Частина третя 2 страница

– Ти думаєш, мені ця... ця шизда рвана... дуже потрібна? – продовжував свій двогодинний гіркий монолог Гетьман. – Але вона єдина, кого ще читають у цій країні. Нікого більше! Наливай!

Гайдук чув, що гетьман хоч кого переп'є, але вперше брав участь в цьому дійстві. Свою склянку з товстим дном все більше навантажував кубиками льоду, по яких стікала темнокоричнева рідина, стаючи одразу жовтою. Гетьман лід не любив. Кілька років тому в клініці університету Джона Гопкінса в Балтиморі гетьману зробили трансплантацію новенької, молодої печінки – про це знав тільки Гайдук, який домовився про операцію й не відходив від хворого, разом з Наталею Гаврилівною та ще кількома наближеними людьми. Вдалося уникнути розголосу, бо увагу преси спрямували на Багамські острови, де буцімто відпочивав гетьман: його роль успішно зіграв двійник – заслужений артист України, актор Білоцерківського музично‑драматичного театру Матвій Гришко, теж не останній п'яниця, бабій, понтер і хвалько. Після Багамів він отримав звання народного артиста. Правда, папарацці ближче, ніж на 200 – 300 метрів не допускалися до вілли, на якій жив двійник гетьмана.

– Ось чому мені це болить, – жалівся гетьман. – Ця сука Індіра! Якби не я – бачила б вона ареопаг... Це ж я її витяг нагору. Ти бачив щось подібне? Влаштувати такий спектакль! Обісрати мене на всю Україну...

– Телебачення встигли вимкнути, – нагадав Гайдук.

– А ти звідки знаєш? Тебе ж там не було. Ти де був? – підозріливо спитав гетьман. – Думаєш, я не знаю?

– Я був з Фрідманом. Я не міг дивитися на цю стару...

– Шизду, – підказав гетьман. – Але щоб ти знав, вона колись була нічого! – засміявся лідер нації. – Ну, будьмо!

Клацнулися стаканами. «Невже забув про Фрідмана?» – подумав Гайдук з надією.

– І що ж у тебе спільного з цим пархаїдалом? Фрідманом? Ти що, Ігоре, не знаєш, що він плете проти мене змову?

– Яв змови не граю, – твердо сказав Гайдук. – І вас не зраджу.

– Ігоре, синку... Я знаю, що ти людина честі. – Розчулений п'яний гетьман поліз цілуватися до Ігоря, подряпавши йому щоку щетиною вусів. Відсунувшись, гетьман без зайвих тостів і цокання швидко і жадібно вихилив віскі, ложкою черпнув чорну ікру, з'їв. Довго мовчав, наче боячись порушити небезпечну тему. Нарешті почав:

– Я прочитав. Дуже уважно. Тричі.

Він глянув на Гайдука абсолютно тверезими очима.

– Чого ти хочеш?

– Я? – розгубився Гайдук. – Хіба не зрозуміло? Я все написав. Все залежить від вас.

– Ну ти, Ігоре, і дурний, – гірко похитав головою гетьман. – «Все залежить від вас». Дурний? Наївний? Чи дуже хитрий?

Він зробив паузу, рукою відламав шматок зеківського короваю, поклав до рота. Чутно було його тяжке сопіння.

– Я тебе зробив... Незважаючи на всі телеги, що на тебе писав Мережко. Стережись його. Він твій смертельний ворог... Але я плював на нього. Я хотів призначити тебе...

– Ким? – спитав Гайдук.

– Своїм наступником.

– Невже ви думаете...

– Мовчи, – наказав гетьман. – Ти мені як син рідний. Ти єдиний, кому я довіряю. Ти гідний стати гетьманом України. Але не станеш.

Він зупинився, чекаючи Ігорового запитання «Чому?». Але той промовчав. Тому гетьман продовжив:

– Тому, що ти – жид.

– А, може, я – китаєць? – насмішкувато мовив Гайдук.

Гетьман гнівно стукнув кулаком по столу, від чого дзенькнули вазочки з ікрою та зашурхотіли кубики льоду у відерці.

