ІНСАЙДЕР 2 страница

Христос Воскрес!

Агент Іоанн

***

4 травня 2077

Вашінгтон DC

Його Високоповажності Раднику Президента (Гетьмана) України з питань

Національної безпеки, секретарю РНБ, Генерал‑хорунжому Ігорю Гайдуку

Сер,

З великою приємністю, за дорученням Президента Конфедерації Держав Північної Америки п. Ендрю Ван Лі, хочу привітати Вас з високою посадою. Пам'ятаючи наші добрі стосунки у Вашінгтоні DC, переконаний, що ми зможемо плідно співпрацювати в ім'я стратегічного партнерства наших націй.

Завжди Ваш,

Адмірал Стенлі Фішер Директор Центральної Служби Безпеки Конфедерації, помічник Президента

34.

Кабінет Гайдука так само, як і гетьмана, виходив вікнами на Дніпро. Можна було вийти на невеличку терасу, що висіла над урвищем, ковтнути холодного повітря й поглянути на безіменний острів, який лежав посередині величезного водного простору. Острів здавався безживним – білий пісок, кволі вербички та якась стара порожня халабуда, сколочена з прогнилих дошок невідомим рибалкою. Але в цій буді, побудованій зі стійкого до спеки і морозу пластика, схожого на деревину, ховалися очі й вуха ВІРУ: радари й антени космічного зв'язку. Під островом містилася підземна споруда ВІРУ, зведена одночасно з президентським палацом. Спецуправління київського метробуду спорудило таємну підземну лінію з Києва до Борщихи, яку швидкісна комфортабельна капсула гетьмана долала за двадцять хвилин. Для ВІРУ існувала окрема підземна лінія – під дніпровим дном, яка від острова простягалася далі – до лівого берега. Завдяки цій лінії ВІРУ мала можливість швидкого перекидання спецпідрозділів з таборів на лівому березі на правобережну Україну і до Києва. Під островом був зосереджений центр управління військовими місіями України в 196 країнах світу та іншими контингентами ВІРУ, кількість яких сягала 60 000 солдатів й офіцерів. Гайдук з великим здивуванням дізнався про це, отримавши допуск до вищої категорії державних таємниць. Такий допуск мали, крім Гайдука, тільки Гетьман, Генеральний писар, Головний військовий отаман і Директор Державної Варти і, звичайно, члени Ареопагу. Гайдуку сподобався метафоричний поділ штаб‑квартир спецслужб на «Острів» (ВІРУ), «Ліс» – Закордонна Інформаційна служба ДерВару, яка розташувалася в лісі побіля хутора Чабани, і «Гора» – мався на увазі Особливий відділ при гетьмані на Печерській горі, вулиця Банкова 11. Колись там містився штаб Київського військового округу і адміністрація перших, забутих уже президентів України. Серед офіцерів ВІРУ ходила приказка: «Гора керує, в Лісі за деревами лісу не видно, а Острів тягає воду дірявими відрами, щоб загасити пожежу». З давніх‑давен між військовою розвідкою і Державною Вартою з її поліцією і корпусом жандармів існували глибока ворожнеча і суперництво. Гайдук намагався пояснити це раціонально, переконуючи друзів у тому, що вся справа в поганій організації Державної Варти та її розвідки і в більш сучасній структурі підрозділів ВІРУ, які, на його думку, набагато краще проводили розвідувальні операції. Він згадав свого друга Віктора Безпалого, який відмовився від переходу до Державної Варти, хоча там йому обіцали генеральську посаду, високу заробітну платню і перспективу кар'єрного зростання. «Справжній військовий розвідник не стане жандармом», – гордо відмовив Безпалий заступнику Мережка, який спеціально приїздив до Вашінгтона вмовляти Віктора обійняти посаду начальника Закордонної Інформаційної служби ДерВару. Згадавши Безпалого, Гайдук пішов з тераси, бо змерз. На острові й на обох берегах Дніпра все ще лежав сніг, а весняна вода у водоймищі здавалася чорною.

