Тема. Суспільний продукт

Система національних рахунків.

Національний суспільний продукт та його форми

ВНП та методи його обчислення

Національний доход та національне багатство

Для аналізу економічних явищ і процесів необхідна система показників, яка враховує всі види діяльності господарських суб’єктів Вона має назву система національних рахунків (СНР) і ухвалена комісією ООН у 1993році. Вона покликана полегшити можливість співставлення економічних показників різних країн з метою усунення труднощів та перепон у прийнятті господарських і політичних рішень.

Основним показником у СНР є валовий внутрішній продукт (ВВП), який визначають як валову вартість усіх товарів і послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду, за виключенням вартості проміжної продукції

Існує кінцева і проміжна продукція.

Кінцева – товари та послуги, які купують споживачі для кінцевого використання, а не для перепродажу

Проміжна – товари та послуги, що проходять подальшу переробку або перепродаються кілька разів, перш ніж попасти до кінцевого споживача

Урахування проміжної продукції при визначенні ВВП може призвести до подвійного рахунку, що спотворює реальний показник також при розрахунку ВВП вилучають фінансові угоди та продаж уживаних товарів, тому що вони є частиною виробництва поточного року.

Другий показник СНР – це важливий національний продукт (ВНП)

ВНП - це ринкова вартість життєвих благ, які створені ресурсами даної наці ї- як на території своєї країни так і за кордоном.

Кількісно вартість ВНП відхиляється від вартості ВВП не більше ніж на 1%.

Отже, якщо від ВВП відрахувати додану вартість, створену іноземним капіталом на території даної країни, і додати додану вартість, створену національним капіталом за кордоном, то одержимо ВВП.

Варто враховувати особливості обчислення цих показників:

1.ВВП і ВНП - сума доданої вартості, а тому перенесену вартість не включає.

2.При обчисленні потрібно враховувати увесь створений, а не тільки реалізований продукт

3.Включати треба лише продукти поточного періоду

4.До ВВП і ВНП не включають суму невироблених витрат (угоди з ЦП, субсидії)

Національний суспільний продукт – це сума всіх корисних благ, вироблених в країні протягом року.

Він має як натуральний, так і вартісний вираз.

За натурально – речовоюформою НСП складається із засобів виробництва і предметів особистого споживання. При цьому в НСП виділяють 3 частини:

1.Фонд заміщення, який використовується для заміни зношених засобів виробництва

2.Фонд споживання, до складу якого входять предмети споживання

3.Фонд нагромадження, який використовується для розширення масштабів виробництва, тобто це додаткові засоби виробництва, предмети споживання

В економіці, яка не зростає, НСП складається з фондів заміщення і споживання, а нагромадження відсутнє.

За вартісною формою, тобто в грошовому виразі НСП складається зі старої вартості (С), перенесеної на продукт із засобів виробництва, та нової вартості (V + m), яка створена в даному році, де V – необхідний продукт, а m – додатковий:

ВСП = С + (V + m)

Вся нова вартість, створена вданому році, утворює чистий продукт суспільства, який поділяється на необхідний і додатковий продукт.

Необхідний продукт (V) використовується для відновлення робочої сили, тобто іде на з/п працівників.

Додатковий продукт (m) використовується на нагромадження утримання державного апарату, оборону. Чим більше додатковий продукт, тим краще для суспільства. Існує такий показник, як норма додаткового продукту:

m

Н = ---------- х 100

V

Він показує, яка частка додаткового продукту в ЧП.

При визначенні ВСП існує повторний рахунок, тобто коли якась вартість враховується більше одного разу. Це є великий недолік цієї системи підрахунку валового продукту.

ВВП і ВНП можуть обчислені 3 методами:

1. Через виробництво, як сума доданої вартості

2. Через грошові витрати – методом кінцевого використання

3. Через грошові доходи –розподільчий метод

1.Вартість праці, амортизація засобів праці, прибуток створюється всередині підприємства і називається доданою вартістю. Отже сума річної доданої вартості утворює ВВП І ВНП.

2.Метод кінцевого використання ґрунтується на тому, що весь кінцевий продукт купується споживачами.

Складається він із:

- споживчих витрат населення;

- валових приватних інвестицій(закупка обладнання, будівництво);

- державні закупки товарів і послуг (витрати на електроенергію, оборону, освіту, охорону здоров’я та закупку ресурсів);

- сальдо експортно-імпортних операцій – перевищення експорту над імпортом.

3.Визначений цим методом ВВП виступає як винагорода власників робочої сили та капіталу і складається із:

- заробітної плати;

- доходів від власності (рента, позиковий відсоток, дивіденди);

- непрямих податків (митні збори, акцизи);

- вартість споживчого капіталу, або річні надходження від амортизації.

Найчастіше вживається метод обчислення через грошові в витрати.

Метод обчислення національного продукту через доходи дає змогу виявити такі показники, як чистий національний продукт (ЧНП) і національний доход (НД).

ВНП, зменшений на суму вартості спожитого за рік к капіталу (річної амортизації),утворює ЧНП

Отже, ЧНП - це річна сума сукупної зарплати, процентів,ренти, прибутків з дивідендами і непрямих податків держави.

