Витяг із статті: Савина В. “36 стратегем. Китайская азбука конфликтного управления [Электронный ресурс] // Русский журнал.—2001.—29 октября). 6 страница

Держмитслужба України відповідно до покладених на неї завдань: організовує та контролює діяльність митних органів; забезпечує своєчасне і повне внесення до державного бюджету коштів від податків, зборів (обов’язкових платежів), справляння яких згідно із законодавством покладено на митні органи; вживає разом з іншими органами виконавчої влади заходи, спрямовані на недопущення незаконного вивезення за кордон цінностей, що становлять культурне або історичне надбання українського народу; розробляє та здійснює самостійно або у взаємодії з іншими органами виконавчої влади заходи щодо запобігання контрабанді, порушенню митних правил та їх припинення; організовує та контролює відповідно до законодавства проведення митними органами дізнання у справах про контрабанду та здійснення ними провадження у справах про порушення митних правил; веде разом з іншими уповноваженими органами виконавчої влади Українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності; здійснює верифікацію (встановлення достовірності) сертифікатів про походження товарів з України; створює, реорганізовує та ліквідовує в установленому порядку регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організації, установи і навчальні заклади; організовує реконструкцію та спорудження пунктів пропуску через державний кордон України для автомобільного сполучення та ін.

Антимонопольний комітет України контролює дотримання суб’єк­тами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економіч­ної конкуренції; контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; методичного забезпечення за­стосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Органи місцевого управління та територіальні підрозділи органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України провадять регулювання ЗЕД у межах своєї компетенції, передбаченої Законами України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про місцеве самоврядування в Україні” та ін.

Розум іде вперед,

коли йдуть уперед усі моральні сили.

Микола Гоголь

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України. Однак Україна нині охоплена не лише глибокою соціально-економічною, а й екологіч­ною кризою. Відповідно, є всі підстави говорити про наявність системної екологічної кризи. При цьому, на відміну від економічних проблем, питань інституціональних перетворень на ринкових засадах, реформування відносин власності, цінової політики тощо, екологічні проблеми економічного розвитку нашої держави практично залишаються поза увагою. Хоча програма діяльності теперішнього уряду містить спеціальний розділ, який присвячено питанням удосконалення природокористування, охорони довкілля та економіко-екологічного регулювання суспільного виробництва.

Це є досить актуальним, оскільки і з економічної, і з екологічної кризи необхідно виходити одночасно. Більше того, якщо сьогодні не взятися за ефективне розв’язання екологічних проблем економічного розвитку та радикальне оздоровлення довкілля, то завтра будь-які економічні реформи та перетворення можуть бути вже зайвими.

Негативні наслідки впливу техногенної діяльності на стан довкілля завдають суспільству значних фінансових збитків. Зокрема, в Україні щорічні втрати від неефективного, нераціонального природокористування і забруднення навколишнього середовища ще в 1999 р. були визначені на рівні 15–20 відсотків її національного доходу, в той час, коли в більшості індустріально розвинутих країн екологічна шкода від техногенної діяльності визначається на рівні 3–6 відсотків. Витачається ж на природоохоронні цілі значно менше: наприклад, в Австрії — 1,32% ВВП, Франції — 1,7%, Швейцарії — 2%. Таким чином, і високорозвинуті країни не можуть в повному обсязі виділити достатніх коштів на компенсацію шкоди, що заподіюється довкіллю.

Парламент країни оголосив усю територію України зоною екологічного лиха. У водойми скидається 2,6 млрд м2забруднених стоків, а в атмосферу — 17,5 млн тонн небезпечних речовин, зокрема промисловістю — 11 млн тонн. Питома вага орних земель становить 55%. Проте понад 31 із 42 млн га сільськогосподарських угідь зазнають водної та вітрової ерозії, 10 млн га мають підвищену кислотність, 4,7 млн га — землі засолені й солонцюваті. За останні 15 років із сільськогосподарського обороту вилучено 450 тис. га, з яких 97% — колишні високопродуктивні землі.

