Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Тема 3. Політична влада і політична система суспільства

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒


3.1. Політична влада

Політична влада — здатність однієї людини або групи осіб контролювати поведінку громадян і суспільства, виходячи із загальнонаціональних чи загальнодержавних завдань.

Політична влада здійснюється на трьох рівнях:

Політична влада грунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

Норми права як засіб регулювання суспільних відносин і здійснення політичної влади передбачають наявність примусу щодо їх дотримання. Носієм такого примусу є лише держава. Природу державної влади характеризує передусім її здатність домагатися здійснення тих чи інших цілей за допомогою примусу. Державна влада не обов'язково застосовує примус для виконання її настанов. Вона може домагатися своїх цілей також іншими засобами — економічними, соціальними, ідеологічними тощо. Однак саме держава наділена монополією на те, щоб примусити членів суспільства до виконання ЇЇ настанов.

Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою спеціального апарату на всій території, на яку поширюється державний суверенітет. На відміну від влади держави влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування грунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виокремити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів. Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів.

Публічність (від лат. publicus — суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.

Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами — підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади.

Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. Детальніше про легальність політичної влади мова йтиме нижче.

Нарешті, ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.

Багатоманітними є функції політичної влади. Вони збігаються з функціями політики, найважливішим засобом здійснення якої є влада, а в кінцевому підсумку — з функціями різних політичних інститутів. Найважливішою функцією політичної влади, як і політики, є керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо. В результаті реалізується така функція політичної влади, як інтеграція суспільства на основі врахування та узгодження соціальних інтересів.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «політична влада».

2. На яких трьох рівнях здійснюється політична влада?

3. На чому грунтується політична влада?

4. На які три гілки поділяється політична влада в Україні?

5. В чому полягає особливість політичної влади?

6. В чому проявляється моноцентричність влади?

7. Яка найважливіша функція політичної влади?

3.2. Політична система суспільства

1.Поняття політичної системи суспільства.

2.Елементи політичної системи суспільства та їхня характеристика.

№ 1.

Держава — це організація політичної влади, і, як організація політична, вона є одним із компонентів всієї сукупності політичних відносин й інституцій, які виникають і функціонують у суспільстві і складають політичну систему суспільства.

Політична система суспільства — це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.

Якщо характеризувати політичну системи суспільства більш повно, то необхідно зазначити, що це цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства. Політична система включає у себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує протікання політичних процесів, включаючи інституалізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер участі у політичному житті.

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами.

№ 2.

Елементами політичної системи, тобто її складовими, є: а) суб'єкти (носії) політики; б) політичні норми та принципи; в) політичні відносини (стосунки); г) політичні погляди, політична свідомість та політична культура; д) зв’язки, що об'єднують названі компоненти.

При системному вивченні елементів політичної системи можна відзначити, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних сторін політичної системи: а) інституціональної (організації, установи); б) регулятивної (норми, принципи); в) функціональної (політичні функції, політичний процес, політичний режим); г) ідеологічної (політичні погляди, політична свідомість та культура); д) комунікативної (зв'язки, що об'єднують вказані елементи політичної системи).

Суб'єкти (носії) політики — це класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів — різноманітні об'єднання, організації, в т.ч. держава, а також окремі люди.

Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні правила і принципи, що регулюють політичні відносини між народами, націями, політичними партіями та іншими суб'єктами політики. З одного боку, політичні норми є засобом політичної оцінки тих чи інших соціальних явищ і процесів, а з другого — закріплюють необхідну поведінку суб'єктів політики у тих чи інших межах стосовно до конкретної політичної ситуації. До складу політичних норм включають норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя. Політичні норми передбачають і відповідальність суб'єктів політики за їхні порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що вона наступає не тільки за винні дії, але й за політичний недогляд, необачність, нерішучість та ін. Така відповідальність може проявлятися у формі осуду, позбавлення довіри, відкликання депутата тощо. До політичних санкцій належить припинення діяльності, розпуск, відставка, ліквідація громадського об'єднання чи заборона діяльності політичної партії. Наступним структурним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між політичними суб'єктами, у процесі яких у суб'єктів з'являються і реалізуються права і обов'язки. Політичні відносини включають у себе реалізацію політичних функцій, а також існування політичного процесу, політичного режиму.