Національний дохід - це річна сума доходів на національні фактори виробництва (зарплата, проценти, рента, прибутки)

Отже, НД – це сукупний дохід в економіці, який одержують власники виробничих ресурсів. Він призначається для поточного споживання і для нагромадження. НД є дуже важливим показником ефективності національної економіки. За його рівнем на душу населення визначається рівень добробуту людей.

Національне багатство – це сукупність матеріальних благ і культурних цінностей, нагромаджених нацією за всю історію. До складу НБ включають:

- національне майно (виробничі фонди, санаторії, лікарні);

- майно домашніх господарств;

- природні багатства;

- нематеріальні багатства (духовні і культурні цінності,освітній та науковий потенціал інформаційні ресурси)

Тема. Суспільне відтворення.

Суть та види суспільного відтворення.

Економічне зростання, його типи.

В національній економіці постійно відбуваються кількісні і якісні зміни, що торкаються усіх її сфер – виробництва, розподілу, обміну і споживання. Вирішальними при цьому стають зміни в виробництві національного продукту. Виробництво має бути безперервним, адже суспільство не може припинити споживання життєвих благ. Щоб задовольнити постійно існуючі і зростаючі потреби, виробництво мусить постійно повторюватись, що і відображає процес відтворення.

Суспільне відтворення - це процес виробництва, що постійно повторюється. При цьому відтворюються всі фактори виробництва – засоби виробництва, робоча сила, природні ресурси (частково).

З кожним наступним виробничим циклом потрібно оновлювати запаси сировини, ремонтувати або заміняти обладнання. Відпрацьована робоча сила іде з виробництва, на зміну їй приходять інші робітники. Землю поліпшують шляхом використання добрив, насаджують нові ліси.

Існує три види відтворення:

1. Просте – за нього виробництво повторюється в незмінних масштабах, а нагромадження відсутнє.

2. Розширене – виробництво повторюється в усе зростаючих масштабах.

3. Звужене – коли виробництво з кожним циклом скорочується, а обсяг капіталу зменшується.

При розширеному відтворенні існує економічне зростання.

Економічне зростання – це такий розвиток економіки, коли відбувається зростання обсягу та якості національного продукту. Такий тип властивий зростаючий економіці.

Економічне зростання забезпечується такими факторами:

- кількість і якість застосованих виробничих ресурсів;

- рівень технології і організації національного виробництва;

- рівень сукупного попиту на товари і послуги;

- суспільний розподіл і обмін продукту.

В залежності від того, за рахунок яких факторів збільшується обсяг національного продукту і доходу, залежить якість економічного зростання. Розрізняють 2 типи економічного зростання: екстенсивний і інтенсивний.

Екстенсивне зростання здійснюється на основі нарощування кількості виробничих ресурсів. При цьому ефективність виробництва не змінюється.

Інтенсивне зростання пов’язане з якісним удосконаленням виробничих факторів і підвищенням на цій основі цього ефективності національного виробництва.

Головна суть інтенсивного типу зростання полягає в прагненні суспільства досягти максимального результату за мінімальних витрат.

Реальне економічне зростання може існувати в вигляді комбінації екстенсивного та інтенсивного типів зростання. Тому на практиці виділяють переважно екстенсивне або переважно інтенсивне економічне зростання.

Тема. Розподіл національного доходу. Споживання і нагромадження.

Суть та роль розподілу в процесі відтворення

Джерела і розподіл національного доходу.

Споживання і заощадження

Сучасна західна економічна наука розглядає безперервність виробництва в масштабах суспільства через модель економічного обороту продуктів і доходів.

У ринковій економії всі блага, що здійснюють економічний оборот, мають двояку форму: натурально – речову та грошову. Ці форми співіснують і мають різну спрямованість.

Вихідним пунктом в економічному обороті благ є домогосподарства, які для того, щоб мати споживчі блага, пропонують на ринку ресурсів землю, працю, капітал, підприємницькі здібності. Вони ж сплачують державі податки, а від неї отримують заробітну плату, трансфертні платежі.

Підприємства сплачують державі податки, а отримують від неї дотації, субвенції, якщо підпадають під систему пільг. Між підприємствами і домогосподарствами можуть існувати безліч посередників. Це модель економічного обороту закритої національної економіки. На практиці вона ускладнюється взаєминами з іншими країнами, які впливають на функціонування різних економічних суб’єктів.

Джерелом національного доходу є праця людини. Впродовж багатьох століть ведеться дискусія щодо сфери створення НД. Меркантилісти стверджували, що НД створюється лише у сфері торгівлі, а фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики такою сферою вважали матеріальне виробництво. Ще повніше сферу створення НД визначив Маркс, долучивши до неї сферу послуг. На думку сучасних вчених, будь – яка праця є продуктивною, отже створює національний дохід. Тому його виробниками вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в тому числі військових, чиновників та інші категорії населення.

НД образно називають «національним пирогом», який треба розподілити між окремими верствами населення. Розподіл НД охоплює всі сфери суспільного виробництва:

- безпосереднє виробництво,

- розподіл,

- обмін,

- споживання.

У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу НД є поділ його на необхідний і додатковий продукт: НД = V + M

Суспільний продукт: W = C + V + M

С – перенесена вартість

V - необхідний продукт

M – додатковий продукт

На стадії розподілу необхідний і додатковий продукти розпадаються на первинні доходи у формах зарплати, прибутку, %, ренти тощо. Серед них відокремлюють трудові і нетрудові.