Гайдук покликав помічника. Сяючи лукавою усмішкою, увійшов Григорій Невінчаний. Він був старшим за віком і добряче обважнів від регулярних випивок з незліченними друзями і доброї закуски – обов'язкове сало з часником, білий пшеничний хліб, солоні огірки й домашня смажена ковбаса; проте він ніколи не дозволяв собі не виконати наказ чи ухилитися від участі в операції. На ньому був ізраїльський камуфляж для війни в пустелі – Невінчаний недавно повернувся з Хайфи, куди тимчасово перенесли столицю Ізраїлю після іранських ядерних ударів по Тель‑Авіву і західний частині Єрусалиму.

– Григорій Іванович, що чути у справі вбивства Безпалого? – запитав Гайдук офіційно, хоча любив Невінчаного. Той підчас румунської кампанії був наставником молодого лейтенанта і одного разу на околиці Бухареста врятував життя Гайдуку, помітивши на даху вілли румунського снайпера, що цілився в лейтенанта бригадної розвідки. Пострілом з гранатомета Невінчаний зняв снайпера.

– А що може бути відомо, коли справою Безпалого займається ДерВар, – примружив очі Григорій. – Наших хлопців з аташату у Вашінгтоні усунули від справи.

«Знову Мережко», – подумав Гайдук.

– Що будемо робити?

– Літати, – сказав Невінчаний і справді злетів, ледве не розбивши своєю великою напівлисою головою люстру, яка загрозливо захиталася і задзеленчала. Гайдук остовпів від здивування.

– Бляха‑муха, я ще не дуже вмію цим керувати, – кректав винувато Невінчаний, прибравши горизонтальне положення, наче робив «ластівку», і гепнув головою об стінку, на якій висів портрет гетьмана. На поясі Невінчаного поряд з найновішим ізраїльським пістолетом‑кулеметом Мікро‑TAR‑22 був приторочений невеличкий апарат. Григорій крутив важіль, немовби власник моделі літака, керованого на відстані. Він безпомічно завис над столом Гайдука, не знаючи, як повернутися до вертикальної позиції.

– Ігоре Петровичу, вибачте, це я в Ізраїлі дістав. Вірніше – виміняв протиатомний костюм Чорнобиль‑30 на це. Вони починають озброювати цим свій спецназ. Показали на тренуваннях – ураган! Як ніндзі літають!

Нарешті щось в апараті спрацювало, і Невінчаний важко впав на підлогу.

– Щодо Безпалого в мене є ідея, – повідомив Григорій. – Треба підключити «АМАН». Там працює наша людина – Давид Бейлін. Дуже порядний хлопець. Він перевіз сюди свою сім'ю – ще до ядерних ударів. І часто тут буває. Якщо дозволите...

– Дозволяю, – сказав Гайдук. Він звик до різних дивацтв Григорія. Ідея «літаючого спецназу» йому сподобалась.

– А скільки таких... апаратів ви зможете дістати для нас?

– Штук десять, не більше. Вони там у великому дефіциті. А ви допоможете з протиатомними костюмами?

– Допоможу, – пообіцяв Гайдук.

– Я приніс вам пропозиції щодо спецгрупи, яка має бути у вашому розпорядженні. Ось список, – він простягнув Гайдуку флешку. – Тут все – характеристики, біографії, відеозаписи бойових дій і тренувань. Всього десять чоловік. Зможуть літати, – зблиснув він своїми наївними блакитними очима.

– Дякую, я уважно вивчу.

– Ігоре Петровичу, півгодини тому прийшло запрошення від Мінтімера Басманова. Хоче з вами познайомитись.

– Басманов?

– Так. Раджу прийняти запрошення. До нього навіть Його Ясновельможність їздить регулярно.

– А куди треба їхати?

– Тут недалеко, – Невінчаний підійшов до великого комп’ютерного екрана і висвітив на ньому карту. – Це в Чернігівському краї, на стику України, Росії та Білорусі.

