Укладення укр.-рос. договору 1654р., його сутність і значення

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька рада, де позитивно було вирішене питання про союз України та Московії. Московський цар став «протектором» (захисником) України. Після переговорів у Москві в березні-квітні 1654 р. підписано договір – «Березневі статті», що за московськими дипломатичними нормами був оформлений як повеління московського царя своєму підданому. Суть статей – підтвердження привілей та прав Війська Запорізького на маєтки й землі; встановлення 60-тисячного реєстру; гетьманський уряд за статтями мав контролювати фінанси й податки; залишалися недоторканними права органів влади, Київського митрополита.

За договором Московія зобов'язувалася надати воєнну допомогу Україні. Права гетьмана обмежувалися лише в зносинах з Кримом і Туреччиною. Фактично Україна увійшла під протекторат Росії на правах широкої автономії. Умови укр-моск договору 1654 р. свідчать про об'єднання України і Московії у своєрідну конфедерацію. Адже договір між двома державами загалом був рівноправним і (за умов дотримання) взаємовигідним. Водночас він був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.

Хоча цей договір протягом розглядався українцями як найпереконливіший доказ суверенності України.

Він дав змогу цілком зберегти самостійність щойно створеної Української гетьманської держави.

Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Речі Посполитої, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.

У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі.

Договір був також виявом міжнародного визнання самостійності Української держави, недоторканності встановленої системи соціально-економічних відносин.

18. «Гадяцький трактат» І. Виговського. «Руїна» в українських землях.
Після смерті Б. Хмельницького гетьманом України обрали його сподвижника писаря Івана Виговського (1657—1659 pp.). Тим самим було перекреслено волю Хмельницького про передачу влади сину Юрію Хмельницькому. На відміну від свого попередника, Виговський повністю став на бік старшини та шляхти і взяв курс на закріпачення селян. Це викликало вибух невдоволення низів. Повстання, які очолили полтав полковник М. Пушкар і запорозький кошовий Я. Барабаш, охопили Лівобережжя та Запорожжя. Ці народні повстання були придушені за допомогою Кримської орди.

У вересні 1658 р. І.Виговський підписав у Гадячі договір із Польщею. Козацька Україна в межах трьох воєводств – Брацлавського, Київського і Чернігівського– поверталася до Речі Посполитої на правах автономії. Утворювалося т.зв. “Князівство Руське” із 40-тис. військом; Законодавча влада належала національним зборам; Гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну цивільну й військову владу; Унія скасовувалася, а київський митрополит отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2 університетів, достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак, під час ратифікації польським сеймом, договір був значно підкоректований на користь польської сторони, а головне, він так і не був втілений у життя. Опираючись на польську допомогу, Виговський у 1658—1659 pp. досить успішно вів бойові дії з російськими військами. У битві під Конотопом (28—29 червня 1659 р.) його полки вщент розгромили росіян, які втратили 30 тис. вбитими. Та невдоволена пропольською політикою Виговського, частина старшини на чолі з полковником І. Богуном і запорозьким кошовим отаманом І. Сірком виступила проти гетьмана. Повстанці діяли спільно з російськими військами. Виговський зазнав поразки і втік до Польщі (де і загинув у 1664 p.).

Після падіння І. Виговського гетьманом проголосили сина Б. Хмельницького Юрія (1659-1663 pp.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках різних старшинських угруповань. Користуючись цим, російські і польські війська, татарські орди безперешкодно грабували Україну. Внаслідок цього в 1663 р. Хмельницький втратив гетьманську булаву, а українські землі фактично розкололись на дві частини — на Лівобережжі наказним гетьманом став Я. Сомко, а на Правобережжі старшина обрала гетьманом П. Тетерю, де той правив до 1665 p., стоячи на пропольських позиціях.

