Головні тенденції становлення та розвитку уявлень про право, суспільство і державу на території України

Упродовж довгого часу українському народові доводилося витримувати тяжкі випробування. Так, предки українців зазнали монголо-татарської навали, потім Україну захопила Литва, але найтяжчим виявився гніт Польщі, що супроводжувався релігійними утисками. Як відомо, тривала боротьба між римською та візантійською церквами за верховенство у християнстві закінчилася 1054 р. поділом та утворенням римсько-католицької та православної церков.
Державною релігією в багатьох країнах Європи, зокрема в Польщі, до складу якої входила Україна, був католицизм, який мав на меті побороти православну церкву в українських землях, накинути корінному населенню свою систему релігійних поглядів, що викликало неприхований опір з його боку.
Як відомо, в результаті Брестської унії відбулося об’єднання православної церкви на території Речі Посполитої з католицькою церквою 1596 року. Православна церква України й Білорусі визнала своїм главою римського папу, але виборола для себе право відправляти богослужіння на слов’янській мові та православну обрядність.
У розгляданий період заслуговують на увагу погляди Івана Вишенського (між 1545—1550 — після 1620), який критикував Брестську унію, суспільний устрій та шляхту, яка боролась за владу над людьми.
І. Вишенський прагнув усунути превалювання світської влади, оперти її та все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насилля, деспотизм і тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкоші, бажання необмеженої влади.
Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із викриття узурпованого права абсолютної влади папи римського. Він дійшов висновку, що папа ігнорує природні права, що знайшли своє втілення у Святому Письмі, захищав положення про природну рівність людей.
На думку І. Вишенського, успіх у визволенні від гніту й побудові держави залежить од вирішення трьох взаємопов'язаних проблем: очищення релігії від католицизму, повернення до ранньохристиянських демократичних істин православного християнства; відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки як духовного засобу зміцнення абсолютної влади папи римського; відродження української мови, відмови від накинутої католицькою церквою латини.
А, отже, національно-релігійне поневолення хоча і негативно впливало на розвиток політико-правової думки в Україні, гальмуючи його, проте все ж таки в українських землях зародилася національна політико-правова ідеологія. Цьому сприяло те, що в XV—XVI ст. в Україну через Польщу почали проникати з Заходу ідеї Реформації, спрямовані проти феодального ладу й католицизму, який контролював майже всі сфери життя.
В українських землях поширення реформаційних ідей було пов'язане з антифеодальною національно-визвольною боротьбою народу проти польських магнатів, покатоличення й полонізації. Ці ідеї знаходили прояв у демократичній інтерпретації Біблії, у вимозі громадянської рівності, а перегодом — у критиці верхівки православного духівництва, яка 1596 р. взяла участь в укладенні Брестської унії та утворенні уніатської церкви.
Реформаційні ідеї підривали основи церковної влади, сприяли утвердженню нової політико-правової ідеології. Носіями реформаційних і гуманістич­них поглядів того часу були переважно світські феодали та нижчі прошарки духовенства.
Перегодом в Україні у творчості просвітників з’являються системні правові погляди Мова йде про творчість «Українського Сократа», засновника української класичної філософії, просвітника-гуманіста Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794).
В умовах руйнації гетьманської держави, російської експансії та занепаду української автономії і пов’язаної з цим “політичної летаргії” українського суспільства, яке стомилось від соціальних стресів і не могло вибороти собі свободу, скинути з себе неволю царську і бюрократичну, Г. Сковорода розробляв етико-гуманістичне вчення морально-правової автономії особи, метою якого було моральне вдосконалення людини, визначення шляхів досягнення індивідуальної свободи і щастя. В творі “Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира” мислитель обстоював ідею самопізнання людиною своєї істинної духовної сутності. Повноцінною людина може бути лише тоді, коли вона пізнає свою істинну духовну сутність – спорідненість, схильність кожного індивіда до того чи іншого роду діяльності; морально вдосконалює себе, таке пізнання повинно сприяти “благоустрою” людини.
Він стверджував, що у кожної людини своя природа. Змінити її не можна, її можна лише пізнати, обравши собі відповідно до неї заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Цей спосіб життя мислитель називає “сродна” праця, “життя згідно з натурою”.