– Помовч! Не блазнюй. Ти жид не з походження, а по духу. У тебе інша група крові, ніж у нас. І тебе ніколи не пустять до влади, запам'ятай це. Використають, але не пустять. Ти знаєш, що таке патронажна служба?

– Підносити патрони, – ледве стримуючи лють, сказав Гайдук.

– Приблизно так. Це служба обслуговування. Різні експерти, вчені, радники, зрадники. Мудрагелі, одним словом. Влада – не твоя стихія. Бо ти не розумієш головного: від тих, хто при владі, не залежить нічого. Це як театр маріонеток. Глядачі бачать ляльки, та не бачать ніколи ляльковода. Ти жид, тому що дуже розумний. Багато цифр пам'ятаєш. І теорії різні знаєш. За це я тебе люблю.

Він важко підвівся і подався до бібліотечної секції, витягнувши з шухляди секретера папір. Повернувшись, поклав папір на стіл. Це була доповідна Гайдука, помережана різними позначками, знаками оклику і запитання. Легко впізнавався неповторний почерк гетьмана.

– Ти думаєш, я дурний солдафон? І не знаю того, про що ти пишеш? І не розумію ситуації? А ти прийшов і за два місяці все зрозумів. І відкрив правду старому мудаку? Наливай.

– Може, досить?

– Наливай, – жорстко наказав гетьман. – Я свою норму знаю.

Піт рясно котився по його обличчю, й він витирав чоло накрохмаленою серветкою.

Гайдук думав лише про одне: чи вдасться йому живим дістатись до свого кабінету й упасти на кушетку, прийнявши ударну дозу Advil'y з аспірином. Розумів, що в порівнянні з гетьманом він – жалюгідний інтелігент, нездатний до серйозної чоловічої розмови. Молив Бога, щоб ця пиятика скінчилась. Він проклинав себе за те, що написав цю ідіотську доповідну записку, яка не потрібна ні цьому лицедію, ні тим, хто править Україною. Вони скоріше загинуть, ніж зміняться. Загинуть разом з Україною.

– Я люблю Україну не менше, ніж ти. А може, більше, бо ти нічого не знаєш про цю кляту країну. Це тобі не Вашінгтон, – почув Гайдук гетьмана, який, щойно розпочавши третю пляшку, говорив тихо, розважливо розставляючи слова, які піднімалися з глибин підсвідомості розірвано і алогічно, а, може, і щиро – як на людину, яка звикла хитрувати й дурити. Фільтри свідомості і нової печінки перетворювали цей потік на впорядкований монолог.

Гетьман перейшов на шепіт:

– Ти чув, хто такий Сірий Князь?

Гайдук знизав плечима.

– Ти поганий розвідник. І твоя ВІРУ срана розвідка, якщо ви не знаєте, хто такий Сірий Князь. І всі твої так звані файли гівна варті. Хто, на твою думку, керує Україною?

– Ареопаг, – не думаючи, відповів Гайдук. – Архонти. Олігархи.

– Гівно твій ареопаг, твої архонти та олігархи. Гетьман теж гівно. Ми лишень шістки, ляльки з театру маріонеток. Вся Україна поділена на три бригади – центральну, східну і західну. На чолі цих бригад стоїть Сірий Князь. Це глибоко законспірована структура, яка склалася ще в сорокові роки минулого століття. Першим Князем був Сталін, пахан в законі, який віддав Радянський Союз у владу інтернаціональних бригад: червоних – партії, чорних – Чека, сірих – кримінальним авторитетам. Всюди – в державних установах, на підприємствах, в армії, дипломатії, в силових структурах і наукових інститутах – були призначені, крім офіційних керівників, представники бригад, без відома і згоди яких не можна було вирішити жодного питання. Коли Радянський Союз розвалився, разом з ним загинули червоні бригади, частково – чорні. Але система залишилася. Владу повністю перебрали сірі, кримінальні бригади. Після Сталіна князі, за окремими винятками, вже не обіймали перших посад – президентів, монархів, емірів. Вони спустилися в темряву, пішли у підвали, підпілля. Але влада їхня від цього не зменшилася. Навпаки, стало легше керувати країною, не беручи на себе публічних зобов'язань, не відповідаючи ні перед ким за злочини та помилкові рішення. Але вони жорстко контролювали і контролюють життя країни – всі стратегічні й кадрові рішення. Такі мудаки, як я, їм потрібні як декорація. Представники сірої бригади – всюди. І в твоїй дорогій ВІРУ, і в ДерВарі, і в адміністрації гетьмана, і в службах кожного члена Ареопагу. А над усіма ними – Сірий Князь. І що він скаже, те зроблю я – гетьман України. Інакше, – він різко черкнув долонею по горлу.

