Вплив академічної правової думки на процес формування уявлень про право, суспільство і державу в умовах демократизації українського суспільства

Демократизація українського суспільства, відмова, зокрема, від радикальної ідеології суспільствотворення призвели до нового розуміння значущості особи по відношенню до держави, значимості права та правознавства, і у зв’язку з цим, зумовили нове переосмислення творчих доробок видатних українських вчених-правників, які заклали основу розвитку вітчизняної школи права. Восени 1918 року групою провідних вчених був розроблений проект статуту Української Академії наук, а 12 лютого 1919 року відбулись загальні збори вчених-засновників академії (З 1921 р. Всеукраїнська Академія наук, з 1936 – Академія наук УРСР) першим президентом якої було обрано відомого вченого Володимира Івановича Вернадського (1863 – 1945).
До її складу увійшли вчені-правники, які зробили значний внесок в розвиток державно-правової думки, заклали основу розвитку вітчизняної школи права. Поміж них вирізнявся академік Української Академії наук з 1919 року декан юридичного факультету Київського державного українського університету Кістяківський Богдан Олександрович (1868 – 1920). Своє державно-правове вчення Б.О. Кістяківський виклав в багатьох наукових працях серед яких “Соціальні науки і право”, “Суспільство та індивід”, “Держава правова і соціалістична”, “На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)”, “Категорії необхідності і справедливості при дослідженні соціальних явищ” та інших.
Досліджуючи сутність права та співвідношення суспільства і особи вчений зазначав, що “суспільність нагло входить у життя кожного сама, попри його волю і бажання”. Це здійснюється за допомогою права, “завдяки його властивості немовби ззовні вломлюватися в життя людини”.
Цьому процесу сприяють держава, її спрямованість на здійснення правових норм, суспільна думка, орієнтована на правомірну поведінку, а також “вкорінені в кожній окремій психіці імпульси, які ненастанно виринають на поверхню свідомості та виставляють їй свої владні вимоги”.
Досліджуючи правові теорії Б.О. Кістяківський робив спробу об’єктивно оцінити психологічне і нормативне розуміння права. Він погоджувався, що право “як елемент нашої свідомості може існувати у двох різновидах: як суто психічне явище, тобто деяка сукупність уявлень, почувань і вольових імпульсів, або ж як норма чи, радше, сукупність норм, якими ми надаємо надіндивідуального значення і які народжуються у нашій свідомості з певним вимаганням належнісності й обов’язку”.
Всяке суспільне утворення, вважав учений, вимагає системного впорядкування, регулювання зовнішньої поведінки суб’єктів відносин, тобто правових норм. Проте ці норми не слід розглядати як щось зовнішнє, оскільки вони “живуть” в свідомості людини і по суті є внутрішнім аспектом її духу, так само як і етичні норми. Свій зовнішній вираз норми права знаходять у статтях нормативно-правових актів або при їх застосуванні.
Водночас в статті “На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)” Б.О.Кістяківський зазначав, що “тенденція до детальної регламентації і регулювання всіх суспільних відносин статтями писаних законів притаманне поліцейській державі, і вона становить відмітну ознаку його на противагу державі правовій”. Він наголошував, що основою міцного правопорядку є свобода та недоторканість особи, забезпечення компромісу інтересів громадян та їх об’єднань в правових та корпоративних нормах, за умови відповідності останніх конституції.
Піддаючи аналізу сучасні йому держави вчений зазначав, що більшість європейських та американських держав за своїм державним ладом є правовими або конституційними. Головним принципом такої держави Б.О.Кістяківський вважав обмеженість державної влади правом, встановлення певних меж, які вона не може перейти. Влада обмежується перш за все юридично визначеною системою прав людини, які держава не може порушувати. Вчений зазначав, що “права людської особистості не створені державою; навпаки, вони за самою суттю своєю безпосередньо надані особистості”.
Провідною метою правової держави вчений вважав здійснення солідарних інтересів своїх громадян.
Водночас Б. О. Кістяківський вважав, що правову державу не слід розглядати як стале суспільне явище. Постійно вдосконалюючись вона переходить в нову якість – соціальну державу. Вчений писав, що її “треба визнати прямою попередницею тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість,” тобто наступним після правової типом держави буде “держава будучини” – “соціально-справедлива” держава.
Одним з головних досягнень правової держави, на думку Б.О. Кістяківського, є виключення “анархії з правового життя”, а досягненням соціально-справедливої держави мають бути усунення “анархії з господарського життя”, “установлення справедливих соціальних” та “реформа приватно-правових відносин”, а також вирішення інших “дрібних і частинних соціально-економічних завдань”.