Найвищий рівень забруднення в містах Донецьку, Маріуполі, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Лисичанську, Кривому Розі, Дніпро­дзержинську, Луганську, Макіївці, Полтаві, Ялті, Києві. Високий рівень хімічного і бактеріологічного забруднення має акваторія Азовського моря, особливо в районах Маріуполя і Бердянська. Чорне море має дуже забруднені акваторії біля Одеси і Каркінітського лиману.

В Україні на 1 жителя припадає 1130 м2води за рік, що в 15 разів менше, ніж у країнах Європи. Гострий дефіцит води відчувають райони Донбасу, Криму, Придніпров’я. Забруднено річки, зокрема Дніпро, Сіверський Донець та інші. Внаслідок порушення гідрологічного режиму з карти України нині зникла безліч малих річок, озер та інших водоймищ. Водні ресурси України зазнають постійного жорстокого хімічного пресингу. Третина промислових і побутових стоків у річки взагалі не очищується, а вони містять понад 7 млн тонн шкідливих і отруйних речовин, що у водному середовищі утворюють нові токсичні сполуки.

Відбувається термальне забруднення природних вод внаслідок скидання гарячої води із систем охолодження електростанцій та інших промислових підприємств. Виникає цвітіння води, яке активізується хімічними елементами мінеральних і органічних добрив, що також потрапляють у водоймища. Зараз в Україні неякісну воду п’є 17% населення, що спричиняє жовчнокам’яні захворювання, вірусний гепатит і навіть холеру.

Звідси випливає висновок, що для України надзвичайно актуальними і першочерговими є питання переходу на модель сталого, самовідтворюваного і екологобезпечного розвитку, а отже, — і розробки та реалізації на практиці принципово нової загальнодержавної екологічної політики. Тут можливі два варіанти. Перший — дещо модернізувати та вдосконалити наявну систему управління, а другий — створити принципово нову систему управління й регулювання у сфері природокористування та природоохорони, яка б повною мірою включала й ринкові механізми. На нашу думку, другий варіант має низку істотних переваг, бо саме ринок можна з успіхом використати для обмеження руйнівної дії суспільства на навколишнє середовище, застосовуючи гнучку систему товарно-грошових відносин. Досвід країн з ринковою економікою переконує, що ринкові механізми за належного державного контролю за дотриманням вимог екологічного законодавства забезпечать сприятливіші умови для природо- та ресурсозбереження, застосування екологобезпечних технологій і методів господарювання тощо, ніж жорстке планово-адміністративне регулювання.

Правовою основою вказаних заходів є чинне законодавство Украї­ни про охорону довкілля, що регулює відносини у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

При цьому основними принципами охорони навколишнього природного середовища, що закладені в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року, який визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони довкілля в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, є:

– пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

– гарантування екологічно безпечного середовища для життя

і здоров’я людей;

– запобіжний характер заходів щодо охорони довкілля;

– обов’язковість екологічної експертизи;

– гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

– науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

– безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

– стягнення збору за забруднення довкілля та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

– поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

– вирішення проблем охорони довкілля на основі широкого міждержавного співробітництва.

Державній охороні і регулюванню використання на території Украї­ни підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені до господарського обігу, так і невикористовувані в народному господарстві у певний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України. Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров’я і життя людей.

Таким чином, закріплені конституційними нормами заходи держави та суспільства в цілому повинні бути спрямовані якщо не на відновлення колишнього стану живої природи (це, на жаль, уже неможливо), то принаймні подбати про те, щоб завдавати довкіллю мінімальної шкоди.

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини — обов’язкова умова сталого економічного та соці­ального розвитку України. В Україні існує система органів управління в галузі охорони використання природних ресурсів — це юридично самостійні державні, самоврядні й громадські інституції, уповноважені здійснювати організаці­й­но-розпорядчі, координаційні, консультативні, організаційно-експертні, контрольні та інші функції в галузі забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних ресурсів і охорони довкілля.