Після розподілу НД відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення, сплати податків тощо. На основі цього перерозподілу формуються вторинні доходи (пенсії, стипендії, допомога).

Внаслідок розподілу та перерозподілу НД утворюються кінцеві доходи, які використовуються для споживання і нагромадження.

Споживання являє собою загальну кількість товарів, куплених та спожитих протягом певного періоду. Рівень споживання залежить від суб’єктивних і об’єктивних факторів:

- психологічна схильність людей до споживання,

- рівень доходу,

- рівень цін,

- норма відсотку тощо.

Проте люди прагнуть не тільки споживати, а й заощаджувати.

Заощадження являє собою частину доходу, яка не споживається. Заощадження полягає в основу інвестування. Частина заощаджень йде у невиробниче споживання, а частина у виробниче, що є необхідною умовою розширеного відтворення. Виробниче нагромадження використовується для будівництва нових заводів, залізниць, оснащення діючих новою технікою.

Основним джерелом нагромадження слугує додатковий продукт, тобто прибуток.

Найважливішим елементом фонду нагромадження є саме амортизаційний фонд, частка якого у 90 – х роках зменшилась з 10 – 12 % від ВВП, що вважалося нормою, до 3 – 4%. Тому в Україні не забезпечувалось навіть просте відтворення основних фондів, а показник їх зношування перевищував показник їх впровадження. Така ситуація склалась внаслідок глибокої економічної кризи і недалекоглядної економічної політики уряду.

Питання для самоконтролю.

1. Охарактеризуйте кругообіг товарів і ресурсів в державі.

2. Проаналізуйте споживання,заощадження суб’єктів ринкової економіки.

Тема. Економічне зростання та його чинники

Економічне зростання: суть, чинники

Типи економічного зростання

Вимір економічного зростання

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні.

Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту – товарів і послуг.

Економічне зростання переважно характеризує цілі економічні системи – господарство країни або групи країн. Для характеристики використовують показники, які характеризують абсолютні результати діяльності макроекономічних об’єктів – це валовий продукт, національний дохід, зайнятість тощо.

Механізм економічного зростання розглядають у чистому вигляді, абстрагуючись від конкретних соціально – економічних відносин. Крім території і природних ресурсів виділяють такі загальні фактори економ. зростання:

- народонаселення – формує ринок робочої сили і є головною продуктивною силою суспільства;

- нагромадження – зростання суспільного капіталу, а разом з тим і виробничого потенціалу, від цього залежить випуск продукції;

- НТП – виступає у вигляді як втілених засобів, технологій, так і підготовлених теоретичних і практичних розробок.

В залежності від того, за рахунок яких факторів збільшується обсяг національного продукту і доходу, залежить якість економічного зростання.

Розрізняють 2 типи економічного зростання: екстенсивний і інтенсивний.

Екстенсивне зростання здійснюється на основі нарощування кількості виробничих ресурсів. Це розширення виробництва за рахунок збільшення тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї ж кваліфікації. При цьому ефективність виробництва та продуктивність праці не змінюються.

Інтенсивне зростання пов’язане з якісним удосконаленням виробничих факторів і підвищенням на цій основі цього ефективності національного виробництва.

Головна суть інтенсивного типу зростання полягає в прагненні суспільства досягти максимального результату за мінімальних витрат. Основними джерелами інтенсивного типу зростання є:

- Підвищення продуктивності праці за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму,

- Оновлення техніки, технології на основі НТП,

- Зниження витрат виробництва на основі раціонального використання виробничого потенціалу.

Реальне економічне зростання може існувати в вигляді комбінації екстенсивного та інтенсивного типів зростання. Тому на практиці виділяють переважно екстенсивне або переважно інтенсивне економічне зростання.

Збільшення ролі і частки інтенсивного типу зростання називається інтенсифікацією економіки.

Для характеристики економічного зростання застосовують систему показників, що дають уявлення про різні його сторони:

1. Абсолютний приріст показує, на яку величину обсяг продукту поточного періоду (П1) більше чи меньше від обсягу базового періоду (П0):

А=П1 – П0

2. Темп зростання визначається таким чином:

Тз = П1 / П0

Якщо цей показник більший від 1, то відбувається економічне зростання, якщо менший за 1 – відбувається економічний спад.

3. Темп приросту продукту розраховують як співвідношення абсолютного його приросту до обсягу продукту базового періоду:

Тп = (П1 – П0) /П0= А/П0

Тема. Економічна рівновага і циклічність

Економічна рівновага та циклічність.

Характеристика фаз економічного циклу.

Довгі хвилі в економіці.

Економічна рівновага – це такий стан економіки, при якому досягається збалансування структур, що протистоять одна одній (виробництво і споживання, попит і пропозиція).

В ринковій системі рівновага досягається завдяки ринковому механізму через встановлення відповідних пропорцій. В сучасних умовах економічна рівновага досягається також під впливом державного регулювання. Основою ринкової рівноваги є потреби людини. Тому вихідною ланкою ринкової рівноваги є рівновага між платоспроможним попитом населення і пропозицією. Регулює цю рівновагу ціна.

За своїм характером ринкова рівновага завжди відносна. Тому економічний розвиток може бути зображений як циклічний рух від рівноваги до порушення її і далі до формування на більш високому рівні нової рівноваги.