На карті з'явилися обриси Чернігівщини. Невінчаний повів курсором на північний схід від Городні, відхилившись від дороги М‑13. Курсор уперся в ріку Тетіва та великий лісовий масив, потім Невінчаний окреслив світляне коло – Городня, Мена, Семенівка, Корюківка – і зайшов на територію Росії, відхопивши великий шмат простору.

– Це його володіння.

– Поїду, – вирішив Гайдук. Він набрав на геджеті номер гетьмана.

– Ваша Ясновельможність, прошу дозволу на поїздку до Басманова.

– Що йому треба? – невдоволено спитав гетьман.

– Не знаю. Але запрошує.

– Їдь. Тільки будь обережний. Роби з себе дурника: ще нічого не знаю, тільки приступив до обов'язків. Після поїздки –до мене з доповіддю.

– Слухаюсь, – сказав Гайдук. І, відключивши урядовий зв'язок для вищого керівництва УВКФД, наказав Невінчаному:

– Приготуйте назавтра «черепаху». Поїдете зі мною. Тільки залиште цей літунський апарат. Так, ще одне. Повісьте, будь ласка, фотографію, подаровану Мережком, у приміщенні для відпочинку.

– Слухаюсь, – всміхнувся Невінчаний. – Не треба ображати Юлія Юліановича. Хай висить. Я перевірив. Там чисто, бляха‑муха.

– Вибачте, Григорію Івановичу, забув. Чи не могли б ви знайти в конторі Мережка агента Іоанна? Хотів би з ним познайомитись.

35.

ФАЙЛ ГАЙДУКА

9/05/2077

Абсолютно таємно. 1 прим.

Раднику Гетьмана України з національної безпеки,

Секретарю PH Б України Генерал‑хорунжому Гайдуку І.П.

ОПЕРАТИВНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Басманова Мінтімера Никоновича, громадянина України, Росії, Білорусі, Казахстану, Союзу Держав Чорної

Орди (СДОР), Швейцарії, Китаю. Боярин московський. Член Ареопагу України. Член Таємної Світової Ради (фактично світового уряду) зі столицею в м. Чингіз‑Сарай. Князь Чернігівській, цар Воронезький, Рязанський, Сталінградський, хан Улан‑Баторський, Аральський. Голова Ордену Світла – Святих отців‑опричників.