Політичні функції — це основні напрямки політичної діяльності суб'єктів політики. До них належать: а) владно-політична інтеграція суспільства; б) регулювання соціально-політичної діяльності; в) забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси тощо.

Політичний процес — це сукупність діяльності всіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес характеризується такими ознаками: а) це сукупність всієї політично значущої діяльності в рамках даного суспільства; б) діяльність реалізується суб'єктами політичної системи, спрямована на утворення та функціонування політичної системи, прийняття і виконання політичних рішень, організацію контролю за діяльністю і розвитком політичної системи.

Політичний режим — політична обстановка у суспільстві, що реально складається і характеризується якісною і кількісною мірами участі народу, окремих соціальних груп, а також громадян у здійсненні політичної влади та методами здійснення цієї влади.

Важливим компонентом політичної системи суспільства є політичні погляди, політична свідомість і політична культура.

Політична свідомість — це система ідеологічних і психологічних елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття і вибір варіанту поведінки відповідно до індивідуальних та суспільних інтересів. До ідеологічних елементів політичної свідомості належать: ідеї, теорії, концепції, доктрини тощо.

Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів певного суб'єкта політичного життя (народу, певної соціальної групи, всього населення країни, окремого громадянина) на політичну організацію суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними суб'єктами, на їхню роль у житті суспільства, на відносини з іншими державами і націями. До психологічних елементів політичної системи належать: настрої, почуття, звички, емоції та ін. А під політичною психологією розуміють узагальнену систему почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень стосовно політичного життя суспільства.

Політична культура — це систематизовані знання і досвід у політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей у суб'єктів політичного життя.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «політична ситема суспільства».

2. Що включає в себе політична система?

3. Які елементи політичної системи?

4. Хто є носіями політики?

5. Що входить до складу політичних норм?

6. Що належить до напрямків політичної діяльності політичних суб’єктів?

7. Дайте визначення понять «політична свідомість», «політична ідеологія», «політична культура».

3.3. Політична система України

Під політичною системою України розуміють сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів і ідей, пов’язаних із формуванням і здійсненням влади та управління суспільством. Україна обрала демократичний тип політичної системи. Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення новго типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

З точки зору особливостей політичної природи існуючої в Україні системи політичних інститутів політична система України характеризується як:

Основними напрямами формування і розвитку нової політичної системи України є:

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «політична система України».

1. Який тип політичної системи обрала для себе Україна?

2. Як можна охарактеризувати політичну систему України?

3. Які основні напрямки формування і розвитку політичної системи України?

3.4. Поняття «держава» і торії її походження

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку сутнісних рис, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Термін “держава” трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься на окремій території, об’єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

2) як відносини політичної влади – сукупність зв’язків між громадянами і органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.

Основні ознаки держави:

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв´язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Отже, держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов´язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу і забезпечує безпеку особи і нації.

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

· верховенство публічної влади;

· збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

· досягнення єдності держави через відповідний зв´язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави:

1. Неісторична теорія. Її висунув Аристотель, стверджуючи, що держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — “загальне благо”. Існує “природний закон”, закладений Богом у серця людей. Цей “божественний закон” вищий від “природного”. Тому церква — вище держави. Її закони не повинні порушувати правителі. Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу церкви на усі сфери життя та державу.

3. Патріархальна теорія. Її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного об´єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.

4. Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII століттях, в монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур. Сутність означеної теорії у тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Заради цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов´язуючись підкорятися їх волі, закону.

5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завоювання організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.

6. Класова теорія. Її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний, об´єктивний процес. Держава започатковується на пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату (“державної машини”) тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1.Дайте визначення поняття «держава».

2.Які є ознаки держави?

3.Що таке суверенітет?

4.Охарактеризуйте таку ознаку держави як примус?

5.Що є головними принципами функціонування держави?

6.Які є основні теорії походження держави?

7.В чому полягає суть теологічної теорії походження держави?

