Поняття про реферат. Структура реферату

Як готувати реферат за матеріалом теоретичного джерела?

Реферат (від лат. reffere – доповідати, повідомляти) – стисле викладення змісту роботи або її частини, яке включає основні фактичні відомості і висновки, необхідні для первісного ознайомлення з роботою. На відміну від анотації, яка відповідає на питання, про що йдеться в роботі, реферат відповідає на питання, що саме представлено в ній, що нового, суттєвого, які проблеми поставлені і як вони розв’язуються.

Види рефератів:

– інформативні (або реферати-конспекти). В узагальненому вигляді вони вміщають всі основні положення роботи, матеріал, який їх ілюструє, найважливішу аргументацію, а також відомості про методику дослідження та сферу використання;

– індикативні (реферати-резюме). Вони вміщають ті основні положення, які безпосередньо пов’язані з темою роботи, – все другорядне опускається.

Структура реферату: бібліографічний опис; власне текст реферату.

У бібліографічному описі подаються вихідні дані відповідної роботи.

Текст реферату містить таку інформацію:

– тема; проблема, яка досліджується; предмет; мета та завдання роботи;

– методи дослідження;

– конкретні результати (наводяться основні теоретичні, експериментальні та інші результати; особлива увага звертається на нові результати);

– висновки автора роботи;

– сфера практичного використання результатів роботи.

Реферуватися може не одна робота, а декілька, які присвячені одній і тій самій темі. Реферати, що подають таку інформацію, називаються оглядовими. Оглядовий реферат може мати дещо іншу структуру, наприклад, таку:

– тема; проблема, з якою пов’язана тема; питання, які становлять сутність проблеми;

– аналіз поглядів різних авторів на розв’язання кожного із заявлених питань;

– нові підходи до розв’язання проблеми в цілому або окремих питань;

– конкретні результати, отримані різними авторами в процесі дослідження проблеми;

– висновки, до яких прийшли різні автори;

– перспективи практичного використання результатів, отриманих різними авторами.

Різновидом реферату є критичний огляд літератури, присвяченої певній проблемі. Від оглядового реферату він відрізняється тим, що містить власну оцінку референта, яку він дає результатам роботи кожного з авторів. У критичному огляді референт має узагальнити точки зору, шляхи розв’язання проблеми, назвати положення, які є спільними у різних авторів, а також показати розбіжності у їхніх позиціях. Референт оцінює внесок у розв’язання проблеми кожного з авторів.

4. Мовні кліше для написання реферату.

Автор аналізує проблему...;

автор аналізує (що) і дає оцінку (чого);

автор виділяє такі особливості (чого);

автор дає загальну характеристику (чого);

автор викладає свій підхід (до чого);

автор торкається також питання (якого, про що);

автор розмежовує поняття (які);

автор пропонує (методи, принципи, підходи, уточнення);

автор вважає доцільним (правомірним, доречним, необхідним);

автор розв’язує комплекс завдань, які стосуються (чого)...

Зразки критичного огляду літератури за одним із питань

1)

Поняття “фальшиві друзі перекладача” у лінгвістичній літературі

Назва “фальшиві друзі перекладача” – калька з французької faux amis du traducteur. Вона з’явилась у 1928 р. у праці французьких вчених М. Кесслєра і Ж. Дерокіньї. З того часу у різних мовах виникло багато інших термінів на позначення відповідної категорії слів. У вітчизняній літературі закріпилась назва “фальшиві друзі перекладача”.

Існує багато дефініцій поняття фальшиві друзі перекладача (ФДП). Відзначаються відмінності і в термінології. Одне й те саме явище перекладознавці називають фальшивими друзями перекладача, порочними|хибними| друзями перекладача, мінливими друзями перекладача і відповідно – російською ложными друзьями переводчика [Мурашок, 1969;Акуленко, 1969; Будагов, 1974; Влахов, Флорін]. Деякі вживають|використовують| також терміни “міжмовні омоніми”, [Рильський, 1959; Гросбарт, 1962; Кочерган, 1991], “міжмовні аналогізми|” [Готліб, 1966], “інтерфероніми|”, “мнимые друзья”, тобто уявні друзі, і навіть “псевдо–аналогоніми|”.

А. В. Федоров фальшивим другом перекладача називає слово, яке частково або повністю збігається (або близьке до нього) за звуковою чи графічною формою з іншомовним словом за наявності повної етимологічної спільності між ними, але яке все ж має інше значення (або інші значення) при деякій смисловій близькості (віднесеності до тієї самої сфери застосування) […].

В. В. Дубічинський визначає ФДП як такі одиниці двох мов, які збігаються за зовнішньою формою, але відрізняються семантично […].

