Тема 4. Політична свідомість, культура та ідеологія

4.1. Сутність політичної культури

Уперше термін "політична культура" ужив у XVIII столітті німецький просвітитель І. Гердер. Природно, він не припускав, що концепція політичної культури так вплине на політичну науку і практику. Пояснювальні можливості політичної культури визначаються багатозначністю її вимірів.

Політична культура являє собою сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і відповідних їм символів, що є загальноприйнятими і служать упорядкуванню політичного типу і регулюванню політичної поведінки всіх членів суспільства. Вона містить у собі не тільки політичні ідеали, цінності й установки, але і діючі норми політичного життя.

Політична культура – це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки: рівень політичних знань, міра включеності в політичний процес, компетентність і професіоналізм.

Пріоритет у розробці ідеї політичної культури належить американському політологу Г. Алмонду, що створив досить оригінальну концепцію. Г. Алмонд в аналізі політичної культури використовував функціональний підхід, з позицій якого політична культура переважно розглядалась як психологічний феномен.

Найбільш повне визначення політичної культури запропонував С. Верба – політична культура суспільства складається із системи емпіричних переконань, експресивних символів і цінностей, що визначають ситуацію, у якій відбувається політична дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику. Визнаючи наявність у суспільстві безлічі конкуруючих політичних орієнтацій, автори концепції визначили, що типи політичних культур відрізняються один від одного деякими основними політичними позиціями. Політична позиція обумовлює схильність до певних типів поведінки у межах існуючої політичної системи.

Елементами змісту поняття «політична культура» є думки, почуття, оцінки більшості громадян в їхньому ставленні до такого політичного об’єкта як держава, до гілок влади, до того, ким та як приймаються політичні рішення. М. Кубаєвський вважає, що таке ставлення включає у себе три рівні:

1. гносеологічний, коли кожен громадянин має знання про політичне життя своєї держави, стуктуру політичних органів;

2. аксіологічний, коли кожен громадянин позитивно чи негативно оцінює життя своїє країни;

3. практичний, коли кожен громадянин активно чи пасивно бере учавсть у політичному житті.

До елементів змісту поняття «політична культура» належать таку національні цінності, як свобода, державність, гуманізм, справедливість, бажання захистити незалежність та економічні інтереси своєї держави. Також серед елементів змісту політичної культури важливе місце посідають ті, які сприяють формуванню і збереженню державних інституцій. Кожний державний народ має свої традиційні державні органи, які регулюють внутрішнє життя та міждержавні відносини. Важливим елементом поняття «політична культура» є політична свідомість, сутність, зміст і специфіку якої в певній мірі відображено на схемі 2.

Схема 2.

Термін «політична культура» вперше вжив німецький філософ кінця ХVІІІ ст.. І.Г. Гердер, а в активне застосування його ввів у 1956 р. американський політолог Г. Алмонд. Серед авторів сучасний концепцій політичної культури, окрім Г. Алмонда, С. Верба, Л. Пай, Р. Таккер та ін.. (див. схему 3).

Схема 3.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Хто вперше ввів термін «політична культура»?

2. Дайте визначення поняття «політична культура».

3. Які є елементи змісту поняття «політична культура»?

4. На яких трьох рівнях здійснюється політична культура?

4.2. Типи політичної культури

У сучасній політичній науці існують різноманітні типи політичної культури. Вдалу спробу згрупувати найпоширеніші типології зроблено В. Бебиком у книзі «Політологія: теорія, методологія, практика» (див. табл.. 3).

Параметр оцінки	Тип політичної культури
геополітичний;	західний, східний, маргінальний;
рівень відкритості – закритості;	інтровертивний; екстравертивний;
ідеологічний;	капіталістичний, соціалістичний, етнічний, конфесійний, змішаний.
ступінь інтегрованості індивіда	індивідуалістичний, колективістський;
характер політичної соціалізації;	провінційний, діяльнісний, маргінальний;
ступінь демократизму;	тоталітарний, авторитарний, демократичний;
форма суспільного управління;	президентський, парламентський, монархічний, диктаторський;
розвиненість політичних структур;	допартійний, моно партійний, багатопартійний, перехідний;
тип поведінки у конфліктних ситуаціях;	конфронтаційний, консенсуальний, компромісний.

