Споживча поведінка. Крива байдужості

Споживча поведінка — це процес формування попиту споживачів на різні товари і послуги, що визначає розвиток їх виробництва та спо­живання на ринку

Із цього визначення випливає, що не споживання підпорядковане ви­робництву, а навпаки — виробництво ґрунтується на споживанні. Споживча поведінка людей зумовлена їхніми доходами. Людина керується при купівлі товару і послуг розміром власних доходів і уявленням про ті блага, які задовольняють її особисті потреби.

Бюджетне обмеження, споживчий, або особистий, бюджет — це грошовий доход споживача, в межах якого може бути визначений попит на матеріальні блага і послуги

Назва «крива байдужості» не означає, що споживач не хоче спожива­ти товари, які перебувають поза цією лінією (наприклад, через те, що вони не відповідають його особистим потребам і смакам). Він не може це зро­бити через обмежений особистий доход. Інакше кажучи, причиною бай­дужості є брак платоспроможного попиту.

Сутність правила споживчої поведінки полягає в тому, щоб кожна ос­тання одиниця грошових витрат на придбання товару приносила одна­кову додаткову корисність. Воно дає можливість розподілити певний об­межений ресурс між альтернативними сферами його використання. Пере­міщення ресурсів зі сфери з низькою граничною корисністю у сферу з ви­соким значенням цього показника здійснюватиметься доти, доки не буде досягнута точка рівноваги, що відповідає максимальній граничній корис­ності.

Еластичність – міра чутливості попиту і пропозиції до зміни факторів, які їх визначають, насамперед до зміни вартості товарів. У кількісному виражені еластичність означає ступінь або міру реагування однієї змінної величини внаслідок одновідсоткової зміни другої змінної величини.

Найбільш прийнятною одиницею виміру ела­стичності попиту є відсоток. Цей показник дає можливість з'ясувати, на скільки відсотків змінився обсяг продажу товарів у результаті зміни ціни одиниці товару на один відсоток.

Еластичність попиту відносно ціни (цінова еластичність)показує, наскільки змінюється обсяг попиту залежно від зміни ціни:

Е dp = Відсоткова зміна обсягу попиту/ відсоткова зміна ціни

Е dp = ΔQ/Q: Δ Р /Р = P/Q × ΔQ/Δ P

Р – ціна, Δ Р – зміна ціни

Q – величина попиту, ΔQ – зміна обсягу попиту

Типи еластичності попиту:

1. Попит еластичний, коли Е dp >1, це означає, що попит зростає(або падає) швидше, ніж ціна.

2. Одинична еластичність, коли Е dp =1, це означає, що попит змінюється відповідно до зміни ціни.

3. Попит нееластичний, коли Е dp < 1, тобто попит змінюється повільніше, ніж ціна.

4. Попит досконало нееластичний, коли Е dp = 0, тобто зміна ціни не викликає ніякої зміни попиту.

5. Попит досконало еластичний, коли дуже мала зміна ціни викликає нескінчене розширення попиту Е dp = ∞

Факторами цінової еластичності є:

1. Важливість товару для споживача, тобто попит на предмети розкоші еластичний, на предмети першої необхідності нееластичний.

2. Рівень змінюваності товару, чим більше товарів замінників, тим еластичніший попит.

3. Питома вага товару в доході споживача, чим вона більша в бюджеті споживача, тим більша буде еластичність попиту.

4. Фактор часу, попит на товар більш еластичний у довгостроковому періоді.

Існує перехресна еластичність попиту, що визначає ступінь чутливості попиту на один товар (А) залежно від ціни на інший товар (В).

Е d А/В = відсоткова зміна обсягу попиту на товар А /відсоткова зміна ціни на товар В

Якщо Е d А/В >0, то товари А і В взаємозамінні у вжитку.

Якщо Е d А/В<0, то товари доповнюють один одного.

Якщо Е d А/В = 0, то товари невзаємопов’язані.

Для пропозиції властива своя еластичність. Вона характеризує співвідношення між зміною ціни товарів та їх кількістю, запропонованою до продажу.

Цінова еластичність пропозиції визначається співвідношенням відсоткової зміни обсягу пропозиції відносно відсоткової зміни ціни:

Е s =ΔQs / Qs: ΔP / P

Визначення цінової еластичності пропозиції таке ж саме, як і попиту.

Еластичність пропозиції сприяє встановленню так званої рівноважної ціни.

Тема. Конкуренція – рушійна сила ринкової економіки

Суть, функції конкуренції

Монополістична конкуренція і олігополія

Монополія та антимонопольне регулювання

Специфічною формою зв’язків у ринковій економіці є конкуренція (в перекладі “конкуренція ” означає зіткнення)

Конкуренція – це зіткнення інтересів господарських суб’єктів на ринку, або форма суперництва за економічне виживання. Проявом конкуренції є боротьба між товаровиробниками за більш вигідні умови господарювання і одержання прибутку.

Вона виконує такі функції:

1. Стимулює НТП та підвищення якості продукції

2. Впливає на процес ціноутворення

3. Регулює процес суспільного відтворення, встановлюючи пропорції між обсягами виробництва і споживання.

Сучасна економічна наука виділяє 2 основні форми конкуренції:

1.Вільну або досконалу.

2.Обмежену або недосконалу.

Для вільної конкуренції властиві такі риси:

- існує багато незалежних виробників, які конкурують між собою;

- конкуренти випускають однорідний продукт;

- існує вільний вхід на ринок інших виробників;

- доступність і повнота інформації про ціни, які формуються під впливом попиту та пропозиції

Така конкуренція у сучасних умовах зустрічається дуже рідко, тому вона є ідеальним станом ринкового господарювання. Прикладом досконалої конкуренції може бути в наш час валютна біржова або ринки деяких сільськогосподарських продуктів.

Вільна конкуренція має ціновий характер, тобто групується на коливанні цін адже однорідна продукція не має особливих відмінностей.

Вільна конкуренція може відбуватися як між виробниками однієї галузі(внутрігалузева),так і міжгалузева, тобто боротьба за найприбутковіші сфери вкладання капіталу.

Обмежена конкуренція існує на сучасному етапі розвитку ринкової економіки.

Недосконала конкуренція існує у 2 формах: монополістична конкуренція і олігополія.

Ринки монополістичної конкуренції найбільш поширені у сучасній економіці. Це виробництво одягу і взуття, косметики, ліків, комп’ютерів, тканин, кондитерських товарів.

Модель монополістичної конкуренції визначається такими рисами:

1. На галузевому ринку діють кілька десятків середніх фірм, що конкурують між собою.

2. Конкуренти випускають продукти одного типу, але з певними особливостями.

3. На даний ринок легко проникають нові конкуренти.

4. Панує нецінова конкуренція (поліпшення якості та асортименту).

5. Контроль над ціною існує у дуже вузьких межах лише на ціну власного продукту.