Гайдук, вражений, слухав гетьмана, наче той оповідав сюжет страшного голлівудського трілера для осіб, старших 25‑ти років, одночасно розуміючи, що старий генерал мовить правду.

– Ти думаєш, просто так загинув президент Федеріко‑Гарсія Костюк? – спитав гетьман, ковтаючи останню порцію віскі. – Гадаєш, його Фрідман убив? Помиляєшся. Це люди Сірого Князя шарахнули по його гелікоптеру ракетою «Грім небесний», коли він летів над волинськими лісами. Похорон був урочистий... Тому візьми цю доповідну і не показуй нікому, якщо жити хочеш, – він повернув Гайдукові документ зі своїми зауваженнями. –Але дещо в моїх силах. Я домовився з твоїм другом Ендрю Ван Лі, що через кілька днів ти поїдеш до Греції моїм спецпредставником на саміт Організації Глобальної безпеки. Треба з ними негайно домовлятися про спільні дії. Сірий Князь не проти.

– Хто він? – не витримав Гайдук.

– Еге, – зайшовся п'яним сміхом гетьман, – багато знатимеш – помреш рано.

Потім постукав пальцем по столу і ледве чутно сказав:

– Там його представник.

Просто під кабінетом гетьмана містилися приміщення правої руки лідера нації, генерального писаря Української козацько‑військової федеративної Держави генерал‑поручника Вітольда Клинкевича.

... Невтомний генписар в цю хвилину не спав: не вмикаючи освітлення, тихо сидів у спеціальній кімнаті, напакованій електронною апаратурою, і уважно прислухався до п'яної маячні свого керівника, гетьмана України. Особливо обурила Клинкевича згадка про Сірого Князя та сірі бригади. За розголошення таких таємниць чужій людині, не вхожій до Inner Circle, внутрішнього кола, належала смертна кара.

На жаль, молодий генерал‑поручник, надія гетьмана і України, хоч як нервово обсмикував правий кінчик свого козацького вуса, так і не зміг почути останні слова гетьмана після незрозумілого стуку – мабуть, стаканом по поверхні столу. Гуркіт стільців, відсунутих від столу, короткі п'яні голоси гетьмана і Гайдука, що віддалялися від мікрофона, закладеного в столі, засвідчили кінець пиятики, яка мала всі ознаки антидержавної змови.

Ледве доплуганившись до свого кабінету, хапаючись за стіни руками і дивом не зблювавши на робочій стіл, Гайдук все ж спромігся подзвонити черговому комендатури і спитати, хто зі співробітників перебуває на робочому місці.

Почув чітку відповідь: його високоповноважність генерал‑поручник Вітольд Клинкевич.

47.

Поспавши всього три години, пройшовши через НІЧНІ п'яні кошмари, падіння у прірву й ширяння кушетки в сірому, напівнічному‑напівранковому просторі кабінету, згадавши вашінгтонську ніч з Ліндою Кенворсі й дроном ЦСБ, Гайдук прокинувся о 6.30 з жахливим головним болем, вгамувати який не вдалося навіть двома таблетками «Excedrіn»у, що їх ковтнув о 5‑тій.

Вирішив скупатися в Дніпрі. Через службовий вихід, розташований на східному схилі гори Борщиха, вибіг у прохолодний парк, що оточував нижню терасу гетьманського палацу, й доріжкою, дбайливо вимощеною червоною і жовтою клінкерною цеглою, збіг униз, до невеличкої затоки з піщаним пляжем. У ста метрах праворуч, ближче до центральної частини палацу, похитувався на воді понтонний причал, до якого пришвартувалося декілька яхт, що належали гетьману та його соратникам.