Таблиця 3.

Американський політолог Г. Алмонд та С. Верба виділили три типи політичної культури: патріархальну, підданську, активістську.

Патріархальній політичній культурі властиві такі риси: відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та політичних інститутів; невіддільність політичних орієнтацій від релігійних норм; орієнтація членів суспільства на вождів племені, шаманів.

Підданська політична культура відзначається певним інтересом соціальних суб’єктів до функціонування політичної системи. Проте самі суб’єкти не проявляють особливої політичної активності, покладаючи свої надії на органи влади та політичних лідерів.

Активістська політична культура характеризується значним інтересом громадян до політичної системи та наслідків її функціонування, активною орієнтацією на особисту участь у політичному процесі.

Г. Алмонд та С. Верба відзначають, що у реальній політичній практиці поєднуються усі три типи політичної культури, утворюючи нові змішані типи, а саме: патріархально-підданський, піддансько-активістський, патріархально-активістський.

Чимало дослідників виділяють замкнуті та відкриті типи політичної культури. Замкнуті орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї і такий тип політичної культури характернійший для країн Сходу. Відкриті політичні культури також зберігають свої традиції, цінності, норми, але проявляють інтерес до інших політичних ідей, моделей політичного устрою; вони характерні для країн Заходу.

У рамках кожної національної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культуру. Елітарна – це культура політичної влади, обєднань громадян, інших активних учасників політичного процесу. Масова політична культура – це культура підданих, рядових громадян держави.

Існує чимало й інших критеріїв типології політичної культури. Так, виходячи із ступеня узгодженості у взаємодії політичних субкультур в тій чи іншій країні, політологи виділяють два типи політичної культури: інтегровану (однорідну), фрагментарну (різнорідну)

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Хто з політологів розробив найбільш вдалу типологію політичної культури?

2. Згідно з Г. Алмондом, які є типи політичної культури?

3. В чому полягає суть підданської та активістської політичної культури?

4. Для яких країн характерний замкнутий тип політичної культури?

5. Для яких прошарків суспільства характерна елітарна політична культура?

4.3. Світові політико-ідеологічні доктрини

1. Лібералізм та неолібералізм.

2. Консерватизм та неоконсерватизм.

№ 1.

Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.

Поняття “лібералізму” потрапило до політичного словника в 30—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії і США) сягають XVII—XVIII ст.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

- абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;

- автономія індивідуальної свободи;

- раціоналізація й доброчинність діяльності людини;

- визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;

- існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;

- договірний характер відносин між державою та індивідом;

- обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

- захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;

- утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії.

Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.

Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки “природа людини” незмінна.

Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

№ 2.

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Местpa 1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 p. есе Е. Берка “Міркування про Французьку революцію”. А термін “консерватизм” увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв'язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.

У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.

Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства (“рейганоміка”, “тетчеризм”).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається.за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняттям «лібералізм», «неолібералізм», «консерватизм», «неоконсерватизм».

2. Які положення є ідейно-моральним ядром лібералізму?

3. Які проблеми фігурують в основі неоліберальних теорій?

4. Хто був фундатором консерватизму?

5. Які проблеми висвітлюють теорії консерватизму?

6. Назвіть найвідоміших представників українського консерватизму.

4.4. Соціалізм і сучасна соціал-демократія

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей.

Історія становлення соціал-демократії

Соціал-демократична концепція соціалізму визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов'язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав “політичним атавізмом і ознакою варварства”, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.

Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв'язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров'я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі.

Концепція самоврядного соціалізму. Її у 70-80-х роках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.

Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «соціалізм».