Нецінова конкуренція здійснюється через удосконалення якості продукту і умов його збуту. Це продаж товарів більш високої якості за вищими цінами, пропозиція нових товарів, надання більшого обсягу послуг, реклама та інші.

Олігополія - це таке становище, коли на ринку діє кілька власних виробників (від 2-х до 10). Олігополістичні ринки теж дуже поширені. Вони існують у галузях по виробництву сталі, чавуну, прокату, цементу, мінеральних добрив, автомобілів, кораблів. При цьому існують суттєві перешкоди для проникнення у галузь нових конкурентів через великі розмірі капіталів. На таких ринках застосовують нові методи конкуренції:

1. Диверсифікація - це поява дуже великих фірм, які діють у кількох споріднених галузях. Це обмежує залежність від постачальників ресурсів, послаблюючи позиції конкурента.

2. Вертикальна інтеграція – це об’єднання в одній фірмі технологічного ланцюга у виробництві продукту від початку до реалізації (розробка корисних копалин)

3. Конгломерація – об’єднання капіталів не пов’язаних між собою галузей в одну фірму

Термін “ монополія ” означає існування виключного економічного становища суб’єкта. Монополія заперечує конкуренцію, тому що ґрунтується на ринковій владі.

Вона може існувати у 3-х формах:

1. Природна монополія виникає внаслідок неможливості конкуренції, наприклад, це метрополітени, телефоні компанії, газові, електричні.

2. Адміністративна монополія виникає дій державних органів влади, що надають окремим фірмам виключні права на здійснення певного виду діяльності (виготовлення зброї).

3. Економічна монополія виникає, коли окремі фірми самостійно завойовують собі виключне становище на ринку.

Економічна монополія виникла внаслідок конкуренції і централізації капіталу, тобто об’єднання раніше самостійних капіталів. Так виник ринок чистої монополії, коли у галузі панує одна гігантська фірма, яка випускає унікальний продукт. При цьому фірма - монополіст завойовує виключне становище на ринку і встановлює монопольно високі ціни. Однак монопольними вважаються і ті ринки, де є багато виробників, але серед них домінує лише один..

Монополія може мати негативні наслідки, тому кожна держава здійснює антимонопольне регулювання. В Україні з 1992 року діє закон “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції ” Згідно з ним, монополістом є фірма, частка якої на ринку певного товару досягає 35%. Цей закон забороняє формувати монополістичні об’єднання та передбачає контроль за їх діяльністю. Для нашої країни антимонопольне законодавство дуже актуальне, адже багато підприємств єдиними виробниками свого виду продукції у національній економіці.

Тема. Домогосподарства

Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин

Доходи домогосподарства та їх розподіл

Витрати на споживання, заощадження домогосподарств

Складовими економічної системи виступають домогосподарства, підприємства і держава. Діяльність домогосподарств лежить в основі приватного сектора економічної системи.

Домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів і послуг або заощадження. Домогосподарству як одному із суб’єктів ринкової економіки належить важлива роль у системі економічних відносин.

Домогосподарство виконує в економіці три основні функції:

1. Споживання - попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на блага, тобто задоволення потреб домогосподарств є природною метою виробництва.

2. Постачання факторів виробництва - домогосподарства є власниками виробничих ресурсів.

3. Заощадження - частина доходу, що не використовується домогосподарством, перетворюється на заощадження і може за певних умов стати джерелом економічного зростання країни.

Для аналізу діяльності домогосподарства прийнято вважати, що домогосподарство виступає єдиним економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле, тобто не береться до уваги його внутрішня структура, воно ототожнюється з поняттям «індивід». Середовищем взаємодії домогосподарства з іншими суб’єктами виступає ринок ресурсів та ринок продуктів.

Дослідження домогосподарства як споживача виходить з того, що домогосподарство має певний дохід, за рахунок якого задовольняє свої потреби. Розмір отриманого доходу залежить від того, за якою ціною і в якому обсязі домогосподарство продає належні йому виробничі фактори.

Найбільш вагомим фактором, який має домогосподарство, є праця. Продаючи свій робочий час, індивіди отримують постійне джерело доходу, за рахунок якого фінансується поточне споживання. Проте витрачаючи свій час на отримання доходу, індивід відмовляється від вільного часу, що також є одним із благ, яке споживає індивід. Отже, індивід стає перед вибором: більше працювати і відповідно більше споживати ринкових благ або більше відпочивати. Головними факторами, які він бере до уваги, є: - фонд часу, - ставка зарплати, - рівень цін на споживчі блага.

На ринку ресурсів домогосподарства виступають продавцями факторів виробництва – праці, землі, капіталу, підприємницьких здібностей, отже домогосподарство може отримувати також незалежний від праці доход - прибуток, ренту, відсоток, соціальну допомогу тощо. Це призводить до зростання загального доходу домогосподарства і може зумовити скорочення робочого часу. В екстремальному випадку зростання доходів, що не залежать від чинника праці, може призвести до того, що індивід взагалі не працюватиме.

Отже, домогосподарство може отримувати такі грошові доходи:зарплату, ренту, процент, прибуток.

Отримавши грошові доходи від реалізації власності на ресурси, домогосподарства частину доходу сплачують державі у вигляді податків, а решту поділяють на витрати для споживання і особисте заощадження.

Заощадження – це частинадоходу, що не сплачується у вигляді податків і не йде на закупівлю споживчих товарів, а поступає на банківські рахунки, вкладається у страхові поліси, цінні папери тощо.

Домогосподарства здійснюють особисті заощадження з метою забезпечення свого майбутнього, на випадок непередбачуваних життєвих обставин тощо. Рівень заощаджень лежить у прямій залежності від розміру доходу.

Кожне домогосподарство повинно робити вибір щодо певної структури споживання. Можливості вибору домогосподарства обмеженні багатьма факторами – це: - рівень і структура виробництва,

- структура потреб цього домогосподарства і рівень насичення деяких потреб,

- рівень доходів домогосподарства,

- рівень цін.

Грошовий дохід домогосподарства значною мірою знову вливається у виробничий сектор економіки у вигляді витрат на особисте споживання. Витрати домогосподарства на споживання класифікуються на витрати:

- на товари тривалого використання,

- на товари тимчасового використання,

- на послуги.

Якщо потреби домогосподарства є варіаційною величиною, то рівень доходів – величина наявна, яка встановлює межу задоволення потреб, тобто являє собою бюджетне обмеження.

Бюджетне обмеження –це межа, що показує, яку кількість товарів та послуг (споживацьких наборів) може придбати споживач за певну суму грошей у межах свого доходу І. Бюджетне обмеження має такий вигляд: І= Рх×Qх + …+ Ру×Qу,

де Рх, Ру – ціни споживчих благ,

Qх,Qу – обсяг споживання певного блага.

Qу

Бюджетна лінія

І

Qх

При зміні доходу домогосподарства бюджетна лінія переміщується паралельно вправо або вліво.

