Вплив ідеології більшовизму на процес формування державно-правових вчень у радянську добу в Україні

Ідеологія марксизму, що була покладена в основу програми партії більшовиків після її утворення в 1903 році, в Україні мала багато прихильників. Одним із перших популяризаторів марксизму в Україні були професор Київського університету Микола Іванович Зібер (1844 – 1888) та Сергій Андрійович Подолинський (1850 – 1891), які особисто знали К.Маркса і Ф Енгельса.
На межі ХІХ – ХХ століть в Україні на основі марксової ідеї соціальної справедливості формується соціалістичний рух, виникає ряд партій соціалістичного спрямування. Активна діяльність українських соціалістів припадає на період 1905 – 1920 років, ціннісною орієнтацією яких було безкласове суспільство соціальної справедливості.
За своїм змістом соціалістичний рух в Україні цього періоду мав національний характер. Головним завданням соціалісти вважали захист як соціальних так і національних прав українців, звільнення від національного гноблення.
Після Жовтневої революції 1917 року частина соціалістів перейняла більшовицьку орієнтацію, ввійшовши до складу Російської соціал-демократичної партії більшовиків, яка в 1918 році була перейменована в Російську, а згодом Всеросійську комуністичну партію більшовиків. Місцеві більшовицькі групи на Україні були об’єднані в єдину організацію в 1918 році, хоча Комуністична партія України (більшовиків) була підпорядкована Центральному комітету партії в Москві.
В процесі розвитку в комуністичному русі України, і особливо після утворення в грудні 1922 року Союзу Радянських Соціалістичних Республік, сформувалось два напрями. До першого напряму входили прорадянсько налаштовані більшовики українського походження та діячі цієї партії, направлені в Україну Москвою для встановлення радянської влади; другий – націонал-комуністичний напрям склали, загалом, колишні члени українських партій соціалістичного спрямування. Представники цього напряму, захищаючи національні права українського пролетаря, «…почали переходити в опозицію до радянської влади».
Найбільш помітними поміж інших представників першого напряму були Петровський Григорій Іванович (1878 – 1958), Постишев Павло Петрович (1887 – 1939), Косіор Станіслав Вікентійович (1889 – 1939), Чубар Влас Якович (1891 – 1939), які обіймаючи відповідальні посади в керівних органах радянської влади та комуністичної партії України здійснювали розвиток державно-правової ідеології більшовизму та її реалізацію в соціальну практику.
Апологетом більшовицької державно-правової доктрини і одним з основних розробників тактики її втілення в життя був більшовик зі стажем, голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Петровський Г. І. У своїх численних виступах і статтях він розвивав теорію засновника більшовицького руху В.І.Леніна щодо диктатури пролетаріату та радянської форми державності, заснованої на засадах федерації і жорсткої централізації влади. “Союз Соціалістичних Радянських республік, зазначав він, найбільш розумна форма дальшого розвитку взаємовідносин цих республік, що забезпечує гармонійне поєднання інтересів всіх областей і наймогутніший опір міжнародним капіталістичним відносинам”.
Такі само погляди щодо сутності державно-правових явищ були притаманні Чубару В.Я., голові Ради Народних комісарів України, який разом з Петровським Г. І., Постишевим П. П., Косіором С. В. та іншими переконаними більшовиками опікувався проблемами будівництва “демократичної соціалістичної держави”, виправдовував “червоний терор” та голодомор в Україні 1933 року. В цьому плані судову владу Чубар В. Я. розглядав як орган диктатури пролетаріату, яка не повинна бути осторонь класової боротьби, а разом з прокуратурою “допоможуть урядові провадити політику, яку спрямовано на зміцнення диктатури пролетаріату, яку скеровано на добробут трудящих, на усунення глитаїв, непманів і всіх ворожих нам елементів”. Він відстоював ідею про централізацію прокурорських органів і судової системи, застерігав працівників цих установ не “притупляти у собі почуття відповідальності перед центром…Вказівки, які давала партія, які давав уряд, і статути, на яких базується робота керівництва судовими установами, треба виконати”.
