Тема 1. Розвиток політології

1.1.Політологія як наука

Наразі популярне слово, поняття і термін "політологія" походить від двох грецьких слів: "politike" – державні та суспільні справи, і "logos" – слово, вчення, зміст. Перше слово (поняття) ввів у науковий вжиток Арістотель, друге – Геракліт. Синтез цих слів визначає політологію як науку про політику.

Політика як специфічна діяльність людей з моменту свого виникнення потрапила в поле уваги дослідників, але тривалий час перебувала у складі єдиних філософсько-естетичних та релігійних поглядів і уявлень.

Об'єктом політологіїє політична сфера суспільства (політична дійсність), усі явища й процеси, що до неї відносяться. В глобальному суспільстві – це політична підсистема, яка взаємодіє з економічною, соціальною, ідеологічною (духовно-моральною) підсистемами.

Предметом політології є в основному феномен політичної влади, закономірності її функціонування і використання в державно організованому суспільстві.

Стосовно розуміння предмета політології виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін "політологія" застосовується для позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. В англо-американській традиції відповідна дисципліна називається "порівняльним правлінням".

Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних із функціонуванням державних інститутів; кратологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

Політична наука розробляє свій понятійно-категоріальний апарат. Уявлення про категорії, які використовує політологія, дає схема 1.

Схема 1.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «політологія».
2. Що є об’єктом вивчення політології?
3. Що є предметом вичення політології?
4. Які підходи виділяють стосовно розуміння предмета політології? Охарактеризуйте їх.
5. Які понятійні категроії використовує політологія?

1.2. Політика як соціальне явище

Поняття "політика" – одна з найскладніших категорій політології. Основні труднощі виникають у зв’язку з безмежністю її змісту. У даний термін вкладають багато понять. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, соціальна політика, фінансова політика, профспілкова політика та ін. Політика пронизує все життя суспільства. Перші спроби дати визначення цьому поняттю відносяться до дуже далеких часів: праці про політику Платона й Арістотеля з'явилися близько двох з половиною тисячоліть тому. З того часу мислителями різних історичних епох були створені тисячі праць про політику. Однак і зараз існують десятки різних визначень цього терміна, нерідко суперечливих. У політологічному енциклопедичному словнику політика характеризується як "організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб".

Стосовно розуміння цього поняття можна виділити декілька аспектів:

1.Політика як державне, регіональне і муніципальне управління.

2.Політика як партійна діяльність у процесі розподілу політичної влади.

3.Політика як діяльність груп тиску, спрямована на відстоювання інтересів соціальних груп на державному рівні.

4.Політика як масова участь у політичних процесах: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях тощо.

5.Політика як сукупність політичних інститутів, які здійснюють владу й управління суспільством.

Якщо в чотирьох перших випадках акцентується увага на розумінні політики як специфічної форми суспільної діяльності, то в п'ятому – як сукупності певних структур і закономірностей їх функціонування, які можна об'єднати у поняття "політична система". Отже, якщо політичні явища розглядаються в їхньому діяльністному аспекті, вживається термін "політика", якщо в структурно-функціональному – "політична система".

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання і підтримку державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на державному рівні.

Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. Інтерес – це об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання соціальних потреб, піднесення престижу тощо.

Політичний інтерес виявляється як інтерес окремих осіб та соціальних груп передусім у формі всезагального, тобто у формі, яка має примусову силу для всього суспільства. Тим загальним є здебільшого необхідність збереження єдності й цілісності суспільства, становлення людини як вільної, унікальної й неповторної істоти.

Отже, політика є, по-перше, виявом інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткненням і протиборством, по-друге – способом певної субординації цих інтересів, більш значущим й обов'язковим.

Якщо у примітивних суспільствах політика служить інструментом реалізації інтересів панування домінуючих груп, то в сучасному цивілізованому суспільстві – інструментом узгодження інтересів, підпорядкування їх більш загальному – національному інтересу, а також інтересам міжнародних спільнот і організацій.

