Останні спроби старшини щодо збереж. автономії Гетм. (1727-1764). Д. Апостол, К. Розумовський

У 1725 р. помер Петро І. Небезпека нової війни з Туреччиною примусили російський уряд піти назустріч українським вимогам. У 1727 р. була скасована Малоросійська Колегія. Були проведені вибори гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол. Діяльність гетьмана регламентувалась «Рішительними пунктами»- одностороннім царським указом 1727 р.

Д.Апостол доклав зусиль на відродження гетьманської влади. Відновив право обирати козаками генеральну старшину й полковників, зменшив число росіян й інших іноземців в адміністрації, підкорив своїй владі Київ, обмежив число російських полків в У. У 1729–1730 рр. було проведено «Генеральне слідство», за яким відбулося розмежування маєтків на Лівобережжі з метою закріплення землі за козацькою старшиною і одержанням права спадкоємності. У 1734 р. Д.Апостол домігся повернення в У під гетьманську булаву запорозьких козаків з-під турецького підданства, які заснували Нову Січ на р. Підпільній

Після смерті Д.Апостола у 1734 р. рос імператриця Анна Іоаннівна заборонила обирати нового гетьмана й створила Правління гетьманського уряду. До нього увійшло по троє українців та росіян. Очолював Правління гетьм. уряду рос князь О.Шаховський, який одержав таємні інструкції про поступову ліквідацію залишків Гетьм.

За часи царювання російської імператриці Єлизавети (1741 – 1762), її фаворит Олексій Розумовський, звичайний укр козак, що став графом, переконав її розпустити Правління гетьманського уряду й відновити гетьманську владу. Молодший брат О. Розумовського Кирило Розумовський був «обраний» гетьманом за наказом Єлизавети у 1750 р. Управляла Гетьманщиною в основному козацька старшина. К.Розум зміг домогтися деякого розширення автономії. У Росії справами Гетьманщини став займатися не Сенат, а Колегія Іноземних Справ. Київ та Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьману. К.Розум провів судову та військову реформи, переніс гетьманську столицю з Глухова до Батурина.

Однак 1761 р. Київ перейшов під пряме імперське управління. 1762 р. рос імператрицею стає Катерина ІІ. К.Розумовський у 1763 р. звертається до імператриці із «Глухівською петицією», в якій просить повернути втрачені права Гетьманщини, дозволити скликання українського дворянського сейму – зборів, на зразок польського сейму. Також К.Розумовський просив закріпити за його родом гетьманське управління.

Але у 1764 р. Катерина ІІ скасувала гетьманську посаду, К.Розумовський був відправлений у відставку. У 1764 р. була створена Друга Малоросійська Колегія, яка перебрала на себе управління Гетьманщиною.

23. Соціальні та національні рухи в українських землях у XVIII ст.
Правобережжя України, про яке завжди пам’ятали кращі представники укр. народу і його вожді, після зриву Мазепи виявилося ізольоване від Гетьманщини. Польські магнати розширювали свої володіння і намагалися захопити у свої руки управління всім життям країни. Саме вони були провідниками політики полонізації і латинізації місцевого населення. Протистояти їм не було кому. Укр. знать і шляхта були переважно полонізовані, міщанство й православне духовенство зосередили свої зусилля на піднесенні київського культурного центру. Втім, православна церква і її ієрархи від часів Могили зосередилися на суто духовних справах. Цей застій дав змогу краще організованому греко-католицькому духовенству протягом другої половини XVII ст. утвердитися на Холмщині, Волині, Поліссі. Польська мова у XVIII ст. стала урядовою навіть на Київщині, Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Відчуженість широких мас від освічених верхів особливою гостротою виявилася під час Гайдамаччини. Гайдамацький рух об’єднав у своїх рядах незаможних селян-втікачів, найманих робітників з млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нище духовенство. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, стрімкі рейди й несподівані напади на панські садиби. Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів, куди не сягала рука польських магнатів, та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких загонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачало в гайдамаках месників за кривди православної церки і борців проти унії. Польська влада, не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні, зверталося по допомогу проти гайдамаків до Росії. Все це загострювало взаємну ворожість. Перший великий вибух стався 1734 р. боротьба за польський престол після смерті короля Августа ІІ призвела до російської інтервенції. Повстання почалося на Київщині, далі селянський рух перекинувся на Поділля, частково захопив і Волинь. На прохання польських магнатів рос військо легко розгромило повстанців. Найпотужнішим виступом гайдамаків було повстання 1768 р., відоме як Коліївщина.

Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини.

Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя.

За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в 1769 р.

Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.

На зразок гайдамацького руху на західній Україні (у Галичині, Буковині та Закарпатті) діяв антифеодальний рух опришків. У Галичині посилення експлуатації селянства й нац. гніту вже у XVI ст. покликало до життя опришківський рух. Тактика партизанської боротьби невеликими загонами, відхід в разі потреби на територію інш держав, масова підтримка населення та інші характерні риси зближували опришківство як з Гайдамаччиною, так і з іншими соц. рухами того часу. Найбільшого розмаху рух опришків досяг у 1738-1745 рр. під керівництвом Олекси Довбуша. Нерідко опришки здобували міста і фртеці, успішно боролися проти військових частин і каральних загонів. Опришківство було невід’ємною течією нац.-визвольного руху народу. Разом з тим до опришків приставали всі охочі до наживи, часом надаючи цій боротьбі характер звичайного розбою.