2. Коли почали вивчати соціалізм, як політичну течію?

3. Дайте визначення поняття «соціал-демократія».

4. Хто першим обгрунтував соціал-демократичні ідеї?

5. Назвіть головні концепції демократичного соціалізму. Охарактеризуйте їх.

4.5. Фашизм і неофашизм

Фашизм (лат. fascio — пучок, в´язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують “давні інстинкти” людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія “гальмує єдність нації”. Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена “хиб ліберальної демократії”, здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім´я єдності та процвітання “великої раси”, а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її “гниттю”. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо “хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя”.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття “клас” і “класова боротьба”, для нього головні поняття — “раса”, “нація”, оскільки класи роз´єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють “стадні інстинкти” працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закінчилися повоєнні спроби “чорних полковників” у Греції та “горил” у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід´ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в США. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про “вищу” і “нижчу” раси в таких концепціях, як “перевага англосаксонської раси”, “расова війна”. Один із “теоретиків” американського неофашизму М. Рут головними перевагами англосаксів вважав “здорове почуття нерівності”, “загострену недовіру до демократії”; пролетаріат і службовців визначав як “дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету”.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення понять «фашизм» і «неофашиз».

2. В яких країнах фашизм реалізувався як політична течія?

3. Яким є ідеал суспільного ладу при фашизмі?

4. Чи існує зараз така політична течія, як фашизм?

5. Що лежить в основі неофашизму та фашизму?

4.6. Політика і мораль

Політика і мораль — важливі складники життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

В такій ситуації можливі спроби підкорити собі мораль, перетворити її на служницю політики, надати їй форми, неспроможної забезпечити власний суверенітет.

Питання можливості співвідношення політики та моралі

Питання про пріоритет політики чи моралі розв'язувалося протягом усієї історії людства і, як правило, на користь політики. З міцністю передсуду закріпилося уявлення про те, що до політики мало застосовні моральні критерії, а політик, котрий керується моральними нормами, наперед прирікає себе на невдачу. В цьому положенні є певний елемент істини. Справді, в ході досягнення поставленої мети політик, котрий не гребує будь-якими порушеннями норм моралі, абсолютно вільний внутрішньо у виборі засобів, що забезпечують найкоротший шлях до мети, й, можливо, легко досягне її, на відміну від свого моральнішого конкурента, обплутаного, з точки зору принципового «амораліста» від політики, всілякими «хибними» догмами добра та людяності.

В той же час мета, досягнута засобами ганебними й огидними, переживає процес внутрішнього морального переродження, навіть якщо початкове й була справедливою. Вона немовби несе в собі погану спадковість засобів, перетворюючись із безпосереднього ідеалу добра на його абстрактний знак, мертвий фетиш, що вимагає нових і нових жертв.

Стаючи служницею політики, мораль чинить акт історичного самогубства, і якщо ще й залишається в змісті політики, то тільки на правах своєрідних правил внутрішнього розпорядку у внутрішньогрупових стосунках між «своїми», правил, які виступають скоріше умовними й постійно порушуваними регуляторами й орієнтирами «внутрішньовидової» боротьби.

Мораль не може бути засобом досягнення будь-яких політичних цілей, навпаки, саме політика має бути засобом досягнення ідеалів моралі як мети. В гуманному й демократичному суспільстві не політика диктує умови моралі, а саме мораль визначає цілі, методи й характер політики. Так створюються умови для порятунку людства від катастроф ядерного віку, досягнення громадянського миру, зняття запеклості ідейної боротьби в суспільстві. Аморальна ж політика неминуче виховує аморальні маси, формує аморальні стосунки серед людей, відтворює найгірші людські риси.

Мораль і політика – це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Впорядкування поведінки людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, взірців поведінки), які є загальнообов’язковими для всіх людей. Однак моральні та політичні норми розрізняються способом формування і засобами реалізації.

