 |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
Етапи політичної модернізації
|
|
1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.
На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:
– універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;
– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);
– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;
– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).
2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років) – критика теорії модернізації.
Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.
3-й етап (початок 70-х – друга половина 80-х рр.) – відхід від євроцентризму.
Характерні риси етапу:
– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);
– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.
На цьому етапі виокремилися два головних напрямки теорії модернізації:
1. Ліберальний напрямок – Роберт Даль, Габріель Алмонд, Люсєн Пай.
Ключові ідеї:
– основна мета модернізації – формування відкритої соціальної та політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту.
– економічне зростання є похідним від демократизації та формування відкритої політичної системи.
– політична модернізація обов’язково передбачає значне збільшення кількості людей та груп, які мають реальне право та можливість брати участь у прийнятті політичних рішень.
Ліберальний напрямок тісно пов’язував модернізацію з демократизацією політичного режиму.
2. Консервативний напрямок – Семюель Хантінгтон, Дж. Нельсон, Хуан Лінц.
Ключові ідеї:
– основна мета модернізації – досягнення економічного росту та встановлення соціального порядку, заради яких можна пожертвувати демократизацією (концепція т.зв. “диктатура розвитку” або “ідея порядку”);
– модернізація не є спонтанним процесом. Це – процес, ініціаторами якого виступають політичні еліти, які впроваджують відповідну політику модернізації. Іншими словами, джерело модернізації – не західні держави, а еліти, що існують всередині відповідної країни;
– характер модернізації (розвитку) залежить від характеру правлячої еліти, зацікавленої в збереженні свого панування.
4-й етап (триває з кінця 80-х років) – утвердження концепції “модернізація в обхід модерніті (сучасності)”.
Зазначена концепція політичного розвитку обґрунтовує можливість можмодернізації на основі збереження соціокультурних традицій того чи іншого суспільства без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель-Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Дайте визначення поняття «політична модернізація».
2. Що є характерною особливістю політичної модернізації?
3. В яких трьох основних сферах проявляє собо процес політичної модернізації?
4. Поєднання яких складових розкриває сутність політичної модернізації?
5. Коли відбулось зародження концепції політичної модернізації?
6. Назвіть основні постулати теорії модернізації першого етапу.
7. Назвіть хронологічні межі другого етапу.
8. Якими були характерні риси третього етапу?
9. Які два головних напрямки теорії політичної модернізації виокремилися в 70-х – початку 80-х р. р. ХХ ст.?
10. Якими є ключові ідеї ліберального напрямку теорії модернізації?
11. Якими є ключові ідеї консервативногої напряму теорії модернізації?
5.3.Модернізаційний процес в Україні
Процес політичної модернізації в Україні історично належить, поза сумнівом, до охарактеризованого вище типу вторинної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, котрі прагнуть "вписатись" у процес, що його російський політолог В. Пугачов називає "осучасненням навздогін". Це зумовлює своєрідність у самому державотворчому процесі в Україні, котра, на думку сучасного українського економіста В.Малеса, "полягає в переході, по-перше, від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарно організованого державно-монопольного управління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб".
Неповторність соціально-історичного розвитку України полягає в двох основних особливостях:
1) домінуванні як основного суб'єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру;
2) залежності суспільно-політичної системи від чужих національних традицій, ментальності й конкретних потреб українського суспільства морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.
Отже, магістральний напрям подальшого розвитку перехідного суспільства визначити не просто важко, а практично неможливо. Саме тому однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природи і напряму процесів, що відбуваються в ньому.
Другою важливою проблемою у процесі політичної модернізації українського суспільства є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами.
Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення числа індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими під час винесення політичних рішень.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. В чому полягає неповторність соціально-історичного розвитку України?
2. Що є найважливішою проблемою політичної модернізації в Україні?
3. Чому однією з проблем модернізації є налагодження системи постійного зворотного зв’язку?
