в «листопадовій революції» 2076 р. підлягає додатковому вивченню.

Завершальні акорди цієї всесвітньої драми, яку з жахом спостерігали мільйони росіян, зраджених і кинутих своїм керівництвом (маршал Охлобистов застрелився о 12.25 в Кремлівському кабінеті), почалися об 11.00, коли натовп добре озброєних бойовиків розпочав штурм Кремля: з боку Красної площі було заатаковано Спаську та Нікольську башти – протитанковими ракетами підірвано міцні дубові ворота, вкриті сталевими пластинами, і сталеві захисні грати; з західного боку спеціальний танк‑таран пробив ворота і барикаду Троїцької башти, куди негайно увірвалися атакуючі маси людей. Одночасно в суцільній кремлівській стіні, що виходить зі сходу на кремлівську набережну, зарядом великої вибухової сили було підірвано Тайницьку башту: нападники через пролом вдерлися на територію фортеці й захопили Великий кремлівський (імператорський) палац – головну резиденцію Кирила II (Медунова). 92‑літній монарх, народжений ще в XX столітті в Німеччині, який страждає на паркінсонізм, перебував у Грановитій палаті; разом з троном він був обережно на руках винесений на Головну соборну площу, посаджений до імператорського гелікоптера й вивезений у невідомому напрямку. Одночасно імператорський штандарт був спущений.

О14.00 29‑го листопада на всіх екранах телебачення з'явився досі маловідомий заступник вождя Кара‑хана так званий «беклербек», на ім'я Мохамад‑бек, який проголосив падіння російської імперії і заявив, що новий лад, освячений чорною зіркою Орди, відновлює перервану історичну традицію входження Росії до тюркської сім'ї народів. Він запевнив слов'янське населення Росії у забезпеченні демократичних свобод і релігійних прав. Одночасно Мохамад‑бек проголосив введення на всій території Росії законів шаріату і порадив жінкам, для уникнення гвалтів, запнути обличчя шляхом носіння хіджабу – мусульманського одягу та обов'язкових білих чи чорних хусток. Також Мохамад‑бек запропонував москвичам покинути місто і тимчасово переселитися до сільської місцевості у зв'язку з неможливістю влади забезпечити безперебійне постачання води, електрики, газу і харчових продуктів у місто, яке має носити назву Армагеддон, оскільки було прокляте Аллахом ще у 915 році Хіджри.

Ця заява нового намісника Москви викликала паніку серед місцевого населення: натовпи біженців на старих автомобілях (нові були конфісковані новою владою), возах і саморобних візках, наладованих домашнім скарбом, почав залишати Москву під суворим наглядом мусульманських десятників і сотників.

1‑го грудня 2076 p., коли Москва була вже напівпорожня й насильство, грабіж і беззаконня панували на її вулицях і в будинках, до Кремля, де розмістилася тимчасова комендатура мусульманської Співдружності Націй (МУСНА), були запрошені представники іноземних посольств і місій, яким було запропоновано або звільнити територію СДОР, або переїхати до Суздаля, якому нова влада надала статус автономної російської провінції (улусу).

Виконуючи вказівку центру, 5‑го грудня 2076 р. повертаюся до Києва.

46.

Вже йшла друга година ночі, а Гайдук все ще сидів з гетьманом у кімнаті відпочинку по сусідству з кабінетом Махуна в гетьманському палаці. Це було розкішне приміщення з високими – до стелі – панелями з червоного дерева, поділене на ряд функціональних зон: бібліотеку з секретером для вдумливої інтелектуальної роботи незмінного лідера нації, затишну спальню, кухню з їдальнею, де стояв обідній круглий стіл, за яким сиділи Гайдук і гетьман. Стіл прикрашали три пляшки віскі "Black Label" (півтори вже було випито), срібне відерце для льоду, дві кришталеві вазочки – одна для чорної ікри (подарунок делегації Чорної Орди), друга – для червоної (подарунок короля Норвегії), селянське масло з села Лісоводи на Хмельниччині, де народився К‑Д. Махун, і найкращий в Україні пшеничний коровай, привезений з ЗЕКу‑116. Всі харчові продукти пройшли спеціальну експертизу в лабораторії при Особливому відділі гетьмана на наявність діоксину, радіоактивних речовин та інших отрут. Переважна більшість молочних і м'ясних продуктів для гетьманського столу вироблялися в спеціальному агрогосподарстві «Сонячний шлях» (у прадавні світлі комуністичні часи це був радгосп «Ленінський шлях», що обслуговував вищих номенклатурних достойників УРСР). Гетьманською логістикою опікувалась спеціальна ордена Козацької слави бригада «Гречкосії»: серп з колосками на емблемі бригади.