Сонце вже піднялося над лівим берегом, але ще не вичервонило білі силуети яхт, бо світло було кволе, притлумлене ранковим туманом, що стояв над Дніпром, прикриваючи, наче димовою завісою, Острів. Швидко роздягнувшись, Гайдук кинувся до води, яка здалася йому дуже холодною: щоб зігритися, проплив кролем метрів двісті, вийшовши поза межі заборонних буїв, чим викликав незадоволення чергового офіцера служби охорони, який вже намірився був дати сигнал сторожовому катеру наздогнати порушника. Але Гайдук своєчасно зробив різкий розворот, пірнув під воду й, перейшовши на брас, проплив під водою метрів п'ятнадцять, знову викликавши занепокоєння на спостережному пункті. Пливучи під водою з розплющеними очима у червонястому мареві (саме таким був справжній колір дніпрової води), Гайдук подумав, що після такої пиятики у цій холодній, непрозорій воді можна схопити корчі або зупинку серця, що значно б спростило життя багатьом персонажам п'єси, в якій доводиться грати, не маючи на це жодного бажання. Випірнув на поверхню, жадібно хапаючи повітря, й, остаточно прокинувшись, помітив, що на березі, біля його одягу, хтось стоїть і привітно махає рукою. Здається, генерал‑поручник Клинкевич: у білих шортах і чорній T‑shirt із зображенням гетьмана України і написом: «І love Hetman».

– Ну й налякали ви мене, Ігоре Петровичу... Коли пірнули. У вас все гаразд?

– Вода холодна, – Гайдук з силою розтирав тіло рушником, на якому була намальована карта Флоріди.

– Господь з вами, Ігоре Петровичу... Двадцять градусів, теплінь. Я тут щодня плаваю... Мабуть, допізна працювали? Вид у вас зморений.

– Виконував завдання гетьмана, – похмуро відповів Гайдук. – До речі, пане Вітольде. Військова контррозвідка вийшла на слід кримінального авторитета, псевдонім «Сірий Князь». Не чули часом такий nickname: Сірий Князь?

Клинкевич роздягнувся, з насолодою простягнув руки догори, наче молився сонцю. Його м'язисте, вкрите бронзовою засмагою тіло було гармонійне й прекрасне, ніби постать стародавнього язичницького бога Перуна.

– Hi, – спроквола відповів, наче не до нього було питання. – А чим він прославився, якщо не секрет, цей ваш Сірий Князь?

– Продавав ракети МХ‑Аіг Cleaner‑124 Чорній Орді. І системи наведення ракет ХАРС.

– Вперше чую. Як голова комітету з експорту озброєнь, я мав би знати... А ви певні, що ваші славні розвідники чогось не наплутали?

– Ні, – зі щирою і приязною усмішкою зізнався Гайдук. – Могли й наплутати. Могли, знаєте, сплутати холодильники з ракетами, а Чорну Орду з островами Зеленого Мису.

Гайдук витерся й перевдягнувся, почуваючись значно краще. Віддав честь генерал‑поручнику:

– Бажаю доброго дня.

Легкою ходою пішов угору, відчуваючи на собі погляд Клинкевича, який того ранку здивував чергового офіцера охорони тим, що, хоч і роздягнувся, проте так і не ступив до води, як робив це щоранку.

Між тим Гайдук, вдягнувши літній камуфляжний мундир, пошитий з тканини з саморегулюючим кондиціюванням, в якому найлегше переносив київську спеку, подався до Києва, де об 11.00 мав зустрітися з Генеральним Прокуратором України, маршалом юрисдикції Іваном Оврамовичем Крейдою. Діставшися до підземної станції на Банковій, Гайдук не піднявся на поверхню, а пройшов бічним підземним коридором до Будинку з Химерами, звідки спустився до театру імені Жолдака‑Франка, де на нього чекали Невінчаний і начальник оперативно‑розшукового управління військової контррозвідки ДерВару полковник Палій. Троє чоловіків сіли на лаву найближче до фонтана, шум якого заважав говорити, а вітер поінколи засівав асфальт і лаву дрібними бризками. Через п'ятнадцять хвилин чоловіки розійшлися, а операторам ДерВару, які моніторили цю сцену за допомогою камер зовнішнього спостереження, не вдалося встановити тему розмови, бо завдяки пекучому сонцю картинка вийшла невиразна, знята в контражурі, обличчя чорні, й сурдоперекладачі не змогли розшифрувати артикуляції губ, а чутливі мікрофони повнилися гомоном води, наче це був звук Ніагарського водоспаду.