К. Г. М. Готліб називає фальшивими друзями перекладача слова двох мов, котрі через схожість їх звукового чи буквеного складу викликають фальшиві асоціації, що призводить до неправильного сприйняття інформації іноземною мовою […].

Спільним у визначеннях усіх учених є положення про те, що ФДП це одиниці, які схожі за формою, але мають відмінності в семантиці.

Лінгвісти, досліджуючи це явище, часто застосовують терміни з лексикології, наприклад, міжмовні омоніми і пароніми. Проте|однак| застосування|вживання| цих термінів призводить|призводить,наводить| до невірного припущення|гадці|, що міжмовні “омоніми” повинні визначатися так само, як і внутрішньомовні омоніми, за ідентичністю написання і звучання, як вимагає дефініція омонімії, що насправді неможливо. Через це деякі мовознавці стверджують, що омонімії між різними мовами бути не може […]. Міжмовну омонімію легко переплутати з|із| так званою інтеромонімією|, де спостерігається омонімія слів, схожих за формою і змістом, всередині|усередині| декількох мов. Деякі дослідники (З.Д. Попова, Л.І. Борисов, В.В. Акуленко, Ю.Н. Марчук і ін.) відносять фальшиві друзі перекладача до псевдоінтернаціоналізмів […]. Нерідко|незрідка| “фальшивих друзів перекладача” називають псевдоінтернаціоналізмами. Проте|однак| така точка зору викликає|спричиняє| заперечення, тому що|бо| “псевдоінтернаціоналізми – лексеми, що утворені з інтернаціональних морфем і вживаються лише в одній мові, в тій, в якій були утворені” […, с. 108]. В окремих випадках (наприклад, випадках полісемії, контекстуальних уживань|вжитків,використань| і т.д.) “фальшиві друзі” можуть виступати|вирушати| неначе “справжніми друзями” перекладача. У зв’язку з тим, що найважливішою умовою інтернаціональності лексем є|з’являється,являється| істотна|суттєва| спільність їх значень, а для “фальшивих друзів перекладача” – навпаки – відсутність загальних рис в семантиці, В.В.Дубічинський у своїй роботі “Лексичні паралелі” радить не змішувати ці поняття. Автор уважає не зовсім удалим|успішним| уживання в цій ситуації|вжиток,використання| терміну “фальшиві друзі перекладача” і пропонує об’єднати дискусійні поняття “інтернаціональна лексика”, “фальшиві друзі перекладача”, “міжмовні омоніми” та ін., щоб уникнути різночитань і помилок, в єдиний термінологічний апарат, що описує лексичні одиниці порівнюваних мов […, с. 71]. За В.В. Дубічинським, “лексичні паралелі” – лексеми, що збігаються в плані вираження|вираження| і схожі–несхожі в плані змісту|вмісту,утримання|. Проте|однак| поняття “лексичні паралелі” за своїм змістом значно ширше за поняття міжмовної омонімії і не відображує, на погляд ученого, природу згаданого явища [там же, с. 63]. Термін “лексичні паралелі” вживався в інших роботах у вужчому значенні. Так, Е.В. Опельбаум лексичними паралелями називаєлексеми споріднених мов, “які перебувають у певних генетичних відношеннях у плані вираження і в плані змісту” […, с. 54].

Р.А. Будагов виділяє вісім типів невідповідників серед “фальшивих друзів перекладача”: більш загальне|спільне| значення в одній мові – менш загальне|спільне| в іншій, родове значення в одній – видове в іншій, однозначність – багатозначність|значущість|, міжмовна стилістична нееквівалентність, актуальне в одній мові – архаїчне значення в|в,біля| іншій; лексично вільне – зв’язане, термін – не термін, в одній мові слово – в|в,біля| іншій словосполучення […, с. 142–145].

Свою класифікацію “фальшивих друзів перекладача” пропонує К.Г.М.Готліб (він використовує термін “міжмовні аналогізми”): по-першепервых|, оказіональні міжмовні аналогізми; по-друге, деривативні, що в свою чергу, підрозділяються на семантичні, часткові і відбитки[…, с. 9–11].

Даючи пояснення розбіжностям у термінології та ідентифікації самого явища, В.І. Карабан звертається до іншого – “інтерференція мови”, розділяючи її на категорії “лексичної”, “граматичної”. На його думку, “лексична інтерференція мови оригіналу в перекладі|переведенні,переказі| – це вживання|вжиток,використання| перекладачем в тексті перекладу|переведення,переказу| властивих для мови перекладу|переведення,переказу| слів і словосполучень, які не відповідають нормам мови перекладу|переведення,переказу|”” […, с. 16]. У цій роботі для позначення згаданого явища пропонуються терміни квазівідповідники (псевдоеквіваленти) та псевдовідповідники (псевдоеквіваленти). На користь використання цих термінів засвідчує їхня більша термінологічність: відсутність образності та експресії у значенні терміну, можливість уживання в ролі терміну слова, а не словосполучення. До того ж внутрішня форма пропонованих термінів є цілком прозорою, а аналогічний смисл вони репрезентують позначаючи явища квазіантонімії та квазісинонімії […]. Терміни квазівідповідники (квазіеквіваленти), псевдовідповідники (псевдоеквіваленти) використано і в цій дипломній роботі.