8.Хто є фундатором патріархальної теорії походження держави?

3.5. Демократична соціальна правова держава

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі характеристики: демократизму, соціального захисту і правової сутності, які знайшли своє відображення в Конституції України 1996 року.

Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є:

— забезпечення ефективності в її функціонуванні;

— наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності;

— встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами;

— високий ступінь довір´я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г. Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті (Франція).

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони, “де закон — володар над правителями, а вони його раби”. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов´язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

- верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

- вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

- гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об´єднань громадян та індивідів;

- високий рівень громадських структур, можливість громадських об´єднань і особи брати участь в управлінні суспільством;

- дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

- контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

- відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

- органічний зв´язок прав і свобод громадян з їх обов´язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1.Хто є головним джерелом влади в демократичній державі?

2.Що є свідченням демократизму в сучасній державі?

3.Які головні завдання ставить перед собою соціальна держава?

4.Хто і коли запровадив термін «соціальна держава»?

5.З яких часів бере свій початок теорія правової держави?

6.Яким нормам приділяється головна увага в правовій державі?

7.Охарактеризуйте правову державу.

3.6. Політичний режим

1. Поняття та сутність політичного режиму

2. Типологія політичних режимів

№1.

Поняття "політичний режим" є одним із загальноприйнятих у сучасній політології. Ця наукова категорія, що характеризує форми, засоби й методи реалізації політичної влади, сприяє адекватній оцінці сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її розвитку політичне життя може суттєво змінюватися за характером і змістом. Суспільство і держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними, тоталітарними й авторитарними; клерикальними, теократичними та ін. Усе це спричиняє суттєві відмінності у взаєминах між особистістю, суспільством і державою в різних країнах і позначається на своєрідності політичного режиму. Таким чином, політичний режим тісно та безпосередньо пов'язаний із сутністю держави.

Поняття "політичний режим" охоплює не весь зміст поняття "політична система", а лише політико-владний, тобто характер відносин між тими, хто володарює і хто підпорядковується. Отже, воно може означати:

1. Процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу в структурі політичної системи.

2. Способи і механізми розподілу влади у політичному просторі.

3. Характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб'єктами.

4. Характер відносин між політичними і неполітичними інститутами.

Політичний режим розкриває характер відносин між: державою і громадянами; вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами); державою і органами регіонального і місцевого самоврядування; державою і партіями; правлячими елітними групами і опозицією; виборчою системою і формою державного правління; партіями і групами тиску; ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що в державі є пріоритетним – права держави чи права особистості, якою мірою держава визнає, гарантує, обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав, чи існують в державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

№2.

Інтерес до типології політичних режимів має давню історію. Починаючи з Платона та Арістотеля, різні мислителі намагалися створити концепцію класифікації політичних режимів. Кожна типологія відображала не тільки політичний інтерес вченого й реалії політики того чи іншого типу, а також його власні переконання. Так, типологія Платона і Арістотеля відображала історичний і політичний досвід Стародавньої Греції, їхні погляди. Арістотель виділив три типи політичних режимів:

■ монархію, здатну обернутися тиранією;

■ аристократію, котра може стати олігархією;

■ політію, помірковану демократію, що може виродитися в демагогію. Проіснувавши багато століть, ця схема і сьогодні не втратила своєї актуальності.

Саме ж поняття "політичний режим" існувало вже в науці конституційного права у Франції. Класифікація режимів базувалася на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави та з'ясуванні їхнього співвідношення. Відповідно виділявся:

■ режим злиття влад (абсолютна монархія),

■ режим її поділу (президентська республіка),

■ режим співробітництва (парламентська республіка).

Одним із перших у політичній науці спробував класифікувати політичні режими Г. Моска. І хоча він не довів до кінця свою типологію, деякі західні дослідники, підсумовуючи його роздуми, виділяють чотири типи політичних режимів:

■ аристократично-авторитарний,

■ аристократично-ліберальний,

■ демократично-авторитарний,

■ демократично-ліберальний.