Без постійного культивування поваги до людської особистості та її прав, співчутливості до нещасних, самотніх та убогих, сорому за власні непорядні вчинки, здатності до розумного самообмеження, самокритичного погляду на власну персону неможливо створити цивілізоване суспільство. Тільки моральне оновлення поряд із фундаментальними економічними й політичними реформами спроможне забезпечити нашій країні пристойне місце в світовому співтоваристві, порятувати далекосяжні плани реконструкції країни від ударів об рифи дрімучого егоїзму, підлоти, безсовісності, недбальства, лінощів, апатії, озлоблення й підозріливості.

Таким чином, політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

Політизована мораль, як свідчить досвід історії, незмінно призводить до аморальної політики, що ґрунтується на духовній залежності та аморальності широких мас людей, котрі добровільно або з примусу поміняли моральні норми на політичні настановлення поточного моменту.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Яким чином взаємодіють політика та мораль?

2. Чи можливе існування політики без моралі? Чому?

3. Чому саме в демократичному суспільстві не політика диктує умови моралі, а саме мораль визначає цілі, методи й характер політики?

Політична етика

Політична етика - вчення про передостанніх цілях і цінностях політики, а також про політичні чеснотах.

Політична етика як одна зі складових сучасної прикладної етики - молода галузь наукового дослідження і навчальна дисципліна. Однак як спеціальна проблематика політичної теорії, філософії політики вона має свою давню дослідну традицію, яка розвивалась не стільки зусиллями етиків, скільки соціологів, соціальних філософів, політологів. Проте із середини XX ст. через нагальні запити соціальної практики вона почала оформлюватися в окрему галузь наукового дослідження.

Серед західних дослідників, соціологів, політологів, соціальних філософів, у яких ця проблематика посідає належне місце, особливо виокремлюються Р. Нозик, Дж. Роулз, Ю. Хабермас, М. Фуко, X. Арендт, Б. Сутор, К.Г. Баллестрем, 3. Бауман та ін.

Ознайомлення з політичною етикою, в першу чергу, передбачає визначення її відношення до власне етики як науки про мораль. В той же час сфера політичного зобов'язує до звернення до політичної науки, зокрема політичної філософії, яка з початку свого існування містила нормативно-ціннісну складову у своїх інтерпретаціях політики.

Проблема співвідношення етики й політики вперше виразно постала ще за часів античності. Чітке означення проблематики етики та політики у їх співвідношенні пов'язується із роботами Аристотеля.

У Аристотеля виникнення етики як спеціальної предметної галузі знань нерозривно пов'язувалось із політикою, яка ставала об'єктом спеціального теоретичного дослідження.

Аристотель розглядав етику й політику в межах єдиної системи - як галузі практичного знання. Більше того, домінантні риси етичної орієнтації, визначенні Аристотелем (ідея блага, сфера публічних стосунків як основна царина етичного самовизначення особи та ін.) "утверджують сутнісну відкритість етики в бік політики як такої, політичного способу людського життя й спілкування".

Отже, в центрі аристотелівської етики - політичні питання, що власне і роблять його етику політичною педагогікою та політичною етикою. Як і загалом антична філософія, етика Аристотеля була намаганням осмислити оптимальні умови для упорядкування життєдіяльності полісу, його управління.

Хоча пізніше за часів Відродження генетична спорідненість цих практичних сфер була переглянута у вченні Ніколо Макіавеллі не на користь їх єдності, а в світлі підпорядкування морального вибору політичним інтересом, характер їх взаємин не набув остаточної визначеності.

Політика, за Макіавеллі, приречена на злодіяння. Діючий політик не повинен боятися вершити злі дії, бо саме злочин є основним принципом в політиці, де мета виправдовує засоби. "Державцю, що бажає зберегти свою владу, потрібно навчитися бути не добрим і використовувати це вміння у випадку необхідності" (Н Макіавеллі).

