Тема 6. Прикладна політологія

6.1.Політичне управління та його соціотехніка

Політичне управління є особливим механізмом, який постає з природи суспільного процесу, значною мірою визначаючи якість сучасного політичного, соціально-економічного життя.

Політичне управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.

Найвідчутніші суспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є наслідком недосконалості управлінської діяльності. Не випадково, пояснюючи крах певної структури, американці називають три причини: погане управління, погане управління, погане управління.

Основні завдання політичного управління:

— реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп;

— регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;

— захист державних інтересів на міжнародній арені;

— вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;

— забезпечення політичної стабільності та правопорядку;

— регулювання економічної діяльності;

— стимулювання науковотехнічного прогресу тощо. Ефективність управлінської діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки.

Соціотехніка — сукупність форм, методів і засобів, які використовуються суб'єктами управління для досягнення поставлених цілей; стиль управління, який є суб'єктивноособистісною формою реалізації певних методів.

Один і той самий метод дає різні результати, якщо використовується різними суб'єктами управління. Вперше типологію управлінських методів і стилів дослідив у 30ті роки XX ст. Курт Левін, запровадивши в науковий обіг поняття «авторитарне», «анархічне» і «демократичне» управління.

Авторитарне управління здійснюється з допомогою вольових, твердих і навіть жорстких засобів, коли один суб'єкт, використовуючи всю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою інших. За анархічного типу управління всі намагаються управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей тип управління називають ліберальним, пасивним, м'яким, млявим, що базується на потуранні. Демократичне управління передбачає взаємодію всіх суб'єктів управління на основі раціонального розмежування функцій і сфер регулювання.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення понятть «політичне управління» та «соціотехніка».

2. Що є причиною краху певної соціальної структури?

3. Які основні завдання політичного управління?

4. Які типи управлінських методів і стилів досліджував у 30-ті роки ХХ ст.. Курт Левін?

5. Який з типів управлінських методів і стилів згідно К. Левіна, на Вашу думку, є набіл ефективним?

6.2.Політичні технології

Політичні технології ( грец. techne — мистецтво, майстерність ) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об'єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь, яка має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами.

Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політики).

Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб'єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб.

Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її політичної орієнтації.

Політична орієнтація ( франц. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід ) — певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні.

Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства.

Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію.

Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної ситуації в суспільстві.

Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання ролі засобів зв'язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.

Індивідуально-психологічний підхід. За основу вибору бере особистісні психологічні якості (вроджені, набуті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, що обстоював ідею “авторитарної особистості”. На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи етнонаціональ-ними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами. Їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.

Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними діячами, загальні - колективними суб'єктами політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобістськими групами, громадськими об'єднаннями.

До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать:

- публічні виступи;

- участь у бесідах, дискусіях, розв'язанні конфліктів;

- прогнозування політичної діяльності;

- виступи на радіо, телебаченні;

- підготовка матеріалів для друкованих засобів масової інформації тощо.

Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується досвід політичної діяльності.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення понятть «політичні технології».

2. Які є види політичних технологій?

3. Якими мотивами керується людина, беручи участь у політиці?

4. Дайте визначення поняття «політична орієнтація».

5. Що єнаслідком політичної орієнтації?

6. Які є підходи щодо обґрунтування політичної орієнтації?

7. Назвіть найпоширеніші індивідуальні політичні технології.

6.3.Поняття, функції політичного маркетингу

Однією з найважливіших функцій менджменту (мається на увазі не політичного, а в традиційному розумінні) є маркетинг (від англ. market - ринок, збут) – ситема заходів із регулювання ринкових процесів, управління операціями прогнозування, збуту продукції, вивчення потреб і можливостей функціонування ринку. Такою ж важливою функцією політичного менджменту є політичний маркетинг, головним завданням якого є вивчення своєрідного попиту на політичну продукцію з метою найефективніше забезпечити політичні інтереси різноманітних соціальних веств і груп, особливо в процесі політичної боротьби за владу.

Політична влада у цьому представлена як продукт, який має свого виробника, технологію виробництва, своєрідні відділи збуту, служби вивчення попиту, політичної реклами, стимулювання політичної діяльності, її організаційно-технічного забезпечення.

Таким чином, політичний маркетинг – це сукупність форм і методів дослідження та впровадження в політичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою здійснювати контроль за ринком влади, тобто діяльність, спрямована на створення підтримки чи зміну поведінки громадян щодо конкретних політичних лідерів, організацій, ідей суспільного значення.

При проведенні політичного маркетингу опитування громадської думки виконує три основні функції: політичну, ідеологічну і соціальну (В. Бебик).