Органи державного управління з регулювання відносин щодо охорони і використання природних ресурсів отримали такі повноваження:

Верховна Рада України: визначає основні напрями державної політики в галузі охорони природного середовища; затверджує державні екологічні програми; визначає правові основи регулювання відносин у галузі охорони довкілля; приймає рішення про припинення діяльності підприємств і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля; визначає повноваження місцевих рад, порядок організації та діяльності органів управління в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки; установлює правовий режим зон надзвичайної ситуації, оголошує такі зони на території республіки та визначає статус потерпілих громадян;

Кабінет Міністрів України: здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою України екологічної політики; забезпечує розробку державних республіканських, міждержавних і регіональних екологічних програм; координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України з питань охорони навколишнього середовища; визначає порядок розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, захоронення (складування) відходів; встановлює порядок та граничні розміри плати за користування природними ресурсами, забруднення довкілля, захоронення (складування) відходів, інші види шкідливого впливу на довкілля; приймає рішення щодо категорійності та організації нових об’єктів природно-заповідного фонду країни; організує екологічне виховання та екологічну освіту громадян; приймає рішення про зупинення або припинення діяльності підприємств, установ і організацій (незалежно від форм власності та підпорядкування) у разі порушення ними екологічного законодавства.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності. Діяльність Мінприроди України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінприроди України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України”, затвердженим Указом Президента України від 10 лютого 2004 року.

Основними завданнями Мінприроди України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони довкілля, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (земля, поверхневі води, атмосферне повітря, ліси, тваринний і рослинний світ та природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України), проведення моніторингу навколишнього природного середовища, поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, заповідної справи, формування національної екологічної мережі, а також гідрометеорологічної діяльності; здійснення комплексного управління та регулювання у сфері охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів (крім надр), забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, організації, охорони та використання природно-заповідного фонду України та національної екологічної мережі; здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів (крім надр), екологічну та

в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, поводження з відходами.

Мінприроди України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє і реалізує загальнодержавні та інші програми з охорони довкілля, забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, бере участь у розробці і реалізації загальнодержавних та інших програм з відтворення та охорони природних ресурсів, а також гідрометеорологічної діяльності, сприяє розробленню регіональних програм з цих питань та координує їх виконання; координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади

у сфері охорони навколишнього природного середовища, відтворення та охорони природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки; здійснює відповідно до законодавства державний контроль за додержанням правил, нормативів, норм, лімітів, квот у сфері використання та охорони природних ресурсів, вимог екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, в тому числі у пунктах пропуску через державний кордон України, режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, у сфері поводження з відходами,

а також гідрометеорологічної діяльності; організовує та здійснює відповідно до законодавства державну екологічну експертизу; організовує в межах своїх повноважень проведення моніторингу навколишнього природного середовища, створення та функціонування екологічних та інших інформаційних систем; забезпечує ведення державних кадастрів рослинного і тваринного світу, бере участь у веденні державного водного кадастру; є адміністративним органом України з питань виконання вимог Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення та ін.

Державний комітет природних ресурсів України (Держком­природресурсів України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної, картографічної діяльності.

Держкомприродресурсів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України та Ка­бінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет природних ресурсів України”, затвердженим Указом Президента України від 10 лютого 2004 року.

Основними завданнями Держкомприродресурсів України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення і раціонального використання надр, топографо-геодезичної, картографічної діяльності; забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, організації геологічного, геофізичного, геохімічного, гідрогеологічного, інженерно-геологічного та еколого-геологічного вивчення надр, пошуку і розвідки корисних копалин на території України, у межах територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, раціонального використання надр, картографування геологічного середовища, а також розвитку топо­графо-геодезичної, картографічної діяльності; здійснення державного моніторингу геологічного середовища та мінерально-сировинної бази, проведення еколого-геологічних досліджень; здійснення державного контролю за геологічним вивченням надр, забезпечення здійснення державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю, участь у здійсненні державного контролю та нагляду за охороною та використанням надр.