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики. Суб'єкти політики – це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.

Об'єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя, на які спрямована діяльність суб'єктів політики.

Ними можуть бути елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Чим є політика для суспільства?

2. Які сфери в державі регулює політика?

3. Хто є суб’єктами політики?

4. Що є об’єктами політики?

1.3. Виникнення та еволюція світової політичної думки

1.Політична думка Давнього світу та Середньовіччя

2. Політичні вчення доби Відродження та Просвітництва

№1.

Історія політичної думки посідає важливе місце в політичній науці, оскільки в сучасній науці накопичено й узагальнено досвід минулих тисячоліть, а сама політологія як наука виникла лише трохи більше, ніж століття тому.

Вивчення історії політичної науки необхідне для адекватного розуміння та вирішення сучасних суспільно-політичних проблем. Теоретичні знання про закономірності генезису та функціонування політичної влади і держави, формування політичних відносин та інститутів в умовах сучасності базуються на досягненнях політичної думки на протязі усієї історії людства.

Політична думка має своє коріння у IV - III тисячоліттях до нашої ери. Основа її зародження лежить у Стародавніх Єгипті та Межиріччі. По мірі перетворення первісного ладу в рабовласницький і з появою державних утворень виникають перші паростки політичної думки, що стосуються суспільних відносин та державного устрою.

У І тисячолітті до н.е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило певний стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, у Стародавній Індії основним документом, який давав інформацію щодо раціоналістичних уявлень про політику, був трактат "Артхашастра " (“Вчення про користь”). Його автором вважається Каутілья, один з вищих сановників IV століття до н. е.

У стародавньому Китаї стовпом філософської і політичної думки був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Головним у його поглядах було поняття про ідеальну державу. Основою даної держави та суспільства мала бути ідеальна людина, яка володіє певним набором моральних якостей, а саме: милосердям, гуманністю, чесністю, справедливістю, повагою до батьків, предків та літніх людей.

Стрижневим періодом розвитку політичної думки стародавнього світу є політична думка Стародавньої Греції, особливо її класичний етап.

На перший план виходить саме раціональна інтерпретація політичних явищ. Цей етап пов'язаний, перш за все, з такими його представниками, як Платон і Арістотель.

Ідеалом для Платона було аристократичне суспільство на чолі з філософами, які знають, як керувати державою. Завдяки цьому в державі існує чіткий порядок. Він протиставляв аристократію олігархії, де керують багаті прошарки. Платон також виступав з критикою рабовласницької демократії, оскільки вважав, що вона може трансформуватися у тиранію. Це означає, що свобода для однієї людини може перетворитися у надмірну владу, а для іншої – у рабство.

Подальший розвиток політичної думки Стародавньої Греції пов'язаний з Арістотелем (384 - 322 рр. до н.е.). Він визначив людину як істоту політичну, оскільки якщо людина живе поза державою, то вона або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина. Тобто вона може реалізувати себе тільки у суспільстві і через суспільство.

Одним з найбільш яскравих представників політичної думки Стародавнього Риму був Марк Тулій Цицерон (106- 43 рр. до н.е.).

Причина походження держави, за Цицероном. полягає у природженій потребі людей жити разом та необхідності охорони власності. Таким чином, метою держави Цицерон вважає забезпечення безпеки громадян та вільного використання майна.

Епоха Середньовіччя припадає на V – XVI ст.. Протягом цього значного періоду політичні погляди активно розвивалися та зміцнювалися. Три великі етапи включає у себе ця еволюція:

1. ранньофеодальний (кінець V – середина ХІ ст..). На цьому етапі держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;

2. етап розвитку феодального ладу (середина ХІ – кінець ХV ст..). Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;

3. етап пізнього Сереньовіччя (кінець ХV – початок ХVІІ ст..). Державність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Глибокий відбиток на розвиток політичної думки наклали християнство та римо-католицька церква. Впродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церковної влади виступали Тома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської – М. Падуанський, в. Оккам, А. Данте.