До спроби класифікувати політичні режими вдавалась і українська політична думка. Так, у своїх "Листах до Братів-Хліборобів" В. Липинський виділяє три типи політичних режимів:

1) демократія з республікою;

2) охлократія з диктатурою;

3) класократія з правовою – "законом обмеженою і законом обмежуючою" – монархією.

Слід зазначити, що для середини і кінця XX ст. характерною ознакою розвитку політичного процесу є зростання демократії та досягнення нею стадії зрілості, а з іншого боку – поширення антидемократичних режимів. Так, французький політолог Е. Шілз розрізняє п'ять типів режиму:

■ політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур);

■ опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави);

■ модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку);

■ тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті);

■ традиційну олігархію (династичні, або сімейні режими, котрі негативно ставляться до будь-яких змін і схильні зберігати існуючий лад).

Ще один підхід до типологізації політичного режиму запропонував Аренд Лейпхарт, виходячи із співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими:

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1.Розкрийте суть такого поняття як «політичний режим».

2.Назвіть перших мислителів, які виявляли інтерес до типології політичних режимів.

3.Які три типи політичних режимів виділяв Арістотель?

4. Які три типи політичних режимів виділяв В. Липинський?

5.Охарактеризуйте тоталітарну олігархію за Е. Шілзом.

3.7. Поняття і типологія політичних партій та партійних систем

1. Типологія політичних партій

2. Сутність та різновиди партійних систем

№1.

Політична партія – 1) об’єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають за головну мету участь у вироблені державної політики, формуванні органів влади і місцевого самоврядування та представництво в їх складі; 2) зареєстроване, згідно з законом, добровільне об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Багатоманітність історичних та соціокультурних умов політичного розвитку країн та народів привела до виникнення різноманітних партійних структур, що виокремлюються своєю структурою, функціями, діяльністю. Існує значна кількість критеріїв класифікації типів політичних партій.

Політичні партії розрізняються залежно від їхньої соціальної сутності, соціальної бази (особливостей тієї спільноти, інтереси якої вони представляють), від сповідуваної ними ідеології, поставлених цілей і тактичних пріоритетів, від принципів організації, побудови, місця, яке вони посідають у політичній системі.

З огляду на соціальну базу виділяють партії:

За ідеологічними особливостями розрізняють партії:

За ставленням до суспільних перетворень виділяють:

Серед західних політологів визнано доцільним класифікувати політичні партії таким чином:

За організаційною будовою розрізняють:

За соціальною сутністю виділяють партії:

З огляду на ідеологію розрізняють партії:

За внутрішньою структурою партії бувають:

За функцією та місцем у політичній системі суспільства розрізняють такі типи партій:

№ 2.

Конструктивний розвиток суспільства потребує не тільки організованих, дієздатних партій, але й налагодження між ними ефективної взаємодії, що надзвичайно актуалізує проблему формування партійної системи. Партійна система – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими відносинами. Використовуються різноманітні визначення партійної системи. Так, партійна система тлумачиться як право партій на формування власної системи правління (С.Ньюмен), як сукупність політичних сил, представлених в парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е.Каак). Дещо інший підхід, при якому під партійною системою розуміється сукупність відносин між легально діючими політичними партіями. Ці відносини виявляються в суперництві або спільній боротьбі за владу (Е.Вятр).

Характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Серед чинників, що впливають на формування партійної системи, можна назвати:

1. Характер соціальної структури суспільства.

2. Чинне законодавство.

3. Соціокультурні традиції.

4. Характер домінуючих у суспільстві проблем.

Дж. Сарторі пропонує семиступеневу класифікацію типів партійних систем, яка базується як на кількісних, так і на якісних критеріях:

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкрийте суть такого поняття як «політична партія».

2. За якими критеріями розрізняють політичні партії?

3. Які бувають партії за ідеологічною спрямованістю?

4. Які бувають партії за соціальною сутністю?

5. Які бувають партії за місцем у політичній системі?

6. Що таке партійна система?

7. Які чинники впливають на формування політичної системи?

3.8. Становлення багатопартійності в сучасній Україні

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак – просто демократію, зосереджючись на культурно-просвітницькій діяльності.

У становленні української багатопратійності виділяють три етапи.