Оцінюючи своєрідну теоретичну позицію Макіавеллі, варто відмітити, що вона, в свою чергу, пов'язана із специфікою історичного соціально-політичного моменту. Саме цілі боротьби за політичну автономію Флоренції в буремні часи пізнього Відродження придали тої перебільшеної цинічності, якою означена політична позиція Макіавеллі в обґрунтуванні виправдання будь-яких засобів в досягненні цілі - політичного владарювання.

Остаточне визначення політики як спеціалізованої діяльності, що вимагає особливої етики утвердилось у соціології М.Вебера в період кризи європейської культурної самосвідомості в складних соціально-політичних колізіях початку XX ст. Цим було покладено початок розробки спеціальної політико-етичної тематики представниками соціологічного та антропологічного підходу до вивчення політики. Утвердилась традиція розведення "етики переконань" та "етики відповідальності" (М. Вебер), "етики успіху" (М. Шелер) в політичній діяльності.

Отже, проблематика політичної етики актуалізується в періоди соціальних криз та соціально-культурних, соціально-політичних трансформацій. Це - і період кризи класичного античного поліса, і період становлення європейської національної державної суверенності, і період кризи європейської соціальної ліберальної системи. Сучасна потреба подальшої розробки політичної етики посилена як соціальним запитом щодо розв'язання наболілих політичних та соціальних проблем, нових обріїв подальшого соціального упорядкування у складних процесах сучасної глобалізації та наздоганяючої для великої кількості країн модернізації, так і теоретичною вимогою перегляду як основних пояснювальних підходів, так і існуючих інтерпретацій політики і моралі як соціальних явищ.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «політична етика»

2. Хто досліджував проблематику політичної етики?

3. Що знаходиться в центрі арістотелівської етики?

4. Яким повинен бути діючий політик згідно Н. Макіавеллі?

5. В які моменти суспільного життя актуалізується проблематика політичної етики?

4.8. Політика і релігія

З часу існування держави і церкви як соціальних інститутів між ними встановлювалися різноманітні взаємовідносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нормами. Згідно з релігієзнавчою теорією, існують такі види, чи стани, правового статусу церкви в системі державно-правових режимів:

1. Держави з офіційно узаконеною і фактично панівною церквою або державною церквою. Такі державні режими інколи називають теократичними.

2. Держави з конституційно визнаною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань.

3. Держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви.

Перший вид, чи стан, правового статусу церкви в державі характеризується тим, що вона є складовою державного апарату. Церкві як органові держави надано певні повноваження державно-владного характеру. Вона виконує державно-політичні та адміністративно-правові функції в державі (юридичні повноваження в кримінально-правових, цивільних справах тощо). Політичний союз держави і церкви надав церкві узаконене право брати участь у політичному житті країни (представництво духовенства в державних органах, політичні церковні союзи тощо), встановлював обов'язкові релігійні церемонії під час проведення державних заходів (коронація монархів, релігійна присяга тощо). У соціально-економічній сфері союз держави і церкви базується на спільних економічних інтересах, внаслідок чого церква на основі закону отримує від держави субсидії з капіталовкладень, землю у власність, звільнення від податків). Встановлюється безперечне монопольне право церкви, релігійної ідеології на систему виховання та освіти.

Відомо, що такий правовий статус церкви в системі державно-правових режимів існував за часів Середньовіччя. Прикладом цього може бути також статус Російської православної церкви в Російській імперії, де релігія визначала характер суспільних і державних відносин, норми приватного життя. Але і в сучасних державно-правових режимах існують офіційні державні церкви, про що наголошено в конституціях цих країн. Так, параграф 4 Конституції Данії декларує: «Євангелічна лютеранська церква є національною датською церквою і утримується державою». В Англії, наприклад, парламентові надано право затверджувати чи ухвалювати рішення церковних зборів, молитовники, церковні обряди, призначати церковних ієрархів. Представники англіканської церкви є членами палати лордів Англії. Система судочинства в Англії передбачає право апеляції на рішення церковних судів у суди світські, а також нагляд збоку державних судів за судами церковними. В Ізраїлі Міністерство в справах релігій затверджує процедуру виборів вищого духовенства, президент призначає релігійних суддів. Особливу увагу слід звернути на статус державної церкви в країнах ісламської орієнтації (Марокко, Туніс, Мавританія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Алжир, Ірак, Іран та ін.). Мусульманські церкви, зберігаючи всі правові інститути, властиві державній релігії, посідають особливе становище в системі державно-правових режимів цих країн. Власне, церква в цих країнах регулює всі аспекти державного і суспільного життя, а мусульманське право (шаріат) є основою діяльності державно-правових інститутів, судової системи, цивільних відносин тощо.