Запровадження в практику державного будівництва принципів правової держави, на думку Б.О. Кістяківського, “автоматично” розв’яже питання про права і свободу кожної нації.
Проблеми національного самовизначення українського народу були провідними в науковій творчості представника соціологічної школи права, професора цивільного права Львівського університету, ректора Українського Вільного Університету Станіслава Севериновича Дністрянського (1870-1935).
Свою теорію він виклав в роботах "Україна", "Нова держава", "Самовизначення народів", "Загальна наука права й політики", "Погляд на теорії права та держави", інших працях.
В 1928 році С. Дністрянського було обрано штатним академіком ВУАН і запропоновано обійняти посаду завідувача одного з науково-дослідних підрозділів академії в Києві, але з незалежних від вченого причин його переїзд в Україну не відбувся.
За своїм змістом вчення про право С. Дністрянського є системним узагальненням результатів здійсненого ним глибокого дослідження теоретико-правової думки вчених попередніх епох та практики державного будівництва в багатьох країнах світу. Теоретико-методологічною основою і предметом його досліджень були наукові доробки вчених і мислителів Західної Європи в галузі філософії і теорії права і, особливо, ті в яких з’ясовувались наскрізні проблеми: сутності права; рівності і свободи; суверенітету народу; співвідношення права і закону; соціальна роль та призначення права; сутність поняття народу і нації та інші.
За його вченням суспільне життя є системою соціальних зв’язків, які регулюються нормами права. Такі зв’язки він поділяв на дві групи: природні та організаційні. До першої групи відносив соціальні зв’язки на рівні сім’ї, роду, племені, держави, народу; до другої - соціальні зв’язки на рівні класів, партій, церкви, вільних та примусових товариств. Відповідно до цього передумовою перетворення народу в націю є існування свідомого суспільного зв’язку, в основі якого лежить національна психологія та національна свідомість.
Державно-правові погляди та результати наукових пошуків академіка С. Дністрянського знайшли своє втілення в проекті конституції Західно-Української Народної Республіки, розробленого ним в кінці 1920 року.
В проекті знайшли втілення досягнення західної правової думки щодо прав і свобод людей. Всі люди визнавались рівними від природи. Держава повинна гарантувати свободу особистості, а її обмеження можливе лише при здійсненні владних кримінально-правових та поліцейських функцій. Водночас передбачався демократично-гуманістичний порядок притягнення до юридичної відповідальності осіб, що вчинили протиправні дії.
В проекті конституції була чітко викладена система політичних прав громадян, їх гарантії та механізми забезпечення. Всі громадяни визнавались рівними перед законом, особи різної статі наділялись однаковими правами і обов’язками.
Соціальна направленість державності у проекті мала патерналістський характер. Держава повинна була б опікуватись "скривдженими у своєму праві", неповнолітніми та особами, які нездатні самостійно вирішувати свої справи. Передбачалось певне втручання держави в сферу економіки, вона мала здійснювати упорядкування економічного життя, забезпечувати право власності.
Передбачалось "негайно запропонувати земельну реформу через експропріацію великих землеволодінь та врегулювання розподілу їх серед селян". Важливими соціальними завданнями держави мали бути також збереження "здоров’я та працездатності" людей, "повна оплата результатів праці", "підготовка до економічних наслідків від хвороб, нещасних випадків, старечої немічності", запровадження соціального страхування.
Водночас державна влада не повинна була "перешкоджати здісненню господарської свободи людини в справедливому розподілі товарів", держава повинна була захищати "економічно слабшого перед економічно сильнішим" і мати право "обмежувати законами індивідуальну свободу дій окремих людей" "де важливі економічні цілі суспільства залишаються під сумнівом".
Основою суспільного устрою і економічного життя мала бути приватна власність. Але в конституційних положеннях проекту законодавча влада наділялась повноваженнями обмежувати право користування і розпорядження приватною власністю "якщо цього вимагає виконання народногосподарських завдань держави".
Ідеї природного права отримали свій подальший розвиток у творчості доктора державного права, академіка Української Академії наук з 1918 року, дійсного члена Сербської королівської академії і багатьох Європейських наукових товариств Тарановського Федора Васильовича (1875 - 1936).
Серед наукового доробку вченого були такі праці як “Феодалізм у Росії”, “Політична доктрина в наказі імператриці Катерини ІІ”, “Догматика позитивного державного права у Франції”, “Вступ до історії слов’янських прав” та інші.
