Становлення та розвиток уявлень про право, суспільство і державу у країнах Західної Європи та Північній Америці в епоху буржуазних перетворень

В останній третині XVI — на початку XVII ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, яка значно вплинула на розвиток капіталістичних відносин у протестантських країнах. Згодом (у 1640—1688 рр.) буржуазна революція мала місце в найбільш промислово розвиненій Англії. У цей період виникло експериментально-математичне природознавство. У боротьбі між емпіризмом і раціоналізмом подальшого розвитку набула філософія і формувалися підвалини буржуазної правової свідомості.
Велика торговельна і промислова буржуазія, що доступилася до влади, була зацікавленою в модернізації держави з її інститутами, а також системи законодавства, які гарантували б безпечне функціонування нових економічних відносин.
Першу спробу з’ясувати сутність і призначення права за нових умов зробив голландський юрист і громадський діяч Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645) у праці "Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права". На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими. Г. Гроцій проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею. Останнє, за його вченням, установлюється волею Бога або людей. Право, що його встановили своєю волею люди, за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.
Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв категорію "закон". Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право. Цей засіб силою, тобто за допомогою держави, примушує людей дотримуватися норм права.
Видатним фундатором правових учень Нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679), який розглядав три моменти становлення політичного організму: природний стан — перехід до держави — державний стан.
У природному стані, зазначав Гоббс, точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність виконання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.
Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632—1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей закон природи, вважав Локк, є проявом природної розумності світоустрою і тому вимагає миру і збереження всього людства. У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині.
Закони, що встановлюються державою, мають, на думку Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, на володіння майном, свободу і рівність.
Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають правовими. І навпаки, якщо така відповідальність відсутня і в системі управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям державних властей і вимагати зміни форми правління.
Ідеї мислителів епохи Відродження та нового часу про походження й сутність права, співвідношення права й закону, суспільства й держави стали базою для подальшого розвитку правових ідей представниками європейського Просвітництва.
В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVII — XVIII ст., головною метою якого була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті.
Ідеологію Просвітництва було започатковано в процесі розвитку буржуазних відносин і антифеодальної боротьби в XVII ст. в Англії, де буржуазні революції відбулися раніше, ніж в інших країнах. Біля її витоків стояли Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза та інші представники тогочасної наукової еліти.
Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою. Просвітники піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою росту культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, установлення влади людини над власними пристрастями і стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в "царстві розуму".
Так, німецький юрист, професор Гайдельберзького університету Самуель фон Пуфендорф (1632-1694) вважав, що природне право - це система соціально-етичних норм, яких мають беззаперечно дотримуватись всі члени суспільства незалежно від статусу, посад, майнового стану тощо.
Вихідною ідеєю вчення ректора університету в м. Галле Христіана Томазія (1655-1728) була морально-правова доктрина християнства. Тому мораль в системі норм соціального регулювання мислитель ставив вище права. Природне право, дароване Богом, відображаючись в свідомості людини стає її внутрішнім світом, моральними настановами, які скеровують дії кожного конкретного індивіда, тоді як правові норми, адресовані государем своїм підданим, направлені на зовнішній світ, регулюють відносини між багатьма людьми.
Німецький просвітник Христіан Вольф (1679-1754) стверджував, що природі людини притаманне постійне намагання вдосконалюватись, яке спрямоване на вдосконалення душі, тіла, окремої людини і суспільства в цілому. Тому усі люди є рівними і вільними від природи, всі мають обов’язок вдосконалюватись і рівні на це права. Обов’язок вдосконалюватись сприяє виникненню цілого ряду прав: на життя, на освіту, на працю тощо. Вдосконалення людини на принципах добра і доброчесності є моральним законом, її обов’язком і правом. Право є наслідком морального обов’язку людини вдосконалюватися. Найбільші умови для вдосконалення, на думку мислителя, виникають з появою держави, оскільки в додержавному стані відсутні досконалі засоби для виконання цього обов’язку, тому люди об’єднуються в державу, створюють спільність яка отримала назву “народ” і передають верховну владу над собою уряду.
Метою держави є загальний добробут, безпека суспільства і вдосконалення людей.
Позитивне законодавство в цьому плані слід розглядати засобом реалізації природного права. Воно створює передумови і забезпечує виконання моральних обов’язків.
На вирішення проблеми вдосконалення суспільства повинна бути направлена діяльність монарха. Саме ця форма поміж інших здатна реалізувати цей природний моральний закон.
Значний внесок у розвиток новітньої правової свідомості Західної Європи зробили представники італійського просвітництва.
Італійський філософ, історик, лінгвіст і правознавець Джамбаттіста Віко (1668—1744) виклав свої політико-правові ідеї у працях "Про незмінність правознавства" та "Основи нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові основи природного права народів". Вчення Віко базується на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум та об’єктивний характер історичного процесу. Мислитель першим за Нового часу почав розглядати право, політичну владу і державу як природно-історичні явища, що закономірно виникають і розвиваються в контексті виникнення і розвитку людської культури і самої політико-правової природи людини.