Другий стан правового статусу церкви в державі характеризується конституційно-правовим визнанням у суспільстві однієї традиційно існуючої релігії (конфесії) серед інших. Рівночасно визнається відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Відповідними правовими актами регламентується панівний стан як офіційної, так і інших конфесій. Найчастіше цей вид правового статусу церков у суспільстві зумовлений тим, що офіційно визнана традиційна релігія має великий вплив на більшу частину населення, історично пов'язана з формуванням національної держави, безпосередньо вплетена в етнічну культуру тощо.

Конституційно-правове виголошення в державі офіційного віросповідання залучало лише одну конфесію до вирішення соціально-політичних питань, до освітнянської діяльності в навчальних закладах, до відповідної роботи в армії, серед співробітників правоохоронних органів, у пенітенціарних закладах тощо. Нехтуючи інтереси віруючих громадян інших конфесій, офіційна церква виконувала монопольну інтегративну соціальну функцію та функцію соціального контролю (орієнтація населення в його діях і вчинках згідно з загальноприйнятими суспільно-національними цінностями).

Третій стан правового статусу церкви в державі характеризується відокремленням у цілому церкви (релігійних організацій) від держави. Правовий режим відокремлення церкви від держави передбачає:

1) відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян держави;

2) невтручання держави у внутрішньоцерковні справи, канонічну культову діяльність, церковне самоуправління;

3) церква не виконує жодних державних функцій — соціально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінансується з державного бюджету;

4) церква не втручається в суверенне право держави, тобто верховенство, самостійність, повноту, неподільність влади у зовнішніх відносинах. Таке невтручання виявляється у відсутності будь-яких правових форм союзу церкви й держави (окрім консультативно-допоміжного), права законодавчої ініціативи релігійних організацій (норми релігійних канонів не є джерелом права в законодавстві держави) тощо. Релігійні організації не втручаються в систему правосуддя, не здійснюють його функцій (обумовлено світським характером судочинства, відсутністю релігійних судів, рівністю громадян перед законом і судом незалежно від віросповідання, ставлення до релігії), не здійснюють правового регулювання шлюбно-сімейних відносин, реєстрації актів цивільного стану;

5) відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії та їхню рівноправність у всіх галузях господарського, державного, соціально-політичного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії (незалежно від віросповідання);

6) правову регламентацію позакультової діяльності релігійних організацій у державі та контроль за дотриманням ними установлених державою законів;

7) охорону законочинної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих.

Власне в цих основних нормах визначаються зміст і сутність режиму відокремлення церкви від держави як відповідної правової форми взаємовідносин держави та церкви, державних органів і релігійних організацій.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які є види правового статусу церкви в системі державно-правових режимів?

2. Які повноваження має церква при теократичному режимі?

3. Чи існують зараз держави, в політиці яких домунюче місуе займає церква? Якщо «так», то наведіть приклади.

4. Чим характеризується другий стан правового статусу церкви в державі?

5. Чим характеризується третій стан правового статусу церкви в державі?

4.9. Масова інформація та її поширення в суспільстві

Людину впродовж усього життя оточує найрізноманітніша інформація (лат. informatio — повідомлення, роз´яснення, зображення), створюючи своєрідне інформаційне поле. Інформація акумулює сукупний досвід людства; її складовими є різноманітні знання та ідеї, апробовані теорії та нові гіпотези, правила та уявлення, навіть ірраціональні елементи — вірування, забобони, марновірства тощо. Потреба в інформації, в інформаційному спілкуванні — одна з найважливіших соціальних потреб.