Досліджуючи співвідношення права і закону, природного права і позитивного права вчений зазначив, що реальному, волевстановленому праву людина завжди протиставляла ідеальне (природне) право, як найвищу справедливість. Такий підхід обумовлений перш за все природою людини: її критичним відношенням до реальності, правопорядку і прагненням до досконалого ідеалу справедливості. Це прагнення притаманне всім щаблям правової культури.
У своїй роботі “Вчення про природне право”, яка побачила світ у 1916 році, вчений детально досліджував становлення та розвиток природно-правової концепції в країнах Європи.
Значне місце з’ясуванню сутності права приділяв в своїй науковій творчості академік Всеукраїнської Академії наук Палієнко Микола Іванович (1869 - 1937).
Зазначена проблема, а також питання правосвідомості, розвитку і демократизації державності розглядались вченим у його наукових працях “Нова психологічна теорія права і поняття права”, “Нормативний характер права і його відмінні ознаки. До питання про позитивізм у праві”, “Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значення” та інших.
Право М. І. Палієнко розглядав як суспільне явище в основі якого ідея справедливості, критерій оцінки чого-небудь, принцип належного. Таким належним, на його думку, в житті кожної людської спільноти є правові і моральні засади.
Відношення людей до всього, що їх оточує визначається їх особистими інтересами, основою яких є потреби їх фізичної й духовної природи. Оскільки умови життя людей суттєво відрізняються то також різними є їх інтереси і засоби їх задоволення. Протилежність інтересів з одного боку загрожує суспільству, з іншого – примушує людей, інтереси яких співпадають, об’єднувати свої сили, утворювати союзи для спільної охорони цих інтересів і досягнення загальної мети.
Прагнення людей до нормального життя сприяє усвідомленню ними необхідності припинити боротьбу в союзах задля задоволення індивідуальних інтересів і створенню загальних для всіх правил, норм поведінки.
Перша група таких правил дається релігією, сукупністю норм, які визначають відношення людей до Божества і створеного ним всесвіту.
Друга група норм, що регулюють відносини між людьми – це мораль, моральність. Вони утворюються в свідомості людей як ідеал добра, духовної досконалості. Якщо ці правила однакові в цілої маси членів суспільного союзу, вони утворюють суспільну мораль.

Основою релігійних норм, зазначав вчений, є божественний авторитет, віра у величність і святість Божества, волю якого вони виражають; основою моральних –внутрішній авторитет людської совісті, глибоке переконання в їх досконалості.
Зміст релігійних і моральних норм змінюється залежно від характеру релігійних і моральних систем і поглядів. Багато приписів цих норм співпадає з приписами права, проте їх відмінність від останніх полягає не в змісті, а в характері і формальному джерелі.
Релігійні і моральні норми не є імперативними, їх виконання залежить від доброї волі людини. Водночас релігійні та моральні норми не можуть ефективно впливати на всіх в однаковій мірі у зв’язку з індивідуалізацією релігійних і моральних переконань, відмінних у різних людей і тому не можуть виконувати роль загальних правил для всіх людей. Більше того, релігійні та моральні норми визначають найбільш загальні правила поведінки, залишаючи поза увагою відносини в політичній, економічній, екологічній та соціальних сферах, майнові відносини тощо.
Водночас саме ці суспільні відносини потребують загальних правил регулювання, оскільки в них гостро проявляються інтереси індивідів, спільнот, груп і класів суспільства. Це вимагає встановлення одноманітного порядку регулювання однорідних суспільних відносин. Тому людство виробляє такі загальні норми (право), які базуються на зовнішньому авторитеті суспільної влади і направлені на розподіл інтересів членів спільноти.
Правові норми є владними нормами, вони мають силу наказу, загально-обов’язковий характер і не залежать від волі окремих осіб.
Визначаючи функції соціальних норм, М. І. Палієнко поділяв погляди німецького мислителя І.Канта і зазначав, що сферою релігійних та моральних норм є внутрішній, духовний світ людини, її думки і почуття, а норм права – зовнішні відносини, акти і дії людей, форми в яких ззовні здійснюється процес людського існування.
Гарантією права є примус, за допомогою якого досягається його мета. Ідеалом права, його завданням є встановлення миру і порядку між людьми і сприяння їх благополуччю. В широкому розумінні право, підкреслював учений, це відображення людського життя в кожен момент його розвитку, компроміс людських прагнень, інтересів ідеальних і матеріальних, егоїстичних і альтруїстичних. Досконалість права залежить від рівня культури і морального розвитку суспільства.