Проблеми вдосконалення кримінального права за нових суспільних відносин були головними у вченні італійського мислителя Чезаре Беккаріа (1738—1794). У праці "Про злочини і покарання" Беккаріа зосередив увагу на обгрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права і процесу. Його теорію розроблено в руслі природного права, він поділяв концепцію суспільного договору і, отже, принцип рівності всіх перед законом. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "абсолютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмови від свободи взагалі. На взаємних засадах люди пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно та безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, метою громадянського стану є максимально велике щастя для максимальної кількості людей. А для цього щонайперше слід убезпечити життя і свободу громадян. Саме для цього створюються держава й позитивне законодавство. Тому Беккаріа вважав за необхідне реформувати механізм юстиції на основі принципів законності й поділу влади. Злочином є тільки те, що заборонене законом і покарання може бути призначене тільки тоді, коли воно прямо вказане у законі. При цьому законодавець не повинен свавільно зараховувати якісь діяння до кримінальне переслідуваних. Об'єктивним критерієм тут виступають загальні умови свободи, безпеки громадян. У тісному взаємозв'язку зі злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і покарання — логічний наслідок правопорушення. У цьому аспекті вчений висунув низку прогресивних принципів, на основі яких має здійснюватися покарання. Це, насамперед, відповідність злочину і покарання, що, власне, є застосуванням у кримінальному праві загальнішого принципу — принципу еквівалента. На основі принципу відповідності злочину і покарання мислитель запропонував побудувати "точну і загальну шкалу злочинів і покарань", де злочини і покарання розміщувалися б відповідно і залежно від їхньої шкоди.
Беккаріа був першим в історії правових вчень, хто дав ґрунтовний теоретичний аналіз того, що смертна кара є неефективним і антигуманним покаранням, яке не може і не повинно мати місця в системі покарань. Смертна кара не грунтується на праві, оскільки людина не повинна позбавляти себе життя і, стаючи членом суспільства, не може передати цього права іншим. Хіба є сенс у тому, що закони, які забороняють убивство, самі здійснюють його? Скасування смертної кари, на думку вченого, веде до морального піднесення, гуманізації суспільства і держави.
Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції і стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783 рр.). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов'янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем.
Французький просвітник Вольтер (Франсуа-Марі Аруе, 1694—1778) був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість; природними законами він називав закони розуму, що диктують людям рівність і свободу. Свобода, за його вченням, є головним природним правом людини, реалізувати яке людина може у разі скасування привілеїв, що існували в тогочасному суспільстві, та встановлення політичних прав: свободу совісті, слова, друку та власності.
Гарантом реалізації природного права людини, за вченням Вольтера, повинна стати держава. За формою правління вона мала бути "освіченою монархією" або монархією, яка обмежена законом. Проте досконалої держави, на думку мислителя, не буває ніколи, оскільки у людей є пристрасті. В державі все повинно бути підкорено закону, починаючи з королівської влади і церкви. Закони охороняють рівність, а свобода людини полягає в тому, щоб залежати лише від законів. Найбільшими цінностями Вольтер називав свободу і власність.
Більш деталізованою була концепція Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), викладена ним у працях "Перські листи" і "Про дух законів".
Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. У праці "Про дух законів" Монтеск’є розрізняв: міжнародне право, що регулює відносини між державами; політичне право, яке визначає відносини між правителями і підлеглими; цивільне право, що визначає та регулює відносини між людьми.
Мислитель підкреслював різницю між політичною свободою і свавіллям. Свобода є право робити те, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що законами заборонено, то в нього не було б свободи, оскільки те саме могли б робити інші громадяни.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: «Міркування про науки і мистецтва...", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.
Руссо переконаний: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя. Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осідлості та змушувати працювати на себе інших. Зв’язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.
Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, заможні запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".
Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваввіля, тобто стан політичного відчуження. Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись. У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметично, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.
Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю. Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної доброчесності. "Свобода не може існувати без рівності" — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, "наблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні бідних.
Вчення Вольтера, Ш.Л. Монтескьє, Ж.Ж. Руссо стали ідейним підгрунтям Французької революції (1789-1794 р.р.), протягом якої одна іншу заступили течії конституціоналістів, жирондистів, а також якобінців.
Соціальні стреси які стали наслідком Французької революції 1789-1794 років, а пізніше суспільні негаразди, пов’язані з війною Наполеона Бонапарта, сприяли формуванню в суспільній думці Західної Європи критичного ставлення до прогресивних вчень Просвітництва, появі консервативних державницьких та правових теорій (французького мислителя Жозефа Марі де Местра (1753-1821), французького політика і філософа Луї Габріеля де Бональду (1754-1840). професора права Бернського університету Карла Людвига Галлера (1768-1854). англійського політичного діяча і теоретика консерватизму Едмунда Берка (1729-1797).
Проте, незважаючи на державно-правові торії консерватизму ідеологія Просвітництва значно вплинула на процеси політичного, економічного й соціального життя багатьох країн, викликала суттєві зміни в суспільній свідомості, сприяла подальшому розвиткові поглядів на державу і право.
Система ідеологічних поглядів Просвітництва та гасла Великої французької революції знайшли численних прихильників в усьому світі, в тому числі і в Північній Америці.