Народився в 2010 році у Москві. Безпритульний, батьки невідомі. Злодій у законі з 18 років. Неодноразово ув'язнений в пермських, усть‑тобольських, мордовських таборах, в тюрмах для особливо небезпечних злочинців Владіміра і Сталінграда. Особисто вбив ножем 8 в'язнів‑сокамерників, в послужному списку є також зґвалтування жінок і хлопчиків з дитячого будинку. У 2030 р до Басманова М.Н., як пишуть біографи, «прийшло видіння». Перебуваючи в камері‑одиночці для смертників, він нібито побачив дух Христа, який прийшов до Басманова вночі і розповів, що насправді він не воскрес після розп'яття, а помер, і що саме Басманову він доручає сповістити світові правду про смерть Христа, поховати його тіло і закласти нове віровчення. Дух випромінював настільки яскраве світло, що охорона тюрми підняла тривогу, думаючи, що Басманов здійснює втечу. Коли спецкоманда вдерлася до камери Басманова, охоронці були вражені, побачивши, що кайдани, в які був закутий в'язень, зникли, а сам Басманов стоїть на колінах перед ліжком і молиться, не звертаючи ні на кого уваги. Розповідають, що від того моменту Басманов докорінно змінився: став лагідним і побожним, організував недільну школу для в'язнів, яких агітував вступити до Ордену Воїнів Світла – Святих отців‑опричників. Розпустив чутку, що є далеким нащадком боярина Олексія Басманова (ХУІст.), одного з засновників опричнини, вбитого за наказом Івана Грозного. Під гаслом боротьби зі злочинністю, опричники Басманова вбили половину в'язнів і майже всю охорону, захопивши Сталінградську в'язницю, яку проголосили Святим Домом Опричників. Замість ікон з зображенням Христа вони повісили портрети Івана Грозного з написом: «Тортури кожному, на кого впаде підозра государева. Се очистить душі від темряви і примножить світло». Під сильним тиском ліберальної московської інтелігенції та сталінградських правозахисників Басманов був звільнений у 2039 році і проголошений святим. Загони опричників Басманова, організовані в моторизовані стрілецькі та бронетанкові бригади, почали захоплення ряду колишніх територій російської імперії, караючи корумпованих чиновників, поліцію, жандармів і кримінальних злочинців, відрубуючи їм голови, руки, тавруючи їхні чола – в залежності від ступеню провини. Цей рух Басманова, названий істориками «великим очищенням Росії», був з ентузіазмом підтриманий широкими народними масами (78,2% підтримки в суспільстві). Басманов та його воїнство великою мірою спричинилося до розпаду централізованої Російської держави та захоплення її великих території Піднебесною Народно‑демократичною Імперією і Чорною Ордою. Під час українсько‑румунської війни (2048‑2052 pp.), коли була окупована Буковина і частина Одесько‑Чорноморської землі, Басманов надав військову допомогу генералу К‑Д. Махуну – нині гетьману України. Разом з танковою армією Махуна, яка здійснила стрімкий рейд до Бухареста, в наступальній операції брали участь три мотострілецькі бригади Басманова (імені Івана Грозного, імені протопопа Авакума та імені Сталіна), яким був відданий на пограбування на 3 дні Бухарест. За видатний вклад в перемогу України Басманов одержав у володіння Чернігівській край. Усього, за приблизними оцінками, Басманов володіє півмільйоном кріпаків на землях, що належать йому, вирощуючи на спеціальних фермах на продаж жінок‑повій та чоловіків‑гладіаторів, яких транспортує переважно до Чорної

Орди та Піднебесної (див. детальніше додатки І‑УІІ). Враховуючи військову силу і роль Басманова у допомозі Україні, гетьман К‑Д. Махун ввів Басманова go складу Ареопагу України (2067 р). У 2068 році Басманов сформував «Рух за Чотири Свободи» – неполітичну масову народну організацію.

В основу ідеології Басманова покладено принципи, сформульовані ним ще у 2037 році, під час перебування в сталінградській тюрмі, які він виклав у свої книзі «Моя зустріч з Христом і боротьба за народну свободу», написаній у камері смертників.

Ось ці принципи:

1. Свобода держави від сепаратизму.

Ніяких окремих націй, племен, етнічних меншин і автономних утворень немає і не може бути. Існує лише ЄДРОН (Єдиний Державний Російський Народ), що формується державою, в ім'я державних цілей і єдності держави. Держава не тільки має право, але і повинна жорстко викорінювати сепаратизм у всіх його проявах (суспільна підтримка – 56,9%)

2. Свобода керівників Єдиного Державного Російського Народу від будь‑яких юридичних обмежень і міжнародних зобов'язань при розбудові держави.

Все в ім'я держави, все для держави. Кожен, хто чинить опір волі керівників чи висловлює сумнів в їх політиці, є ворогом держави і підлягає знищенню. Чим жорстокіші репресії супроти ворогів держави, їх сімей та друзів, тим сильніша держава (підтримка громадської думки – 63,3 %).

3. Свобода суспільства від злочинців.

Всі злочинці мають бути тавровані і сидіти в тюрмах або концтаборах, а ті, кому відрубали кінцівки, відрізали язик чи випалили очі, мають перебувати в інвалідських домах тюремного типу (підтримка в межах 78‑85 % в залежності від регіону).

4. Свобода вибору громадян.

Кожен громадянин має право самостійно вирішувати, хто є ворогом держави і злочинцем і вживати заходів для викорінення злочинності. Свобода карати ворогів – найбільша з громадянських свобод в історії людства (громадська думка – 89,3 %).