2)

Типи трансформацій як проблема лінгвістики

Найбільш повно і глибоко питання про типи трансформацій розглянуте в роботах Л.К. Латишева [18] та В.Н. Комісарова [15]. Воно стало одним із ключових у денотативній теорії перекладу, в якій основна увага приділяється ідентичності двох ситуацій, що описуються за допомогою іноземної мови (ІМ) і мови перекладу (МП). При встановленні зв’язку між цими ситуаціями одиниці оригіналу і перекладу розглядаються лише як проміжні посередники. З іншого боку, власне процес перекладу може бути представлений і в інший спосіб: перекладач одержує оригінал, виконує певні операції з оригіналом і в результаті створює текст перекладу. Дії перекладача можна в цьому випадку розглядати як роботу деякої системи, на “вхід” якої подається оригінал, а на “виході” створюється переклад. Іншими словами, основу перекладацької діяльності будуть становити своєрідні перетворення, або трансформація оригіналу в текст перекладу.

На таких уявленнях про перекладацьку діяльність і базується трансформаційна теорія перекладу. Виникнення цієї теорії пов’язане з ідеями лінгвістичної теорії, відомої під назвою “трансформаційної граматики”. Трансформаційна граматика розглядає правила породження синтаксичних структур, що характеризуються спільністю лексем і основних логіко-синтаксичних зв’язків, наприклад: “Хлопчик кинув камінь”, “Камінь був кинутий хлопчиком”, “Кинутий хлопчиком камінь”, “Кидання каменю хлопчиком” [15]. Подібні структури можуть бути отримані одна з іншої за відповідними трансформаційними правилами. Відрізняючись за формою одиниць, що їх складають, такі структури мають значну, хоча і не абсолютну, спільність (інакше “інваріантість”) плану змісту.

Трансформаційна граматика не просто співвідносить один з одним структури, зв’язані правилами трансформації. Вона вважає деякі з таких структур вихідними (“ядерними”), а інші структури (“трансформи”) виводить з невеликої кількості ядерних структур чи, навпаки, зводить до ядерних структур. Так, наприклад, якщо за ядерну прийнята предикативна структура “діяч – дія” – “Хлопчик¹ читає²”, те з неї легко виводяться інші трансформи, що зберігають це основне відношення: “Читання² хлопчика¹”, “Читаючий² хлопчик¹”, “Прочитане² хлопчиком¹” і т.ін.

У загальній теорії перекладу можна виділити два напрямки, які по-різному використовують ідеї трансформаційної граматики. Перший напрямок розглядає сам процес створення тексту перекладу як перетворення одиниць і структур ІМ в одиниці і структури МП – йдеться про трансформаційно-семантичну модель перекладу [15]. Мається на увазі, що внутрішньомовні трансформації і переклад з однієї мови іншою – явища одного порядку і що переклад являє собою ряд міжмовних трансформацій.

Другий напрямок розробки трансформаційної теорії перекладу, не розглядаючи як трансформацію сам перехід від ІМ до МП, описує ряд етапів перекладацького процесу в термінах трансформації – такий підхід характерний для ситуативної теорії перекладу [15].

Ця теорія, насамперед, постулює можливість зведення всього різноманіття мовних форм ІМ і МП до якогось порівняно невеликого (принаймні, доступного для огляду) числа структур. Вважається, що між подібними структурами ІМ і МП існує повна еквівалентність. У будь-яких двох мовах існує певний набір одиниць з тим самим змістом. Саме ці одиниці є “ядерними”, і до них за певними правилами можуть зводитися всі інші одиниці мови. Оскільки між ядерними одиницями ІМ і МП існує повна еквівалентність, переклад на рівні цих структур буде зводитися до простої підстановки, заміщення ядерної структури ІМ еквівалентною їй ядерною структурою МП.

Використання трансформаційної моделі при вивченні перекладацької діяльності є дуже корисним. Розглядаючи формальні одиниці оригіналу і перекладу як взаємозалежні трансформи, трансформаційна теорія тим самим відводить важливе місце порівняльному вивченню різномовних форм, між якими можуть установлюватися відносини перекладацької еквівалентності. Подібний підхід створює теоретичну базу для опису системи перекладацьких відповідників двох конкретних мов, що становить одну з головних задач перекладознавства.

