Розділ III. Німецька філософська антропологія

1. Макс Шелер — фундатор антропології як світоглядного вчення

2. Антропологічні концепції середини XX ст.

3. Антропологічний поворот західноєвропейської філософії.

4. Список літератури.

Німецька культура має значний досвід в осмисленні проблеми лю­дини. У теоретичному вигляді він репрезентований у «Критиках» Іммануїла Канта, в яких уже в розвинутих формах представлено когнітивний, формально-етичний та естетичний підходи до проблеми людини. Окрім поділу здатності до мислення на трансцендентальну ес­тетику, розсудок і розум та моральної колізії між відчуттям обов'язку й потягом до насолоди, у самій душі Кант теж виділяє три основні здатності: до почуття пізнавальної здатності, до почуття задоволення і незадоволення та здатності бажання [ЗО, 110]. Феномен людини в його трансцендентальній філософії вперше постав у феноменальній і ноуменальній постановці. Формалізм кантівської етики згодом справив визначальний вплив на формування персоналістського ядра філо­софської антропології М. Шелера. «Антропологія» (1798) Канта впер­ше виявила двояку природу існування людини й у Всесвіті, під­порядкованому природній необхідності, і в людиномірному світі, який існує за законами свободи. Ґрунтовно, із засад сучасної антропології, погляди Канта висвітлено у праці М. Гінске «Hinske N. Kants Idйe der Anthropologie» (1966).

На відміну від кантівської синхронічно-географічної візії існування людства на Землі, його колега Гердер започаткував альтернативну — діахронічну ідею поступу культури людства. На солідному компара­тивістському підґрунті постала також культурософія Вільгельма фон Гумбольдта, від якої, як плідні паростки, відгалузилися вчення Е. Кассірера (Німеччина-Англія), Ф. Боаса (США), О. Потебні (Ук­раїна).

Геґель в «Енциклопедії філософських наук» і «Філософській про­педевтиці» пише про «суб'єктивний дух» як про безпосередній природ­ний дух, що становить предмет антропології. У «Філософії духу» міститься критика романтичної концепції природної антропології Ф. Шеллінга. У гегельянському русі, який започатковується фейєр­бахівською критикою всякої авторитарної теології, визрівають ідеї еко­номічного подолання відчуження К. Маркса та нормативні засади про­тестантської етики М. Вебера. Філософія життя Дільтея є звертанням до гегелівського вчення про суб'єктивний дух, сюди залучаються ідеї герменевтики ф. Шлейєрмахера. Формальна антропологія В. Дільтея, як одна з дисциплін «наук про дух», успішно конкурувала з феноме­нологічною концепцією інтенційності свідомості Е. Гуссерля.

У подальшій своїй еволюції історизм у рецепції «Weltanschauung­slehre» не спромігся сформулювати таку потужну методологічну і світоглядну засаду, як «Lebenswelt», на якій учень Е. Гуссерля М. Ше-лер вибудував віталістське підґрунтя персоналістської антропології. Історизм у підході до проблеми людини зберігав позиції в екзи­стенціалізмі та марксистській філософії. Після розпаду екзистенціа­лізму як самостійної течії ремінісценції історизму зберігала філософ­ська герменевтика Г. -Ґ. Гадамера, яка певний час виступала методо­логічною альтернативою вихідним феноменологічним позиціям філософської антропології. Проте у 70-ті роки новітня філософська герменевтика увійшла до антропологічного річища у семитомній «Neue Anthropologi». Новий поворот до антропології стався у західноєвро­пейській філософії у 70—80-ті роки XX ст. Поділяючи тезу Протагора щодо людини як міри всіх речей, новітня генерація антропологів приєдналася також до думки М. Гайдегтера, що антропологія обґрун­товує філософію.