Басманов не приховує, що принципи, сформульовані ним, ґрунтуються на фундаментальному факті фізичної смерті Христа, тобто на тому, що він називає «свобода від догматів Христа». Як пише у своїй книзі Басманов, «другого пришестя Христа не буде. Реальним фактом ХХІ‑го століття стане пришестя Всекараючої і Всемилостивої Держави, в якій панують принципи Чотирьох Свобод».

Незважаючи на відверто антиукраїнські погляди Басманова («такої наі$ії ніколи не було, немає і не буде» – цитата з книги), він не підтримав агресію ЕнРосу проти України під приводом «захисту газотранспортної системи проти «українсько‑американських націоналістів» (2068‑2070 pp.) Незгода Басманова з російсько‑українською війною («ми – ЄДРОН – єдиний народ і не повинні воювати», – заявив він) призвела до громадянської війни в Росії, колапсу Москви, розколу території на невеличку північно‑європейську область (С‑Петербург) та зону впливу Чорної Орди. Лютий антисемітизм Басманова і його особиста дружба з жорстоким диктатором Чорної Орди Кара‑ханом призвели до того, що Світовий Уряд глобалістів (клуб Локарно) проголосив Басманова ворогом людства і Організації Глобальної безпеки й визначив ціну за його голову в 1 млрд. глобо.

Басманов, використовуючи свої близькі відносини з гетьманом України, наполягає на якнайшвидшому приєднанні України до Чорної Орди на правах «Києво‑Дніпровського Улусу», обіцяючи гетьману Махуну звання «хан»: рішення має бути прийняте під час саміту СДОР у Києві (Батий‑rpag) у грудні 2077 р.

Веде аскетичний образ життя, не п'є, не курить, виховує сорок хлопчиків‑сиріт. Створив музей Івана Грозного та опричнини, захоплюється музикою Петра Чайковського і живописом Іллі Глазунова.

Аналітик Максиміліан‑VI

36.

Вилітали вранці. Падав сухий травневий сніг, висріблюючи чорну «черепаху», біля якої Гайдука чекав Невінчаний. Григорій змерз у своєму парадному темно‑зеленому мундирі ВІРУ й тому витанцьовував на бетонному посадковому майданчику, де стояли бойові гелікоптери та винищувачі вертикального злету з охорони гетьмана. Вони зайняли пасажирські місця в «черепасі»: це була п'ятимісна невеличка машина, не призначена для ведення бойових дій, хоча й несла на собі озброєння – чотири ракети «повітря‑земля», два кулемети й одна авіаційна 22 мм гармата.

Пілот‑водій і бортмеханік «черепахи» вивчали комп'ютерну карту маршруту й перевіряли системи управління. Всередині було тепло, і Невінчаний скинув френч. Під лівою пахвою в кобурі стирчав нерозлучний супутник Григорія – пістолет‑кулемет Мікро TAR‑22.

Гайдук вперше бачив німецьку «черепаху» виробництва концерну BMW: добра компоновка внутрішнього простору, VIP‑івській комфорт, німецький педантизм у всіх деталях. Американські бойові та поліцейські «черепахи» були набагато потужніші й краще озброєні. Гайдук пам'ятав своє враження, коли вперше у випробувальному центрі фірми "Raytheon" у Канзасі побачив FAV‑TI (Flying Armored Vehicle‑Turtle I) – велику літаючу тарілку, схожу на черепаху, непроникно‑чорну, без видимих ілюмінаторів та ознак зброї.

Ця загадковість і непроникність зачаровували. Спочатку американці піддали випробуванням захисні властивості «черепахи»: на полігоні тарілка була обстріляна з гармат та протитанкових ракетних комплексів. «Черепаха» сховалася за завісою потужних вибухів, які, здавалося, розкололи її, як крихку яєчну шкаралупу. Але коли фонтани землі впали, а дим розвіявся, всі, хто був на випробуваннях, побачили чорний силует неушкодженого бойового літального апарата.