Якісними суспільними відносинами філософ вважав такі, які будуються згідно з духовною природою людей, їх прагнень та інтересів. Його суспільним ідеалом був “новий світ”, країна і царство любові, високоморальний світ, де немає місця нічому плотському, несправедливому, такому, що порушує природні права людини і обмежує її індивідуальну свободу. Водночас рівень розвитку і досконалості суспільства залежить від того, наскільки люди пізнали себе і наскільки його життєдіяльність відповідає їх духовній природі.
Крім того, на формування політико-правової думки українського суспільства вплинула ідеологія Західного просвітництва. Твори суспільно-політичної і правової проблематики мислителів Франції та Німеччини почали активно розповсюджуватись на українських землях з другої половини ХVІІІ століття. Їх репродукуванню сприяли також вчені, які працювали в навчальних закладах України. Серед них, зокрема, німецький професор-правник Йоган Бабтист Шад (1758 – 1834), відомий своїми науковими працями “Природне право”, “Поворот свободи в Європі”, який займався викладацькою і науковою діяльністю в Харківському університеті.
Пропаганду ідей Західної Просвіти шляхом перекладу творів її представників здійснювали інтелігенти – різночинці, вчені та випускники Києво-Могилянської академії І.У. Вансилов (1741 – 1796), Г.В. Козицький (1724 – 1775), Я.Я. Костенський (1738 – 1772), В.Г. Рубан (1739 – 1795), Л.І. Січкарьов (1741 – 1803), а також інших навчальних закладів – колегій, які були створені в Харкові, Переяславі, Чернігові. З дозволу офіційної влади було створене “Собраніє, старающееся о переводе иностранных книг”, (1768 – 1793 р.р.), членами якого було перекладено і видано більше ста наукових праць представників Західної Просвіти, серед яких роботи Ш. Монтеск’є, Вольтера, Д. Дідро та інших.
Суттєвий внесок в розвиток державно-правової думки зробив український і російський просвітник Козельський Яків Павлович (бл. 1728 – після 1793), син наказаного сотника Полтавського полку, який свої наукові пошуки виклав у роботі “Философические предложения, сочиненные надворным советником и правительствующего сената, секретарем Яковом Козельским в Санкт-Петербурге 1768 года”. Поділяючи природно-правові погляди просвітників Заходу та визнаючи їх теорію суспільного договору, мислитель заперечував кріпацтво як засіб обмеження свободи людини та її експлуатації, вважав їх суттєвими вадами суспільства.
До представників плеяди українських просвітників належали також драматург і поет Василь Васильович Капніст (1758 – 1823), засновник Харківського університету (1805) Василь Назарович Каразін (1773 – 1842), філософ Петро Дмитрович Лодій (1764 – 1829).
Надзвичайно важливе значення для формування державно-правового світогляду українського суспільства XVIII століття мала діяльність вченого-філософа Лодія П.Д.
П. Лодій першим з поміж інших науковців познайомився з творами Канта симпатизував поглядам Х. Вольфа, сприяв розповсюдженню їх філософських поглядів в Україні та Росії. Велику увагу вчений приділяв з’ясуванню сутності права і закону. Сила не сприймалася П.Д. Лодієм як засіб для вдосконалення суспільного устрою. Умовою позитивних перетворень соціуму може бути лише справедливий закон.
Своєрідну морально-правову концепцію з релігійним відтінком розробив професор Київської духовної академії, а потім Московського університету Памфіл Данилович Юркевич (1827 – 1874), лекції якого слухав російський філософ Володимир Сергійович Соловйов (1853 – 1900)в історії вчень про державу і право відомий своєю фундаментальною працею “Право і моральність”.
В роботі “Мир з ближніми, як умова християнського співжиття” вчений з’ясовував співвідношення індивіда та суспільства, роль соціальних норм в регулюванні відносин між людьми.

Людська спільність ставиться мислителем на перше місце. Він стверджував, що історія людського роду починається з історії колективу. З’являючись на світ, людина не виділяє себе з колективу, а її моральність є моральністю племені, роду. Вона оцінює себе відповідно до того, як вона оцінює ціле, переносячи на себе вади і досконалості спільноти. Метою первісної людини є загальне добро спільноти до якої вона входить. Лише пізніше в її свідомості починається виділення особистого інтересу із загального. Зв’язки людини з часом поширюються, виходять за межі племені і роду, вона зв’язує себе зі світом, що поширюється за межі громади.