Як відомо, колонізація Північної Америки здійснювалася англійцями за складних політичних і соціально-економічних умов. На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливали зовнішній та внутрішній чинники. Це, по-перше, воєнне протистояння Англії з Голландією, Францією та Іспанією; по-друге, ідейна боротьба між поселенцями — прибічниками англіканської церкви та протестантами-кальвіністами.
Згодом торгове суперництво між колоніями й метрополією, невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метрополії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях, що обернувся воєнними діями навесні 1775 р., які тривали впродовж наступних семи років.
Відтоді політико-правова думка у США швидко розвивалася за двома напрямками.
Представники першого — Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету.
Другий напрямок — нейтралістів-федералістів представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж. Медісон.
Представник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706—1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство, Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою "Сполучені колонії Північної Америки".
Нейтралісти-федералісти поділяли погляди демократів про верховенство влади народу в державі, але висловлювали думку про необхідність обмеження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справедливості.
Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона (1757—1804) було реалізовано в Конституції США 1787 р. За практичне втілення в життя концепції стримувань та противаг гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Джеймс Медісон (1751—1836). Він був прибічником теорії природного права; пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір.
Більшість державно-правових ідей, що виникли під час боротьби за незалежність США, знайшли своє втілення в Конституції цієї країни і значно вплинули на подальший розвиток світової політико-правової думки.
Як вказувалося, система ідеологічних поглядів Просвітництва та гасла Великої французької революції знайшли численних прихильників в усьому світі, в тому числі і в тогочасній феодальній Німеччині.
У 1793 р. в Сілезії під керівництвом Георга Форстера (1754—1794) сталося повстання ткачів, під час якого національний конвент у Майнці схвалив декрет про приєднання до Великої французької революції. У той час тут поширювалися ідеї рівності, розкріпачення селян, вдосконалення державного устрою і правової системи. Усе це сприяло розвиткові в Німеччині капіталістичного способу виробництва та буржуазної свідомості.
Основоположником світської юридичної науки, спертої на природне право, в Німеччині був Самуїл Пуфендорф (1632—1694) — автор більш як 20 праць із правознавства та історії, серед яких — "Вступ до загальної юриспруденції", "Про право природи і народів", "Про обов'язки людини і громадянина відповідно до природного права.” Природне право у тлумаченні Пуфендорфа виступає як універсальна соціальна етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей, незалежно від їхніх титулів, майнового стану, державної належності та внутрішніх переконань. "Людина, — підкреслював мислитель, — з'являється тільки там, де люди взаємно допомагають один одному”. 3 цього випливає зміст основного закону природного права, сутність якого полягає в тому, що кожен повинен намагатися, наскільки це можливо, піклуватися про спільноту та оберігати її.
Ідеологію буржуазного прошарку суспільства було систематизовано у вченні німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804). Свою концепцію він виклав у багатьох працях "Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" та ін.
В основу концепції Канта покладено етику. Кожна особа, вважав філософ, є абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення ніяких планів. Людина — суб’єкт моральної свідомості, у своєму житті вона має керуватися моральними законами. Моральний закон є обов'язковим для виконання, це — "категоричний імператив".
Кант також розрізняв природне і позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права. Право, яке встановлене в державі, може бути приватним або публічним. Приватне право повинне регулювати відносини людей стосовно власності, а публічне — відносини між членами держави — громадянами.
Найбільш ґрунтовну спробу наукового аналізу й пізнання сутності права було зроблено німецьким філософом Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем (1770—1831) у "Філософії права" та інших працях.
Проблема права, свободи, моралі й моральності знаходилася в центрі творчих інтересів Гегеля впродовж усього його життя.
У працях Гегеля "Феноменологія духу", "Філософія духу" і "Філософія права" подано єдину концепцію співвідношення права, моралі та моральності. Проблеми права у "Феноменології духу" розкриваються на рівні "об'єктивного духу", коли дух переборює "індивідуальну свідомість" (суб'єктивний дух), досягає ступеня "суспільної свідомості" (об'єктивний дух) і відтак існує вже у формі колективного духу, в межах якого суспільство тісно підходить до усвідомлення законів свого розвитку. Категоріальна структура, в якій викладено "Феноменологію духу", це концепція права: "мораль — правовий стан —моральність".
За вченням Гегеля, категорія "мораль" тотожна категорії "духу", який є таким рівнем розвитку розуму, де достовірність того, що він — уся реальність, зведено в істину. Еквівалентом моральної свідомості є "моральне суспільство". "Правовий стан" передбачає визнання права та обов'язку всіх бути особистістю.
"Філософія права" Гегеля ввібрала в себе деякі ідеї попередніх філософських поколінь. Передусім це — уявлення Платона та Арістотеля про цілісність життя поліса, а також думка Арістотеля про те, що держава є попередником окремих громадян і що людина — "істота політична". Таким чином, Гегель був переконаний, що істинна сутність особи та її свобода полягають у прагненні індивіда до своєї загальної природи, а право, з огляду на це, — практичне втілення свободи в її загальному вигляді в реальній дійсності, торжество об'єктивного духу у формі держави. Філософ вважав, що абсолютна, моральна цілісність є не що інше, як народ. І тому, на думку вченого, істинна моральність репрезентована загальним, органічно цілим, а окремий індивід, його мораль, право отримують свій реальний сенс у контексті тотальності.