Гайдуку була надана честь спостерігати таємні випробування тільки тому, що він запропонував американцям бартер: постачання принципово нових водно‑водневих потужних двигунів компанії «Січ‑Мотор» з Запоріжжя взамін за передачу Збройним Силам України кількох «черепах». Це була взаємовигідна орорудка, яку санкціонували особисто гетьман Махун і президент Ван Лі: як колишній танкіст, гетьман з захопленням переглянув документальний стереофільм про техніко‑тактичні та бойові якості «черепах», які стали новим стрибком в гонці озброєнь, поєднуючи характеристики танка, бронетранспортера, гелікоптера та машини‑амфібії. Махун з завмиранням серця й жалістю (що не йому доведеться воювати на цих машинах) спостерігав, як «черепахи» стрімко летять над землею на висоті одного‑двох метрів, злітають при потребі на висоту 20 – 50 метрів, ведуть інтенсивний знищувальний вогонь, прориваючи оборону противника і сіючи паніку в його тилах і центрах управління. Гетьман повністю схвалив оборудку Гайдука і присвоїв йому звання полковника. Це був 2070 рік. Уже перші п'ять бойових «черепах», перекинутих з європейських баз Конфедерації до Києва, спричинили злам у війні України з ЕнРосом: після ударів «черепах» у районі Вишгорода, коли була знищена резервна Добровольча армія ЕнРосу ім. генерала А.Денікіна, російська корпорація почала евакуацію своїх військ з Києва, Житомира та Хмельницького.

«Черепаха», в якій сиділи Гайдук і Невінчаний, летіла на невеличкій висоті над Десною, до берегів якої тулилися засипані снігом низькорослі ялинки – наче наближалося Різдво. «Якщо немає Воскресіння – отже, немає Різдва?» – запитав сам себе Гайдук і переніс думки до «Ланкастера‑27», згадавши, як вони летіли низько над Атлантичним океаном, відстрілюючись від БОП «Каракорум». Здалося, що пройшла вічність відтоді. Потім чомусь він згадав теплу руку Божени на своєму стегні і відчув запах її стриженого волосся.

– У мене прохання до вас, Григорію Івановичу. Дізнайтеся, що з тією дівчиною... Боженою. Тією, що на фотографії. Я дам вам її координати.

– Слухаюсь. – Григорій побоявся двозначно посміхнутися.

Далі летіли мовчки. Пілот вів переговори з командуванням підрозділу зенітних ракет, що стояли на кордоні володінь Басманова, і потім – з контрольною вежею аеродрому, прохаючи дати згоду на посадку. На майданчику, де приземлилася машина, їх зустріла група озброєних опричників Басманова: на них були хутряні вовчі сірі шапки – голови з оскаленими пащеками й довгі чорні кафтани, перевинуті широкими червоними пасами, в руках – автомати ІЖ‑107 з потужними підствольними гранатометами, за плечима стирчали стилізовані під мітли антени космічного зв'язку.

Старший опричник з відрізаним носом, глянувши на Невінчаного, прогундосив:

– Етот хохол останєца тут.

– Ні, – сказав твердо Гайдук. – Або він іде зі мною, або я відлітаю назад.

Старший підніс долоню до рота (Гайдук побачив, що пальці в нього відрубані), перекинувся кількома словами з кимось й неохоче погодився. Гостей всадовили у візок для пересування гравців у гольф, старший сів за кермо, інші опричники побігли поруч, важко дихаючи. Гайдук подумав, що збоку це виглядає, ніби зголодніла вовча зграя женеться за здобиччю. їхали центральною алеєю, оточеною з обох боків білими ніжними берізками, чорні мітки на корі яких були схожі на сумні очі страждальців, які упокоїлися в цій бідній землі.