Інформація, яку людина отримує протягом життя, концентрується в інфологічній підсистемі її свідомості. Інфологічна підсистема — це ніби внутрішній, за висловом А. Моля, «екран знань», своєрідний дисплей, з якого людина «зчитує» інформацію, потрібну для прийняття рішень. Вона притаманна не лише людям. На спрощеному, підсвідомому рівні її мають тварини: вона містить інформацію про місця водопою, джерела небезпеки тощо. Як своєрідну інфологічну підсистему можна розглядати машинну пам´ять комп´ютерів.

Комунікатором, який поширює масову інформацію, може бути окрема особа, але в сучасних умовах — це творчі колективи, спеціальні установи. Реципієнт масову інформацію отримує не безпосередньо від комунікатора, а опосередковано — за допомогою ЗМІ.

Зміст масової інформації і характер засобів її трансляції невпинно вдосконалюються. У найдавніші часи інформацію поширювали за допомогою примітивних засобів: сповіщали про наступ ворогів та кликали до зброї розпалені багаття, церковні дзвони, попереджувальні постріли тощо. У деяких місцевостях Африки термінові новини й досі передають за допомогою там-тамів: вони сповіщають про подію, не пояснюючи і не коментуючи її.

Мовна інформація спочатку поширювалася усно; з виникненням писемності — письмово, друкарства — друкованими засобами. Письмова та друкована інформація фіксувалося на папірусі, папері, тканині, камені (закони вавилонського царя Хаммурапі), на металі (римські закони XII таблиць). Це дало змогу зберігати та передавати інформацію прийдешнім поколінням.

Мовні засоби передачі інформації — усні, письмові, друковані, ніколи не втрачали свого значення. За даними ЮНЕСКО, на початку 90-х років XIX ст. у світі видавалося понад 8 тисяч щоденних газет загальним тиражем понад півмільярда примірників.

У XIX ст. настала епоха технічних засобів передачі інформації. У травні 1844 р. було передано перше телеграфне повідомлення, яке починалося словами: «What hath God wcoughi...» («Спочатку створив Бог...»). Телеграф міг передавати лише умовні позначення (азбука Морзе). Телетайп, факс здатні відтворювати текст комунікатора. На початку березня 1876 р. Томас Ватсон — помічник винахідника телефону Олександра Белла, почув слова: «Мені потрібен Ватсон...» Наступного року у Франції з´явився «палеофон» — попередник сучасних магнітофонів, дещо пізніше — радіо, кіно й телебачення, відеомагнітофонна техніка тощо.

Науково-технічний прогрес у галузі засобів інформації не зупиняється. Тршає підготовка до створення системи «Teledesic», яка за допомогою розташованих над землею супутників має забезпечити підключення до космічного зв´язку всього населення Землі. Використання досягнень науково-технічного прогресу постійно розширює можливості ЗМІ впливати на зростаючі кола респондентів.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що є однією з найважливіших потреб сучасного суспільства?

2. Хто поширює масову інформацію?

3. Якими засобами поширювалась мовна інформація?

4. Що відноситься до засобів масової інформації?

5. Опишіть процес передачі інформація від найдавніших часів і до сьогодні.

4.10. Суспільні функції ЗМІ

Засоби масової інформації виконують низку функцій.

Просвітницька функція. Спрямована на збагачення знань, задоволення потреб реципієнтів інформації щодо певного кола питань або галузі знань.

Не обмежуючись лише простим переліком фактів, інформація повинна містити відповідні пояснення, коментарі, тлумачення, оскільки значна частина реципієнтів може бути непідготовленою до їх сприйняття.