Проте перша чверть XIX ст., передусім, характеризується домінуванням таких правових концепцій, які виходили з пріоритету інтересів особистості, з ідей особистої свободи, свободи приватної власності, обмеження впливу держави на економічне життя тощо.
Французький ідеолог лібералізму Бенжамен Констан (1767—1830), пропагуючи означені ідеї, був переконаний, що свобода особи може бути реалізованою тільки завдяки праву. Права громадянина, на його думку, випливають із свободи, вони непідвладні державі. З огляду на це Б. Констан розрізняв свободу громадянську (особисту) і політичну. Політична свобода була притаманна тільки народам Стародавніх Греції та Риму, проявляючись у праві участі в колективному здійсненні політичної влади. Але в такому стані людина не знала громадянської свободи, вона була повністю підкорена владі всього суспільства. Більшу цінність, на думку Б. Констана, мають громадянська свобода, що полягає в повній незалежності від політичної влади, та наявність таких прав, як свобода слова, совісті, зборів і друку, вибору місця проживання, свобода підприємництва та приватної власності.
Підмурком свободи нових народів, на думку Б. Констана, є особисті права. 3 огляду на це соціальна роль держави полягає в забезпеченні особистої свободи людей, а політична влада, як уособлення політичної свободи, повинна бути обмеженою. Вона не поширюється на особисте життя людей, а держава має сприяти розвиткові свободи індивіда. Мислитель погоджувався з думкою Ш.-Л. Монтеск'є про те, що в державі має місце зловживання владою, і для викорінення його необхідна сильна громадська думка, сконцентрована в парламенті, а також утілення принципу поділу влади. З цього приводу Б.Констан пропонував розмежувати функції: королівської влади; виконавчої влади; влади палати перів; влади, що репрезентує громадську думку, — виборної нижньої палати; судової влади; місцевої (муніципальної) влади.
Децентралізація державного управління, виокремлення муніципальної влади в осібну гілку та визначення її повноважень, на думку Б. Констана, повинні були сприяти розвиткові нових соціальних і, зокрема, економічних відносин, а також особистої свободи людей.
Одним із перших представників французького лібералізму, який осягнув значення і важливість демократії, був Алексіс де Токвіль (1805—1859). Його праця "Демократія в Америці" набула широкої популярності.
"Демократія в Америці" — це водночас емпіричний опис функціонування американської демократії, збірка загальних думок про функціонування держав та осмислення державно-правового минулого європейських країн. У цій праці Токвіль сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі головні її проблеми, як співвідношення рівності й свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея праці — визнання історичної неминучості занепаду аристократії та постійного і неухильного руху до свободи і демократії. Токвіль вважав, що поступовий розвиток рівності — це факт провіденційний, потверджений чіткими ознаками, а саме: він існує в усьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, вчений зазначав: "Попри всі вади, правління демократії все ж таки більше, ніж будь-яке інше, здатне сприяти процвітанню... суспільства".
Представник англійського лібералізму, філософ і юрист Ієремія Бентам (1748—1832) вважав основою та метою суспільного існування людини особисту користь. На його думку, життя людей має бути побудоване у такий спосіб, щоб отримати якомога більше користі, задоволень і виключити страждання. Навіть більше — з особистої користі, блага кожного індивіда складаються суспільна користь і загальне благо.
З опертям на цей принцип І. Бентам визначав соціальну роль та призначення держави й законодавства — створення умов для досягнення користі й щастя кожної людини.
Досліджуючи походження держави, І. Бентам відкидав теорію договірного її утворення. Договір — це омана, стверджував він, усі держави утворені силою і закріпилися завдяки звичкам людей підкорятися урядові. Він також зазначав, що ніякого права чи прав, у тому числі й природних, що передують державам і урядам, немає. Природними у людини є тільки почуття, здібності й нахили. Їх не можна вважати правом, а тим паче законами; їх необхідно підкорити законам, створити умови для розвитку позитивних здібностей і заборонити, викоренити антисоціальні нахили.
Позитивним правом, на думку мислителя, є встановлена законом можливість і гарантія дозволених вчинків. Юридичні закони — це воля суверена, особи чи групи людей, що здійснюють верховну політичну владу. Вони забороняють або дозволяють певні дії, покладають на громадян права чи обов'язки.
Політичне вчення Джона-Стюарта Мілля (1806—1873) англійського філософа і економіста є наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого І. Бентамом.
Джон-Стюарт Мілль зробив важливий внесок у подальше розроблення нормативних засад політичної теорії лібералізму. Формування власної концепції Дж.-С. Мілля розпочалося з вивчення проблем моральної філософії та критики Бентамової етики. Він відкинув раціонально обгрунтоване розуміння особистого щастя, що спиралося на апологію індивідуального егоїзму.
Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля людини — це "дитя бажання", то вона повинна бути спрямована на досягнення щастя. Проте Мілль підкреслював, що не можна засновувати мораль тільки на постулаті особистої економічної вигоди індивіда. На думку Мілля, принцип досягнення особистого щастя (задоволення) може бути реалізований лише тоді, коли він нерозривно та органічно пов'язаний з ідеєю необхідності узгодження інтересів, при цьому не тільки окремих осіб, а й загальносуспільних інтересів. Вищим проявом моралі є ідеальна шляхетність, що знаходить свій вираз у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні суспільству. У цьому аспекті лібералізм Мілля — більш зрілий і гнучкий аніж учення Бентама.
Мілль був переконаний у неминучості зростання соціальної солідарності й рівності та можливості мирними засобами усунути вади тогочасного суспільства. Шлях до цього, на його думку, лежав через удосконалення формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму та важливість установлення меж влади держави стосовно індивіда.
Водночас Мілль, як і Токвіль, підкреслював загрозу "тиранії більшості" для індивіда; духовно-моральний деспотизм, що нерідко практикується більшістю суспільства, може бути значно жорстокішим, аніж деспотизм державний.
Значну увагу в концепції Мілля приділено правам людини. Головний принцип ставлення суспільства й держави до індивіда має полягати в тому, що люди індивідуально чи колективно можуть справедливо втручатися в дії індивіда тільки заради самозбереження, і кожен член цивілізованого суспільства може бути справедливо підданий якомусь примусові лише в тому разі, коли це необхідно для попередження з його боку шкідливих дій відносно інших людей; особисте ж благо самого індивіда — фізичне або моральне — не є достатньою підставою для будь-якого втручання в його дії.
Представник німецького лібералізму Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) до елементів громадянського суспільства відносив: по-перше, систему національних установ, а саме: союзів, організацій, об’єднань, що утворюються людьми за їх власною ініціативою; по-друге, “природне і загальне право”; по-третє, людину. До елементів держави мислитель відносить: по-перше, державні інститути і служби; по-друге, позитивне право; по-третє, громадянина.
Порівнюючи ці елементи він зазначав, що суспільство є вагомішим від держави, а людина – від громадянина, члена політичного (державного) утворення.
Водночас “природне і загальне право” повинно бути основою позитивного права, визначати принципи законотворчої діяльності держави.
Вчення Вільгельма фон Гумбольдта має чіткий гуманістичний зміст. Мету держави він вбачав в служінні суспільству, створенні для нього блага, усуненні внутрішніх і зовнішніх загроз, а метою державного устрою називав для розвитку людини.
Мислитель сповідував ранньоліберальну ідею “мінімальної держави”, що не обтяжена соціальним опікунством. Гумбольдт був переконаний, що розрахунок громадян на піклування про них правителів розслаблює їхні волю та енергію, відучує самостійно вирішувати проблеми, що виникають у житті, долати труднощі. Потерпає від цього і моральність — адже той, ким часто та інтенсивно керують, легко жертвує залишками своєї самостійності, впадаючи в апатію. Якщо кожен сподівається на турботливу допомогу держави щодо самого себе, то він, звісна річ, беззаперечно передасть їй турботу про долю своїх співгромадян. Ця обставина підриває співчуття до ближнього і зменшує налаштованість людей до надання взаємної допомоги. Суспільна ж допомога найефективнішою буде там, де у людини сильна свідомість, що все залежить від неї. Гумбольдт не заперечував цінності, важливості й необхідності держави, але він прагнув визначити ті межі, в яких держава сприяє розвиткові суспільства, кожного індивіда зокрема. У цьому — безперечна цінність і заслуга наукової спадщини мислителя.
Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX ст. цей напрям набув широкої популярності та впливу. У центрі уваги історичної школи права, що виникла і розвивалась як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, знаходилися проблеми історії, традицій. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права народу — це єдність окремих осіб, що базується на органічних зв'язках між станами і групами суспільства. Дух народу виростає з традиції та формується упродовж віків. Саме тому він є визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов’язаний антиіндивідуалізм, характерний для представників цього напряму правової думки. Спершу в історії формувався народ, і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. І тому позитивне право є похідним від звичаєвого права, яке зумовлюється, витворюється національним духом, народною свідомістю.
У центрі уваги його представників знаходилося питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновником історичної школи права був Густав Гуго (1764—1844) — професор Геттінгенського університету. Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савіньї (1779— 1861), головні праці якого — "Право володіння" та "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму був Георг-Фрідріх Пухта (1798—1846), Основні його праці — "Звичаєве право" та "Курс інституцій".
Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XIX ст. французький мислитель Огюст Конт (1798—1857), автор "Курсу позитивної філософії" та «Системи позитивної політики».
О.Конт пов'язував право та його розвиток з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду — теологічного, метафізичного і позитивного або наукового. Суб’єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям "соціальний обов’язок". З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди виконувати свій обов'язок. З цих же позицій він підходив до приватної власності, яка, на його думку, є не правом, а соціальним обов'язком, що має призначення створювати капітали й керувати ними, завдяки чому кожне покоління готує відповідний обсяг робіт для нащадків.