Обираючи план споживання, домогосподарство прагне отримати від нього найвищу корисність. План споживання, який при цьому бюджетному обмеженні дає індивіду максимум корисності, називають оптимальним планом споживання.

Вироблення оптимальному плану споживання зводиться до зіставлення бажань індивіда, представлених його перевагами, та можливостей, передбачених бюджетним обмеженням.

Тема. Підприємництво

Теоретичні основи підприємництва

Суть, принципи підприємництва

Форми підприємництва

Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку для досягнення економічних, соціальних результатів тісно пов’язана з підприємництвом.

Суб’єктами підприємництва є підприємці, що поєднують у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку та розвитку нових ідей. А звідси підприємництво — це тип господарської поведінки підприємців щодо організації розробки, виробництва і реалі­зації благ з метою отримання прибутку та соціального ефекту.

Найхарактерніші риси підприємця:

1) виготовлення нового блага або нової якості того чи іншого блага;

2) освоєння нового ринку застосування капіталу;

3) одержання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва;

4) здійснення відповідної реорганізації.

Умови існування підприємництва.

1. Економічні - полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багато суб’єктів економіки. Це сприятиме свободі підприєм­ницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішен­ня про використання майна, продукції, прибутків, вибір господарсь­ких контрагентів.

2. Політичні - передбачають створення у країні сприятливого політичного клімату для підприємництва. Це можливо завдяки розробці та здійсненню стабільної політики в країні,яка має гарантувати усім господарюючим суб'єктам гарантії щодо збереження їхньої власності, захищати всі види власності, у тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат, проводячи відповідну податкову, кредитну, митну та іншу політику.

3. Юридичні - ґрунтуються на законо­давстві, нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для усіх учасників ринкових відносин однакові «правила гри», тобто надати однакові права і повну свободу, не допускати втру­чання органів державного управління у господарську діяльність будь-якого суб'єкта, за винятком законодавчо обумовлених випадків.

4. Пси­хологічні чинники - полягають в позитивній суспільній думці щодо підприємництва. Якщо цього не буде, розвиток підприєм­ництва стримуватиметься. Тут у нашій країні є багато проблем, оскіль­ки життя кількох поколінь відбувалося в умовах, які стверджували негативне ставлення до підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить не вдасться.

Підприємництво - самостійне організаційно – господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту для отримання прибутку та самореалізації власної мети.

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається че­рез його основні функції:

- Творча(новаторська) я - передбачає сприяння процесу продукування нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

- Ресурсна(господарська) - полягає в тому, що підприємництво націлено на найбільш ефективне використання з точки зору досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва матеріальних, трудо­вих, фінансових та інформаційних ресурсів.

- Організаційна – передбачає впровадження нових форм і методів організації виробництва, нових систем зарплати, поєднання ресурсів ви­робництва в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їхнім використанням.

- Соціальна – полягає у виготовленні товарів і послуг, необхідних суспільству, відповідно до головної мети, вимог дії основного економічного закону.

- Особистісна – передбачає самореалізацію власної мети підприємця, отримання задоволення від своєї роботи.

Головними с уб'єктами підприємництва є приватні особи, групи осіб і держава.

Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (вироб­ництво, торгівля, інноваційна справа тощо).

В Законі України «Про підприємництво» зазначається, що підприємництво – це самостійна, ініціативна, на власний ризик діяльність щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та зайняття торгівлею для отримання прибутку. Названі й основні принципи, за якими здійснюється підприємництво :

- Вільний вибір діяльності на добровільних засадах;

- Самостійне формування програми діяльності і самостійний вибір постачальників і споживачів, встановлення цін;

- Вільний найм робітників;

- Залучення й використання матеріальних, технічних, фінансових, трудових приро­дних ресурсів, що не обмежено або не заборонено законодавством;

- Вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків;

- Самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності та використання валютної виручки на свій розсуд.

Головними завданнями, що вирішуються на початку підприємницької діяльності, є: вибір сфери та масштабів діяльності; вибір місце розташування підприємства, компанії; вибір форми діяльності та назви фірми; фінансування й інвестування.

За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:

індивідуальне — засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники, що не застосовують постійно найману працю);

сімейне — ґрунтується на приватній власності і праці членів сім'ї;

колективна – заснована на власності трудового колективу та його праці;

приватна — базується на власності і праці окремого підприємця та найманої ним робочої сили;

орендна — орендується за відповідну плату на певний час у кори­стування чужа власність;

колективна капіталістична — засноване на власності кількох власників капіталу та найманої ними робочої сили;

спільна або змішана — створюється об'єднанням майна різних власників, в тому числі із залученням іноземного капіталу;

державна – базується на державній власності.

Усі великі, переважна кількість середніх і навіть частина малих підприємств існують у формі акціонерних підприємств – це компанії, власність яких формується внаслідок злиття капіталів засновників, а також випуску цінних паперів(акцій) та їх продажу здійснення підприємницької діяльності для отримання прибутку.

За сферою діяльності розрізняють також такі форми підприємницької діяльності:

1)Виробнича

2)Комерційна

3)Фінансова

4)Науково-дослідницька.

Тема. Підприємство в ринковій економіці

Підприємство як суб’єкт господарювання

Типи і види підприємств

Закон України «Про підприємство»

Внаслідок сукупного поділу праці народне господарство країни поділяється на окремі сфери, галузі, що в свою чергу складаються з окремих одиниць – підприємств.

Підприємство – це основна ланка народного господарства, самостійний господарюючий суб’єкт, який забезпечує виробництво більшості товарів і послуг, здійснює діяльність з метою отримання прибутку.

На підприємстві зосереджена сукупність продуктивних сил і відносин економічної власності. Підприємство як юридичну особу характеризують наявність у нього свого статуту, балансу доходів і витрат, рахунку в банку і права укладати договори з іншими юридичними особами, печатку з назвою фірми, товарний знак.

Термін «фірма», який недавно увійшов у наше життя, означає ім'я, під яким юридично повноправний господарюючий суб'єкт (одно­осібний чи колективний) веде свої справи. Фірма переважно утворюється з кількох підприємств. Якщо фірма створена з одного підприємства, то тер­міни іноді вживають як ідентичні.

Підприємство виконує такі основні функції:

1.Організаційна - забезпечен­ня виробництва товарів і послуг, реалізації їх.

2. Відтворювальна - це інвестування (спрямування) капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів.

3. Соціальна - полягає у задоволенні потреб споживачів у певних сферах.

Кожне підприємство повинно отримувати дохід від своєї діяльності. Для цього воно має діяти на принципах господарського (комерційного) розрахунку:

- Самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна заінтересованість, економічна відповідальність, самостійність у межах чинного законодавства.

Створення подібного середовища означає, що країна живе за за­конами ринкової економіки.

Основним критерієм класифікації підприємств є тип власності. Відповідно до цього в Україні та багатьох інших країнах функціонують підприємства таких основних видів.

1. Державні підприємства(загальнодержавні, комунальні) – засновані на державній формі власності.

