Витяг із статті: Савина В. “36 стратегем. Китайская азбука конфликтного управления [Электронный ресурс] // Русский журнал.—2001.—29 октября). 9 страница

Національна академія наук України — вища наукова організація України, яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослі­дження з найважливіших проблем природничих, технічних і гуманітарних наук, а також координує здійснення фундаментальних досліджень в наукових установах та організаціях незалежно від форм власності. При Національній академії наук України створюється міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень в Україні. Положення про раду та її склад затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Національна академія наук України здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України та свого статуту, який затверджується загальними зборами Національної академії наук України та реєструється Міністерством юстиції України.

Управління охороною здо­ров’я

Право кожного в Україні на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування встановлено статтею 49 Конституції України. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-про­філактичних програм. Конституцією також закріплено, що медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безплатно, а держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Базовим правовим актом у сфері охорони здоров’я стали прийняті Верховною Радою України 19 грудня 1992 р. Основи законодавства України про охорону здоров’я, що визначають правові, орга­нізаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності

і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Структуру Закону складають 12 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: права та обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я; основи організації охорони здоров’я; забезпечення здорових і безпечних умов життя; лікувально-профілактичну допомогу; забезпечення лікарськими і протезними засобами; охорона здоров’я матері та дитини; медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності і відпочинку; медичну експертизу; медичну і фармацевтичну діяльність; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров’я.

Беручи до уваги: зниження рівня і погіршення якості життя більшості громадян; критичну демографічну ситуацію; незадовільний стан здоров’я населення; низьку економічну ефективність використання ресурсів охорони здоров’я, недосконалу систему оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров’я; диспропорції у розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги; незадовільну екологічну ситуацію, ускладнену наслідками Чорнобильської катастрофи, Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України.

Концепція розвитку охорони здоров’я населення України спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя.

Кінцевою метою реалізації Концепції є досягнення таких цілей: збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей; забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі; формування керованого ринку платних медичних послуг; ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів та ін.

Важливу роль в законодавчому забезпеченні розвитку охорони здоров’я відіграють прийняті ВР України Закони України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 p., “Про донорство крові та її компонентів” від 23 червня 1995 p., “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 p., “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999 p., “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 p., “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 p. та інші нормативно-правові акти.

Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство

і держава відповідальні перед сучасним і майбутні­ми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення. МОЗ України у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство охорони здоров’я України”, затвердженим Указом Президента України від 24 липня 2000 року.

Основними завданнями МОЗ України є: забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розробка, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіоло­гічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань: забезпечує в межах своєї компетенції додержання закладами охорони здоров’я, установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства, іншими підприємствами, установами та органі­заціями права громадян на охорону здоров’я; здійснює міжвідомчу координацію щодо боротьби із захворюванням на СНІД; організовує та здійснює відповідно до законодавства державну акредитацію закладів охорони здоров’я; здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення; бере участь у підготовці пропозицій до списків №1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, які дають право на пенсію за віком на пільгових умовах; забезпечує проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності та надання реабілітаційної допомоги населенню; забезпечує здійснення відповідно до законодавства державної реєстрації та контролю за виробництвом, належним режимом зберігання і реалізації, якістю лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та ін.

Безпосередню участь у формуванні та реалізації державної полі­тики у сфері виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення бере Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення (Державна служба), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МОЗ та йому підпорядковується.

Державна служба у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, положенням “Про Державну службу лікарських засобів і виробів медичного призначення”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2003 р. та наказами МОЗ. Державний служба узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до сфери її діяльності, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд МОЗ.

Основними завданнями Державної служби є: забезпечення державного регулювання та контролю виробництва, ввезення в Україну, вивезення з країни, реалізація лікарських засобів і виробів медичного призначення, в тому числі вирішення питань їх державної реєстрації та державного контролю за якістю; здійснення державного контролю за дотриманням законодавства щодо забезпечення населення і за­кладів охорони здоров’я якісними, високоефективними, безпечними та доступними лікарськими засобами і виробами медичного призначення, а також законодавства щодо їх обігу, зберігання, застосування, утилізації та знищення.

