Теорія навчання й виховання Й. Гербарта

Французька буржуазна революція стала поштовхом до бороть­би німець­кого народу проти феодалізму. Великою заслугою німе­цького освітнього руху стала розробка і популяризація цілої низ­ки цінних для того часу педагогічних ідей, а саме ідеї національ­ного виховання, ідея про роль держави у здійсненні національного виховання, ідеї щодо організації освіти, змісту національного, морального, фізичного виховання, розумової освіти.

Прогресивні педагоги того часу, до яких відносяться І.Г. Кампе, П. Віла­уме, К.П. Лахман, І.Ф. Гербарт та ін., ставили перед вихован­ням завдання ві­льного розкриття всіх якостей людської особистості, яке (завдання) може бути реалізоване тільки в освітньо-виховних закладах, що будуть незалежні від аб­солютистської держави.

Один з найвидатніших представників німецького освітнього руху був Іо­ганн Фрідріх Гербарт (1776—1841), послідовник Песталоцці. Він вчився в Ієн­ському університеті на філософському фа­культеті і з 1797 по 1800 роки пра­цював домашнім вчителем у сім'ї знатного швейцарця. Тут почала складатися його педагогічна сис­тема. Коли Гербарт познайомився з досвідом Песталоцці, з його «психологізацією навчання», він почав посилено вивчати його праці і широко пропагувати ідеї Пестолоцці в Німеччині.

Після дворічної підготовки до професури Гербарт з 1802 року читав курс педагогіки у Геттінгенському університеті. Починаючи з 1806 року, написав ряд праць: «Загальна педагогіка, виведена з ці­лей виховання» (1806), «Головні пункти метафізики» (1808), «Загальна практична філософія» (1808). Потім він зайняв кафедру філософії і педагогіки в Кенігсберзькому університеті, яку ра­ніше займав Кант. Тут він створив педагогічний семінарій і дослідну школу (гімназію) з інтернатом і сам брав велику участь у практичній під­готовці май­бутніх педагогів. У 1816 р. випустив підручник «Психо­логія», у 1925 — солі­дну працю «Психологія як наука, що ґрунту­ється на досвіді метафізики і ма­тематики». У 1833 році знову пе­реїхав до Геттінгена, де видав ряд праць з психології, філософії, етики і педагогіки. Тут вийшла друга його основна педа­гогічна праця «Нарис педагогічних читань» (1835).

Гербарт за своїми поглядами був ідеалістом-метафізиком і вва­жав, що світ складається з незмінних найпростіших частин — «ре­алів», які вступають між собою в різноманітні зв'язки, створюючи лише враження, що світ змінює­ться. Тому людина не може пізна­ти ні реалів, а ні світ. Гербарту чуже діалекти­чне мислення Гегеля.

Гербарт вважав, що мета виховання полягає у формуванні до­брочесних людей, які вміють пристосовуватись до існуючого сус­пільно-політичного ладу і підкорятися йому. Сам педагог пови­нен ставити перед вихованцем ті цілі, які той поставить перед собою, коли стане дорослим. Ці цілі можуть бути поділені на цілі можливі і цілі необхідні.

Гербарт перший оформив педагогіку як науку, чим зробив зна­чний крок в її розвитку. Гербарт вимагає встановлення певного співвідношення між тео­рією і практикою. Він ввів у педагогіку категорію «педагогічний такт».

У багатьох своїх працях Гербарт вимагав від вихователя «нау­ковості і сили думки». Наука про виховання служить педагогові очима, що дають йому можливість чітко бачити, що він робить.

Щодо процесу виховання, то він у Гербарта складається з трьох складо­вих частин: 1) виховуюче навчання; 2) керування; 3) мора­льне виховання. Гер­барт вважає, що освіта нероздільна з вихован­ням. Однак він неправомірно підмінив складний процес вихован­ня навчанням, не враховуючи вплив соці­ального середовища і зна­чення емоцій в моральному вихованні.

На думку Гербарта, навчання має ґрунтуватися на багатосто­ронності ін­тересів, які спираються на досвід, котрий розуміється Гербартом як ознайом­лення з навколишніми предметами і сто­сунками з людьми.

Гербарт виділяє натуралістичний і історичний інтереси. Нату­ралістич­ний інтерес складається з емпіричного інтересу (який від­повідає за питання «що це таке?» і збуджує прагнення до спостере­ження), умоглядний (спекуля­тивний) інтерес (який відповідає на питання «чому це так?» і настроює на роз­думи), естетичний інте­рес. До історичного інтересу відносяться симпатичний інтерес (спрямований на членів своєї сім'ї і найближче коло знайомих), соці­альний інтерес (спрямований на більше коло людей, на суспільство, свій на­род), релігійний інтерес (спрямований на спілкування з Бо­гом). Навчання ж має прагнути до всебічного розумового розвитку.

Спробу класифікації інтересів Гербартом можна визнати штучною. Так, природознавство, географія, хімія, фізика, які Гербарт помістив в рубрику ем­піричного інтересу, трактуються ним як суто описові предмети.

Педагогіку Гербарта можна по Праву назвати педагогікою ін­тересу. Гер­барт вважав необхідним так вести викладання, щоб назустріч новим вражен­ням, які повідомляє учитель, в душі учнів піднімалося уявлення, що в них уже є. Засвоєння нових уявлень на основі досвіду, що є в учнів, він назвав апперце­пцією.