2. Колективні підприємства – засновані на власності колективу (кооперативи, акціонерні, підприємства громадських організацій).

3. Приватні підприємства(індивідуальні, сімейні) – засновані на приватній власності домогосподарства.

Існують також спільні підприємства, засновані на поєднанні різних форм власності.

За розміром розрізняють:

1. Малі підприємства з певною кількістю працюю­чих.

2. Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях.

3. Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабіль­ного асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.

Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони ак­тивно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування у розроб­ку науково-технічних проектів.

Використовують також інші критерії класифікації підприємств. Так, за наявністю влади на ринку їх поділяють на конкурентні, олігопольні, монопольні.

За характером економічної діяльності (галузевою належністю) підприємства бувають виробничі, торговельні, фінансово – кредитні, посередницькі, науково – виробничі об’єднання тощо.

За структурою підприємства підрозділяються на:

1. Вузькоспеціалізовані, що виготовляють обмежений асортимент продукції масового або багатосерійного виробництва (виробництво сталі, зерна).

2. Багатопрофільні випускають продукцію різноманітного асортименту і різного призначення(с/господарські).

3. Комбіновані – один від сировини або готової продукції перетворюють паралельно або послідовно в інший вид, потім у третій і т.д.

Підприємства, метою яких є максимізації доходів, називаються комерційними. Підприємства, мета існування яких відрізняється від мети максимізації прибутку, є некомерційними. До такого типу підприємств можуть належати підприємства, створені з метою забезпечення зайнятості, виконання певних суспільних, громадських робіт, надання соціальних послуг населенню тощо, а також підприємства, котрі створюються громадськими фондами, організаціями.

В усіх розвинутих країнах кількісно переважають малі підприємства, причому до них відносять різні за величиною підприємства:

- у США до цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500,

- у Японії — до 300 чол.

- в Україні до малих віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15-200 чол. залежно від галузі або виду діяльності.

Розвиток малого бізнесу почався з розгортання НТР, яка посилює процес спеціалізації, кооперування виробництва, формує великий попит на вузькоспеціалізовану продукцію.

Малі підприємства мобільніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції,в експериментаторстві, у зниженні деяких витрат виробництва(через відсутність або низькі витрати на управління, рекламу тощо), у повнішому використанні факторів виробництва, у необхідності значно менших сум капіталу для їх заснування тощо.

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність, вони неспроможні впроваджувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної праці, подовження робочого дня. Ці підприємства також економлять на техніці безпеки, поліпшенні умов праці, мають менші можливості для підвищення кваліфікаційного рівня працівників, труднощі в отриманні кредитів тощо.

Щоб якнайповніше використати позитивні аспекти малих підприємств і послабити негативні наслідки їх діяльності, держава повинна надавати їм всебічну підтримку.

В Україні понад 40 %малих підприємств не проводять виробничу діяльність, більшість займається торговельною, посередницькою. Головні причини цього – недосконалість законодавства (насамперед податкового), велика ціна кредитів, чиновницьке свавілля тощо.

Діяльність підприємств в Україні регулюють такі законодавчі акти:

- Господарський кодекс України,

- Закон України»Про державну реєстрацію юридичних і фізичних осіб – підприємців»,

- (Закон України «Про підприємства в Україні»)

Питання для самоконтролю.

1. В чому суть підприємства як ланки народного господарства?

2. Які існують види підприємств?

Тема. Кругообіг та обіг капіталу

Сутність капіталу як економічної категорії. Теорії капіталу.

Кругообіг капіталу.

Обіг капіталу.

Капітал – це вартість, що в процесі руху приносить більшу вартість, тобто зростає. Капітал – «головний».

Першу спробу наукового аналізу капіталу зробив Аристотель, який вбачав безмежне накопичення капіталу, багатства метою торгівельної діяльності. Класики політичної економії А.Сміт та Д.Рікардо ототожнювали капітал з запасом або тією частиною багатства, що задіяна у виробництві. Вони звертають увагу лише на речову форму капіталу, не враховують грошовий капітал, людський капітал. Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів (Ж.Б.Сей). Сучасні вчені пов’язують капітал з різними факторами виробництва. У цьому вони наблизились до розуміння сутності капіталу Марксом. Маркс розглядав матеріально – речову структуру капіталу з точки зору зростання його вартості. Він поділяється на 2 частини:

1. Постійний капітал - уречевлений у засобах виробництва, вартість якого в процесі виробництва залишається не змінною.

2. Змінний капітал, представлений робочою силою, вартість якого в процесі виробництва змінюється, зростає.

Виходячи з цього, структуру вартості капіталу, виробленого із застосуванням найманої праці, можна подати так: w = c+v+m, де c – вартість постійного капіталу,

v – вартість змінного капіталу, m – додаткова вартість.

Усі ці підходи можна охарактеризувати як макроекономічні. З погляду простого підприємця капітал є сумою вартісної оцінки майна і коштів, які він може використати на господарські потреби. Капітал підприємства складається з таких частин:

Ø Знаряддя праці, запаси сировини, матеріалів тощо,

Ø Готова продукція,

Ø Гроші та грошові документи.

Джерелами коштів для збільшення капіталу можуть бути додаткова вартість, накопичена за певний проміжок часу, тобто фонд нагромадження, фонд амортизації, банківський кредит, розпродаж майнових паїв підприємства.

Для нового підприємства капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал, функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу. За наявності засобів виробництва і робочої сили можна починати виробничий процес. Капітал тут виступатиме як виробничий, функцією якого є виробництво товару і додаткової вартості.

Для одержання вартості та додаткової вартості у грошовій формі треба продати продукт, тобто доставити товар на ринок і знайти покупців. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, функцією якого є реалізація товарів і одержання вартості у грошовій формі. Отже, капітал в процесі виробництва здійснює свій кругообіг.

Кругообіг капіталу – це такий рух капіталу, коли він послідовно проходить три стадії і повертається до першої стадії з прибутком:

1. Гроші – Товар < робоча сила, засоби виробництва

2. Виробництво...Товар`.

3. Товар` - Гроші`.

Перша та третя стадії, проходять в сфері обігу, друга – головна, в сфері виробництва. Кругообіг капіталу це безперервний процес, і затримка капіталу в одній із форм може привести до його знецінення.

Кругообіг промислового капіталу відображає формула: Г – Т…В…Т` - Г`

Однак існує фіктивний капітал, що уречевлений у цінні папери. Якщо підприємство стає банкрутом, реальний капітал можна продати за борги, тоді як цінні папери ніхто не купуватиме.

Безперервний рух капіталу в сфері виробництва,послідовне повторення стадій кругообігу становить обіг капіталу.

Для характеристики обігу капіталу використовують показник час обігу.

Час обігу – це період, протягом якого капітал здійснивши кругообіг повертається до свого власника в грошовій формі у певному обсязі, з прибутком.

Час обігу складається з часу виробництва і часу обігу.

Час виробництва включає:

1. Робочий період.