Перед палацом Басманова – велетенською сорокап'ятиповерховою спорудою з колонами, вежами й шпилями у стилі московських висотних будинків 50‑х років минулого століття – побачили монумент Івана Грозного. Монумент був постмодерністський – веселий, розмальований у різні яскраві кольори, наче собор Василя Блаженного на Красній площі у Москві: цар у шапці Мономаха, обличчя жовте з червоними рум'янцями (якраз на сьогоднішній морозець), борода чорна. Государ радісно всміхався. На ньому був смугастий червоно‑чорно‑зелений каптан, а в руках він тримав сокиру, обмазану яскраво‑червоною фарбою, лезо сокири врубалося у плаху, темно‑червону від загуслої крові. І тільки вовки, що кільцем оточували государя та плаху, піднявши вгору голови, були зловісно сірі, кольору солдатських шинелей. Якраз визирнуло сонце, і монумент заіскрився, заграв усіма барвами. «Чи це не мара? – подумав Гайдук – Чи був я ще недавно у Вашінгтоні, де цвіте біло‑рожева сакура? Чого я повернувся сюди, в цей осоружний край скажених вовків?».

У величезному вестибюлі палацу, оздобленому рожевим італійським мармуром і теракотового кольору китайським коштовним камінням, їх зустрів дворецький з білою перукою на голові, в золотистому камзолі та білих панчохах й венеційських, на підборах, черевиках з рожевими бантами.

– Єго сіятельство прімєт вас in ten minutes. He's praying now.

– Great,– погодився Гайдук.

Поки вони чекали, піаніст, що грав на білому роялі, та арфістка втішали їхній слух музикою з «Лебединого озера».

Пролунав мелодійний дзвінок, і дворецький занепокоєно глянув на Невінчаного:

– I'm sorry, but screening has shown, that this man has the gun... You have to leave your gun, – звернувся він до Невінчаного.

Григорій, який не знав жодної мови, крім української, подивився на Гайдука.

– Доведеться залишити зброю, – переклав той.

Та нізащо. Вони ще зіпсують щось. Я краще побуду тут. їй‑богу, Ігоре Петровичу. Ви самі з Басмановим розмовляйте. Мені не треба. Менше знаєш – краще спиш, бляха‑муха.

– Гаразд, залишайтесь, – Гайдук пішов слідом за дворецьким, який кокетливо відставив убік пальчики й похитував стегнами, наче повія.

Басманов прийняв Гайдука у сліпуче білому, мармуровому з золотом круглому залі, який містився під головною баштою палацу: згори, з висоти сорока п'яти поверхів, лилося світло, либонь штучне, яке наповнювало простір блакитняво‑сонячним серпанком.

Басманов сидів на високому золотому різьбленому троні, прикрашеному темно‑червоними рубінами. Під троном, біля ніг Басманова сидів на сходинці отрок років десяти з золотим вінцем на голові, у гаряче‑жовтій футболці з написом "Dzengiz‑Saraj", картатих шотландських штанцях і кросівках "Nike". Сам Басманов виявився величним кістлявим старцем з довгою сивою бородою й сивими патлами, що вибивалися з‑під високої бобрової боярської шапки; був у білій одежі, у правій руці тримав довгий посох‑сокиру: голову відрубати було б важко, але пальці – цілком можливо.

Дворецький вказав Гайдукові місце для аудієнції – у двох метрах від трону. Згідно з протоколом, Гайдук похилив шанобливо голову й сказав:

– Дякую, ваша світлосте, за честь бути тут...

– Варрава, прінєсі кресло гостю, – наказав Басманов. – Ви сідайте, не треба стояти, – звернувся до Гайдука українською мовою, тільки трохи дивною, яка скоріше нагадувала білоруську; це звучало так: «Ві сідайте, не треба стояті. Радій вас бачіті». Хоча, можливо, це був особливий чернігівський мовний варіант.

– Я хотів з вами познайомитись, – хрипким басом завзятого курця продовжував Басманов, – бо мав причетність до вашого призначення. Гетьман дуже просив, щоб я погодився з вашою кандидатурою... Це був компроміс, бо я рекомендував гетьману призначити Руслана Фощенка на посаду міністра закордонних справ. А гетьман вагався.

– Дякую за підтримку, – знову чемно схилив голову Гайдук.