Через десять хвилин Гайдук входив до приміщення ГЕПРУ, що розташувалося поміж площею Богдана Хмельницького та Михайлівською, там, де колись були «прісутствєнниє места» – жахливої дореволюційної архітектури будинок, в якому містилася одночасно тюрма (так зване СІЗО), слідче управління поліції, відділок жандармерії (те, що носило назву в народі «гадюшник Мережка») та господарські приміщення ГЕПРУ. За цей будинок (вірніше, за право його знести) довгі роки велася боротьба між різними відомствами, але переміг І.О.Крейда – не як Генеральний прокуратор України, а як Генеральний координатор Інтернет‑мереж на території держави. Крейді вдалося переконати Ареопаг і гетьмана в тому, що кращого місця для цензурування різних потоків інформації, вгамування найбільш небажаних для спокою громадян ідей, думок і провокаційних закликів немає. Проект був замовлений у кращого берлінського архітектора Рольфа Нагеля, який розташував двадцять поверхів Будинку справедливості – переважно тюрми – під землею, а двадцять поверхів у вигляді Чорного (бо з чорного склопластику) дирижабля, що ніби тимчасово приземлився на цих древніх горах. Рольф Нагель так і назвав своє творіння: «Цепелін», розповідаючи, що в документах ІІІ‑го Рейху був знайдений сценарій урочистого прибуття до Києва в 1941 році Адольфа Гітлера на дирижаблі (цепеліні) та його приземлення на площі Богдана Хмельницького. В Києві натомість виникла своя легенда: якщо обрубати швартовочні канати, якими дирижабль приторочений до землі, він одразу злетить у небо й полетить геть до такої‑то довбаної матері. І назвали це творіння «дирижабою». А найбільш цинічні громадяни з числа тих, кого тягали в будинок на допити, порівняли його наземну частину з членом негритянського проповідника Обасанжі, якого в 2063 році розлючені кияни лінчували за розпусту й педофілію, відрізавши новоявленому месії знаряддя його гріхів. Ксеня присвятила цій події поему «Чорний прутень».

Пройшовши через необхідні процедури перевірки ДНК та сканування сітківки ока, Гайдук був запрошений до великого залу, схожого на термінал аеропорту, на горішніх заводських конструкціях якого були попідвішувані чорні моделі дивовижних літальних апаратів і дирижаблів минулого – від етажерки братів Райт та дирижабля «Гінденбург» до французького космічного винищувача‑перехоплювача «Міраж». Гайдук задер голову, відчувши залишки тупого болю й легке запаморочення.

– Генерале! Генерале! Ходить‑но скорше сюди, бо галушки вистигнуть.

Побачив у кінці залу лису істоту в темносиньому мундирі Генерального прокуратора. На столі засідань, вкритому рушниками, стояли миски, що парували. Крейда потиснув руку і попередив:

– Я – Іван Оврамович. Не Абрамович.

– Знаю, – розсміявся Гайдук. Він чув, що найбільшим ворогом Крейди ставав той, хто називав його «Абрамовичем», підозрюючи в Крейді не селянсько‑слов'янське, а чужинське коріння.

– Прошу до столу, – гостинно метушився Крейда. – Може, по чарочці?

– Що ви, Іване Оврамовичу, – непідробно жахнувся Гайдук. – Дивитися не можу.

Крейда всівся за стіл, засунув червону серветку за комір білосніжної сорочки.

– Частуйтеся. Це мої улюблені гречані. Наші, селянські. А це – з м'ясом дикого вепря. А тут – особлива галушка, десертна. З ананасом. Так би мовити – українські за формою, тропічні за змістом.