Державна служба відповідно до покладених на неї завдань: здійснює управління та державний контроль за якістю, безпекою та реалізацією лікарських засобів, у тому числі діючих речовин (субстанцій), допоміжних речовин, лікарської рослинної сировини, лікувальної косметики, імунобіологічних препаратів, біоматеріалів, медичної техніки та інших виробів медичного призначення, а також створенням і виробництвом продукції; проводить ліцензування виробництва, оптової та роздріб­ної торгівлі лікарськими засобами, розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуску, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також державний контроль за додержанням умов виробництва продукції, вирішує питання її державної реєстрації; розробляє порядок ведення Державної фармакопеї України, Державного реєстру медичної техніки та виробів медичного призначення, Державного реєстру імунобіологічних препаратів, забезпечує його дотримання та перевидання; установлює порядок та надає дозвіл на використання діючих і допоміжних речовин для виробництва продукції, а також дозвіл на застосування для неї пакувальних матеріалів, здійснює державний контроль за додержанням умов виробництва продукції; визначає та подає на затвердження МОЗ перелік спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів, у яких проводяться клінічні випробування продукції; затверджує Положення про комісії з питань етики при лікувально-профі­лактичних закладах, в яких проводяться клінічні випробування, сприяє проведенню ними оцінки етичних та морально-правових аспектів програми клінічних випробувань; розробляє та подає в установленому порядку на затвердження МОЗ переліки продукції; розробляє ліцензійні умови та видає суб’єктам господарювання ліцензії на виробництво лікарських засобів, оптову та роздрібну торгівлю лікарськими засобами; організовує і здійснює державну реєстрацію (перереєстрацію) імунобіологічних препаратів, виробів медичного призначення та розробляє порядок її проведення та ін.

На профілактику захворювань, охорону здоров’я населення, довкілля, захист прав громадян на безпечні умови їхньої життєдіяльності спрямована діяльність Державної санітарно-епідеміологічної служби України, яка функціонує відповідно до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 грудня 1994 р. та положення “Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 року.

Систему державної санітарно-епідеміологічної служби України становлять:

– центральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров’я;

– установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу в галузі охорони здоров’я;

– відповідні установи, заклади, частини і підрозділи центральних органів виконавчої влади в галузі оборони, в галузі внутрішніх справ, у справах охорони державного кордону, з питань виконання покарань, Державного лікувально-оздоровчого управління, Служби безпеки України;

– державні наукові установи санітарно-епідеміологічного профілю.

Основними напрямами діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби є: здійснення державного санітарно-епідеміологіч­ного нагляду; визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також в охороні здоров’я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнього середовища; вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров’я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини, встановлення факторів навколишнього середовища, що шкідливо впливають на здоров’я населення; контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіацій­них уражень людей; державний облік інфекційних і професійних захворювань та отруєнь; видача висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо об’єктів поводження з відходами; встановлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, та видача гігієнічного сертифіката на неї; методичне забезпечення та здійснення контролю під час визначення рівня небезпечності відходів.

Метою державного санітарно-епідеміологічного нагляду є запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства.

Основними завданнями державного санітарно-епідеміологічного нагляду є: контроль за виконанням санітарного законодавства, сані­тарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів, а також приписів, постанов і вимог, викладених у висновках, що видаються головним державним санітарним лікарем; санітарно-карантинний контроль у пунктах пропуску через державний кордон; контроль за санітарною та епідеміч­ною ситуацією на території України; проведення санітарних та епіде­міологічних розслідувань, спрямованих на встановлення причин та умов виникнення і розповсюдження інфекційних хвороб, професійних за­хворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та радіацій­них уражень людей; розроблення пропозицій щодо проведення санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів, а саме:

– здійснення державного санітарно-епідеміологічного нормування;

– проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

– державна реєстрація небезпечних для здоров’я і життя людини факторів середовища життєдіяльності;

– статистичне спостереження у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, державний облік інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та радіаційних уражень людей у зв’язку із шкідливим впливом факторів середовища життєдіяльності;

– вжиття заходів для припинення порушень санітарного законодавства та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні таких правопорушень.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється головними державними санітарними лікарями, їхніми заступниками, іншими посадовими особами, а також установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби у порядку запобіжного та поточного нагляду.