Юридичний позитивізм у ХХ столітті поширювався в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881 —1973), засновник "чистої" теорії права (за назвою його основної праці "Чиста теорія права").
У площині класичного позитивізму Г. Кельзен розглядав право без взаємозв'язку з іншими суспільними явищами. Право, за його вченням, слід розглядати тільки у прямому розумінні цього слова, як самостійну систему. Звідси він робив висновки, що завданням юриспруденції є дослідження нормативного порядку людських відносин.
На зламі XIX—XX ст. у країнах Західної Європи стався перехід соціології від натуралізму та біологізму до психологізму, відбулося становлення психології як науки. Деякі вчені робили спроби віднайти сутність права в почуттях, інстинктах, емоціях, які, на думку психологів, є первинними відносно розуму і панують над ними.
Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в характері людини, в його переживаннях. На грунті цих ідей виникла психологічна теорія права, найвидатнішими представниками якої були французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904) та викладач Петербурзького, а потім Варшавського університетів Лев Йосипович Петражицький (1867—1931). Вважаючи джерелом права переживання та емоції людини, прибічники цієї теорії обстоювали ідею про вічність права, незалежність його від політики, економіки й держави. Психологічна теорія розглядала право в кількох аспектах: як право офіційне, таке, що застосовується державною владою; як неофіційне — право соціальних спільностей та прошарків суспільства. Крім того, вирізняли позитивне право, себто те, що матеріалізоване в кодексах, законах та інших нормативних актах, а також інтуїтивне право, що складалось у психіці індивіда; перше місце посідає інтуїтивне право, оскільки воно відображає інтереси особи і йому мають відповідати офіційне й позитивне право. Щоб така відповідність мала місце в практичному житті, пропонувалося розробити особливу юридичну науку — політику права, яка рівночасно вдосконалювала б психіку людини.
Від кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права, які ще з часів становлення буржуазної теорії права посіли провідну роль серед світових правових концепцій (неокантіанство; неотомізм; феноменологізм; екзистенціалізм; герменевитка та ін.).

Повернення до природно-правових теорій та їх подальший розвиток в історії державно-правової думки на рубежі ХІХ – ХХ століть об’єктивно пов’язується з дослідницькою діяльністю марбургської школи і, зокрема, діяльністю німецького юриста Рудольфа Штаммлера (1856-1938). Започатковуючи традиції неокантіанства, Р. Штаммлер аналізував економічну і правову системи суспільства з точки зору особи, як найвищої соціальної цінності та її інтересів. Кінцева мета суспільного розвитку, що визначається абстрактним правовим ідеалом – таке соціальне суспільство, кожен член якого в своїх суспільних рішеннях і постулатах керувався б тільки об’єктивно правомірними міркуваннями. Суспільство, в якому відсутнє одвічне протистояння між волею і бажаннями, раціональним і чуттєвим, належним і сущим.
В середині ХІХ ст.. в правовій думці Німеччини з’явились перші теорії державності соціального характеру. Перегодом їх розвиток був прискорений в умовах кризи лібералізму на зламі ХІХ – ХХ століть. Виборювані протягом тривалого часу і запроваджені в соціальну практику принципи індивідуалізму і “негативної” свободи (обмеження втручання держави в економіку) виконали своє призначення. Вони сприяли розвитку ініціативності, підприємництва, розширенню виробництва, появі нових технологій і форм господарювання. В країнах Західної Європи в основному була сформована правова державність, основним призначенням якої було гарантування і забезпечення “першого покоління” прав людини – громадянських і політичних.
Водночас вільний ринок призвів до подальшої диференціації суспільства, все більше порушувався принцип рівності (перш за все в економічній і соціальній сферах), поглиблювались протиріччя між різними верствами і групами населення. В суспільній свідомості виникали і репродукувались погляди щодо реформування суспільного життя, вдосконалення відносин особи і держави, формування соціально-орієнтованої політики за умови збільшення ролі держави в питаннях впливу на економіку, забезпечення економічних, соціальних, культурних (“другого покоління”) прав людини.
Формування ідеології державності соціального спрямування, як системи уявлень і поглядів, пов’язується з творчістю німецького правника Лоренца фон Штейна (1815-1890), німецького вченого Густава Шмоллера (1838-1917), представника неолібералізму англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), шведського економіста Карла Гуннара Мюрдаля (1898-1987), професора Ерлангенського університету Райнгольда Циппеліуса та ін.
Зокрема, Штейн зазначав, що без міцного морального підгрунтя не може бути ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Відповідна робота повинна здійснюватись державою по формуванню високої моральності у робітників, що б сприяло запровадженню в суспільне життя принципу “соціальної солідарності”, зменшенню класового протистояння.
Відповідно до розробленої ним системи моральних цінностей вчений пропонував виважені поступові реформи, метою яких, перш за все, є усунення майнової нерівності та підвищення добробуту людей.
Професор Ерлангенського університету Райнгольд Циппеліус стверджував, що державне регулювання як таке, повинно, з одного боку, якнайширше дбати про суспільний добробут і соціальну справедливість, а з іншого – не перешкоджати виявленню індивідуальної свободи, не пригнічувати приватну ініціативу і не паралізувати функцію конкуренції відбору.