Циклічність є закономірністю економічного розвитку і формою розвитку національної економіки і світового господарства.

Властивість циклічного розвитку – це рух не по колу, а по зростаючій спіралі, тобто це прогресуючий розвиток. В економічному розвитку виділяють декілька циклів різної тривалості:

1. Вікові – столітні,

2. Довгі або великі, тривалістю 40 – 60 років.

3. Середні цикли – 7 – 12 років.

4. Короткі або малі – 2 – 4 роки.

Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони можуть існувати самостійно, а можуть накладатись на середні цикли.

Це один із можливих критеріїв класифікації. Типи циклів розрізняються за матеріальною основою, за характером впливу на економіку.

Економічний цикл – це період від початку однієї кризи до наступної.

Найважливішими вважаються середні економічні цикли, які складаються з 4 фаз:

криза;

депресія;

пожвавлення;

піднесення.

Матеріальною основою середніх циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, тобто знарядь праці.

.піднесення криза

криза

депресія.. пожвавлення

Економічний цикл

Криза — головна фаза циклу. Вона характеризується порушенням макроекономічної рівноваги, перевиробництвом з наступним падінням обсягів, зростанням безробіття, падінням життєвого рівня населення. Економіка входить в фазу депресія.

Депресія - застій виробництва. Сукупний валовий продукт вже не зменшується, але і не зростає. Стабільними стають ціни, високий рівень безробіття.

Пожвавлення - це початок оновлення основного капіталу і модернізація виробництва. Це призводить до того, що обсяг виробництва досягає до кризового рівня, зростають ціни, прибуток і зарплата. Економіка вступає в фазу піднесення.

Піднесення — це коли виробництво перевищує до кризовий рівень і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, зростає зайнятість, трудові доходи, прибуток, процентні ставки, прискорюється обіг капіталу. Швидке економічне зростання готує грунт для наступної кризи, а отже і циклу.

Економічний цикл є болісною реакцією ринку на порушення макроекономічних пропорцій.

Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені ще у 19 ст.

Найбільший вклад в дослідження і розвиток ідеї про існування довгих циклічних коливань зробив російський вчений Кондратьєв. В науковій літературі його теорія здобула назву «Теорія довгих хвиль Кондратьєва».

Згідно з цією теорією довготривалі цикли зумовлені внутрішніми факторами економічного зростання, які пов’язані з розвитком виробничих сил. Матеріальну основу довгих хвиль становить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами:

еволюційне, коли поліпшуються існуючі технології;

революційно, коли відбуваються якісні зміни в технологіях.

Циклічне оновлення технологій періодично повторюється, одночасно з розвитком науки і техніки, розвитком людини, зростанням ефективності її праці.

У структурі довготривалих циклів виділяють 2 фази:

1. Низхідна, триває 20 -25 років – це період зміни базисних технологій.

2. Висхідна – 25 – 30 р. – це період масового розповсюдження нових технологій.

В Україні глибока економічна криза зумовлена порушенням цілісного народного господарства і виробничих зв’язків колишнього союзу, перебудовою економічної системи.

Шляхи виходу з кризи.

Стратегічні об’єкти повинні належати державі. Провести реконструкцію на базі використання досягнень НТП. Сприяти інтенсивному розвитку господарства. Створювати робочі місця. В керівництві держави повинні бути висококваліфіковані спеціалісти. Розробити заходи, щоб не допускає.

Тема. Повна і неповна зайнятість

Зайнятість, її суть,види.

Суть, причини,види, форми безробіття та його соціально економічні наслідки.

Система соціального захисту громадян в умовах ринку.

Сам. р. – ринок робочої сили.

Зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід. Це забезпечення працездатних робочими місцями, участь населення в діяльності, що приносить заробіток чи прибуток.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість», до зайнятих належать особи:

Які працюють за наймом, працюють самостійно;

Обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади;

Які проходять дійсну службу в Збройних силах;

Які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання;

Направлені на виконання громадських оплачуваних робіт;

Ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими людьми;

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.

Повна зайнятість – використання всіх придатних для цього трудових ресурсів, характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, бажає і може працювати.

Повна зайнятість характеризується існуванням такого рівня безробітних,коли кількість безробітних не перевищує кількість вільних робочих місць, що визначається природним безробіттям.

Раціональна зайнятість – це зайнятість, що відповідає освітнім, віковим, статевим принципам, тобто є кількісна і якісна відповідність роботи і робітника.

Ефективна зайнятість – це комплекс повноти і раціональності зайнятості, що відповідає вимогам економічних законів, критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

В сучасних умовах виникає неповна зайнятість – така ситуація на ринку праці, коли кількість безробітних перевищує кількість вільних робочих місць.

Неповна зайнятість є одним із найсерйозніших чинників нестабільного економічного розвитку за ринкових умов.

Протилежним до зайнятості явищем є безробіття.

Безробіття – вимушена незайнятість робочої сили, яка виникає в наслідок постійного порушення рівноваги між попитом та пропозицією робочої сили.

Безробітними є громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у Державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Безробіття характеризує такий стан ринку праці, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї.

Причинами безробіття є: структурні зрушення в економіці, постійний прогрес техніки, нерівномірний розвиток продуктивних сил, пошук працівниками нових робочих місць, де вища зарплата тощо.