Філософ і теолог Тома Аквінський запозичив у Арістотеля ідею про людину, як істоту політичну, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, й благо держави є важливіше за благо її громадян. Держава є необхідною; на її чолі стоїть світська влада, але вона є вторинною, бо всі види влади на землі є від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереженню миру і справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви.

Італійський мислитель, політичний діяч Марсилій Падуанський сформував свою доктрину у праці «Захисник миру» (1324). Він заперечував претензії Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність за всі біди та нещастя у світі М. Падуанський покладає на церкву; усі негаразди припиняться, якщо церковники займатимуться виключно сферою духовного життя людей. Церква повинна бути відділена від держави та підпорядкована світській політичній владі.

№2.

Доба Відродження (Ренесанс) визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій. Її елементи починають виявлятися на пізній стадії феодалізму й обумовлені його розпадом.

Відродження висунуло на перший план зовсім нові політичні проблеми, які виникли разом із кризою феодалізму, розширенням раціонального мислення, розвитком нової структури суспільства.

Це були проблеми, пов'язані, по-перше, з новим баченням людини, рівня його свободи, прав і обов'язків, по-друге, із доступом до влади, оскільки розширювалося коло власників, що приводило до збільшення кількості індивідів, які могли брати участь у прийнятті політичних рішень. Найбільш відомим та видатним представником доби Відродження був італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Його найвідоміший політичний трактат – "Государь". Також серед найбільш відомих є такі праці як "Роздуми про першу декаду Тіта Лівія" та "Флорентійські літописи".

Макіавеллі відокремлює політику від теологічних та релігійних уявлень. Політика – це лише автономна сторона людської діяльності, вона є втіленням свободної людської волі в рамках необхідності. Політику визначає не бог чи мораль, а сама практика, природні закони життя та людська психологія.

Розвиток гуманітарних наук і, зокрема, суспільно-політичних теорій Нового часу, проходить у річищі програмного відбиття свідомих інтересів і поглядів прогресивних прошарків суспільства.

Цей період являє собою час поступової стагнації економічного розквіту італійських міст, а центр економічного розвитку поступово переміщується до Англії, Голандії й, частково, до Франції.

Представником авторитарного напрямку політичної думки Нового часу був Томас Гоббс – англійський філософ.

Основою його поглядів щодо суспільного устрою та виникнення держави є природна схильність людей шкодити один одному. Це витікає з їх пихатого самолюбства та із принципу всезагальності, тобто права всіх на все. Для того щоб у суспільстві був порядок, окрім суспільного договору та згоди, має існувати суспільна влада, яка спрямовувала б дії людей та утримувала б їх у шорах. Єдиним шляхом, що веде до створення такої влади, згідно Гоббсу, є зречення людей від політичних і громадянських прав і передача їх одній особі чи групі осіб. Так Гоббс розуміє виникнення держави.

Яскравим представником доби раннього Просвітництва був нідерландський філософ Бенедикт Спіноза. Він вважав, що держава виникла на основі суспільного договору для того, щоб люди могли забезпечити свою власну безпеку, а також здійснювати взаємодопомогу.

Головним аспектом політичних поглядів Спінози було питання свободи. В цьому сенсі він виступав проти будь-якого типу монархії і схилявся до республікансько-демократичної форми правління, оскільки, на його думку, вона більш за все відповідає принципам свободи. Найкращою формою державного правління Спіноза вважав ту, в якій усі громадяни беруть участь в управлінні державою.

Видатним політичним мислителем доби Просвітництва у Франції був Шарль Монтеск'є. Він намагався знайти такі принципи суспільного устрою, які гарантували б певну соціально-політичну стабільність і громадянські свободи.

Виокремлюючи три основні форми правління: республіку, монархію і деспотію, Монтеск'є своїм ідеалом вважав конституційну монархію. Проте він також відзначав, що республіканська форма державного правління закономірна, як і монархічна. До деспотичної форми правління Монтеск'є відносився вкрай негативно.