2. Період дії сил природи на майбутній продукт.

3. Технологічні простої виробництва.

4. Технологічні перерви.

5. Час перебування продукту у виробничих запасах.

Час обігу складається: час транспортування засобів праці й сировини до місця виробництва; готової продукції на ринок збуту; час перебування продукту в товарних запасах в сфері обігу; час купівлі – продажу товару.

З метою прискорення обороту капіталу, підприємці скорочують робочий період в наслідок технічного удосконалення, збільшення кількості змін та інтенсифікація праці.

Капітал поділяють на основний і оборотний.

До основного відносяться капітал, який бере участь в процесі виробництва і переносить свою вартість на продукт по частинам – це виробничі будинки, споруди, транспортні шляхи, машини, обладнання, механізми, інструменти.

Оборотний капітал – це такий капітал, який поступає в обіг і повністю переносить свою вартість після кожного виробничого циклу - це сировина, матеріали, паливо, електроенергію, вартість робочої сили.

В процесі виробництва проходить зношення основного капіталу. Буває фізичне і моральне зношення.

Фізичне - це втрата фондами своєї споживчої вартості. Чим довше функціонує основний капітал, тим вища його фізична зношеність. Основний капітал може зношуватись в наслідок дії сил природи і в наслідок бездіяльності.

Моральне зношення відбувається в двох випадках:

1. Коли в результаті зростання продуктивності праці такі машини виробляються з меншими витратами.

2. Коли створюються машини, нові конструкції, більш продуктивні, дешевші в розрахунку на одиницю потужності.

Перенесення вартості основного товару на продукт називається – амортизація.

Амортизаційні відрахування йдуть на ремонт або на заміну нового обладнання. Відношення щорічної суми амортизації до початкової вартості основного капіталу називають нормою амортизації.

Питання для самоконтролю.

1. В чому суть капіталу?

2. Які існують види капіталу?

3. Що означає кругообіг капіталу, які стадії?

4. Суть оборотного капіталу.

Тема. Витрати виробництва і дохід

Витрати виробництва і дохід

Дохід підприємства та його основні форми

Економічний та бухгалтерський прибуток

Рентабельність підприємства

Витрати суспільства — це сукупність матеріальних витрат уречев­леної та живої праці, що відображує вартість виробництва того чи іншого продукту для суспільства

Витрати підприємства — це сукупність матеріальних витрат і ви­трат живої праці, що характеризує вартість виробництва для під­приємства

Мета кожного підприємства – одержання прибутку. Головним фактором або головним чинником, який обмежує прибуток виробництва є витрати.

Економічні витрати — це ті витрати, які повинна виплатити фірма власникам ресурсів за вироблення даного продукту.

Вони бувають:

- Зовнішні – це витрати підприємства зовнішнім постачальникам ресурсів зарплати, витрати на сировину і матеріали, транспортні послуги, банківські внески.

- Внутрішні – ціна ресурсів, які належать підприємству і використовуються для випуску товару. Вони не набувають грошової форми і дорівнюють виплатам які можна одержати за власний ресурс при найкращому його застосуванні.

Постійними витратами (TFC) називаються ті витрати, які не залежать від обсягу виробництва(витрати на утримання будівель, машин, обладнання, страхові внески, рентні платежі, плата управлінцям і мінімальній кількості працюючих)

Змінні витрати (TVC) – витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва (це витрати на сировину, електроенергію, паливо, комплектуючі вироби, транспортні послуги і зарплата більшості працюючих).

Сума постійних і змінних витрат складає повні витрати (ТС).

Важливо знати і середні витрати. AFC = TFC/кількість виробленої продукції

Середні постійні витрати – це відношення постійних витрат до одиниці виробничої продукції.

Середні змінні витрати – це відношення змінних витрат на кількість виробничої продукції. AVC = TVC/ кількість виробленої продукції

Середні витрати бувають:

Повними – це сума середніх постійних витрат і середніх змінних витрат.

ATC = AFC + AVC

Суспільні витрати – це необхідні витрати на випуск даного продукту при середніх умовах технічної оснащеності, продуктивності і інтенсивності праці.

Суспільно-нормативними являються умови, при яких виробляється більша кількість продукції.

Індивідуальні витрати – це витрати виробництва кожного підприємства.

Щоб порівняти суспільні і індивідуальні витрати існує показник собівартості продукції: T = c + v + m

С – постійний капітал (матеріальні затрати)

V – змінний капітал (заробітна плата)

M – чистий доход (додаткова вартість)

Граничні витрати — це приріст витрат у результаті виробництва однієї додаткової одиниці продукції ГВ=ДЗВ/ДОВ

ДЗВ- зростання змінних витрат виробництва; ДОВ - випуск додаткової продукції.

Собівартість — це частина вартості продукту праці, сукупність витрат, виражена у грошовій формі, яка використовується на віднов­лення спожитих засобів виробництва й оплату праці.

Існує багато видів собівартості, їх можна класифікувати за місцем здійснення витрат, економічним характером (виробнича і збутова), на момент визначення витрат (планова, фактична, нормативна, кошторисна).

Аналіз собівартості одиниці продукції дає можливість виявити її зміни і напрями.

Визначення витрат, пов'язаних з виробництвом і реалізацією одиниці про­дукції, називається калькулюванням.

В калькуляції всі витрати групуються за статтями:

1. сировина і матеріали;

2. паливо і енергія на технологічні цілі;

3. зар. плата виробничих робітників;

4. відрахування на соціальні заходи;

5. підготовка і освоєння виробництва;

6. зношування інструмента;

7. утримання і експлуатація машин, устаткування;

8. загальновиробничі;

9. адміністративні;

10. інші виробничі витрати;

11. позавиробничі витрати.

Дохід – це сума, що отримується від реалізації товару, виробленого підприємством. Доходи підприємства утворюються передусім від реалізації виробленого продукту, тобто це грошова виручка від реалізації товарних фондів. Водночас, розрізняють такі види доходів фірми:

Ø Звичайний дохід (формується за рахунок реалізації продукції);

Ø Капітальний дохід (дохід від перепродажу виробничих фондів, майна, землі чи фінансових активів, тобто акцій і облігацій);

Ø Дивідендний дохід (дохід від акцій інших фірм).

Основним видом доходу фірми є звичайний дохід, конкретними формами якого є валовий і чистий дохід.

Валовий дохід – це грошова виручка від реалізації товару, виконання робіт чи послуг, майна підприємства зменшеного на суму постійних витрат. Сукупний (валовий) дохід, який одержує, фірма, дорівнює ціні (Р), помноженій на кількість реалізованого товару: R = P * Q

Для характеристики доходу фірми важливими є показники середнього і граничного доходу, пов'язані з сукупним (валовим) доходом.

Граничний дохід (МR) - це приріст доходу як результат приросту виробництва на одну одиницю товару: MR = ∆R/∆Q

Середній дохід (АR) - дохід в середньому на одиницю товару: AR = R/Q

Середній дохід дорівнює ринковій ціні одиниці товару.