Основою інтересу Гербарт вважав увагу. Дітям спочатку влас­тива примі­тивна увага, яка є першим видом мимовільної уваги. Другим видом мимовіль­ної уваги є апперцептивна увага, яка не­мов би висилає уявлення, потрібні для засвоєння і закріплення нових. Від мимовільної уваги він відрізняє довільну увагу. Яка за­лежить від прийнятого раніше наміру, від зусиль самого учня.

Розглядаючи умови, що сприяють збудженню у дітей інтересу до шкіль­них занять, Гербарт вказував на необхідність систематич­ного, зв'язаного ви­кладу матеріалу вчителем, причому виклад не повинен бути розтягнутим, од­номанітним, надмірно спрощеним, так як знижує інтерес учнів і розсіює їх увагу. Гербарт добивався, щоб викладення було вільним від будь-якої штучної манірності. У викладенні слід широко користуватися наочністю.

Розкладаючи інтерес на частини, Гербарт виділяє різні ступе­ні: вра­ження, очікування, вимога, дія. Викладення у зв'язку з цим повинно: показувати (відноситься до ясності), пов'язувати (відно­ситься до асоціації), повчати (від­носиться до системи), філософ­ські обґрунтувати (відноситься до методу), бути наочним (відно­ситься до враження), зв'язним (відноситься до. очікування), та­ким, що підносить (відноситься до вимоги), таким, що захоплює дійсність (від­носиться до дії).

Процес навчання і зокрема урок, за Гербартом, проходить 4 стадії, які на­зивають формальними ступенями навчання:

1) Ясність (виразність) — це заглиблення в навчальний мате­ріал в стані спокою. В психологічному плані тут вимагається мо­білізація уваги учнів.

2) Асоціація — це заглиблення в учбовий матеріал в стані руху уявлень. Новий матеріал вступає у зв'язок з наявними уявленнями учнів, отриманими раніше на уроках. Так як учні не знають, що вийде в результаті пов'язування нового зі старим, Гербарт вважав, що в психологічному плані тут має місце че­кання. В дидактичному плані — краще проводити бесіди, невимушені розмови з учнями.

3) Система — це усвідомлення навчального матеріалу в стані спокою душі. Характеризується зв'язним викладом нового матері­алу з виділенням ос­новних положень, з виведенням правил і фор­мулювання законів. Психологічно цей ступінь відповідає, за Гербартом, «пошуку». В галузі дидактики — це фор­мулювання вис­новків, правил, визначень.

4 ) Метод — це усвідомлення навчального матеріалу в стані руху душі, за­стосування отриманих знань на практиці. Психологіч­но цей ступінь вимагає дії, дидактично ж — це навчальні вправи, що вимагають від учнів широкого за­стосування отриманих знань.

Гербарт розробив теорію видів навчання: описового, аналітич­ного і син­тетичного. Описова форма має обмежене застосування. Вона ставить своїм за­вданням виявити досвід дитини і доповнити його шляхом живої образної роз­повіді вчителя, що використовує при цьому наочні засоби. Аналітичне навчання своїм завданням має здійснюватись через розподіл навчального мате­ріалу на окре­мі його складові частини і ознаки, наданням уяві учнів певної си­стеми. Синтетичне навчання є узагальненням учнями вже відо­мого їм навчального матеріалу, зведення його до певної системи.

Гербарт розробив принципи керування у шкільному закладі, яке має своїм завданням зовнішнє дисциплінування учнів, при­вчання їх до порядку. Дитина, на думку Гербарта, проявляє «дику пустотливість». Що кидає її в різні сторони, вона має тенденцію порушувати встановлені в школі порядки. Для цього й потрібно приборкати дикість дитини, тобто керувати нею. В рамках принци­пу керування Гербарт рекомендує такі засоби керування: погроза, на­гляд, накази й заборони, покарання (в тому числі і тілесні), уміння зацікавити дітей і заповнити їх час, авторитет і любов. Останній принцип, на думку Гер­барта, виходить за межі керування.

Моральне виховання в системі педагогіки Гербарта пов'язане з навчан­ням. Метою морального виховання є виховання характе­ру. Це виховання по­винне прагнути зробити пануючими у вихо­ванця п'ять моральних ідей, які на­чебто охоплюють всю етику. Це ідея внутрішньої свободи (що робить людину цілісною істотою, усуває внутрішню боротьбу між судженнями і вчинками), ідея вдо­сконалення (яка поєднує силу і енергію волі та забезпечує «внут­рі­шню гармонію» людини, повноту життя, вимагає настирливості, організовано­сті), ідея приязні (яка сприяє погодженості волі од­нієї людини з волею інших), ідея права (яка має вирішальне зна­чення в розв'язуванні конфліктів між волею людей, регу­лює ці конфлікти), ідея справедливості (якою треба керуватися, визнача­ючи нагороду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або по­ка­рання тому, хто порушив закони і правила).

Гербарт підійшов до важливого принципу виховання — опора на позити­вне, що вимагає того, щоб вчитель та вихователь на пер­ший план ставив те по­зитивне, яке є в кожного від природи. Позитивне тут постає відправною точ­кою для руху вперед. Окрім навчання (як головного засобу морального вихо­вання ) Гербарт виділяє й додаткові засоби: строгий розпорядок дня; схва­лення або засудження поведінки дітей; відвернення дітей від всього, що може подіяти на них збуджуюче; дотримання раз і назавжди встановлених правил поведінки; вироблення релігійного почуття смирення і залежності від «вищих сил».