1. Політична функція полягає в політичній розвідці, дослідженні суспільних настроїв, соціальних настанов електорату, ставлення широких верств населення до різних соціальних проблем, до окремих осіб. Опитування дають змогу оцінити палітру політичних орієнтацій виборців, імідж «ідеального» політичного діяча, який сформувався в суспільній свідомості.

2. Ідеологічну функцію слід розглядати з двох точок зору. Регулярність опитувань сприяє створенню моніторингу (безперервного стеження) за ефективністю впливу політичних акцій на різні категорії електорату, дає змогу виявити, як реагують основні верстви населення на ідеї, гасла, політичні програми, форми їх подання, манери лідерів триматися тощо. Крім того, результати опитувань громадської думки можна використовувати для маніпулювання суспільною свідомістю. Скажімо, можна в потрібному напрямі інтерпретувати одержані відповіді, привернути увагу виборців до зростання популярності одного лідера, замовчати про іншого тощо.

3. Соціальна функція опитувань також має кілька аспектів:

• результати містять інформацію про потреби, інтереси, вимоги й претензії населення до влади, які влада не повинна ігнорувати й мусить враховувати при виробленні управлінських рішень;
• громадська думка через опитування реалізує функцію соціального контролю, відкриває важливий канал зв'язку між владою і громадськістю, а інколи й реалізує деякі функції прямої демократії;
• опитування дають змогу точніше визначити співвідношення політичних сил у суспільстві, що є одним з факторів політичної й соціальної стабільності;
• дані опитувань дають змогу робити довгострокові прогнози соціального розвитку суспільства та ін.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення понятть «маркетинг».

2. Що є головною функцією політичного менджменту?

3. Дайте визначення поняття «політичний маркетинг».

4. Які основні функції виконує політичний маркетинг?

5. В чому полігає суть політичної та ідеологічної функцій?

6. Які головні переваги соціальної функції опитувань?

6.4. Функції опитування. Виборча інженерія

Опитування громадської думки можуть бути стратегічними і описовими (допоміжними). Стратегічне використання опитувань, скажімо, під час виборів, полягає в оцінюванні загальнополітичної ситуації, сильних і слабких сторін кандидатів, визначенні на основі соціальних, демографічних і геополітичних чинників шансів кандидата в тих чи інших регіонах. Реалізація описової функції допомагає кандидатам та їхнім командам дізнаватися про те, хто лідирує, які проблеми виборці вважають для себе найважливішими тощо.

Отже, дослідження громадської думки є однією з найважливіших складових політичного маркетингу, адже без об'єктивної соціальної інформації про реальний стан справ у суспільстві, відомостей про ставлення суспільного загалу до ключових питань громадського життя, до окремих суспільних інститутів (держави взагалі, парламенту, уряду, політичних партій, окремих лідерів тощо) просто неможливо ухвалювати відповідні рішення. Маючи таку інформацію, центри влади можуть адекватніше впливати на стан справ у суспільстві, підвищити ефективність управлінських рішень, забезпечити зворотний зв'язок з громадськістю з питань про рівень сприймання нею тих чи інших законопроектів, постанов чи загальнополітичних рішень.

Одним із найпоширеніших видів політичного маркетингу, що використовується в процесі боротьби за владу, є виборча інженерія. Під останньою розуміють пристосування виборчих процедур для реалізації інтересів пралячих та політичниз еліт щодо завоювання й збереження влади в державі, регіону, місті тощо.

До основних методів інженерії, що використовуються уладвною елітою для завоювання політичної влади, вслід віднести такі: визначення виборчої системи – мажоритарна, змішана, куріальна (забезпечення представництва в парламенті нечисленних етнічних або соціальних груп); стимулювання переміщення виборців з одних виборчих округів до інших; маніпулювання межами виборчих округів; вибір відповідного часу для проведення виборів; добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих комісій і т. ін. При цьому слід зауважити, що названі методи виборчої інженерії мають бути відображені в законі про вибори.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Коли застосовують стратегічне опитування громадської думки?

2. Навіщо використовують описове опитування?

3. Дайте визначення поняття «виборча інженерія».

4. Що відноситься до основних методів виборчої інженерії?

6.5.Поняття і функції політичного менеджменту

Термін «менеджмент» (від. англ. Management — керування, управління). Під політичним менеджментом розуміють науку і процес ефективного управління використанням матеріальних і людських ресурсів, щоб досягти мети управління суспільством (політичною, економічною або соціальною сферою, окремими спільнотами тощо).