Видатним представником французького Просвітництва був Жан-Жак Руссо. Центральним мотивом його вчення виступає проблема нерівності між людьми. Її корінь він вбачав у царині суспільного розвитку. Соціальну нерівність Руссо розумів як нерівність майнову, тобто пов'язану з приватною власністю.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Коли та в яких стародавніх цивілізаціях зародилась політична думка?

2. Назвіть представників Давньго світу та середньовіччя.

3. Що було головним твердженням у поглядах Конфуція?

4. Яким був ідеал Платона?

5. Яке місце відводив Арістотель для людини в державі?

6. З яких трьох етапів складається епоха Середньовіччя?

7. Якою була центральна проблема політичної влади доби Середньовіччя?

8. Назвіть представників доби Відродження та Нового часу.

9. Назвіть найбільш відомі праці Ніколло Макіавеллі.

10. Якою була думка Макіавеллі стосовно розмежування політики та релігії?

11. Що було основою поглядівТомаса Гобсса?

12. Якою була думка Б. Спінози щодо виникнення держави?

13. Які три основні форми правління виокремлював Шарль Монтеск’є?

14. В чому була проблема суспільства за Ж.-Ж. Руссо?

1.4. Зародження і розвиток політичної думки в Україні

1. Політична думка Київської держави

2. Політична думка козацько-гетьманського періоду

3. Політична думка Нового часу

№ 1.

Політична думка давніх жителів українських земель існувала у вигляді суспільно-політичних поглядів, що мали релігійно-міфологічний характер. Найчастіше вони були пов'язані із практичним життям та основними потребами.

Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божеством. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія божественного походження влади і пов'язаних із нею певних політичних сил.

Важливим чинником, що сприяв об'єднанню Київської Русі та перетворенню її у велику феодальну державу, посиленню політичної влади правління, було введення християнства на Русі.

Центральною політичною проблемою того часу була проблема взаємовідносин світської та церковної влад.

З одного боку, церква в Київській Русі прагнула піднятися над великокнязівською адміністрацією, намагалася стати центром єднання удільнороздрібненої держави, що знайшло своє концептуальне відображення у церковному вченні про богоугодного владаря, в основі якого лежала ідея родового, династичного князювання. З іншого боку, відображаючи інтереси світської влади, поступово склалася концепція одновладдя, верховенства тільки світської влади.

Одним із найвідоміших представників політичної думки Київської Русі був Володимир Мономах. Зокрема він вважав, що здійснювати беззаконня не мають права не тільки сини князів, але й службові люди. Князь є державним мужем, носієм закону. На його думку, владар повинен пам'ятати, що разом із владою зростає і відповідальність.

№ 2.

На початку козацько-гетьманської доби важливим осередком суспільно-політичного життя залишалась Галицька земля. Такі зв'язки із західноєвропейською культурою сприяли поширенню ідей гуманізму. Серед представників цього напряму в політичній думці можна виокремити Юрія Котермака-Дрогобича і Станіслава Оріховського.

Зокрема Юрій Дрогобич висловлювався за зміцнення сильної королівської влади, що обумовлює зверхність світської влади над церквою. Щодо ідей Станіслава Оріховського, то він вважав, що керування державою повинне здійснюватись методами переконання, владар повинен здобути повагу і любов підданих, бо без того він не може стати авторитетом і його влада буде слабкою.

Серед видатних мислителів козацько-гетьманського періоду виділяється Іван Вишенський. Церкву і суспільство в цілому він уявляв в образі заснованої на братерстві й рівності соборності.

Значне поширення освіти в Україні стало важливою умовою створення Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Її засновником був Петро Могила. Він не виокремлював державу і суспільство один від одного. На його думку, держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на базі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організовує виховання, згуртовує та захищає людей. Як вважав Петро Могила, метою людського життя є діяльність у поєднанні з чеснотами.