Гречані галушки, приправлені гарячими шкварками, були диво які смачні. Гайдук відчув, що зголоднів. Він майже з ніжністю дивився на хлібосольного господаря, якого поза очі всі називали «полтавською галушкою».

– Геніальний у нас народ, – задумливо мовив Крейда. – Своїми безсмертними продуктами харчування – борщем, салом з часником, галушками, узваром – він створив найкращу в світі базу для збалансованого розвитку: адже тут усе є – антиоксиданти, вітаміни, набір потрібних амінокислот, антисклеротичні речовини... Ви їжте, їжте. Якби моя воля, я б галушку зробив державним гербом України, а не тризуб. Ви знаєте, що тризуб у Київський Русі використовувався як тавро для коней?

– Та ви що? – жахнувся Гайдук, переходячи до галушок з м'ясом. – Вперше чую.

– Головна таємниця галушок – це процент солі у воді, де вони киплять. Я спонсорую спеціальний полтавський науково‑дослідний центр ГіВ – галушка і вареник, де ведуться серйозні дослідження, – з насолодою вдихав Крейда запахи шкварок. – Так що у вас, яке питання?

– Питань двійко, – Гайдук дістав два акуратно складені папірці з лівої кишені куртки. – Перше – це проблематика наступного засідання РНБ. Сподіваємось на вашу активну участь і пропозиції.... А друге – особисте.

Крейда, насолоджуючись десертними, тропічними галушками, насадив на кінчик носа рогові круглі окуляри й швиденько вивчив другий – приватний документ. Прохання звільнити з ЗЕК‑116 громадянку Конфедерації держав Північної Америки Божену О'Коннел. Підстава: усна заява гр. О'Коннел, клопотання помічниці Першої Леді Америки М. Джефферсон. Характеристика АдЗеку щодо зразкової поведінки колоністки Б. О'Коннел.

– Голубчику мій, – жалібно подивився на Гайдука круглими хитрими чорними очима Крейда. – Що завгодно просіть, але не це. Так можна і ЗЕКи втратити. Нічого не можу вдіяти. Закон є закон. Вона добровільно підписала прохання на поселення. Ніхто її не примушував. Яким би я був ГЕПРОЮ, якби порушував закон. Зрозумійте ви мене.

Він поправив маршальську зірку з діамантами, що висіла на чорному галстуку, а його лисий череп укрився сяючими блищиками, немовби моделі літаків, розвішані вгорі у залі, запрацювали, засвітилися вогнями, йдучи на посадку.

– Що ви, що ви, Іване Оврамовичу. Розумію вас як ніхто. Я теж стою перед ділемою. До мене звернувся мій колега, начальник департаменту контррозвідки Швейцарії Моріс Швайнштайгер. Вони схопили на гарячому громадянина України Владислава Максимовича Крейду з великою партією наркотиків афганського походження, які пройшли додаткову очистку в полтавському науково‑дослідницькому хімічному центрі і вкинуті на європейський ринок під назвою галуїн. Блищики на черепі Івана Оврамовича Крейди потьмяніли.

– Швайнштайгер хоче розтрубити цю справу на всю Європу. Підготовлена спеціальна телепрограма з зізнаннями Владислава, точними адресами, явками, паролями, з прізвищами тих, хто кришував цю оборудку. Можуть закрити рахунки в банках. Але...

– Але?.. – наче зачарований, повторив Крейда.

– Є варіанти. Нещодавно в Києві був затриманий агент швейцарської розвідки, який збирав для компанії «Нестле» дані про українську шоколадну промисловість, про найновіші таємні розробки – з метою організації диверсій. Я міг би запропонувати Морісу (а це мій давній друг) обмін: його агента на нашого... Крейду. Але не можу. Закон є закон.

Гайдук простягнув руку, щоб забрати папірець з проханням звільнити Божену, але Крейда папір не віддав:

– Почекайте. Треба подумати. А ви певні, що ваш друг піде на обмін?

– Переконаний. Бо цей агент – його далекий родич. Це вкрай сенситивна історія для Моріса.