Сьогодні економічна теорія розглядає такі форми безробіття:

добровільне, або фрикційне безробіття, яке пов'язане з добровільною зміною місця роботи за тим же фахом і з тією ж кваліфікацією;

структурне безробіття - пов'язане з потребою перекваліфікації працівників у зв'язку із змінами в структурі попиту і пропозиції на ринку робочої сили, які виникають під впливом зміни структури економіки;

циклічне безробіття - викликається циклічними спадами економіки;

технологічне безробіття - пов'язане з впровадженням нових тех­нологій із меншою кількістю зайнятих;

конверсійне – пов’язане із скороченням галузей воєнно – промислового комплексу та перепрофілюванням.

сезонне безробіття охоплює галузі з сезонним характером діяльності.

Добровільне і структурне безробіття - неминучі форми для будь-якої економіки, тому таке безробіття вважають природним. Інші форми безробіття складають надлишкове(вимушене) безробіття, яке є небажаним і обтяжливим для економіки. Природне і надлишкове безробіття визначають загальний рівень безробіття:

Рб= Б / Р.С. × 100, %

Існує також приховане безробіття – неповний робочий день, неповна робоча неділя, відпустки без оплати.

Американський вчений Оукен вказував, що зростання безробіття на 1% складає 2,5% втрати НД.

Соціально економічні наслідки безробіття відбиваються в таких явищах:

1. Відбувається знецінення, недовикористання ресурсів праці, погіршується якість життя громадян.

2. Посилюється тиск на рівень оплати праці зайнятих з боку конкуруючих безробітних, що приводить до зниження рівня заробітної плати.

3. Підвищені витрати суспільства і окремих осіб на відновлення чи заміну професії, рівня продуктивності праці, зростає кількість людей схильних до дій, які суперечать загальноприйнятим суспільним нормам і цінностям.

Соціальна політика сучасної держави – комплекс соціально – економічних заходів держави та організацій, спрямованих на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, знецінення трудових заощаджень тощо.

Найважливішим елементом у системі соціального захисту населення є соціальне страхування, тобто система матеріального забезпечення найманих працівників, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві

В Україні законодавчу основу програми захисту населення закладено в Законі «Про зайнятість» і державній програмі зайнятості.

Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримку ринку, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівня робочої сили. В умовах ринку соціальний захист громадян проходить через надання допомоги по безробіттю. На державній основі йде перекваліфікація кадрів через службу зайнятості, вивчення попиту і пропозиції робочої сили, надається допомога багатодітним сім’ям, молодим сім’ям, при народженні дитини, створюються додаткові робочі місця.

Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності і професій, форм власності. Практикується індексація грошових доходів відповідно до рівня цін, встановлюється розмір мінімальної зарплати.

Тема. Державне регулювання

Суть і основні напрямки державного регулювання економіки та економічної політики

Форми державного регулювання

Високорозвинена ринкова економіка є оптимальним поєднанням основ товарного виробництва і цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання.

Державне регулювання економіки – комплекс форм та засобів централізованого впливу на розвиток економічних об’єктів і процесів для стабілізації економічної системи.

Важливими методами державного регулювання народного господарства є здійснення найважливіших форм економічної політики:

- Науково – технічної (стимулювання розвитку НТП, встановлення пріоритетів розвитку,організаційне та ресурсне забезпечення).

- Кредитно – грошової (регулювання рівня банківського %, резервів, операції з ЦП).

- Амортизаційної (здійснення політики прискореної амортизації).

- Структурної (модернізація галузей н/г).

- Цінове регулювання(встановлення цін на продукцію базових галузей, державні субсидії, встановлення договірних цін).

Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко – і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове - комплекс антикризових, антициклічних заходів держави. Його характерною рисою є те, що всі заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи. Проводяться заходи через політику прискорення амортизації, субсидій, державну допомогу окремим фірмам чи галузям.

Довгострокове - здійснюється в формі економічного програмування, це пов’язано з розвитком ринкової економіки, продуктивних сил, НТП, еволюційних виробничих відносин та господарських систем. Програмування на відміну від короткострокового регулювання характеризується більшим ступенем узгодженості, помітним скороченням сфери стихійності та зростання свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси.

Розрізняють види програмування:

Ø кон’юнктурне - характерне для країн з розвиненою ринковою системою, спрямоване на регулювання процесу відтворення через досягнення рівноваги макроекономічних показників.

Ø структурне - вища форма економічного регулювання, його основу становить кон’юнктурне програмування, доповнене науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку.

Існує також частково структурне програмування, яке спрямоване на регулювання відносин між попитом і пропозицією. Конкретними формами його реалізації є галузева і регіональні програми.

Національне регулювання включає регулювання на 10 і більше років.

Тема. Фінанси в системі економічних відносин.

Суть та функції фінансів.

Елементи фінансової системи.

Бюджетна система.

Фінанси – система економічних відносин, які складаються з приводу формування, розпорядження і використання грошових ресурсів. Вони є категорією економічною та історичною. Вперше термін «фінанси», що означає грошовий платіж, почали застосовувати в 13 ст. в Італії при грошових і банківських операціях. Фінанси виникли з розвитком товарно – грошових відносин, з розвитком держави та її інститутів.