4. Чи існує проблема зіткнення старих і нових цінностей? Якщо «так», то чи можливе вирішення такої проблеми раз і назавжди?
5.4.Міжнародні відносини
Міжнародні відносини — це сукупність різноманітних стосунків (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, у процесі взаємодій яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок.
Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).
Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяються на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. При цьому слід сказати, що нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори і дотримується певних міжнародних принципів і норм у контексті як світових організацій, так і регіональних.
Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт. Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво.
Найперспективнішою є співпраця, що адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних відносин і називається стратегічним партнерством.
Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя.
Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і відносинах конфронтації.
Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох або груп держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.
Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.
Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.
Принцип сили незалежно від зміни співвідношення у його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики.
Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.
На сьогоднішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої перевалено вимірюється економічним, технологічним, інформаційним та інтелектуальним потенціалом.
До вимірів сили на міжнародній арені відносять:
1) геополітичне становище, яке включає рельєф і клімат, територіальний простір, його сконсолідованість, що виражається у наявності сучасних комунікацій (автомобільних, залізнодорожних, річкових, морських і авіаційних); розташування у певному культурному і геополітичному ареалі (тобто у сфері впливів країн з точки зору їх геополітичної ваги і культурного розвитку);
2) населення, його кількість, вікова структура, природний приріст, освітній рівень, фахова підготовка тощо;
3) природні ресурси — ґрунти, води, флора і фауна, корисні копалини, а також високотехнологічні й екологічно безпечні засоби природовикористання і природозбереження;
4) економічний розвиток, що передбачає наявність сучасних постіндустріальних галузей, експорт технологій, кількість розміщення своїх підприємств за кордоном, високоосвічені менеджерські кадри;
5) соціально-культурний рівень — передбачає ефективну систему охорони здоров'я та екологічної безпеки, освіти й науки, а також вирівнювання соціальної стратифікації;
6) військова могутність, що виявляється в оснащеності високотехнологічними озброєннями і тактичній грамотностізбройних сил, високорозвинутому ВПК. При цьому слід сказати, що цей елемент не є вирішальним у силовому вимірі сучасного світу. Німеччина і Японія не є достатньо сильними у військовому відношенні, зате вони — члени Великої сімки;
7) політичний режим, який забезпечує сприятливі або несприятливі умови для цивілізованого розвитку суспільства;
8) дипломатія, сутність якої полягає в знаходженні ефективного інструментарію для проведення зовнішньої полії тики держави, створення сприятливих інформаційних та ідеологічних умов для піднесення престяжу держави;
9) національний характер, який виражається у таких ознаках, як ставлення до праці, підприємницька активність, правова і моральна нормативність. Національний характер як сукупність рис колективної психіки має вирішальне значення в кризових для суспільства ситуаціях;
10) міжнародний імідж держави, що виражається у сприйнятті держави на міжнародній арені, її миролюбивому чи агресивному характері, внутрішній стабільності, здатності відігравати певну роль у балансі геополітичних інтересів розвинутих держав, спроможності швидко трансформуватися відповідно до модерністських тенденцій світового розвитку.
Отже, сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється у часі, і відповідно; змінюються пріоритети щодо трактування і реального значення названих елементів.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Дайте визначення поняття «міжнародні відносини».
2. Хто є головними суб’єктами міжнародних відносин?
3. Що є основними формами міжнародної взаємодії? Охарактеризуйте їх.
4. На яких основних принципах ґрунтуються міжнародні відносини?
5. Яким чином вимірюється сила держави на міжнародній арені?
5.5.Україна у співтоваристві
Україна бере активну участь у будівництві «верхнього поверху» нової архітектури безпеки, яка складається з таких організацій і структур, як ОБСЄ, НАТО, ЗЄС, Рада Європи. Наша держава вносить безпосередній вклад у зміцнення міжнародної безпеки своєю активною участю у миротворчих операціях, що проводяться під егідою ООН і ОБСЄ. Українські миротворці та дипломати добре зарекомендували себе в Анголі, Молдові, республіках колишньої Югославії, Таджикістані, Гватемалі, Грузії. Таким чином, Україна демонструє світові, що вона є не тільки споживачем, а й виробником безпеки.