Держкомприродресурсів України відповідно до законодавства для виконання покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення надр та раціонального використання природних ресурсів, топо­графо-геодезичної і картографічної діяльності; організовує розроблення та реалізацію загальнодержавних програм у сфері геологічного вивчення і раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної, картографічної діяльності; виконує функції державного замовника

з проведення геологічних досліджень, єдиного замовника державного контракту з приросту запасів корисних копалин та головного розпорядника коштів державного бюджету, що спрямовуються на проведення геологорозвідувальних робіт; забезпечує проведення державної реєстрації та обліку робіт з геологічного вивчення надр, топографо-геодезичних та картографічних робіт; забезпечує ведення державного балансу запасів корисних копалин, державних кадастрів родовищ і проявів корисних копалин, формування Державного фонду родовищ корисних копалин та державного фонду надр, організовує проведення державної експертизи та оцінку запасів корисних копалин, забезпечує передачу розвіданих родовищ для промислового освоєння; здійснює державний облік та моніторинг підземних вод, спостереження за ендогенними та екзогенними геологічними процесами та ін.

Державний комітет лісового господарства України (Держкомлісгосп України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Кабінет Міністрів України. Держкомлісгосп України вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Держкомлісгосп України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет лісового господарства України”, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 року.

Основними завданнями Держкомлісгоспу України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері лісового і мисливського господарства, а також охорони, захисту, раціонального використання і відтворення лісових ресурсів, мисливських тварин, підвищення ефективності лісового та мисливського господарства; здійснення державного управління, регулювання та контролю у сфері лісового і мисливського господарства; розробка й організація виконання загальнодержавних, міждержавних і регіональних програм у сфері захисту, підвищення продуктивності, раціонального використання і відтворення лісів, а також участь у розробленні та виконанні таких програм

з питань використання і відтворення мисливських тварин, розвитку мисливського господарства.

Держкомлісгосп України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері лісового і мисливського господарства; розробляє норми, правила та інші нормативні документи у сфері охорони, захисту, раціонального використання лісових ресурсів і відтворення лісів; визначає основні засади та організовує проведення лісовпорядкування, впорядкування мисливських угідь, а також веде державний лісовий кадастр, облік лісів, а також моніторинг та державний кадастр мисливських тварин; видає дозволи на спеціальне використання лісових ресурсів державного значення в межах встановлених лімітів, за винятком територій природно-заповідного фонду; погоджує проекти використання лісових ресурсів державного значення; здійснює державний нагляд і контроль за додержанням вимог щодо охорони, захисту, використання та відтворенням лісів, ведення мисливського господарства і полювання; забезпечує функціонування та координує роботу служби державної лісової охорони; бере участь у забезпеченні реалізації державної політики в галузі пожежної безпеки та охорони праці, визначає стратегію і забезпечує здійснення наземно-авіаційної охорони лісів від пожеж, захисту від шкідників і хвороб та ін.

Державний комітет України водного господарства (Держводгосп України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Держводгосп України вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах і забезпечує її реа­лізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Держводгосп України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Державний комітет України по водному господарству”, затвердженим Указом Президента України від 14 липня 2000 року.

Основними завданнями Держводгоспу України є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, здійснення в цій сфері єдиної технічної політики, впровадження досягнень науки і техні­ки, нових технологій, передового досвіду роботи та забезпечення реалізації цієї політики; розробка та участь у реалізації загальнодержавних, міждержавних і регіональних програм використання та охорони вод і відтворення водних ресурсів; забезпечення задоволення потреб населення та галузей національної економіки у водних ресурсах та проведення їх міжбасейнового перерозподілу; здійснення заходів, пов’язаних із запобіганням шкідливій дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист сільських населених пунктів і земель.