Паралельно з розвитком зв’язків людини формується її моральність Моральний розвиток здійснюється виходячи з рухів серця, яке волає всюди бачити добро і щастя, а також інших з такими само намірами і бажаннями. Людина починає визнавати право речей, як таких, право живих істот на життя, опікується їх долею.
Моральні вимоги справедливості та любові і є тим важливим регулятором відносин у суспільстві за допомогою яких встановлюється мир та злагода між людьми.
Під впливом ідеології просвітництва в кінці XVIII – першій половині ХІХ століття в Україні виникли громадські об’єднання, які опікувались проблематикою вдосконалення державно-правових інститутів і суспільного устрою. Їх засновниками і членами були представники найбільш освічених прошарків тогочасного суспільства: вчені, офіцери, суспільні діячі, письменники. Зростаюча криза офіційної самодержавно-кріпосницької ідеології породжувала опозицію з боку дворянства. Так, одним із видатних виразників ідей рівності, добра і справедливості був Павло Іванович Пестель (1793 - 1826). З 1816 року він був членом таємного “Союзу порятунку” в Петербурзі, а пізніше, з 1821 року, в чині полковника входив до складу і керував Південним товариством у м. Тульчині Подільської губернії. В роботі цього товариства брали участь С.І. Муравйов-Апостол (1786 - 1826), М.П. Бестужев-Рюмін (1803 - 1826), А.В. Поджіо (1798 – 1871) та інші.
Всі соціально-політичні проблеми членами цієї таємної організації розглядалися крізь призму права. Суспільні та державні перетворення вважалися можливими тільки в разі зміни правової системи. У проектах конституційних перетворень закладалася ідея верховенства права, рівності всіх перед законом, пропонувалося запровадити гласне судочинство й суд присяжних, свободу совісті, слова й друку; створити умови для свободи господарської діяльності.
В 1825 році на пропозицію П.І. Пестеля до Південного товариства приєдналась інша таємна організація, що діяла з 1823 року в м. Новоград-Волинському Товариство об’єднаних слов’ян, до якого виходили брати П.І. Борисов (1800 – 1854) та А.І. Борисов (1798 – 1854), І.І. Горбачевський (1800 – 1869), Ю.К. Люблінський (1798 – 1873), П.Ф. Громницький (1803 – 1851) та інші.
Головним аспектом державно-правових поглядів цього товариства була ідея федерального об’єднання всіх слов’янських народів та державного суверенітету, яка пізніше знайшла свій подальший розвиток в політико-правовій концепції таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846 – 1847 р.р.), до якого належали Тарас Шевченко (1814 – 1861), Микола Костомаров (1817 – 1885), Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) та ін.
Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства на державу і право мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси — єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення необхідності заміни монархії демократією.
В ХІХ столітті в політико-правовій думці України виокремлюється ліберально-демократичний та радикально-демократичний напрям, основними аспектами якого були національне визволення, суспільний та державний переустрій на засадах парламентаризму, забезпечення прав і свобод людини, а перегодом і свободи господарювання.
Ліберально-демократичне спрямування мало місце в державно-правових поглядах М.П. Драгоманова, В.Б. Антоновича, радикально-демократичне – у вченнях С.А. Подолинського, М.І. Павлика, О.С. Терлецького та інших.
Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841—1895) — талановитий філософ, публіцист, історик і вчений.
Закон і право М. Драгоманов розглядав як втілення загальної волі народу, волю більшості. Причому така воля може не співпадати з інтересами окремих осіб і груп людей.
Закони повинні встановлювати і закріплювати порядок у суспільстві, виключати свавілля чиновників, визначати, гарантувати і забезпечувати особисті права і свободи людей. Всі громадяни, посадовці, законодавці і прості люди повинні бути рівними перед законом. Однією з умов вдосконалення суспільного і державного ладу має бути демократизація права, створення можливостей для легальної боротьби народу за свої права і свободи.
Права і свободи людини і громадянина не можуть бути відмінені або скасовані ні посадовцями, ні постановами, ні законами. Вони повинні захищатись у судовому порядку.