За умов досконалої конкуренції стан ринкової рівноваги фірми і рівень максимального прибутку досягається за рівності граничного доходу і граничних витрат: М R = МС. Якщо граничний дохід (М R) перевищує граничні витрати (МС), виробництво варто розширювати, а якщо навпаки, його необхідно скорочувати. Тому, коли М R = МС, фірма не змінює обсягу виробництва, він залишається сталим, звідси й назва - ринкова рівновага фірми.

Якщо від валового доходу відняти змінні витрати то одержимо чистий дохід, або прибуток підприємства.

Чистий доход, або прибуток – це різниця між вартістю і собівартістю. Або між ціною і повними витратами на виробництво продукту.

Прибуток, як економічна категорія проявляється в його функціях. Існує три функції:

1. Оцінка підсумків діяльності підприємства.

2. Розподіл чистого доходу в суспільстві.

3. Економічне стимулювання підприємства.

Прибуток буває економічним та бухгалтерським.

Економічний – це різниця між валовим доходом, зовнішніми і внутрішніми витратами.

Бухгалтерський – різниця між валовим доходом і грошовими витратами.

Із загального прибутку підприємство виплачує податки, рентні платежі, проценти по кредитах, та частина що залишається утворює чистий прибуток. Чистий прибуток іде на розширення і розвиток виробництва, поновлення страхового і резервного фонду, виплати дивідендів по акціям і процентів по облігаціям, задоволення соціальних потреб і стимулювання працівників.

Основна мета кожного підприємства – максимізація прибутку. Вона досягається шляхом зменшення середніх повних і граничних витрат підприємства при зростанні обсягу виробни­цтва, тобто при підвищенні його ефективності.

У найбільш загальному вигляді економічну ефективність діяльності підприємства можна визначити через норму прибутку.

Норма прибутку = Прибуток фірми / повні витрати виробництва * 100%

Чим вища норма прибутку, тим вища ефективність виробництва.

Значення норми прибутку полягає в тому, що вона є мірою корисності вкладення капіталу, ефективності його використання. Мета підприємця - максимізація прибутку і мінімізація витрат, тому капітал спрямовується туди, де вища норма прибутку. Остання виступає регулятором потоку інвестицій у виробництво.

У господарській практиці норма прибутку є виразником рентабельності виробництва: фірма, що має прибуток, є рентабельною, а та, що його не має (грошова виручка покриває лише витрати) є нерентабельною.

Рентабельність - це оцінюючий показник ефективності виробництва. Визначається він шляхом співставлення прибутку із затратами на виробництво продукції.

Розрізняють такі основні показники рентабельності:

1. Рентабельність продукції:

Р_п = Пр/С_р*100°/о

Пр - прибуток від реалізації;

С - собівартість реалізованої продукції.

Цей показник характеризує ефективність поточних витрат. Чим більше прибуток і менші затрати, тим вища буде Р_п. В умовах стабільного економічного розвитку підприємства домагаються підвищення цього показника за рахунок зниження собівартості шляхом вдосконалення технології виробництва та підвищення продуктивності праці. У кризовій ситуації підприємства підвищують свій прибуток за рахунок підвищення цін. Таким чином показник Р_п спотворюється.

2. Рентабельність виробництва (загальна і розрахункова):

Рв. заг = П_б/(Во.ф. + Воз)* 1 00%, Рв.розр. = П_чист/(В₀.ф + В₀.з)* 100%

П_б - балансовий прибуток;

В_о.ф - середньорічна вартість о. Ф;

В_о з - середньорічний залишок оборотних засобів.

Цей показник характеризує ефективність використання виробничих фондів, їх окупність. Це особливо важливо у зв'язку з НТП, зростаючою насиченістю підприємств технікою, нововведеннями.

3. Рентабельність окремих видів продукції:

Р_і = (Ц_і-С_і)/С_і*100%

Економія витрат виробництва і скорочення різних непро­дуктивних витрат на виробництві, підвищення рівня організації ви­робництва та виконавської дисципліни працівників - це реальні шляхи підвищення рентабельності виробництва.

Питання для самоконтролю.

1. В чому суть витрат виробництва?

2. Які існують види витрат?

3. Що означає собівартість продукції?

4. Як визначити прибуток підприємства?

Тема. Ціна, ціноутворення

Ціна, ціноутворення

Функції цін

Види цін

Ціна – це грошовий вираз вартості товару або кількість грошей, що сплачується або одержується за товар.

Ціна відображає споживчі властивості товару, купівельну спроможність грошової одиниці, силу конкуренції, державного контролю та інші суб’єктивні моменти.

Ціна на будь-який товар складається з окремих елементів. Основними з них є собівартість і прибуток. Крім того, до складу ціни можуть входити: акцизний збір, ПДВ, націнки збутових організацій, торговельні надбавки або знижки.

Залежно від особливостей процесу купівлі продажу та сфери економіки розрізняють такі ціни:

1. Гуртові (відпускні) – ціни підприємств-виробників

2. Закупівельні – в сільському господарстві

3. Кошторисні – в будівництві

4. Роздрібні – для продажу товарів населенню.

5. Тарифи – на транспортні та за платні послуги

6. Світові – за якими реалізують товари на світовому ринку.

За способом встановлення ціни поділяються на:

- державні – на продукцію державних підприємств, соціально значимі товари, ресурси;

- договірні – встановлюються за домовленістю між продавцем і покупцем товару;

- вільні – встановлюються підприємствами самостійно, орієнтовані на економ. зацікавленість виробників, враховують попит і пропозицію.

Ціноутворення – це процес обґрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів.

Використовують такі методи ціноутворення:

1) Метод «витрати + прибуток»: Ц = С + П

Прибуток встановлюється у відсотках до собівартості.

2) Забезпечення беззбитковості: Ц = Взм + (Впост + П / N), де

N – обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.

Взм, Впост – витрати постійні, змінні.

3) Пропорційне ціноутворення – метод, при якому фірми виходять не стільки з власних витрат, скільки з цін конкурентів.

4) Оцінка споживчої вартості – метод, що ґрунтується на оцінці споживчого ефекту, який має споживач від товару.

Існують ще інші методи ціноутворення, але при використанні будь-якого з них у подальшому ціна коригується, використовується рід знижок і доплат до ціни. Практично фірми встановлюють цілу систему цін, щоб продавати свій товар на різних ринках.

Так виділяють такі типи цін:

1. Територіальні – різні по регіонам.

2. Ціни зі знижками – сезонні, за обсяг покупки.

3. Ціни стимулюючі – щоб привернути увагу.

4. Пільгові ціни – для деяких категорій.

5. Ціни на нові товари – або дуже високі, або дуже низькі.

Формування цінової політики на конкретному підприємстві охоплює наступні основні етапи:

1. Вибір визначальних цілей формування цінової політики здійснюється за допомогою;

а) орієнтира на покупця,

б) орієнтира на поточні витрати,

в) орієнтира на прибуток.