У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлантичних структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з НАТО. Ставлення до цього як у політиків, так і у громадян України неоднозначне. Зокрема, результати дослідження, проведеного інститутом соціальної та політичної психології АПН України свідчать, що 31% опитаних погоджується з твердженням, що «повинна інтеграція України з НАТО і ЄС зможе дати їй цілковиті гарантії національної безпеки», 24% - не згодні з цією думкою, а 45% - вагалися з відповіддю. У той же час 27% респондентів вважають, що «Україна повинна не лише відмовитися від співпраці з НАТО, а й спільно з братніми Росією та Білоруссю зупинити просування цього агресивного блоку на Схід», 36% - не погоджуються з цим твердженням, а 37% - не визначилися щодо своєї позиції.
Європейське тяжіння України зовсім не означає згортання політичних і економічних зв’язків на інших напрямках, зокрема з державами-учасницями СНД. Проте Україна вважає, що СНД матиме перспективу лише у тому випадку, якщо він зможе оновитися не шляхом створення наднаціональних структур, а шляхом формування сприятливих умов для торгівлі, економічного і науково-технічного співробітництва і зовсім не обов’язково на «загальному» рівні, а на взаємовигідній двосторонній основі або у «групах за інтересами».
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. З якими міжнародними організаціями співпрацює України?
2. В чому Ви вбачаєте недоліки та переваги вступу України до НАТО?
3. Чи є потреба у співпраці України з ЄС? Чому?
5.6.Україна в сучасному геополітичному просторі
З початку 90-х рр. ХХ ст. Україна вийшла на міжнародну арену яу самостійний суб’єкт міжнародної політики. Вже на початку 1993 р. її визнали де-юре і де-факто понад 120 держав, з них понад 70 встановили з Україною дипломатичні відносини, відкрили на її території посольства і консульства. Проте роль і вага нашої держави у сфері міжнародних відносин багато у чому залежатиме від того, на яких засадах будуватиметься її зовнішньополітична діяльність.
Зовнішня політика України носить відкритий характер. Її головними завданнями є:
- діяльність щодо утворення і розвитку незалежної демократичної держави;
- забезпечення стабільності міжнародного становища України;
- збереження територіальної цілісності і недорканості кордонів, встановлення взаємовигідного співробітництва із усіма зацікавленими сторонами;
- входження національного господарства в світову економічну систему і підвищення добробуту народу;
- захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном;
- створення умов для підтримки контактів з українською діяспорою, керуючись при цьому міжнародним правом;
- виступ на міжнародній арені як надійний і передбачуваний партнер.
З часу досягнення незалежності в Україні й навколо неї сталися відчутні позитивні зміни. Значно зросла роль України в роботі ООН і її підрозділів, нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво в Європі з Європейським Союзом (ЄС), Північноатлантичним альянсом (НАТО) і навіть заявила бажання вступу до нього в майбутньому, із Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати рівноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції, як Рада Європи (РЄ). Україна є членом європейської угоди «Партнерство заради миру», активно співпрацює в багатьох міжнародних організаціях.
Усе це – свідчення того, що Україна посіла чільне місце в світовому політичному просторі. І це не дивно, адже з перших кроків на міжнародній арені Україна заявила про себе як про сучасну цивілізовану й демократичну державу. Вона відразу визнала переваги загальнолюдських норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, заявила, що спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва в розв’язуванні екологічних, продовольчих та інших глобальних проблем і прагне брати рівноправну участь у формуванні колективної системи безпеки.