Фінанси відіграють значну роль в економіці країни, забезпечують її функціонування і розвиток. Вони є важливим інструментом державної політики. Суть фінансів найбільш повно розкривається в їх функціях:

1. Відтворююча – фінанси забезпечують кругообіг виробничого капіталу підприємств.

2. Розподільча – здійснюється розподіл та перерозподіл ВВП між окремими сферами, галузями, соціальними групами, суб’єктами.

3. Контролююча – держава контролює використання ресурсів, порядок розподілу грошових фондів суб’єктами економіки.

4. Стимулююча – стимулюють ефективне використання економічних ресурсів.

Джерелами фінансових ресурсів можуть бути: прибуток, податки, амортизаційні відрахування, надходження від державних займів, зовнішньо – економічних операцій, лотерей, цінних паперів, акцій, податків з населення, державне особисте майнове страхування.

У процесі виконання фінансами своїх функцій формується і розвивається фінансова система.

Фінансова система – сукупність різних видів фінансів у їх взаємодії та взаємозв’язку. Основними суб’єктами фінансової системи є:

- державні фінанси,

- фінанси підприємств та організацій,

- фінанси домогосподарств,

- міжнародні фінанси.

Державні фінанси – сукупність грошових фондів, які знаходяться у розпорядженні держави і призначені для управління народним господарством. Елементами держ. фінансів є держ. бюджет і держ. кредит.

Фінанси підприємств та організацій – сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення у межах підприємства або іншого господарюючого суб’єкта.

Фінанси домогосподарств – грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової діяльності або інших джерел, спрямовані на відтворення робочої сили та примноження їх власності.

Міжнародні фінанси – відносини економічної власності між державою та суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, міжнародними організаціями та іншими де6ржавами з приводу виплати певних платежів, а також діяльності валютного ринку.

Всі елементи фінансової системи взаємопов’язані в процесі перерозподілу та використання: так, фінанси підприємств і населення є джерелом ресурсів для державних фінансів. Фінанси держави спрямовані в господарство країни у вигляді різних виплат.

Основною ланкою державних фінансів є державний бюджет.

Державний бюджет – це баланс грошових доходів і витрат держави. Він є річним планом державних витрат і джерел їх фінансового забезпечення.

Сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії утворює бюджетну систему країни.

Функціонування цієї системи залежить від державного устрою країни, її підсистем і охоплює дві або три ланки – державний бюджет та бюджети інших рівнів державної влади (місцеві).

На державний бюджет покладаються функції оборони, управління н/г, зовнішні зв’язки держави, пошта, зв'язок, залізниця, грошовий обіг, освіта тощо. Місцеві бюджети виконують функції розвитку комунального господарства, будівництва певних елементів інфраструктури, розвитку охорони здоров'я, утримання поліції.

Доходна частина державного бюджету формується за рахунок податків, доходів від державних позик, приватизації, внесків до державних фондів соціального страхування, пенсійного фонду. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (майнового), ренти об’єктів муніципальної власності, окремих акцизів тощо.

Отже, бюджет має дві складові: дохідна частина і витратна. Бюджет повинен бути збалансованим, тобто доходи повинні дорівнювати витратам. Перевищення видатків над доходами призводить до утворення бюджетного дефіциту, який покривається державними позиками або додатковою емісією грошей.

Проект бюджету щорічно обговорюється і приймається законодавчим органом – парламентом країни.

Тема. Кредитно – банківська система.

Суть та види кредиту.

Банківська система.

Банківські операції.

Кредит – це економічні відносини з приводу надання грошей або товарів в позику на умовах платності, строковості і повернення.

Кредит – система відносин суб’єктів кредитного ринку стосовно позики капіталу. Кредит з’являється з розвитком товарно – грошових відносин. Має форми: комерційний (товарний), банківський (грошовий).

Комерційний кредит – надається одним функціонуючим підприємцем іншому у вигляді товарного капіталу. Суть комерційного кредиту в тому, що товари продаються з відстрочкою платежу, а борг повертається в грошовій формі з виплатою процента. Мета - прискорення обороту товарного капіталу.

Банківський кредит – надається грошовим капіталом спеціалізованими кредитними установами (банками) у вигляді грошової позики.

Виділяють такі основні види кредиту: споживчий, іпотечний, державний кредит, міжнародний.

Споживчий – надається населенню для купівлі дорогих споживчих товарів, може існувати у формі комерційного і банківського кредиту.

Іпотечний – кредит під заставу нерухомості.

Державний кредит – надається державі фізичними та юридичними особами, комерційними банками під державні цінні папери для покриття тих державних витрат, які не покриваються доходами державного бюджету. Державний кредит утворює внутрішній державний борг.

Міжнародний кредит - надається міжнародними банками в конвертованій валюті.

Кредит буває короткостроковий до 1 року, середньостроковий до 5 - 7 років, довгостроковий 10 і більше років.

Принципи кредитування: платність, вказується строк, повернення, застава.

Головним інструментом кредитної системи є банки.

Банк – фінансове підприємство, яке виконує комплекс функцій з метою одержання прибутку – акумулює грошові кошти, надає кредит, випускає в обіг гроші та цінні папери, здійснює грошові розрахунки, операції з золотом тощо.

Банки бувають першого і другого порядку. До банків першого порядку належить центральний або національний. До другого порядку - комерційні і інші банки.