У середині XIX ст. почала формуватися комуністичнаполітико-правова ідеологія, засновниками якої були німецькі мислителі Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895). Марксова теорія держави, не дивлячись на її абстрактний і філософський характер, зазначав англійський філософ К. Поппер, безумовно є інтерпретацією того історичного періоду, в якому він жив. Проте не підлягає сумніву її ціннісність як першого наближення до описання капіталістичного суспільства, чим Маркс зробив велику послугу своїм послідовникам в цій області.
В другій половині ХІХ століття в Західній Європі під впливом ідей марксизму сформувалась система державно-правових поглядів соціальної демократії, засновником якої вважається німецький мислитель Фердінанд Лассаль (1825-1864), один із ініціаторів створення і керівників “Загального німецького робітничого союзу”, який був створений в 1863 році. Ф. Лассаль називав себе учнем К. Маркса, проте не поділяв його ідей щодо насильницької зміни форми правління. Критично переосмисливши уроки французької революції 1848 року творцем історії він вважав розум, а державу розглядав як надкласове суспільне явище, яке узагальнює публічний інтерес, що протистоїть індивідуальному і соціальному егоїзму.
Завдання держави полягає у створенні умов для досягнення людьми свободи. Але сучасну йому державу мислитель вважав такою, що не виконує це завдання, оскільки вона перетворена буржуазією на знаряддя по добуванню грошей. Право, на думку вченого, як і держава є надкласовим інститутом. Тільки воно повинно бути соціальним регулятором, встановлювати права і свободи громадян, гарантувати їх реалізацію.
Державно-правова концепція Фердінанда Лассаля та програма “Загального німецького робітничого союзу” сприяли поширенню державно-правових поглядів соціал-демократичного спрямування і формуванню однойменних політичних об’єднань громадян.
Державно-правові ідеї соціал-демократичного спрямування репродукував Едуард Бернштейн (1850-1932), один із керівників ІІ Інтернаціоналу і німецької соціал-демократії, політико-правове вчення якого викладене в роботах “Передумови соціалізму і завдання соціал-демократі”, “Парламентаризм і соціал-демократія” та інших. Мислитель не поділяв поглядів К. Маркса про кризу капіталізму і погіршення соціального становища робітничого класу. Він вважав, що економічні відносини вільного ринку сприяють розвитку профспілкового і соціал-демократичного рухів, які примушують буржуазію поступатися перед робітниками в питаннях задоволення їх політичних вимог та здійснення реформ соціального характеру.
Мислитель стверджував, що насильницька зміна форм правління шкодить суспільному прогресу, і навпаки, еволюційний шлях, поступові реформи сприяють сталому розвитку, переборенню забобонів в суспільній свідомості, освіченості людей.
Реформи на відміну від революцій, скеровуються розумом, здійснюються законодавчим шляхом, узгоджуючи інтереси всіх верств суспільства. Їх метою є не руйнування чого-небудь, а вдосконалення, а засобом – не сила, а компроміси.
Дещо іншими були державно-правові погляди австрійсько-німецького соціал-демократа Карла Каутського (1854-1938). Державно-правова концепція цього лідера ІІ Інтернаціоналу протягом його життя зазнала суттєвих змін, хоча фактично завжди залишалась в межах принципів і загальної мети німецької соціал-демократії.
Палкий прибічник марксистської доктрини К. Каутський на початку своєї політичної діяльності підтримував революційний радикалізм, писав про невідворотність суспільних змін шляхом соціалістичної революції, не погоджувався з планами своїх однопартійців щодо трансформації суспільства шляхом поступових, виважених реформ, зазначав, що вони мають тимчасовий характер, не можуть змінити фундаментальні засади капіталістичного способу виробництва і усунути класові антагонізми.
Після революції в Росії 1905 року в роботі “Дорога до влади” мислитель висунув ідею про закінчення періоду мирного розвитку історії і перенесення центру революційного руху із Заходу на Схід Європи.
Перегодом на основі особистих вражень від жовтневої революції в Росії 1917 року та наслідків втілення соціалістичного ідеалу в життя Карл Каутський переглянув свою державницьку та правову концепцію. В роботах “Диктатура пролетаріату”, “Тероризм і комунізм”, “Від демократії до державного рабства” мислитель відмовився від крайнього радикалізму, більшовицьку владу визнав такою, що не відповідає принципам демократії, а навпаки обмежуєправа і свободи людини, стверджуючи себе у суспільстві шляхом червоного терору.
Грунтовний аналіз ідеології, принципів практики радянського державотворення сприяв поверненню К. Каутського на позиції класичної соціал-демократії.В роботі “Пролетарська революція і її програма” він пропагував ідеї мирної зміни влади, суспільного переустрою шляхом реформ за умови забезпечення політичних, соціальних і громадянських прав людей.
В період, що розглядається в Європі в окрему систему сформувались державно-правові погляди анархізму (від грецьк. аnarchia – безвладдя).