Політичний менеджмент як один із різновидів менеджменту являє собою таку систему управління, в основі якої покладено політичні процеси, передбачення їх наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації їх у політичній практиці. У системі сучасного управління поняття «політичний менеджмент» вживається в таких значеннях:

• як соціальний інститут, який впливає на все політико-правове життя сучасного суспільства, суспільну, масову свідомість населення, структуру влади, політичну діяльність громадян;
• як сукупність людей (менеджерів), які професійно зайняті політичною діяльністю в сучасному ринковому демократичному суспільстві або ж мають реальні ме-Іханізми впливу на формування політики завдяки наявності в них політичних, економічних, психологічних, організаційних та інших важелів влади;
• як наукова дисципліна, яка комплексно вивчає політичні, економічні, організаційно-технологічні, правові, психологічні та деякі інші аспекти, механізми управління політичною діяльністю в суспільстві;
• як мистецтво («ремесло») політичного управління та регулювання, тобто йдеться про розроблення, використання, удосконалення відповідних методів, засобів, технологій та інших чинників впливу на політичні процеси і відносини.

Отже, політичний менеджмент розглядається як вчення про проблеми управління і як практичні рекомендації щодо керування об'єктом управління (державою, регіоном, організацією, великим підприємством, фірмою, концерном і т. ін.). У свою чергу, управління — це процес планування, організації, мотивації й контролю, необхідний для формулювання і досягнення цілей організації. Такі дії називаються управлінськими функціями, а саме:

• планування полягає у формулюванні мети управління об'єктом і шляхів досягнення її. Воно допомагає одержати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного й вірогідного розвитку, а також про найефективніші способи реалізації поставлених завдань;
• організація відповідає на запитання щодо організаційної побудови об'єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих людей;
• мотивація використовується для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для працівників, щоб вони виконали свої обов'язки щодо об'єкта управління і суспільства в цілому;
• контроль полягає в ретельній перевірці виконання намічених планів, їхньої відповідності структурі організації, відповідності самої структури цілям організації і т. п. Результати контролю використовуються при виробленні нових управлінських рішень та при коригуванні раніше прийнятих ухвал і організаційних заходів.

Реалізація управлінських функцій потребує не тільки певних управлінських рішень, а й наявності необхідної інформації для прийняття згаданих рішень і зворотного зв'язку у виконанні раніше прийнятих управлінських рішень.

Сутність політичного менеджменту полягає в безпосередньому розгляді, прийманні і втіленні в практику політичних рішень. Займається цим спеціалізована група людей (політична і правляча еліти і т. ін.), яка хоче домогтися необхідної поведінки членів суспільства за допомогою правових норм, засобів заохочення, умовлянь і маніпуляцій.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «політичний менеджмент».

2. В яких значення вживається поняття «політичний менеджмент»?

3. Які проблеми вивчає політичний менеджмент?

4. Які управлінські функції виконує політичний менеджмент?

6.6. Менеджмент правлячої команди

Ефективність влади у будь-якій державі чи громадсько-політичному об’єднанні залежить, насамперед, від професіоналізму правлячої команди.

Під терміном «правляча команда» слід розумітитакі центри приймання рішень, як адміністрація президента, найіональний або регіональнмй уряд (кабінет міністрів, міністерство, відомство, виконком тощо). Аналогічні критерії можна використовувати і щодо правління політичної партії або громадсько-політичної організації, керівництва фірми, банку, компанії тощо.

Аналізуючи процес створення правлячої команди, слід розглядати його внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішні полягають у логіці передвиборчих угод з політичними силами всередині передвиборної кампанії, а зовнішні – у міркуваннях щодо розширення соціальної бази підтримки правлячої команди. Отже, під час формування правлячого кабінету лідер, який досяг на виборах або в інший спосіб такого права, добираючи кадри для своєї команди, муситт керуватися професійними, політичними й психологічними критеріями.

Головні завдання правлячої команди:

1. Підбір професійно-підготовлених кадрів в апарат управління та організація їх роботи. Управлінський досвід свідчить, що будь-який керівний колектив передбачає наявність у ньому осіб, що «грають» такі функції: «голова», «секретар», «генератор ідей», «аналітик», «організатор», «інформатор», «психолог». Їхні функціональні обов 'язки:

• голова повинна формулювати стратегію, визначати цілі й завдання кабінету, пріоритети діяльності і порядок денний його роботи. Він мусить визначити «правила гри», розподілити обов'язки між членами команди, мобілізувати їх на реалізацію генеральної лінії.
• секретар мусить організувати практичну діяльність по втілюванню в життя стратегічної лінії команди, змусити інших її членів дотримуватися дисципліни у виконанні намічених планів, об'єднати всі ідеї й думки в один закінчений проект і добитися реалізації його.
• генератор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і найкраще розвинену фантазію, є постачальником оригінальних ідей, пропозицій та проектів рішень.
• аналітик оцінює висунуті альтернативи, робить об'єктивний, неупереджений аналіз проектів рішень, висунутих на обговорення.
• організатор раціоналізує виконавчий процес, доводить його до логічного кінця — практичної реалізації прийнятого рішення. Почасти він поділяє з секретарем контрольні функції.
• інформатор є розвідником, постачальником інформації: повідомлень, нових ідей, цікавих фактів тощо завдяки високим комунікативним здібностям і великій кількості міжособистісних контактів.
• психолог як найчутливіший член колективу гармонізує міжособові стосунки, цементує команду на емоційній основі, вгамовує пристрасті, підтримує ініціативу.

2. Інформаційне забезпечення роботи правлячої команди. Збирання, оброблення та інтерпретація інформації є одним з найважливіших етапів управління, оскільки від достовірності інформації залежить характер прийнятих рішень, а відтак — і ефективність роботи.

Будуючи інформаційну мережу системи управління, насамперед треба потурбуватися про джерела соціальної інформації, які належно висвітлюватимуть процеси, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя. Наприклад, у масштабах держави бажано налагодити систему інформування уряду органами державної статистики, економіки, праці та соціальних питань, промисловості й сільського господарства, силовими структурами й науково-дослідними установами, які фінансуються з бюджету, тощо. Додатково до згаданих (офіційних) джерел інформації бажано використовувати соціологічні й соціопсихологічні дослідження, аналіз публікацій преси, повідомлень радіо і телебачення, листів і звернень до урядових структур громадян, їхніх спільнот і груп, громадських і політичних організацій тощо.

Для підвищення достовірності інформації, яка надходить до центру приймання рішень (до Президента, уряду, парламенту, губернатора мера та ін.), бажано ще мати якомога більше (в усякому разі не менше трьох) незалежних одне від одного джерел інформації. Це дає змогу розширити банк інформації з питань, які розглядаються, сприяє формулюванню більшої кількості альтернативних проектів рішень, а тому й підвищує вірогідність прийняття адекватних ситуації ухвал. Інформаційна система повинна реалізовувати три цілі:

• запобіжну (помічати події, які виходять за межі звичайного «сигналу тривоги»;
• освітню (подавати необхідні факти разом з відвертою і компетентною оцінкою їх від фахівців, яким можна довіряти);
• прогностичну (довідуватися про можливі дії, час їхнього початку, прогнозний вплив на зміну ситуації).

3. Вибір моделі й технології ухвали урядових рішень. Управління діяльністю урядової структури (адміністрації президента, уряду, міністерства, відомства і т. ін.) передбачає побудову структури управління, налагодження інформаційних потоків, відпрацьовування моделі й процедур приймання рішень. Структура об'єкта управління будується з урахуванням таких чинників, як правове поле регламентації діяльності даного об'єкта управління, функція, яку він виконує, існуючі традиції його роботи тощо.

Під правовим полем розуміють повноваження, наприклад, президента країни або уряду, визначені конституцією або іншими законодавчими актами (законами, постановами, указами, розпорядженнями). У цих питаннях, безперечно, треба враховувати й політичний досвід і традиції організації й функціювання подібних об'єктів управління з огляду на місцеву специфіку. Йдеться, насамперед, про те, що в різних країнах один і той самий інститут президентства має свої відмінності. Наприклад, у США президент водночас очолює уряд і, відповідно, несе повну відповідальність за його діяльність. У Франції і Польщі президент, хоч і є найвищою посадовою особою в державі і главою виконавчої гілки влади, але має «громовідвід» в особі прем'єр-міністра, на якого завжди можна звалити провину за прорахунки в економічній або в соціальній політиці. Інша ситуація в Німеччині, де президент виконує чисто представницькі функції, їх можна порівняти зі статусом і функційними обов'язками, скажімо, англійської королеви або японського імператора, які є лише символами нації. І ці політичні традиції, закріплені не тільки правовими нормами, а й нормами соціальними й психологічними, потребують урахування. Нехтування ними може призвести до серйозних конфліктів, які позначаться на ефективності діяльності не тільки об'єкта управління, а й суспільно-політичної системи в цілому.

Взагалі процес прийняття будь-якого політичного, урядового або іншого рішення передбачає такі етапи:

1. збирання, оброблення й інтерпретування інформації;

2. виділення альтернативних проектів рішень;

3. вибір на основі ухвалених процедур залишкового варіанта рішень з наявних альтернатив;

4. реалізація на практиці прийнятого рішення;

5. контроль за виконанням даного рішення;

6. коригування (в разі потреби) цього рішення.