Центральний банк – один з найважливіших інструментів державного регулювання економіки і сполучає функції банку і органу державного управління. Основним завданням ЦБ є грошово – кредитна і валютна стабілізація національної економіки.

Національний банк виконує основні функції:

1. Здійснює емісію – випуск в обіг нових грошей.

2. Регулює кредитну емісію (випуск в обіг безготівкових грошей).

3. Регулює валютні відносини.

4. Кредитує уряд країни.

5. Зберігає і регулює золоті і валютні запаси країни.

6. Здійснює банківський нагляд за установами кредитної системи, регулює їх діяльність, проводить грошово – кредитну політику.

Комерційні банки, кредитні установи, призначені для залучення грошових засобів та надання їх в кредит на засадах повернення, строковості, гарантованості і платності.

Основне призначення комерційних банків: посередництво в переміщеннях грошових засобів від кредиторів до позичальників. Головна мета - одержання прибутку.

Комерційні банки знаходяться в акціонерній формі власності.

В основі діяльності комерційних банків знаходяться такі принципи: діяльність в межах наявних, реальних грошових ресурсів, повна економічна самостійність і відповідальність за результати діяльності, побудова стосунків з клієнтами на комерційних засадах, регулювання діяльності банку здійснюється адміністративними методами. В кредитній системі велика кількість спеціальних банків.

Спеціальні банки обслуговують визначені сфери чи галузі економіки, або виконують обмежені банківські операції.

До спеціальних банків відносяться: будівельні, аграрні, іпотечні, ощадні банки.

Усі банківські операції поділяються на три групи:

1. Пасивні - по залученню коштів. Це депозитні операції, тобто всі термінові і безтермінові вклади клієнтів. Також отримання коштів від інших банків й емісія банківських облігацій.

2. Активні - по розміщенню залучених коштів. Це кредитні, операції з цінними паперами, касові, угоди з іноземною валютою, з нерухомістю.

3. Банківські послуги (к омісійно – посередницькі ) - виконання розрахунків і здійснення платежів за дорученням клієнтів: інкасові (одержання грошей за документами); трастові (операції з цінними паперами клієнтів); перевідні (переведення коштів з банку в банк).

Перші дві групи операцій найпоширеніші і на них припадає найбільша частка банківського прибутку.

Комерційні банки здійснюють операції в найширшому діапазоні:

1. Концентрують тимчасово вільні грошові засоби, перетворюючи їх в позичковий капітал.

2. Надають кредит фірмам, установам, організаціям.

3. Здійснюють посередництво в грошових розрахунках і платежах.

4. Здійснюють кредитну емісію. Випускають в обіг безготівкові гроші.

5. Здійснюють операції з цінними паперами і товарними документами.

6. Надають консультаційні послуги. Ці послуги називаються консалтинг.

Тема. Податки та податкова політика держави

Податки, їх сутність та функції

Види податків.

Принципи побудови податкової системи

Податкова політика держави та її особливості на Україні – самост.

Провідна роль у забезпеченні виконання державою її функцій належить податкам.

Податки – обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального та місцевого бюджетів. Вони з’явились у глибокій давнині разом з появою владних структур.

Суть податків проявляється в їх функціях:

• фіскальну (від лат. казенний). Вона означає необ­хідність створення державної скарбниці для забезпечення існування держави та її установ, органів тощо;

• перерозподільну — податки є важливим інструментом розпо­ділу і перерозподілу фінансових ресурсів. Відбувається це в основ­ному через бюджетну систему;

• регулюючу — вилучення податків впливає на активізацію трудової активності, на краще використання основних фондів, сти­мулювання тих чи інших галузей виробництва завдяки створенню податкових пільг.

Податкова система складається з ряду елементів. Розглянемо основні з них.

v Суб'єкт податку — особа, яка за законом зобов'язана сплачува­ти податки.

v Об'єкт податку — доход або майно, з якого нараховується пода­ток (заробітна плата, прибуток, доход з цінних паперів, нерухоме майно тощо).

v Ставка податку — величина податкових нарахувань на одини­цю об'єкта податку (грошова одиниця доходів, одиниця земельної площі, одиниця виміру товару тощо). Розрізняють тверді, прогресивні пропорційні та регресивні податкові ставки.

Залежно від встановлення ставок розрізняють пропорційні, про­гресивні та регресивні податки.

1. Пропорційні податки ґрунтуються на твердих ставках, які встановлюються в однаковому відсотковому відношенні до об'єкта податку без урахування диференціації його величини.

2. Прогресивні податки передбачають підвищення величини ста­вок зі зростанням доходу. При прогресивній шкалі оподаткування платник податку сплачує не тільки все більшу абсолютну суму до­ходів у вигляді податку (в міру зростання їх), а й більшу його частку. Прогресивні податки в основному сплачують ті особи, які мають великі доходи.

3. Регресивний податок передбачає зниження величини ставки зі зростанням доходу. Він може й не вести до зростання абсолютної суми надходжень до бюджету при збільшенні доходів фізичних і юри­дичних осіб, що платять податок.

За принципами встановлення податки поділяють на прямі та непрямі.

Прямі податки вилучають з доходів або майна юридичних і фізичних осіб. До них належить податок на прибуток підприємств або організацій, на доходи, а також особистий прибутковий податок з громадян, податок на нерухоме майно.