– Ну що ж, – Крейда написав на папері одне слово й зазначив своє факсиміле. – Хоча цей Крейда і не має до мене жодного відношення, він мені навіть не однофамілець, але може постраждати престиж держави. Я вас дуже прошу домовитись з цим вашим швейцаром.

На поданні Божени значилось: «ЗВІЛЬНИТИ. І.О.Крейда 24.06.2077».

Галушковий ланч видався на славу: п'ючи холодний духмяний узвар, Гайдук домовився з Крейдою про подальше зміцнення взаємодії між двома відомствами. Неподалік місця, де вони ланчували, стояв чорний письмовий стіл Крейди. Тут він підписував смертні вироки, до практики яких повернулися з 2066 року – після вбивства президента України Федеріко‑Гарсія Костюка. Процедуру підписання смертних вироків транслював телеканал, що належав Крейді – «канал поганих новин», як звали його в народі: тут транслювалися некрологи, природні катастрофи, поліцейська хроніка, повені в Бангладеш і народні повстання на півночі Африки. На каналі «добрих новин», що належав Фрідману, показували мексиканські серіали, гламурні весілля, українські оперетки, пісенні й танцювальні марафони, шоу високої моди, одеські гумористичні каліфорнійські еротичні програми. Соціологи дивувалися: всупереч усім законам логіки, рейтинги чорного Крейдиного каналу були вищі, ніж каналу Фрідмана. Крейда домігся спеціального дозволу Сейму – транслювати у профілактичних цілях виконання смертних вироків. І хоча на трансляцію Сейм ввів ряд обмежень – покази здійснювалися лише по п'ятницях опівночі, а дивитися програму «Влада закону» дозволялося глядачам, старшим за 18 років, – вся країна, затамувавши подих, спостерігала за шибеницею, побудованою в телестудії каналу KNN, та за зашморгом, в якому конали страчувані.

Вийшовши з затемнених прохолодних приміщень «чорного дирижабля», Гайдук відчув мить щастя, побачивши золоті бані Михайлівського собору й вдихнувши розпечене київське повітря. Електронний термометр на будинку готелю «Інтерконтинентал», що належав Крейді, показував 43°С.

Сівши у джип, в якому його чекав Григорій Невінчаний, Гайдук коротко наказав:

– У Феофанію‑Пирогово.

Вони пірнули у швидкісний тунель, що виходив на дніпровську набережну, й помчали у напрямку ЗЕКу ‑116.

48.

22 червня 2077 р.

Таємно

Раднику Гетьмана України з національної безпеки,

Секретарю РНБ України, Генерал‑хорунжому Гайдуку І.П.

АНАЛІТИЧНА ДОВІДКА

щодо ситуації, що склалася напередодні саміту країн‑членів Організації Глобальної Безпеки (ОГБ).

Саміт, що його намічено провести 5‑7липня 2077 р. поблизу Афін на грецькому острові Евіа, за оцінками провідних аналітиків світу, повинен стати визначальною подією XXI століття. Адже йдеться, без перебільшення, про долю геополітичної системи, що зазнає на наших очах кардинальних змін. Розпад Росії, зникнення її зі світових карт стало найважливішою історичною подією останньої третини XXI століття, яка, безперечно, матиме серйозний вплив на зміну глобального балансу сил. Зростання потужності Чорної Орди, яка захопила більшу частину російської території та військово‑промислового потенціалу, включаючи ядерний, претензії держав СДОР на світове панування, розгубленість серед країн‑членів ОГБ, різке зменшення потужності і впливів Конфедерації Держав Північної Америки – все це є предметом великого занепокоєння демократичних країн, кількість яких з середини століття почала різко зменшуватись.

Серед можливих рішень, які можуть бути прийняті на саміті, на думку агентів й аналітиків ВІРУ, є такі:

1. Рішення Конфедерації Держав Північної Америки активно втрутитися в конфлікт навколо Арктики і нанести кілька превентивних ядерних ударів по командних центрах та об'єктах ВПК Чорної Орди без формального оголошення війни.