4. Зв'язки з громадськістю. Організація роботи пресової служби. Потужним засобом формування громадської думки є мас-медіа. Грамотно сформульована і старанно, наполегливо реалізована в політиці (через засоби масової інформації) функція зв'язків з громадськістю, що в англомовній літературі одержала назву «па-блік рилейшенз».

Демократичне суспільство передбачає зростання ролі і впливу масової свідомості на поведінку й ухвали центрів приймання рішень (президента, уряду, парламенту, суду і т. ін.). А масова свідомість членів суспільства, у свою чергу, формується під впливом інформації, яка надходить від урядових структур про їхню діяльність, про прийняті політичні та інші рішення, ефективність і оптимальну виваженість згаданих рішень, результативність дій уряду тощо.

Іншими словами, обираючи на основі демократичних процедур легітимні владні структури, громадяни мають повне право одержувати інформацію про діяльність своїх обранців, яким вони передовірили свою владу, бо ж єдиним джерелом влади в демократичному суспільстві є саме народ. Враховуючи не такі вже й тривалі проміжки часу, виділені тій чи іншій адміністрації або парламентові, ці органи влади повинні активно займатися проблемами власного іміджу, оскільки на наступних виборах перед ними знову постане проблема переконувати громадян у тому, що саме вони найгідніші управляти державою.

У цьому аспекті важливе все, що так чи інакше стає відомим громадськості: прес-конференції глави адміністрації, брифінги його прес-секретаря, заходи за участю першої особи, перелік людей, яких вона приймає, виступи в традиційних та аудіовізуальних мас-медіа і т. п. У кожній адміністрації функції зв'язків з громадськістю (переважно через засоби масової інформації) виконують відповідні служби. Як правило, ними є служби преси.

Отже, менеджмент зв'язків з громадськістю має надзвичайно важливе значення. І від того, як зорієнтовано в цьому плані роботу правлячої команди та її прес-служби, багато в чому залежить політичне довголіття лідера та його спільників. А ця проблема, як відомо, вельми турбує кожного, хто творить або живе від політики. Так що дрібниць у питаннях соціального менеджменту не повинно бути. Тут важливе все: і кадрове питання, і модель приймання рішень, і зв'язки з громадськістю. І лише онтимізація вирішення цього складного завдання може привести до успіху.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «правляча команда».

2. Які головні завдання виконує правляча команда?

3. Які ролі передбачені у керівному колективі?

4. Які обов’язки виконує голова та організатор ідей?

5. Які цілі реалізує інформаційна система?

6. Що передбачає управління урядовою діяльністю?

7. Які етапи потрібно пройти, перш ніж ухвалити політичне рішення?

8. Яким чином відбуваєть зв'язок правлячої команди з громадськістю?

6.7. Політичне прогнозування

Прогнозування є своєрідним випереджальним відображенням дійсності, а здатність до нього – елементом інтелектуальної діяльності, однією з головних функцій свідомості особистості. Стимулює його багатогранна дійсність, яку людина прагне пізнати, подивившись очима розуму у майбутнє (Платон). Таке знання важливе і для прийняття політичних рішень. Адже будь-яка ситуація завжди певню мірою невизначена, і цілком природним є намагання людини знизитит рівень цієї невизначеності.

Політичне прогнозування – наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного суб’єкта, політичної ситуації та політичного процесу загалом.

У політології розрізняють політичне прогнозування як наукове дослідження конкретних перспектив політичної ситуації і як практику вироблення прогнозів.

Внутрішньополітичне прогнозування. Охоплює всю внутрішню політику. Один з його аспектів пов’язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних подій, є прикладним, реалізується в процесі політичної діяльності. Суб’єкт такого прогнозу – державні й політичні органи. Інший аспект стосується діяльності політичних інститутів, політичних процесів суспільства. Реалізує його науковий колектив, що спеціалізується на вивченні політичної системи суспільства.

Зовнішньополітичне прогнозування. Здійснює пронозування щодо суб’єктів, явищ і процесів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики. Воно є джерелом всебічної інформації про загальну обстановку у світі, регіоні, країні, про тенденції, напрями розвитку і чинники, що стимулюють певні події, сприяє баченню нових можливостей суспільно-політичного розвитку. В прогнозуванні міжнародних відносин передусім зосереджуються на взаємовідносинах держав.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «політичне прогнозування».

2. Навіщо взагалі потрібне політичне прогнозування?

3. Які є напрямки політичного прогнозування?

4. Хто є суб’єктом внутрішньополітичного прогнозування?

5. Які питання досліджує зовнішньополітичне прогнозування?

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