Непрямі податки встановлюються у вигляді надбавок до ціни товару або тарифу на послуги.

Розрізняють також загальнодержавні та місцеві податки.

До загальнодержавних податків належать мито, податки на ек­спорт та імпорт, податок на додану вартість, податок на прибуток (для підприємств) або доходи (для окремих громадян).

Місцевими є податки з власників будівель, комунальний податок тощо.

Система оподаткування повинна бути гнучкою і сприяти економічному розвитку держави. Якщо при підвищенні податкової ставки надходження в бюджет ростуть непропорційно і скорочуються, ставка встановлена невірно. При невірно встановленій ставці зменшуються темпи економічного росту, зменшуються довгострокові вклади, економіка зростає слабо, характерною рисою є явне ухилення від сплати податків. Отже, можна сформулювати такі принципи оптимального оподаткування:

- Оподаткування не повинно бути надмірним,

- один дохід не повинен оподатковуватись більше одного разу,

- система і процедура сплати податків мають бути простими, зрозумілими і зручними для платників,

- рівність, недопущення будь-яких виявів податкової дискримі­нації;

- економічна обґрунтованість, встановлення податків на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можли­востей.

Американський економіст А.Лаффер обґрунтував залежність між прогресивністю оподаткування, національним виробництвом і доходами бюджету. Він відобразив цю залежність у так званій кривій Лаффера:

Т

М

Н

Т – ставка податку у %

Н – податкові надходження

М – максимальні надходження

Згідно з теорією Лаффера підвищення податків до певного рівня (М) сприяє зростанню доходів бюджету, а за певною межею податки не стимулюють розвиток економіки. Отже, необхідно встановити таку оптимальну межу податкового рівня, перевищення якої має негативні наслідки для державного бюджету та економіки.

Податкова система в Україні

Законодавством України визначені такі принципи по­будови та призначення податкової системи:

• стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності;

• обов'язковість — впровадження норм сплати податків і зборів, визначених на підставі достовірних даних;

• рівнозначність і пропорційність у справлянні податків;

• рівність, недопущення будь-яких виявів податкової дискримі­нації;

• соціальна справедливість щодо різних верств населення;

• стабільність, забезпечення незмінності податків і зборів (обо­в'язкових платежів) та їхніх ставок, а також податкових пільг протя­гом бюджетного року;

• економічна обґрунтованість, встановлення податків на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можли­востей;

• рівномірність сплати, встановлення строків сплати податків і зборів, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надхо­дження коштів до бюджету для фінансування витрат;

• єдиний підхід до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку, об'єкта оподаткування, джерела спла­ти податку, строку та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;

• доступність, забезпечення зрозумілості норм податкового зако­нодавства для платників податків.

Згідно з Законом України «Про систему оподаткування» від 18 лютого 1997 р. податки йдуть на формування доходної частини Зведеного бюджету нашої країни.

Тема. Капіталістична економіка як вища форма ринкової економіки

1. Капіталістичний спосіб виробництва

2. Історичні типи економічних систем

3. Ринкова економічна система

Для характеристики типів суспільства(економіки), які пройшло у своєму розвитку людство, визначальним критерієм є власність на засоби виробництва. За такого підходу відокремлюють первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи суспільства, а отже і економіки.

Капіталістичний спосіб виробництва на момент виникнення базувався на ручній праці і суспільною формою його розвитку була індивідуальна(приватна) власність. Отже, виробництво і привласнення мали переважно приватний характер.

Розрізняють нижчу стадію капіталізму і вищу, окремими ступенями якої є монополістичний або корпоративний капіталізм.

Національну економіку слід розглядати як багатопрофільну систему, яка має складну функціональну структуру.

Економічна система – складне, багато структурне соціально – економічне явище. Розрізняють різні моделі, типи економічних систем в залежності від різних критеріїв (форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності.

Виділяють історичні типи економічних систем:

- Докапіталістичний т ип, якому властиві чисті приватні форми власності та просте товарне виробництво. Основними економічними ресурсами були земля і земельний власник як виробник.

- Капіталістичний тип – характеризується партнерськими чи корпоративними формами приватної власності на матеріальні та капітальні ресурси, де панує промисловий капітал та класичне товарне виробництво.

- Посткапіталістичний тип. Сформувався внаслідок таких процесів, як:

1. Зростання ролі корпоративної, суспільної, державної власності,

2. Становлення фінансової та інтелектуальної форм капіталу.

3. Переростання товарного і ринкового виробництва у постринкове.

Ринкова економічна система – це сукупність механізмів та інститутів, за допомогою яких здійснюється обіг ресурсів, продуктів, капіталів, грошей у суспільній економіці.

Регульований капіталізм другої половини ΧΧ ст. можна класифікувати як змішану економічну систему, основні характеристики якої:

- Розвиток та функціонування різних форм власності,

- Розвиток і формування державного сектору економіки,

- Макроекономічне прогнозування, планування розвитку економіки,

- Розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі формування держбюджету, здійснення податкової та соціальної політики,

- Державне регулювання цін.

- Державне регулювання науково – технічного та інноваційного розвитку,

- Соціалізація економіки капіталізму на засадах соціального страхування і соціального захисту населення,

- Підтримання конкуренції і запобігання монополізму.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійснюється шляхом технологічних революцій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно – продуктивної праці людини.