Держводгосп України відповідно до покладених на нього завдань: бере участь у розробленні економічних цільових програм розвитку галузей національної економіки з урахуванням забезпечення раціонального використання водних ресурсів; визначає потреби населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, розробляє пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку водного господарства та меліорації земель; здійснює контроль за додержанням режиму роботи водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і каналів; бере участь у створенні та забезпеченні функціонування системи державного моніторингу довкілля у частині проведення радіологічних і гідрохімічних спостережень на водогосподарських системах комплексного призначення, транскордонних водотоках, у системах міжгалузевого і сільськогосподарського водопостачання в зонах впливу атомних електростанцій, за станом ґрунтів у зонах впливу меліоративних систем та переформуванням берегів і прибережних зон водосховищ; проводить відповідно до законодавства експертизу проект­но-кошторисної документації на будівництво (реконструкцію) окремих об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем та ін.

Місцеві ради: забезпечують реалізацію екологічної політики Украї­ни, екологічних прав громадян; дають згоду на розміщення з урахуванням екологічних вимог на підвідомчій території підприємств, установ і організацій; затверджують з урахуванням екологічних вимог проекти планування й забудови населених пунктів, їх генеральні плани та схеми промислових вузлів; видають і скасовують дозволи на окреме спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; за­тверджують місцеві екологічні програми; організовують у разі необ­хідності проведення екологічної експертизи; інформують населення про стан довкілля; приймають рішення про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; припиняють господарську діяльність підприємств, установ і орга­нізацій місцевого підпорядкування, а також обмежують чи припиняють (тимчасово) діяльність не підпорядкованих радам підприємств, установ та організацій у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля.

Громадське управління в галузі охорони навколишнього середовища здійснюється громадськими об’єднаннями, якщо така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства України.

Громадські природоохоронні об’єднання мають право: розробляти й пропагувати природоохоронні програми; брати участь у проведенні спеціально вповноваженими державними органами управління перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і заходів; проводити громадську екологічну експертизу, оприлюднювати її результати і передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення; одержувати в установленому порядку інформацію про стан довкілля, джерела його забруднення, про програми й заходи з охорони навколишнього середовища; виступати з ініціативою проведення референдумів з питань, пов’язаних з охороною природи, використанням природних ресурсів та забезпеченням екологічної безпеки та ін.

Метою управління в галузі охорони навколишнього середовища є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологіч­ної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів.

Дайджест

Розробка нової моделі економічної політики в Україні, яка перетвориться на важливий чинник її структурної перебудови, формування на цій основі якісно нового суспільства, адекватного сучасним досягненням науки, техніки, культури, суверенітету держави, її незалежності, є завданням номер один.

Для цього необхідно, по-перше, чітко визначитися з центральною ідеєю реформи та вироблення на її основі стратегічного курсу.

По-друге, на рівні вищої законодавчої та виконавчої влади розробити соціально-економічну програму, в якій було б виокремлено національні інтереси в економічній сфері, головні напрями, пріоритети, методи, інструменти її здійснення.

По-третє, отримати підтримку цього курсу і програми у Верховній Раді і, що особливо важливо, серед суб’єктів господарювання та більшості населення.

Зрозуміло, що останнє можливе у тому випадку, якщо цільові орієнтири будуть зрозумілими і сприйнятими народом, матимуть конкретний характер, який випливає з реального стану економіки, її можливостей, диспропорцій, спотворень.

(Витяг із статті: Єщенко П. Структурна політика в країнах з трансформаційною економікою // Віче. — 1999. — № 7. — С. 13–14)

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає суть державного регулювання підприємницької діяльності?

2. Що таке економічна політика держави? На яких засадах вона ґрунтується?

3. Охарактеризуйте методи та інструменти державного впливу на розвиток економіки.

4. Що є об’єктами державної власності? У чому полягає їх цільове призначення?

5. У чому полягають основні завдання державної промислової політики?