Правління Сомка теж виявилось короткочасним. У червні 1663 р. І. Брюховецький за допомогою демагогічних лозунгів (обіцянки обмежити старшинське землеволодіння та поліпшити становище козаків і селян), опираючись на підтримку запорожців, селян і міщан, на чорній Раді у Ніжині був обраний гетьманом Лівобережної України. Своїх обіцянок гетьман не виконав, а його промосковська орієнтація викликала невдоволення козаків, які в 1668 р. вбили Брюховецького.

Гетьманом Правобережної У в 1665 р. став видатний політичний і військовий діяч Петро Дорошенко. Стратегічною метою його внутрішньої і зовнішньої політики було об'єднання Лівобережжя і Правобережжя в соборній Українській державі. Після підписання між Москвою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667 р., за умовами якого Росії відійшла Лівобережна, а Польщі — Правобережна У., Дорошенко уклав союз з Туреччиною. Здійснивши ряд успішних бойових операцій проти Польщі на чолі об'єднаного укр-турецького війська, П. Дорошенко змусив польський уряд визнати широку автономію Правобережної У. і розпочав боротьбу за Лівобережжя. У 1668 р. після смерті Брюховецького під тиском сусідніх держав, невдоволених посиленням гетьманської влади, змушений був повернутися на Правобережжя. 1676 р. Дорошенко зрікся гетьманства і був переселений в Московщину.

На Лівобережній Україні гетьманом у 1668 р. став Дем'ян Многогрішний. Спершу він підтримував П. Дорошенка, а потім став орієнтуватися на Москву. У 1669 р. він підписав так звані Глухівські статті, які серйозно обмежили автономні права України. Зокрема, Гетьманщина втрачала право на безпосередні дипломатичні зв'язки з інш державами. У 1672 р. Многогрішного звинуватили у державній зраді і відправили на заслання до Сибіру. Наступне п'ятнадцятиріччя (1672—1687) на Лівобережній У гетьманував Іван Самойлович, який успішно боровся з турецько-татар нападами. Він також закінчив свої дні в сибірському засланні.

Таким чином, внаслідок Руїни Україна зазнала незліченних людських втрат, виявилась розколотою на 2 частини, втратила чимало здобутків доби Б. Хм. Окремі дипломатичні і воєнні успіхи (за Виговського і Дорошенка) не були розвинуті через внутр. чвари.

19. Гетьманщина за часів І. Мазепи
У своїй зовн. політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба ж із Росією видавалася на той час безнадійною. До того ж з приходом до влади енергійного Петра I гетьман (він мав неабиякий вплив на молодого царя) скеровував політику Росії на поширення кордонів Гетьманщини з півд. Заходу, від Польщі, і з півдня, від Криму й Туреччини. Розквіт України гетьман пов’язував з розвитком культури, освіти, церкви, організовував й фінансував по всій Гетьманщині будівництво церков, опікувався Київською академією. Становище козацької старшини особливо зміцнилося на початку ХVIII ст., боровся за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних масс, дбав про інтереси всього народу, всієї країни. Осередком опозиції до політики гетьмана залишалося Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволені. Щойно вступивши на гетьманство, Мазепа мусив взяти участь у війні Росії з Кримом. Петро І почав нову агресію проти Криму й Туреччини. Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 р., для України були не найсприятливіші. 1700 р. Петро втягнув Україну до Північної війни. Участь у північних походах справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщини і руйнувала укр. торгівлю й економіку. У 1702 р. Карл ХІІ захопив Варшаву. Бойові дії у Білорусі завдали значних втрат укр. військові. Згодом Петро І залишився сам на сам з Карлом ХІІ. До союзу з Карлом ХІІ гетьмана змусив вступ шведів в Україну восени 1708 р. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що союз зі шведами – звичний для України договір, який допоможе визволити Україні з рабства. Народ переважно поставився до шведів як до ворогів. З Батуринської катастрофи почалося винищення по всій Україні прихильників Мазепи, зокрема серед старшини. Успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі з Гордієнком. З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла було викликати росіян на вирішальну битву. Мазепа не пережив краху свого плану і 22 серпня помер. Зі смертю гетьмана справа визволення України не пропала безслідно. Її продовжила козацька старшина.