Важливим джерелом права М. Драгоманов вважав звичай. З цього приводу він зазначав, що вивчення звичаєвого права дає можливість побачити його зв’язки з загальною еволюцією суспільства і правової свідомості народу. Звичаєве право у вченні мислителя постає як система юридичних звичаїв, загальнообов’язкових правил поведінки, продукт правової свідомості. Воно відіграє важливу роль в формуванні принципів писаного права і правотворчості.
В історії теоретичної думки про право і державу України другої половини ХІХ століття важливе місце посідає науковий доробок Сергія Андрійовича Подолинського (1850 – 1891).
Безпосереднє ознайомлення в ряді країн Західної Європи з передовими теоріями, співпраця в складі “Київської громади” з провідними вченими та представниками інтелігенції України, а також знайомство з К. Марксом, Ф. Енгельсом та іншими мислителями Європи сприяли трансформації світогляду С.А. Подолинського від народництва в бік радикального демократизму.
Вчений вважав право продуктом розвитку культури і економічного життя суспільства і всілякі зміни в структурі економічних відносин або розвитку культури викликають зміни в структурі системи права і його норм.
Законодавство західних країн С.А. Подолинський вважав несправедливим, правовою основою нерівності, яке оберігає приватну власність.
При цьому в роботі “Ремесла і фабрики на Україні” (1880) С.А. Подолинський піддав аналізу Магдебурзьке право, яке прийшло в українські землі з німецькими переселенцями в часи середньовіччя. Він стверджував, що його норми лише частково забезпечували самоуправління. В основному вони були направлені проти робітників і простих людей, скрізь було дозволено за плату виключне право на всяке ремесло.
Магдебурзьке право, на думку мислителя, з часу його запровадження заперечило систему самоуправління, що існувала в українських землях, запровадило в судах чуже право, засноване на німецьких звичаях, зашкодило українському звичаєвому праву, якому він приділяв важливе значення в подальшому розвитку українського суспільства.
В роботі “Про хліборобство…” мислитель стверджував, що з ліквідацією приватної власності зникнуть всі види злочинів, оскільки саме вона є їх першопричиною. Закріплення приватної власності на землю, на думку С.А. Подолинського, було законодавчим закріпленням основ всякої несправедливості.
В боротьбі зі злочинами він пропонував не встановлювати жорсткі види покарань, а усунути умови, які їх породжують.
При цьому у своєму вченні про право і державу мислитель переоцінював можливості громади, ставив її вище юридичних установ держави. Він мріяв про суспільство в якому не має бути судів, а їх функції повинні виконувати громади. В умовах вирішення економічних проблем не буде умов, які народжують злочини, отже не буде і злочинців. При громадівському житті, стверджував мислитель в згадуваній роботі “Про хліборобство…”, “не потрібно буде ні законів, ні поліції, ні острогів, ні холодних, ні арештів і ніякого іншого покарання”.
В державі майбутнього власність на засоби виробництва буде всенародною, народ буде власником землі, заводів і фабрик.
Політичною основою держави має бути громада, в якій об’єднаються трудящі з метою виконання загальних справ спільноти. Основними принципами організації діяльності громади будуть самоврядність, демократичність, суверенітет народу.
В умовах суспільного виробництва операцій купівлі-продажу не буде, їх заступить прямий товарообмін. У зв’язку з чим відпаде необхідність в грошах. Громада повинна поєднати в собі законодавчу, виконавчу і судову функції. Всі рішення повинні прийматись на зборах громади шляхом надання згоди по питаннях, що вирішуються всіма її членами. Окрім цього, на рівні держави повинен бути створений орган у вигляді Ради громад, до функцій якого було б віднесено розгляд питань, що виникають між громадами. Суспільні відносини в громадах повинні регулюватись нормами, що встановлюються ними.
Кінець ХІХ – початок ХХ століть ознаменувався подальшою диференціацією політико-правових поглядів в Україні. Серед чинників, які сприяли цьому процесу були інтенсивний розвиток економіки, загострення соціальних протиріч, поширення робітничого руху і пролетаризація селянства у зв’язку з відміною кріпосництва, а також збільшення протестного потенціалу суспільства.
З другої половини ХІХ століття, інтенсифікація виробничих і обмінних процесів почалась на українських землях, що входили до складу імперії Габсбургів, а в 60-80 роки було проведено аграрну, судову і військову реформи, що сприяло промисловому перевороту в Російській імперії, вплив якої поширювався на 80% українських земель.