Професорами Києво-Могилянської академії, які зробили значний внесок в українську політичну думку, були Феофан Прокопович і Стефан Яворський.

№ 3.

У першій половині XIX століття в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство, яке уособлювало цвіт української політичної думки, об'єднувало людей, котрі справили величезний вплив на хід і подальший розвиток українського відродження.

До складу Кирило-Мефодіївського товариства входили: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь Білозерський, Опанас Маркович, Тарас Шевченко. Основними завданнями вони вважали побудову слов'янської спілки християнських республік; знищення кріпацтва та абсолютистської влади в Російській імперії як необхідної умови створення цієї спілки; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов'янами.

Кирило-Мефодіївське товариство закликало слов'ян до об'єднання, але за умов утворення кожним народом своєї власної суверенної республіки, не залежної від інших, збудованої на демократичних засадах.

Михайло Драгоманов вважав, що чим більш високим є рівень розвитку суспільної організації, тим вище має бути ступінь соціального прогресу.

Основними постулатами політичної концепції Драгоманова були визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя; ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; проведення визвольної боротьби лише просвітницькими засобами та розуміння культури як основи для функціонування майбутньої республіканської держави; євроцентризм, тобто переконання, що історичний процес в Російській імперії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи із заміною абсолютистської монархії на так званий парламентсько-земський варіант; ідея федерації як вирішальної умови перебудови імперії на засадах широкої автономії.

Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Франко – мислитель, письменник, громадсько-політичний діяч. У своїх творах він приділяв значну увагу кооперації, організації взаємодопомоги для соціального захисту, боротьбі за просвіту працівників, підвищення їх культурного рівня. Проте він не виступав за диктатуру пролетаріату, а був за широке самоврядування і акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Який характер мали погляди давні жителі українських земель?

2. Що сприяло об’єднанню Київської Русі та перетворення її у велику феодальну державу?

3. Якою була центральна політична проблема Київської Русі?

4. Де знаходився осередок суспільно-політичного життя козько-гетьманської доби?

5. Назвіть представників такого політичного напрямку, як гуманізм за козацько-гетьманської доби.

6. Хто входив до складу кирило-Мефодіївського товариства?

7. Якими були політичні погляди М. Драгоманова?

8. Чому приділяв основну увагу у свої творах І. Франко?

1.5. Утвердження політології як науки

Історично першою формою осмислення політики була релігійно-міфологічна, потім знання про політику стали складовою частиною філософії. Проте вже в давнину існували й спеціальні праці, присвячені аналізу політичної діяльності. Конфуцій, Платон, Арістотель, Цицерон, Фома Аквінський, Макіавеллі, Монтеск'є та інші залишили свій теоретичний "слід" в історії світової політичної думки.

Визнання політичної науки в західних країнах – регіоні, що дав світові дивовижну плеяду мислителів як самостійної галузі знань, відбувалося поступово. Політологія довгий час розвивалась в межах історичної науки (США), або вважалася частиною філософії, соціології та юриспруденції (в Західній Європі).

XX століття стало періодом ствердження політології як самостійної науки й академічної дисципліни. В 1998 році під егідою ЮНЕСКО створено Міжнародну асоціацію політичної науки (МАПН), метою якої є інтеграція дослідницьких зусиль вчених різних країн, обмін інформацією та підвищення практичної ефективності рекомендацій політичної науки.

Своїми досягненнями сучасна політологія зобов'язана зусиллям вчених різних країн, таких як: Т. Парсонс, Д. Істон, Р. Дарендорф, М. Дюверже, Р. Даль, Б. Мур, М. Вебер, Г. Моска, Г. Алмонд, В. Парето, Э. Кембелл та ін. Великий внесок у розвиток політології зробили К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін, Г. В. Плеханов та інші теоретики марксизму.

В Україні політологія як самостійна академічна дисципліна з'явилася в 90-х роках XX ст. Її стали викладати у вузах і середньо-спеціальних навчальних закладах як обов'язковий предмет.