2. Оцінка споживчого ринку здійснюється в процесі аналізу кон'юнктури ринку на підставі трьох видів можливостей:

- диференціацією цін на товари в рамках сформованого "конкурентного полю" чи на даному сегменті;

- диференціацією цін на окремі товари в розрізі окремих категорій покупців з урахуванням диференціації рівня їхнього торгового обслуговування;

- розширенням обсягу продажу за рахунок зниження цін.

Питання для самоконтролю.

1. Суть ціни, її види.

2. Що означає процес ціноутворення?

3. Які методи ціноутворення існують?

4. Охарактеризуйте формування цінової політики.

Тема. Капітал і наймана праця

Робоча сила як товар

Суть, функції, форми заробітної плати

Номінальна і реальна заробітна плата

Процес праці є складним соціально-економічним явищем. З одного боку, це процес доцільної діяльності людини на предмети праці з метою перетворення їх на споживні вартості. Діючи на предмети праці, перетво­рюючи і видозмінюючи їх для досягнення кінцевої мети виробництва, людина витрачає фізичну і нервову енергію. Це характеризує фізіологіч­ний бік процесу праці. Водночас праця в цьому аспекті є матеріальним процесом, виражаючи ставлення людей до природи. З іншого боку, в про­цесі праці люди не лише діють за допомогою засобів праці на предмети праці, а й вступають у певні суспільні відносини, взаємодіють. У цьому аспекті процес праці постає як суспільне явище.

Праця — це основна сфера життєдіяльності людини, умова життя суспільства і форм взаємовідносин людей у процесі виробництва.

Роботодавці — фізичні або юридичні особи, які є власниками засобів виробництва і наймають на роботу осіб, здатних надавати необхідні пос­луги праці. В соціально-трудових відносинах роботодавця представляє керівник підприємства (організації), який діє від імені роботодавця, ви­ражаючи його інтереси.

Суб'єкт соціально-трудових відносин — це юридична або фізична осо­ба, яка володіє первинними або делегованими первинними носіями пра­вами у соціально-трудових відносинах.

Правомірним є виділення чотирьох груп суб'єктів соціально-трудових відносин.

1 Перша група — це первинні носії прав та інтересів (наймані працівни­ки, роботодавці, держава, місцеве самоврядування).

2. Друга група — пред­ставницькі організації та їхні органи. Вони є носіями делегованих повно­важень (об'єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління).

3. Третя група — органи, через які реалізується соціальний ді­алог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тим­часові органи в галузях, регіонах, на підприємствах чи в організаціях).

4. Четверта група — це органи, покликані мінімізувати наслідки можливих конфліктів, попереджати загострення соціально-трудових відносин (ми­ротворчі, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо), а також навчальні, інформаційні, консультативні та інші формування.

Розрізняють такі принципи функціонування системи соціально-трудо­вих відносин.

1. Принцип законодавчого забезпечення передбачає правове визначення сторін, суб'єктів та органів соціально-трудових відносин, порядок їх вза­ємодії, гарантій діяльності, закріплює ряд інших правових засад функціо­нування.

2. Принцип партнерства передбачає відстоювання, захист сторонами своїх інтересів на основі співробітництва, взаємних домовленостей, узгоджень, компромісних рішень.

3. Принцип загальності означає поширення мінімальних норм і гарантій на всіх без винятку суб'єктів соціально-трудових відносин, а отже, гарантованість, обов'язковість у застосуванні державних мінімальних соціаль­них стандартів.

4. Принцип адресності доповнює та розвиває принцип загальності та по­требує диференційованого, адресного підходу щодо захисту, підтримки ок­ремих категорій населення. Такий підхід має поширюватися передусім на ті категорії населення, які вже чи ще не можуть себе захистити (це стосуєть­ся інвалідів, неповних сімей, матерів-одиначок, багатодітних сімей тощо).

5. Принцип інтегрованості передбачає обов'язковість взаємозв'язку та взаємодії усіх форм, елементів і методів соціального захисту, організацію їх у єдину систему на всіх рівнях.

Ринок праці.

Ринок праці — це специфічний вид ринку. Як економічна ка­тегорія ринок праці є сукупністю економічних відносин між власником робочої сили, її продавцем, з одного боку, і власником засобів виробниц­тва, роботодавцем, що виступає покупцем послуг робочої сили, — з ін­шого. Зазначені економічні відносини втілюються у юридичну форму (до­говір, контракт, угоду) і регулюються трудовим законодавством.

Характеристики ринку пра­ці, основні складові механізму його функціонування:

1. попит на робочу силу;

2. пропозиція робочої сили;

3. вартість (ціна) послуг робочої сили;

4. конкуренція (між роботодавцями — за робочу силу більш високої якос­ті; між найманими працівниками — за робочі місця; між роботодавцями і найманими працівниками — за умови купівлі-продажу робочої сили — розмір заробітної плати, соціальне забезпечення, умови праці тощо);

Основні складові ринку праці — попит, пропозиція, ціна послуг робо­чої сили — тісно взаємопов'язані.

Мотивація трудової діяльності.

Мотивація — це сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до діяльності, визначають поведінку, форми діяльнос­ті, надають цій діяльності спрямованості, орієнтованої на досягнення осо­бистих цілей і цілей організації. Це сукупність усіх мотивів, які впливають на поведінку людини.

Матеріальна мотивація — це прагнення достатку, певного рівня доб­робуту, певного матеріального стандарту життя. Матеріальні мотиви, безумовно, відіграють важливу роль у визначенні трудової поведінки пра­цівників.

Статусна мотивація є внутрішньою рушійною силою поведінки, по­в'язаної з прагненням людини зайняти вищу посаду, виконувати складні­шу, відповідальнішу роботу, працювати у сфері діяльності (організації), яка вважається пре Матеріальна мотивація трудової діяльності, якій за сучасних умов на­лежить провідна роль, значною мірою залежить від дійовості системи матеріальних стимулів, які застосовує організація.

Мотив означає спонукальну причи­ну з приводу будь-якої дії. У цьому разі йдеться про те, що спонукає суб'єкти до економічної діяльності, головним змістом якої є вироб­ництво життєвих засобів (матеріальних благ і послуг).

Мотиваційний механізм економічної діяльності — поняття до­сить складне. Воно охоплює мету мотивації, суб'єкти виробничих відносин, об'єкти господарства, економічні інтереси, стимули до діяльності, головні принципи функціонування механізму. Метою мотивації є забезпечення відтворення суб'єктів виробни­чих відносин — працівників, трудових колективів, підприємців. Якщо немає нормальних умов для відтворення, то мотиви до конкретної економічної діяльності зникають.

Головним об'єктом господарювання, а також основним джерелом відтворення суб'єктів виробничих відносин є націо­нальний доход.