Звичайно, Україна – досить молода держава, в якої обмаль власного досвіду зовнішньополітичної діяльності, якій ще потрібно здобути, а потім зміцнювати авторитет і вплив на міжнародній арені, знати своє місце в сучасному геополітичному просторі. Поки що балансування між Сходом і Заходомбачиьтся керівництву України чи не єдино можливим стратегічним орієнтиром. З огляду на це «невиражений нейтралітет» України є навряд чи найкращим рішенням щодо зовнішньої політики.
Мовчанка України спонукатиме Росію, так і Захід дивитися на неї як на об’єкт політики, розмінну монету в грі. А чітка позиція, спрямована на розширення співпраці з НАТО, може сприяти втраті іміджу «незрозумілого Києва», поведінка якого лише дратує половинчастими заходами. Сусіди України не сприймають Київ всерйоз насамперед через розходження позицій, без сумніву, «європейських» Польщі, Чехії й Угрщини і малозрозумілої «балансуючої» України. Єдність позиції країн Східної Європи водночас створить реальні підстави для тіснішої співпраці в регіоні.
Стратегія «балансу інтересів» робить геополітичний курс України залежним від кон’юктури, а це в свою чергу свідчить про те, що Україна лише наближається до статусу суб’єкта політики, багато в чому залишаючись об’єктом гри зовнішніх геополітичних сил. І цьому є пояснення. Це – брак чітких глобальних пріоритетів економічного і політичного характеру, який випливає з невизначеності стратегічних напрямів соціально-економічних перетворень на націоналньому рівні, і відсутність відповідної економічної бази й організаційної інфраструктури для реалізації своїх інтересів на міжнародній арені. Така ситуація невизначеності досить небезпечна, оскільки стихійна чи примусова інтеграція України у світове господарство позбавить її можливості ефективно реалізувати власні національні інтереси, призведе до негативних політичних та економічних наслідків на національному рівні, поставить під загрозу самобутність і навіть незалежність держави. Тож в Україні повинні розуміти, якою мірою їй потрібно інтегруватися в певні політичні й економічні об’єднання, а з якими – лише йти на співпрацю.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. З якого часу Україну починають розглядати як самостійний суб’єкт міжнародної політики?
2. Які головні завдання зовнішньої політики України?
3. З якими міжнародними організаціями Україна активно співпрацює?
4. До складу яких міжнародних організацій Україна не входить?
5. Охарактеризуйте сучасний стан російсько-українських відносин.
5.7.Національна безпека і національні інтереси України
Національна безпека – це рівень захищеності життєво-важливих інтересів, прав і свобод особи, життєво-важливих інтересів суспільства, держави та її довкілля від зовнішніх та внутрішніх загроз.
Державна політика національної безпеки - це сукупність всіх складових (аспектів) державної політики, адже функціонування держави в межах кожного з них позначається на національній безпеці держави позитивно або негативно. Розглядати державну політику національної безпеки треба як ціле, не розкладаючи її на окремі складові.
Отже державна політика національної безпеки - це державна політика в цілому, без розкладу її на окремі складові.
Система національної безпеки – це сукупність державних структур і недержавних організацій, які функціонують в сфері захисту прав і свобод людини, базових цінностей суспільства від зовнішніх і внутрішніх загроз, а також відповідна система законодавчих актів держави і нормативних документів (статутів, декларацій, програм) недержавних організацій.
Правову основу функціонування системи національної безпеки України складають Конституція України, Закон України “Про Раду національної безпеки”, інші нормативно – правові акти, а також визнані Україною міжнародні договори та угоди.
Основними суб’єктами системи національної безпеки України є особа, суспільство, держава та її довкілля.
Інструментом досягнення основної цілі функціонування системи національної безпеки України є державна політика національної безпеки. Формування цієї політики, її концептуалізацію, обгрунтування, планування а також імплементацію здійснюють Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України.
Головним інтегральним критерієм ефективності державної політики національної безпеки є досягнута захищеність прав і свобод особи від зовнішніх та внутрішніх загроз.
В формуванні і реалізації державної політики національної безпеки беруть участь:
Дата публикования: 2015-09-18; Прочитано: 3791 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!