Допартійний етап (з вересня 1988 р. до весни 1990 р.). На цому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльність підготували умови і дали поштовх процесові творення пратій. Розпочався він зі створення в березні 1988 р. Української Гельсінської спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійнлї української держави.

Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 р. – до подій 19 – 24 серпня 1991 р.). Започаткував його установчий з’їзд Союзу трудящих України за перебудову, що відбувся 24 лютого 1990 р. У квітні того ж року було засновано партію Державна самостійність України (ДСУ), Український християнсько-демократичний фронт реформування в Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка – в Українську республіканську партію (УРП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної асамблеї (УМА), яку заснували партії та об’єднання національно-демократичного спрямування: УМА оголосила реєстрацію громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про громадянство УНР 1918 р. і скликання національного конгресу, виступила за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та Національної поліції.

Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 р.). Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 р. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України, що уможливлювало демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули.

У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об’єднання Української народно-демократичної партії утворилась Українська національна консервативна пратія (УНКП).

Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 р. їх уже налічувалося 110.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Яким чином відбувалось становлення багатопартійності в Україні?

2. Яку назву мають етапи формування багатопартійності в Україні?

3. Які хронологічні межі допартійного етапу?

4. Які хронологічні межі етапу початкової багатопартійності?

5. Назвіть перші партії, які з’явилися в незалежній Україні.

6. Скільки партій діє в сучасній Україні?

3.9. Громадські об’єднання і рухи

Невід'ємним елементом політичного життя будь-якого демократичного суспільства є різного роду громадсько-політичні об'єднання (громадські організації, рухи, органи, політичні організації, громадсько-політичні організації, політичні партії тощо).

Громадсько-політичні об'єднання — це порівняно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їх ролі в системі суспільних відносин. Громадсько-політичні об'єднання виникають переважно як організації груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети на підставі спільних політичних інтересів.

Громадсько-політичні рухи— звичайно структурно не оформлені масові об'єднання громадян різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких тимчасова і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після вирішення поставлених завдань такі рухи або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії.

У своїй діяльності громадсько-політичні рухи можуть керуватися вузькими, загальнонаціональними або загальнолюдськими завданнями чи інтересами.

Стадії розвитку громадсько-політичних рухів:

1. Створення передумов виникнення громадсько-політичних рухів.

2. Артикуляція політичних прагнень, наслідком якої є поява певних програмних документів.

3. Розвиток політичної діяльності— залучення до руху нових прихильників шляхом пропаганди програмних настанов, цілей і методів їх досягнення.

4. Затухання руху — повне припинення діяльності руху або утворення на його основі політичної партії.

Оскільки громадсько-політичні рухи різні за своїми характеристиками, їх можна класифікувати по-різному. За Гідденсом, існують 4 типи громадсько-політичних рухів:

1. Трансформативні рухи — спрямовані на радикальні зміни в суспільствах, частиною яких вони є.

2. Реформативні рухи— пов'язані з певними перетвореннями в суспільстві й спрямовані на зміну лише деяких сторін існуючого порядку.

3. Рухи-порятунки — ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які розцінюються як гріховні (наприклад, релігійні).

4. Альтернативні рухи — спрямовані на усунення якихось специфічних негативних рис людей.

Згідно з Блумером, громадсько-політичні рухи бувають:

1. Загальними — робітничий, жіночий, молодіжний, рух за мир тощо. Ці рухи мають за мету зміну людських цінностей та здійснення культурних перетворень.

2. Специфічними — реформаторські та революційні. Характеризуються чітко визначеною метою та детальною організаційною структурою; формують «деякий корпус традицій і переважаючий набір цінностей, певну філософію».

3. Експресивними— релігійні рухи. Не прагнуть змінити існуючий соціальний порядок, зосереджуються на організації суб'єктивного життя людей.

Критерії відмінності рухів і партій:

1. Ідеологічний: якщо партію можна визначити як певну ідеологічну спільність, прив'язану до відповідної політичної ідеології, то для громадсько-політичних рухів подібна ідентифікація не обов'язкова або ж не чітко виявлена.