ФОНД ЖИТТЄВИХ ЗАСОБІВ

За своїм матеріально-речовим складом фонд життєвих за­собів (ФЖЗ) виступає як сукупність предметів споживання і послуг. ФЖЗ об'єктивно необхідний для задоволення особистих потреб людини, забезпечує відтворення і розвиток її здібностей до праці, утримання непрацездатних членів сім'ї.

Головним функціональним призначенням необ­хідного продукту є відтворення робочої сили. Однак тільки у фазі споживання необхідний продукт набуває завершеної форми як фонд життєвих засобів, тобто виступає у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо забезпечують особисте споживання.

Отже, відбувається процес трансформації необхідного продук­ту в ФЖЗ. Припустімо, що завод виробляє верстати. Частина їх іде на заміщення спожитих засобів виробництва, друга становить необ­хідний продукт, а решта утворює додатковий продукт.

ЗАРОБІТНА ПЛАТА ЯК ЦІНА ТОВАРУ «РОБОЧА СИЛА»

Заробітна плата - це ціна, що виплачується найманим працівникам за використання їхньої праці.

Заробітна плата —це об'єктивно необхідні для відтворення робочої сили та об'єктивного функціонування виробництва обсяг вираженої в грошовій формі основної частини життєвих засобів, що відповідає досягнутому рівневі розвитку продуктивних сил і зростає пропорційно підвищенню ефективності праці трудящих

Власник робочої сили — людина смертна. Для того, щоб на рин­ку праці завжди була робоча сила, її продавець повинен мати сім'ю, дітей. Інакше кажучи, має постійно йти природний процес відтво­рення робочої сили. У цьому процесі відбувається заміщення робо­чої сили, яка припиняє процес праці внаслідок зношення або смерті, новою кількістю робочої сили. Сума життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили, містить життєві засоби таких заміс­ників, тобто дітей робітника, які згодом стають на ринку праці своє­рідними власниками товару «робоча сила».

Споживчий кошик — це набір товарів і послуг, розрахований за нормами і нормативами споживання і забезпеченості людини пер­шочерговими життєвими засобами. Його ще називають прожитко­вим мінімумом або мінімальним прожитковим бюджетом. Головним призначенням цього бюджету є встановлення мінімальних розмірів заробітної плати, а також пенсій та інших соціальних виплат.

Вартість робочої сили не є однаковою для всіх країн, існує національний рівень заробітної плати, який залежить від багатьох чинників

Чинники, що зумовлюють національний рівень заробітної плани.

1. Економічне становище країни -:

- суспільна продуктивність праці;

- виробництво валового національного продукту на душу населення.

2. Конкуренція на ринку праці:

- співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу.

3. Величина вартості робочої сили:

- традиційні потреби людини;

- Споживчий кошик.

Організація оплати праці.:

- Особливості оцінювання міри праці та результатів виробництва;

- Форми і системи оплати праці.

5. Інтенсивність праці.:

- Визначення середньорічної напруженості праці, що склалася в країні.

Міра праці — це суспільна оцінка певних витрат суспільно необхідної праці в кількісному та якісному вираженні

Міра праці — це суспільна оцінка певних витрат суспільно не­обхідної праці в кількісному і якісному вираженні. Вона є основою для нарахування матеріальної винагороди учаснику виробництва.

Кількісна сторона міри праці має два виміри: відпрацьований час і створений продукт (кінцевий чи проміжний).

Якісна характеристика міри праці ґрунтується на врахуванні двох груп чинників — постійних і змінних.

1. Постійними чинниками якості праці є її складність і умови, рівень кваліфікації, ступінь відповідальності працівників.

2. До змінних чинників якості праці відносять творчу ініціати­ву працівника, особливу оперативність у виконанні виробничих зав­дань, сумлінність виконання робіт тощо.

Оплата праці працівників має будуватись на основі правильно­го обліку не тільки якісної, а й кількісної оцінки міри праці. Кіль­кісна оцінка міри праці здійснюється з допомогою нормування праці, яке виконує важливу роль в механізмі особистого стимулю­вання. Кількісна оцінка міри праці застосовується для однорідної за якістю праці.

В умовах конкуренції більшим попитом користується робоча сила тих, хто пропонує високі знання, значний досвід, вміння виконувати складну роботу, здатність до творчої думки. Іншими словами, в кон­куренції перемагає той, хто пропонує порівняно з іншими якіснішу робочу силу. Іноді такі робочі місця працівники одержують за кон­курсом..

Складність праці означає ступінь складності трудових процесів, виконання яких потребує від учасника виробництва більш високого рівня професійної підготовленості.

Мінімальна заробітна плата (МЗП)- це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче якої не може проводитись оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годину) норму праці.

Премія — це не звичайна надбавка до заробітної плати, а особлива форма винагороди за творчі успіхи в роботі, за виконання завдань особливого значення.

Заробітна плата має дві форми: відрядну і погодинну. У свою чер­гу кожній з них властиві відповідні системи.

Ø Погодинна заробітна плата - це оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу. Для визначення рівня оплати робочої сили з'ясовують погодинну ставку зарплати, яку називають ціною праці.

Ø Відрядна - величина заробітку залежить від кількості створеного за цей час продукту.

Організація оплати праці в Україні здійснюється на підставі: за­конодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на дер­жавному рівні; галузевих, регіональних угод; колективних договорів; трудових договорів.

Суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування, власники, об'єднання власників або пред­ставницькі органи, професійні спілки або їхні представницькі органи.

В Україні діють тарифна система, тарифні ставки, схеми посадо­вих окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

v За тарифної системи зарплата залежить від безперебійної роботи устаткування, складності праці, яка виражена тарифним розрядом і ставкою.

v Тарифна ставка визначає рівень оплати праці працівників за годину або день роботи.

v Тарифна сітка визначає співвідношення між оплатою праці і кваліфікацією працівника. Включає тарифні розряди і між розрядні коефіцієнти.

v Тарифно-кваліфікаційний довідник включає перелік робіт, у даній галузі, з врахуванням їх складності, міри відповідальності та вимог до точності і якості виконання

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їхньої складності, а працівників — залежно від кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Номінальна заробітна плата — це грошова сума, яку працівник одержує за погодинну, денну, місячну роботу.

Реальна заробітна плата — це сума товарів і послуг, які Може придбати за свою грошову заробітну плату

Ір.з = Ігр.з / Іц.

де Ір. з — індекс реальної заробітної плати; І гр.₃ — індекс грошової заробітної плати;

І_ц — індекс цін за товари і послуги.

Структура заробітної плати

1. Основна частина заробітної плати включає тарифні ставки робітників та посадові оклади інженерно-технічного персоналу. І службовців.

2. Додаткова заробітна плата залежить від чинників виробничої діяльності, які не можуть бути повною мірою враховані заздалегідь.(Доплата, надбавки)

Питання для самоконтролю.

1. Які існують обєкти трудових відносин?

2. Що представляє собою ринок праці?

3. Охарактеризуйте фонд життєвих засобів.

4. Суть зарплати.

5. Які форми зарплати існують?