Головна мета перекладу – досягнення адекватності. Адекватний (еквівалентний) переклад – це такий переклад, що здійснюється на рівні, необхідному і достатньому для передачі незмінного плану змісту при дотриманні норм МП [44].

За визначенням О.В. Федорова, адекватність – це “вичерпна передача значеннєвого змісту оригіналу і повна функціонально-стилістична відповідність йому” [44, с.303].

Основне завдання перекладача при досягненні адекватності – уміло зробити різні перекладацькі трансформації, для того, щоб текст перекладу найточніше передавав усю інформацію, викладену в тексті оригіналу, при дотриманні відповідних норм МП.

“ Трансформація – основа більшості прийомів перекладу. Полягає в зміні формальних (лексичні чи граматичні трансформації) чи семантичних (семантичні трансформації) компонентів вихідного тексту при збереженні інформації, призначеної для передачі” [26, с. 201]. Я.І. Рецкер визначає трансформації як “прийоми логічного мислення, за допомогою яких ми розкриваємо значення іншомовного слова в контексті і знаходимо йому російський відповідник, що не збігається зі словниковим” [37, с. 38].

Наразі існує багато класифікацій перекладацьких трансформацій (далі ПТ), запропонованих різними авторами. Розгляньмо деякі з них.

Л.К. Латишев [18, с. 131–137] дає класифікацію ПТ за характером відхилення від міжмовних відповідників, у якій усі ПТ підрозділяються на:

Морфологічні – заміна однієї категоріальної форми іншою чи декількома.

Синтаксичні – зміна синтаксичної функції слів і словосполучень.

Стилістичні – зміна стилістичного забарвлення фрагмента тексту.

Семантичні – зміна не тільки форми вираження змісту, але й самого змісту, а саме, тих ознак, за допомогою яких описана ситуація.

Змішані – лексико-семантичні і синтактико-морфологічні.

У класифікації Л.С Бархударова ПТ [3, с. 190–231] розрізняються за формальними ознаками: перестановки, додавання, заміни, опущення. При цьому Л.С. Бархударов підкреслює, що подібний розподіл є значною мірою приблизним і умовним. Перестановками називаються зміни розташування мовних елементів у тексті перекладу в порівнянні з текстом оригіналу. Під замінами маються на увазі як зміни при перекладі слів, частин мови, членів речення, типів синтаксичного зв’язку, так і лексичні заміни (конкретизація, генералізація, антонімічний переклад, компенсація). Додавання інтерпретуються як використання в перекладі додаткових слів, що не мають відповідностей в оригіналі. Під опущенням мається на увазі пропуск тих чи інших слів у МП.

Я.І. Рецкер [37, с. 38] пише, що “хоча не завжди можна класифікувати кожен приклад перекладу через переплетення категорій, загалом можна виділити 7 різновидів лексичних трансформацій: диференціація значень; конкретизація значень; генералізація значень; смисловий розвиток; антонімічний переклад; цілісне перетворення; компенсація втрат у процесі переклад” [37, с. 72–84]

Л.С. Бархударов [3], Л.К. Латишев [18], Т.Р. Левицька [20], В.Н. Комісаров [15], Я.І. Рецкер [38] підрозділяють ПТ на лексичні, граматичні, стилістичні. Трансформації можуть сполучатися один з одним, приймаючи характер складних комплексних трансформацій. Наприклад, З.Д. Львівська вважає, що між різними типами трансформацій немає глухої стіни, ті самі трансформації можуть іноді являти собою спірний випадок, коли їх можна віднести до різних типів [22].

Слід відзначити ще один факт. Типи трансформацій у роботах багатьох лінгвістів подаються як способи перекладу [15; 18; 44]. У цій дипломній роботі приймається підхід, у відповідності до якого типи трансформацій і способи перекладу – тотожні явища, але виділені з різних боків перекладацького процесу. Якщо розглядати перекладацький процес із позиції роботи перекладача, то згадані явища слід кваліфікувати як способи перекладу, до яких вдається перекладач з метою адекватної передачі змісту оригіналу. У погляді на ті самі явища під кутом зору перетворень, які сталися з текстом при передачі його засобами іншої мови, їх доцільно кваліфікувати саме як трансформації. Поданий підхід здається логічним і обґрунтовується такими судженнями. Працюючи з текстом, перекладач не ставить за мету виконати ті чи інші трансформації – він обирає спосіб передачі змісту та прагматики оригіналу, який здається йому найбільш доцільним, тому дії, до яких він звертається, логічно назвати способами перекладу. Але в результаті текст перекладу являє собою структуру, не абсолютно тотожну оригіналу, а дещо трансформовану у формальному і смисловому аспектах. Саме тому, аналізуючи текст перекладу, цілком логічно назвати явища, що в ньому представлені, трансформаціями.