2. Мета або спрямованість: якщо програми політичних партій є багатоцільовим відображенням соціально-політичних доктрин, то рухи зорієнтовані на досягнення окремої, чітко окресленої конкретної мети, що за певних умов може трансформуватися у загальнолюдську.

3. Ставлення до влади: громадсько-політичні рухи не ставлять мети завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. На відміну від останніх, рухи ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, будучи, однак, частиною політичної системи суспільства.

4. Організація: на відміну від політичних партій, рухи звичайно не мають тривких довгочасних організаційних структур. Рухи можуть об'єднувати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей.

Функції громадсько-політичних рухів:

1. Структуруюча — на їхньому ґрунті виникають нові політичні партії, формування контреліти тощо.

2. Комунікативна— своєрідні індикатори незадоволення суспільних потреб; компонент груп тиску; інституціоналізовані канали залучення людей до політики;

3. Дестабілізуюча та стабілізуюча функції.

Характерні риси громадсько-політичних рухів:

1. Об'єднання широких кіл населення навколо певної мети.

2. Відображення інтересів широких верств населення.

3. Рухи не є носіями єдиної ідеології.

4. Здебільшого не мають чітко виражених форм членства

5. Розмитість мети та завдань.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «громадсько-політичні об’єднання»

2. Які є стадії розвитку громадських рухів?

3. Які є чотири типи громадських рухів згідно Гідденса?

4. Які типи громадських рухів виділяв Блумер?

5. Назвіть критерії відмінності рухів і партій?

6. Які функції виконують громадсько-політичні рухи?

7. Назвіть характерні риси громадсько-політичних рухів.

3.10. Політична еліта і політичне лідерство

Розглядаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф.Ніцше вважав, що прагнення до лідерства — це вияв «творчого інстинкту» людини; лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З.Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так, як сім’я потребує авторитетного батька.

Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лідер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:

1) традиційне;

2) харизматичне;

3) раціонально-легальне.

Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для «доіндустріального суспільства»). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У даному випадку влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М.Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.

І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями.

В політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

— лідер першого рівня — малого гурту;

— лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);

— лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерна ознака цього рівня — лідерство формується на основі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малого гурту притаманні, як правило, організаторські здібності, вміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм.

Які ж риси мають бути притаманними лідеру громадського руху? Не претендуючи на повноту, виділимо такі: висока працездатність, аналітичний розум, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної й державної діяльності, твердість принципів і переконань при здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, вміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.

Поряд з політичними лідерами найвпливовішими і найактивнішими суб’єктами політики і влади виступають політичні еліти. Феномени політичного лідерства та елітизму тісно пов’язані між собою і взаємно переплетені, як і теорії, що їх відображають. Цей взаємозв’язок грунтується на їхній спільній природі.

Термін «еліта» означає найкращий, добірний, обраний. Починаючи із ХVI ст. цей термін вживається стосовно товарів підвищеної якості і тільки згодом – стосовно найкращих людей у суспільстві. Основний постулат елітизму – це поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (масу). Цей поділ здійснюється на основі різних критеріїв, основними з яких є теократичний, генократичний та ціннісний. Очевидно, що людське суспільство ієрархізоване і впорядковане, що через природні й соціальні відмінності, які існують між людьми, кожен виконує свою роль в організації суспільно-політичного життя, зокрема і в керівництві, в управлінні суспільними процесами. Зі зростанням суспільної активністі людей, з розвитком державної оргназації та з поділом праці виділяється певна група людей, що за своїми психобіологічними і соціальними якостями найбільше здатна саме до керівної, управлінської діяльності, а отже, і до здійснення політичної влади в суспільстві. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється під владою меншості, тобто під владою політичної еліти.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Хто такий лідер?

2. Які три типи лідерства виділяв М. Вебер?

3. Охарактеризуйте традиційне лідерство.

4. В чому полягає особливість харизматичного лідерства?

5. Для якого типу держави характерне раціонально-легальне лідерство?

6. До якого рівня відноситься лідер малої групи?

7. Що означає термін «еліта»?

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒


Дата публикования: 2015-09-18; Прочитано: 2473 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!

studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.063 с)...