Становленню багатоманітності теоретико-правових вчень сприяли також розширення комунікативних зв’язків, безпосереднє ознайомлення вчених, суспільних і політичних діячів з науковими теоріями, практикою державного будівництва та соціальними процесами в країнах Західної Європи, налагодження співпраці між представниками української громади і культури, що жили в підросійській території України та Галичині.
Водночас формування плюралізму державно-правових теорій було обумовлене політизацією суспільних процесів, залученням до них представників різних соціальних верств, виникненням політичних партій.
З кінця вісімдесятих років ХІХ століття до 1905 року в Україні була створена 31 політична партія. Впродовж декількох десятиліть, з кінця ХІХ до середини ХХ століття в Україні сформувалась суспільно-політична думка, яка охоплювала декілька окремих, взаємопов’язаних і взаємозалежних напрямів, серед яких були: демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, націоналізм, комунізм, і фашизм.
Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменникові Івану Яковичу Франкові (1856—1916). У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX—XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків а боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів. Філософ мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття "право" і "закон" він розглядав як генетично пов'язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.
Суспільним ідеалом І. Я. Франка була соціалістична держава. Проте в його уяві поняття соціалізму не співпадало з поняттям засновників цього державно-правового вчення. Зокрема, в статті "З історії робітничого руху в Австрії" він писав, що Марксова доктрина "в якій не зважаючи на її мниму свободолюбність у основі лежить ідея деспотизму та поневолення не тілько тіл, але ще більш душ і думок людських". Запропонована Марксом "програма державного соціалізму аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцій".
Багато уваги проблемам політики і права, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділив вчений Юліан Олександрович Бачинський (1870-1940). В роботі „Україна irredenta” Ю.О. Бачинський виклав своє правове вчення. Право мислитель вважав похідним від держави і таким, що залежить від її історичного типу. У свою чергу сутність права, правовий державний порядок залежать від соціального класу, що знаходиться при владі. Форма права змінюється разом із зміною форми держави. Соціальна роль права проявляється в оформленні нових владних інститутів держави, закріпленні політичного порядку, а в державі майбутнього, про яку мріяв Ю.О. Бачинський, також в забезпеченні прав людей.
На зламі століть в державно-правовій думці України в окрему течію виокремився консервативно-монархічний напрям, який, за визначенням Івана Лисяка-Рудницього (1919-1984) не дивлячись на те, що був „...найслабший і найменше підтримуваний у масах...”, але „...зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття”.
Фундатором цього напряму був історик і соціолог, виходець з польського шляхетного роду В’ячеслав (Вацлав) Липинський (1882-1931). Основні аспекти свого вчення він виклав у роботі „Листи до братів-хліборобів” та інших творах.
За визнанням відомого українського філософа Мирослава Поповича В. Липинський у першій чверті ХХ століття став чи не єдиним послідовником, культурним, відвертим політичним ідеологом консерватизму.
У 1917-1921 р.р. В. Липинський був прибічником демократії, вважав, що тільки вона «може стати твердою опорою української національно-деражавної ідеї, тільки вона в силі тепер перейняти на себе боротьбу, котру за цю ідею вели давніше – верства боярсько-дружинна в часах Київської держави і верства козацька в часах гетьманщини. І процес економічного, політичного та культурного росту української демократії - се одночасно процес творення Вільної України».
Відповідно до цих уподобань В. Липинський в Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії (1917) виклав суспільний ідеал - проект Української Демократичної Республіки, в якій найвища державна влада "у всіх справах внутрішніх і міжнародних" реалізується Законодавчим (Сеймом) та виконавчим (Генеральним Секретаріатом (Радою Міністрів)) органами.
Перегодом, в еміграції, на основі аналізу причин втрати можливостей утворення незалежної української держави В. Липинський змінив соціально-політичну орієнтацію. Викладаючи своє бачення щодо походження держави мислитель стверджував, що вони з’являються в результаті зовнішнього і внутрішнього завоювання. Перше має місце у разі захвату інших територій, а внутрішнє - коли влада завойована представниками з місцевого населення.
Носієм влади, на думку вченого, завжди є провідна верства суспільства. Він виділяв три таких верстви - джерела влади: військових, економістів та інтелігентів. Причому вважав, що перші дві мають провідне значення, а інтелігенція виконує допоміжну роль.