Запобіжний державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійс­нюється шляхом:

– державного санітарно-епідеміологічного нормування;

– державної санітарно-епідеміологічної експертизи;

– видачі передбачених законодавством висновків та дозволів;

– погодження проектів місцевих програм соціально-економічного розвитку, схем передпроектної документації, що стосується районного планування і забудови населених пунктів, курортів тощо;

– визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень;

– проведення перевірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об’єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію;

– видачі дозволів на розроблення та виробництво нових видів продуктів харчування, впровадження нових технологічних процесів виробництва та оброблення нових видів матеріалів, що контактують з продовольчою сировиною чи продуктами харчування у процесі їх виготовлення, зберігання, транспортування та реалізації; виробництво, переробку та реалізацію продуктів харчування і харчових добавок, предметів гігієни та санітарії, косметично-парфумерних виробів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, товарів побутової хімії та дитячого асортименту; виконання робіт з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань та ін.

Поточний державний санітарно-епідеміологічний нагляд включає:

– контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами передбачених санітарним законодавством, санітарними та протиепідемічними (профілактичними) заходами, приписами, постановами, висновками, дозволами та реєстраційними свідоцтвами умов державної реєстрації вимог безпеки для здоров’я і життя людини;

– контроль за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних (профілактичних) заходів;

– видачу обов’язкових для виконання приписів, постанов та висновків щодо усунення або обмеження шкідливого впливу на стан здоров’я і життя людини факторів середовища життєдіяльності, причин та умов виникнення і поширення інфекційних хвороб;

– ведення державного обліку інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіа­ційних уражень;

– забезпечення охорони території України від занесення і розповсюдження особливо небезпечних (у тому числі карантинних) та небезпечних інфекційних хвороб, здійснення санітарно-епідеміологічного контролю і нагляду в пунктах пропуску через державний кордон.

Поточний державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється шляхом обстеження та перевірки об’єктів нагляду щодо дотримання і реалізації вимог безпеки для здоров’я і життя людини.

Управління культурою та мистецтвом

З метою впорядкування та систематизації законодавства у сфері культури, Верховною Радою України 14 лютого 1992 р. було прийнято Основи законодавства України про культуру, що визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на:

– реалізацію суверенних прав України у сфері культури;

– відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України;

– забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості;

– реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей;

– соціальний захист працівників культури;

– створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Структуру Закону складають 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: права і обов’язки громадян у сфері культури; діяльність у сфері культури; фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури; соціальні гарантії та захист прав працівників; міжнародні культурні зв’язки; відповідальність за порушення законодавства про культуру.

З прийняттям Верховною Радою України 16 листопада 1992 р. Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” постала можливість створити правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні та встановити державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, законодавчих та нормативно-правових актів.

Структуру Закону становлять 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організацію діяльності друкованих засобів масової інформації; відносини між редакціями друкованих засобів масової інформації і громадянами та організаціями; міжнародну діяльність друкованих засобів масової інформації; відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих засобів масової інформації.

Прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 1993 р. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” регулює діяльність теле- радіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовір­ної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення су­­с­піль­них питань.

Структуру Закону складають 9 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: заснування телерадіоорганізацій та ліцензування каналів мовлення; організацію телерадіомовлення; права і обов’язки теле-, радіоорганізацій та їх працівників; права телеглядачів і ра­діослухачів; фінансування та матеріально-технічна база телерадіоорганізацій; відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення; міжнародне співробітництво в галузі теле­бачення і радіомовлення.

Прийнятий Верховною Радою України 18 липня 1997 p. Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” визначає правову основу системи Суспільного телебачення

і радіомовлення України, яка створена задля всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації та забезпечення плюраліс­тичного характеру мовлення в Україні.

Структуру Закону складають 10 статей, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус Суспільного телерадіомовлення; створення Суспільного телерадіомовлення; статус Громадської ради як наглядового органу Суспільного телерадіомовлення та її призначення; чисельність і склад Громадської ради; статус кваліфікаційної і адміністративної ради; джерела фінансування; порядок ліцензування.

Прийнятий Верховною Радою України 13 січня 1998 p. Закон України “Про кінематографію” визначає правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулює суспільні відносини, пов’язані з виробництвом, поширенням, зберіганням і демонструванням фільмів.

Структуру Закону становлять 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організаційні засади в кінематографії; виробництво, поширення, демонстрування та зберігання фільмів; державна підтримка та фінансування кінематографії; міжнародні зв’язки; відповідальність за порушення законодавства про кінематографію.

Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”, прийнятий Верховною Радою України 24 грудня 1993 р. (в редакції вiд 13 грудня 2001 р.), регулює відносини, пов’язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.

Структуру Закону складають 10 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: статус національного архівного фонду та його формування; право власності на документи Національного архівного фонду; питання обліку, зберігання і використання Національного архів­ного фонду; систему архівних установ; фінансове, матеріально-техніч­не і кадрове забезпечення архівних установ; міжнародне співробітництво в архівній справі; відповідальність за порушення законодавства про Національний архівний фонд і архівні установи.

Закон України “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, прийнятий Верховною Радою України 27 січня 1995 р., визначає статус бібліотек, правові та організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні. Цей Закон гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти, що зберігаються в бібліотеках.

Структуру Закону становлять 13 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: державну політику в галузі бібліотечної справи; бібліотечну систему України; порядок створення, реорганізації та ліквідації бібліотек; бібліотечні фонди; обов’язки та права бібліотек; права та обов’язки громадян, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування; управління бібліотечною справою; фінансування, матеріально-технічне забезпечення та майнові права бібліотек; соціальні гарантії працівників бібліотек; міжнародне співробітництво в галузі бібліотечної справи; відповідальність за порушення законодавства про бібліотечну справу.

Закон України “Про музеї та музейну справу”, прийнятий Верховною Радою України 29 червня 1995 р., регулює суспільні відносини в галузі музейної справи, встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні.

Структуру Закону становлять 6 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: видову характеристику музеїв, порядок створення і матеріальну базу музеїв; статус музейного фонду України; міжнародну діяльність музеїв; управління і самоврядування музеїв, гарантії прав і законних інтересів їх працівників; відповідальність за порушення законодавства України про музеї та музейну справу.

Закон України “Про видавничу справу”, прийнятий Верховною Радою України 5 червня 1997 p., визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, поширення видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб’єктів видавничої справи.

Більше того, у відповідності з Конституцією України цей Закон покликаний сприяти національно-культурному розвитку українського народу, громадян України всіх національностей, утвердженню їх духовності та моралі, доступу членів суспільства до загальнолюдських цінностей, захисту прав та інтересів авторів, видавців, виготовлювачів, поширювачів і споживачів видавничої продукції.

Структуру Закону складають 5 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: організацію і здійснення видавничої справи; міжнародне співробітництво у видавничій справі; припинення діяльності у видавничій справі, відповідальністьза порушення Закону України “Про видавничу справу”.

Прийнятий Верховною Радою України 21 вересня 1999 p. Закон України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” регулює відносини, пов’язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей, і спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури. При цьому дія цього Закону не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного та масового виробництва.

Структуру Закону становлять 7 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: управління та контроль за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей; вивезення та ввезення культурних цінностей; тимчасове вивезення та тимчасове ввезення культурних цінностей; право власності на культурні цінності; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення законодавства України про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей.

Прийнятий Верховною Радою України 8 червня 2000 p. Закон України “Про охорону культурної спадщини” регулює правові, органі­заційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь. Закон визначає, що об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.

Структуру Закону становлять 10 розділів, правові норми яких, зокрема, регламентують: управління охороною культурної спадщини; державну реєстрацію об’єктів культурної спадщини; особливості здійснення права власності на пам’ятки; забезпечення охорони пам’яток; захист традиційного характеру середовища та об’єктів культурної спадщини; фінансування охорони культурної спадщини; відповідальність за порушення законодавства про охорону культурної спадщини; міжнародні договори у сфері охорони культурної спадщини.

Реалізацію державної політики у сфері культури та мистецтва покладено на систему органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, серед яких: Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство культури АРК, обласні управління культури, концертні та художні колективи, бібліотеки, музеї, клуби, спеціальні навчальні заклади культури та мистецтв та ін. Сферою діяльності цих та інших органів управління є безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, видавнича та музейна справа та ін.

Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямована на забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики є Міністерство культури і мистецтв України (Мінкультури України), яке у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента Украї­ни та Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство культури і мистецтв України”, затвердженим Указом Президента Украї­ни від 31 серпня 2000 року.

Мінкультури України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.