У найбільш загальному вигляді політологія – галузь знань про політику, закони функціонування і розвитку політичного життя держави і суспільства, що відбивають процес включення соціальних груп, особистостей в діяльність по вираженню політичних інтересів і політичної влади.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. В яких самосітйних науках вперше згадується таке поняття, як «політика»?

2. Хто зі стародавніх мислителів почав приділяти значну увагу політичній думці?

3. Коли відбулося утвердження політології як самостійної науки?

4. Хто з вчених зробив великий внесок у розвиток політології?

5. В яких роках в Україні політологія утвердилась як самоітйна академічна дисципліна?

1.6.Українська політична думка ХХ ст.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України в складі Російської ісмперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський. На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М. Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме М. Міхновському належить максималістське гасло: «Україна – для українців!». Як зазначає М. Горєлов, брошура М. Міхновського «Самостійна Україна» «була першою спробою оформити скривджені почуття українців у рамках політичної програми». У цій праці чітко поставлено питання про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

У політичній думці 20-30-х рр. ХХ ст. фахівці виділяють кілька напрямів, зокрема, консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський), державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький), інтегральний націоналізм (Д. Донціов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Стецько).

В. Липинський є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:

• Політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом українмької національної ідеї;
• Особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;
• Суть класократії полягає в пануванні активної меншості (аристократії), що складається з кращих (за духом, здібностями) людей;
• В центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія – це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В. Липинського – «до української нації через українську державу». Держава для нього – це найдосконаліша, найвища форма органзації всіх духовних і матеріальних сил нації.

Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Підставами українсього націоналізму, на його думку, були:

• Вольовий принцип;
• Почтійне прагнення до боротьби за незалежність;
• Романтизм і фанатизм у національній боротьбі;
• Синтез національного та інтегрального;
• Необхідність виховання нової політичної еліти;
• Орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Назвіть представників української політичної думки ХХ ст.

2. Які напрями в політичній думці 20-30-х рр. виділяють фахівці?

3. Які основні положення українського консерватизму виділяв В. Липинський?

4. Представником якої політичної думки був Д. Донцов?

5. Які підстави українського націоналізму виділяв Д. Донцов?

1.7. Зародження і утвердження сучасної політичної думки

Трагічна смерть М. Хвильового на початку 30-х років ХХ ст. мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки підрадянської України. Відновилась вона через кілька десятиліть, під час хрущовської відлиги. Представники її увійшли в історію як «дисиденти», або «шістедисяники».

Дисиденти – інакомислячі особи, які виступають проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.

У післясталінський період дисиденти першими порушили укрїанську проблему, заявили про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні, вступили в нерівну боротьбу за право українского народу на незалежне існування на своїй землі. Серед шістедисятників були письменники, журналість, історики, психологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл.

Однією з основних форм організованого протесту в 60-80-ті роки було створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп. Серед них – «Українська робітничо-селянська спілка», у проекті якої, написаному її фундатором Левком Лук’яненком, було висловлено упевненість у тому, що «для покращення матеріального і політичного становища громадян республіки України необхідно вийти зі складу СРСР на підставі ст. 17 Конституції СРСР і утвердити незалежну державу». В Одесі виникла «Демократична спілка соціалістів». У Західній Україні діяли невеликі нелегальні, переважно культурологічні, групи – «Об’єднана партія визволення України», «Український національний комітет», «Український національний фронт», - які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українсього народу.

На початку 70-х років, коли СРСР ратифікував у 1973 р. міжнародні пакти прав людини, а в 1975 р. підписав Заключний акт в Гельсінкі, в Україні, як і в інших республіках СРСР, починає розвиватися правозахисний рух.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття «дисиденти».

2. Назвіть представників політичної думки післясталінського періоду.

3. Що було основною формою організованого протесту в 60-80-х рр.?

4. Після яких подій в Україні починає розвиватися правозахисний рух?