З ідейних позицій більшовицької партії прокурорські працівники і судді повинні розуміти сутність “революційної законності” і тлумачити закони так “щоб не було лише формальної революційної законності, щоб не було такого явища, коли закони тлумачаться по різному, ….щоб нашкодити Радянській владі…”.
Революційну законність, зазначав Чубар В. Я., треба переводити таким способом, щоб цілком ясний був кожний пункт, кожний закон у бік зміцнення Радянської влади.У разі, якщо закон чи його окрема норма дає змогу тлумачити їх не на користь держави, прокурори чи судді повинні внести відповідні пропозиції щодо зміни “цього артикулу або цілого закону”.
Біля витоків другого, націонал-комуністичного напряму стояв Скрипник Микола Олексійович (1872 – 1933), один з організаторів Комуністичної партії України.
Відкидаючи гасло “єдиної неподільності Росії”, Скрипник М. О. зазначав, що питання майбутнього України “…цілком визначене…як і щодо інших радянських республік”. Тому…тенденція до ліквідації тої державності робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни” не має перспектив. “Нова вільна робітничо-селянська Росія, зазначив він, - це є нашим шляхом”.
Скрипник М. О. закликав Центральний комітет комуністичної партії більшовиків в цьому питанні “…провадити тверду, певну лінію”, щоб зірвати намагання певних елементів, які працюють у владних органах і мають на меті обмежити суверенітет інших народів, що увійшли до радянської держави.
Торкаючись у широкому плані питання про взаємовідносини розвинених і відсталих країн він зазначав, “…що лише радянська влада, влада пролетаріату й селянства, може розв’язувати ці питання”.
Значну увагу Скрипник М. О. приділяв питанням теорії і практики приведення позитивного законодавства у відповідність до постулатів більшовицької ідеології, створення системи законів в яких мало б місце “об’єднання принципів революції з принципами законності”.
При цьому законність він розумів як “підпорядкованість існуючим формам революційного життя, уведення життя у певні рамки законів, утворених революцією”.
Право, що створювалось партією більшовиків залишало поза увагою інтереси особи, натомість гарантуючи інтереси держави і партії, що прийшла до влади.
Ідея революційної законності, за вченням Скрипника М. О., має бути вкорінена в “свідомість кожного радянського робітника”, який повинен усвідомлювати, “що він є агент Радянської влади, захищає інтереси робітничого класу і селянства й повинен підлягати законам влади робітників і селян, …якнайуважніше стежити за тим, щоб виконувати волю всього класу, а не тільки задовольняти окремі групові або місцеві інтереси”.
Водночас, залишаючись на позиціях войовничого більшовизму, Скрипник М. О. зазначав, що заходи зміцнення революційної законності не мають на меті обмежити диктатуру пролетаріату. Революційні закони повинні забезпечити революційний порядок.
В кримінальному кодексі, в якому втілювалась політика держави, за вченням Скрипника М. О., узагальнювалась вся попередня судова практика від часів Жовтневої революції.
Головним принципом права і кримінальної політики, за його твердженням, була “революційна правосвідомість”, а джерелами кримінального права, що слугували основою розробки кримінального кодексу, були багаточисельні вироки й постанови різних судових установ, постанови окремих Рад, багаточисельні окремі законодавчі новели.
Кримінальна політика, за вченням Скрипника М. О., – це сукупність заходів і дій, за допомогою яких клас, що утримує владу в державі, здійснює свою владу, забезпечує її збереження.
Водночас, на його думку, в кримінальному законодавстві союзних республік, що увійшли до складу Радянського Союзу повинні враховуватись побутові, культурні, національні та інші умови життя. “Тому, при об’єднанні Радянських республік в єдиний союз, суд і кримінальне право природньо повинні були залишитись органами самостійними, що організовуються кожною республікою самостійно”.
Причому “радянське кримінальне право повинно мати характер суспільний, соціальний, антиіндивідуалістичний, в протилежність кримінальному праву буржуазному, яке побудоване на властивих буржуазному суспільству засадах індивідуалізму”