Аксеологічна (порівняльна, оцінююча) функція. Вона відрізняється від просвітницької методами: порівняння схожих, аналогічних явищ, процесів, рішень і з´ясування на цій основі їх недоліків і переваг. Йдеться про аксеологічну оцінку минулих та сучасних подій для об´єктивнішої їх інтерпретації. Але особливого значення ця функція набуває, коли суспільство опиняється перед вибором одного з кількох варіантів рішень. За таких обставин ЗМІ повинні спрямувати громадську думку до найоптимальнішого.

Наприклад, така ситуація склалася в Україні напередодні і відразу після здобуття нею незалежності з вибором партійної системи. Це питання широко дебатувалося у ЗМІ (й не лише у них), а висновок був практично одностайним: незважаючи на деякі позитивні риси однопар-тійності (наприклад, мобільність суспільства), переваги багатопартійності були цілком очевидними, що зумовило вибір громадської думки, настроїв народу саме на її користь. І навіть те, що українська модель багатопартійності виявилася не найоптимальнішою, не знижує обґрунтованості вибору.

Контрольно-критична функція. Спрямована на здійснення суспільного контролю. Реальна дійсність завжди містить підстави для претензій, критичних зауважень на адресу держави, її органів, посадових осіб, політичних партій та громадських організацій. Бюрократизм, порушення прав громадян, невиконання програмних обіцянок політичних партій, депутатів, інші ситуації вимагають відповідного реагування. ЗМІ виявляють такі вразливі місця, доводять їх до відома різних структур, посадових осіб, пропонують шляхи подолання проблем, контролюють дієвість критичних сигналів. На жаль, так буває далеко не завжди. Інтегрування критично-контрольної функції ЗМІ може звести їх діяльність нанівець, демонтувати один з найважливіших механізмів громадського контролю і впливу на владу та політику.

Функція зворотного зв´язку. Сутність її полягає у з´ясуванні ЗМІ, наскільки своєчасно надходить інформація до реципієнтів, адекватність сприйняття і тлумачення її. Реалізація цієї функції сприяє вдосконаленню самих ЗМІ, значно зміцнює їх позиції у відносинах з владними структурами. Адже одна річ, коли публікація відображає позицію автора чи навіть колективу редакції, інша — коли на їх підтримку виступають широкі верстви населення. Тому аналіз відгуків, публікацій, огляд листів — неодмінна складова роботи ЗМІ.

Комунікативна функція. Спрямована на встановлення та розвиток зв´язків між реципієнтами. ЗМІ надають їм можливість шукати і знаходити однодумців, «спільників», об´єднуватися для досягнення єдиної мети, утворювати формальні та неформальні організації, підтримувати одне одного.

Футурологічна (прогностична) функція. Покликана забезпечити науковий аналіз перспектив суспільно-політичного розвитку. Сутність її полягає в тому, щоб на підставі закономірностей суспільного розвитку, екстраполяції їх у майбутнє визначити основні риси, контури цього майбутнього, відсікаючи всілякі псевдонаукові спекуляції. Адже тільки обґрунтовані прогнози можуть бути основою для реалізації футурологічної функції ЗМІ.

Жодна з перелічених функцій не реалізується відокремлено. Навпаки, більшість інформаційних акцій водночас реалізує кілька, а часто їх усіх. А розмежування їх здійснюється для детальнішого аналізу діяльності ЗМІ, спрямованої на розв´язання взаємопов´язаних стратегічних завдань: розвиток політичної культури і політичної соціалізації громадян, формування і посилення громадської думки в суспільно-політичному житті.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Перерахуйте функції, які виконують ЗМІ.

2. В чому полягає суть просвітницької функції ЗМІ?

3. Чим відрізняється аксіологічна функція від просвітницької?

4. Яким чином відбувається реалізація конрольно-критичної функції ЗМІ?

5. Що є неодмінною складовою робои ЗМІ?

6. Що покликана забезпечити футурологічна функція ЗМІ?

7. Чи можлива реалізація перелічених функцій відокремлено? Чому?