2. Перетворення ЕллаПолу («союз південних і північних морів» у складі Греції, Болгарії, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі, Литви) на центральний елемент ОГБ, завданням якого є зупинити навалу Чорної Орди, що має на меті захоплення Західної Європи і об'єднання з мусульманськими анклавами на території Німеччини, Франції, Іспанії. Очікується, що на саміті буде прийняте рішення щодо розміщення на території ЕллаПолу оперативно‑тактичних ракет «Ревенджер‑ХІ» і введення на кордон України двох армійських з'єднань бойових «черепах» FAV‑TX 3 (по 100 черепах у кожному з'єднанні) з метою активної протидії агресивним планам Чорної Орди.

3 ОГБ має намір запропонувати Україні негайне членство в Організації й підписання пакту про дружбу, мир

і4. взаємодію, а також таємного протоколу до нього про приєднання України до ЕллаПолу, Скандинавського пакту і Чорноморської християнської співдружності та мобілізацію Збройних Сил України та ОПК з метою підготовки до миротворчої операції проти СДОР.

5. Отримано агентурні дані, які підлягають додатковій перевірці, що на території Канади (м. Черчіль) ведуться в режимі виняткової таємності розробки нового безпрецедентного виду зброї, характер якої наразі невідомий.

Старший аналітик Максиміліан‑VІІІ

Звільнення Божени відбулося буденно: її передали Гайдуку в приміщенні КПП, наче казенну річ. Офіцер охорони та староста ЗЕК‑116 склали акт утрьох примірниках про передачу «вихованки Божени О'Коннел, 2051 р. народж., штат Іллінойс, КДПА, стан здоров'я – без скарг» на поруки «громадянину УКВФД Гайдуку І.П. 2027 р. народж., місце проживання – м.Київ.» Чотири підписи – Божени, Гайдука, старости, представника АдЗек, мокра печатка, дата: четвер 24 червня 2077 p., 15.00.

Аскольда та Ликери на церемонії не було. Вівчарка офіцера охорони обнюхала Вожену та її велику полотняну сумку з вишитими синіми квітами. Щось нанюхавши, вівчарка заскавучала, лапами почала бити сумку.

– Там хліб, – злягано сказала Божена.

– Вибачте, – розвів руками офіцер. – Такий порядок. Боремося з наркотою. Мухтар, назад, – наказав він псу. – Ви проходьте, сумку можна не відкривати.

Божена мовчки й відчужено сіла до джипу – так, як колись до «Каділаку». Тільки біля мормонського храму, побачивши сяючого на сонці ангела з трубою, вона з докором мовила:

– Боялася, що забули про мене.

– Вибачте, я не міг раніше.

– Ні, це ви пробачте. Це я дурепа...

Завівши Божену до своєї квартири й показавши кімнату, де мала розташуватися – їй призначалася спальня – Гайдук дав гроші на шопінг і виділив охоронця на допомогу, а сам поїхав на Острів – вирішувати справи з підготовкою до операції, яку ВІРУ мала провести під час саміту ОГБ.

Повернувся пізно, після 22.00. Божена спала у вітальні, згорнувшись у кріслі калачиком. На журнальному столику стояла пляшка справжнього молока з ферми Аскольда

О'Коннела, на дерев'яній дошці лежала покраяна паляниця – плід радісної хліборобської праці ЗЕКу‑116. Дві керамічні товстостінні чашки для молока очікували на невинну вегетаріанську вечерю. Божена була в білому Гайдуковому халаті – взяла у ванній кімнаті. Її рудава косичка, наче пучечок осінньої трави, лежала на комірці халату. На неї зійшов глибокий сон, умиротворене обличчя в сутінках набуло дитячого виразу. Гайдук знову ледве стримався, щоб не торкнутися її волосся. Він тихо, не запалюючи світла, скинув мундир у своєму кабінеті й, прийнявши душ, вдягнув білу майку з емблемою ВІРУ, світлі шорти й навшпиньки повернувся до вітальні, де солодко спала Божена. Двері балкону були відкриті. Гайдук вийшов туди, де вітер з Дніпра розганяв застійне спечне повітря.Сперся на поруччя балкону.