Зачинателем цієї своєрідної системи поглядів вважається англійський письменник Уільям Годвін (1756-1836), який в трактатах “Міркування про політичну свободу”, “Про власність” висунув проект суспільства незалежних робітників, результати праці яких розподіляються між усіма людьми відповідно до їх потреб. В такому суспільстві, на його думку, не повинно бути приватної власності, держави, що її охороняє, а також законів, які є породженням держави і закріплюють несправедливість.
У. Годвін стверджував, що формування такого “розумного” суспільства можливе революційним шляхом, або за допомогою поширення освіти, виховання високої свідомості і культури людей.
Біля витоків анархізму стояв також німецький мислитель Каспар Шмідт (1806-1856), відомий під псевдонімом Макс Штірнер, який свої погляди на державу та інші соціальні інститути виклав у роботах “Єдиний і його власність” та “Історія реакції”. Фундаментальну концепцію анархізму розробив французький філософ П’єр Жозеф Прудон (1809-1865).
Макс Штірнер не сприйняв державно-правове вчення Георга Гегеля, лекції якого слухав, про обожнення держави та її особливе значення в житті суспільства, а навпаки вважав те, що називається державою є сплетінням і тенетами залежності і зв’язаності. «Держава завжди зайнята тим, щоб обмежувати, приборкувати, зв’язувати, підкоряти собі окрему людину, робити її “підданим” чого-небуть всезагального». Всяку свободну діяльність держава намагається загальмувати і задавити своєю цензурою, своїм наглядом, своєю поліцією згідно обов’язку самозбереження.
На рубежі ХІХ-ХХ століть політико-правова течія анархізму в Західній Європі набула нового відтінку.Це було пов’язано з об’єктивними змінами в політичному та економічному житті провідних капіталістичних країн, активізацією в них профспілкового руху що й призвело до формування анархо-синдикалізму (від франц. syndicat – профспілка). Його теоретиком був французький мислитель Жорж Сорель (1847-1922), політико-правова концепція якого була обгрунтована в працях “Роздуми про насилля” та “Ілюзії прогресу”. Квінтесенцією його вчення були: заперечення демократії, парламентаризму, та інших соціальних інститутів, пов’язаних з державою, а також пропаганда революційного радикалізму.
Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XIX — початкуXX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отримала два напрямки: юридичний позитивізм (Карл Бергом, державознавець Адемар Семен та ін.) і соціологічна юриспруденція (Рудольф фон Ієрінг та ін.).
Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Німеччині та у Франції; представники цих течій не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право — як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, є формальною наукою про позитивне право.
Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну соціологію права. Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов’язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818—1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.
Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади — державою з допомогою права.
Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через боротьбу інтересів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і згодом забезпечується панування закону.
На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації — в теорії "вільного права", біля витоків якої стояв Євгеній Ерліх (1862—1922). Учений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми. Є. Ерліх, висуваючи ідею "вільного", або "живого", права, віддавав перевагу судовій та адміністративній правотворчості.
З другої половини XIX ст. в економічному й політичному житті багатьох країн Західної Європи сталися зміни, що призвели до концентрації виробництва й капіталу, його злиття з промисловим капіталом, утворення міжнародних монополій. Усе це, а також розвиток науки і технологій сприяли значному збільшенню виробництва товарів, що поставило на порядок денний питання про пошук сировини та нових ринків збуту.
Тоді зацікавлені кола західних країн почали формувати ідеологію експансії, плекати расистські й шовіністичні тенденції, що матеріалізувалися в державно-правових ученнях.
Ідейною зброєю цієї ідеології були теорії французького соціолога Жозефа-Артюра де Гобіно, міністра колоній Великобританії Джозефа Чемберлена (1836—1914) та ін., які пропагували ідеї расової боротьби і природного добору вищої раси. Автором антидемократичної державно-правової теорії був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844— 1900), який виклав свої погляди на ці суспільні явища у працях "По той бік добра і зла" (1886 р.), "Так казав Заратустра" (1883—1884 рр.), "Воля до влади" (1889—1901 рр.) та ін.
Ніцше розглядав право як похідне, вторинне від волі до влади, результат війни й перемоги. Він не сприймав теорій природного права, вчень про рівність і свободу людей, вважав, що в основі права — сила, перевага, привілеї. Право фіксує, закріплює результати боротьби, війни різних воль за владу і є чимось схожим на договір сторін, що виборюють владу.
Держава і право, за вченням Ніцше, є засобами культури, яка постає як світова за своїми масштабами боротьба сил і воль. Воля до накопичення сили, боротьби за владу пронизує, на його думку, всі природні й суспільні явища, серед яких — політика, право, законодавство і держава. Влада визнається найбільшою цінністю і метою існування, а засобом її досягнення — все людство. Виправданням боротьби, зусиль усього людства є видатні особистості, які час від часу з'являються.
Воля до влади сильних втілює в собі прогрес, розвиток суспільства, розквіт культури. Воля до влади слабких — це занепад, вимирання культури. З огляду на це зверхність сильних, панування над слабкими повністю виправдане. Навіть більше, для розвитку культури й появи вищих видів людей необхідні насилля і рабство.