– Я багато чув про вас, – сказав Басманов, пильно вдивляючись в Гайдука. Погляд був колький, вицвілі очі боярина ховалися за сивими бровами, але Гайдук, намагаючись не відводити погляду від Басманова, відчув тривожне випромінювання, що йшло від цієї людини, наче від зголоднілого вовка, який шукає собі поживу. – Мені здається, що ви людина раціональна, не піддаєтеся цим облудним теоріям існування окремого українського народу. Це – мотлох двадцятого віку, всі ці ідеї Леніна і Вудро Вілсона про самовизначення націй.

Гайдук мовчки слухав Басманова.

– Буду відвертий, – Басманов знову кинув на Гайдука гострий погляд. – Надходить час великих історичних рішень. Махун надто старий і дурний, щоб це зрозуміти. Він ще грається в Україну, оточив себе ідіотськими декораціями патріархального минулого, не розуміючи, що України вже немає. Всі гетьмани, всі президенти, всі правителі України були зрадниками. Чому? Тому що ідея самої України була зрадницькою від самого початку до кінця. Україна – це міф, це вигадка сепаратистів, це витвір польських, Ватиканських, німецьких і американських агентів – для того, щоб роз'єднати, принизити великоросійський народ. І ми повинні покінчити («повінні покінчіть») з цією історичною несправедливістю. Від вас буде багато чого залежати... Ви це розумієте?

– Боюсь, ви перебільшуєте мої можливості, – смиренно мовив Гайдук. – Я людина нова, недосвідчена.

– Це – Ніколка, – не звертаючи уваги на слова Гайдука, Басманов нахилився до хлопчика, заглибленого в комп'ютерну гру. – Він буде російським царем Ніколаєм Третім. Правда, Ніколка?

– Правда, – впевнено відповів хлопчик, не відриваючись від екрана. – Данціг – це російське місто?

– Звичайно, – сказав, подумавши, Басманов, і знову повернувся до своєї улюбленої теми:

– Які уроки дало нам двадцять перше століття? Урок перший: всі форми національної державності часів вісімнадцятого століття виявилися нежиттєспроможними. Національні держави вмирають на наших очах. Подивіться на Францію, Іспанію, Німеччину. Хто виживає? Великі імперії – безнаціональні, не поділені на етнічні клаптики. Ви жили в Америці. Хіба ви не бачили, що вона стала однією з провідних країн світу завдяки імперському формату, де всі – незалежно від національності й релігії – американці. Так само Китай, Індія... Росія, Україна, Білорусь і Казахстан мають шанс вижити, тільки створивши потужну слов'янсько‑тюркську імперію. Чорна Орда дає нам такий шанс. Імперія, яка примусить здригнутися світ від своєї сили і величі.

Басманов помовчав трохи, доторкнувшись до тонкої дитячої шийки майбутнього російського царя, і продовжив:

– Урок другий: в двадцять першому столітті кардинально змінилися самі люди. Це справді новолюди, як їх зараз називають деякі теоретики. Все більша і більша маса людей підтримує сформульовані мною принципи Чотирьох Свобод. Це принципи імперії – найвищої форми державності. Це принципи державних людей – чесних, дисциплінованих, вільних і відповідальних громадян. Тому я закликаю вас добре подумати і ухвалити рішення покінчити з Україною, то більше, що вона і сама вже майже зникла з карти Європи. Напередодні саміту Союзу держав Чорної Орди в Батий‑граді ми повинні прийняти історичний акт про ліквідацію так званого українського народу і так званої української держави. В нас буде інша держава та інший – єдиний російський – нарід. ЄДРОН.

Басманов тричі підняв і опустив посох. Гайдуку здалося, що у верхній частині башти злетіли голуби, наполохані різким стуком.

– А що буде з легально обраним гетьманом? – наївно запитав Гайдук.

– Гетьмана призначав Ареопаг, тобто я. Ваше завдання – підготувати гетьмана до невблаганної заміни. Ви людина розумна, і я сподіваюсь, що знайдете гідний вихід. Від цього залежить ваше майбутнє. Якщо зробите правильний вибір – вам буде забезпечена блискуча кар'єра в новій Імперії. До речі, хто за національністю ваші батьки?