Пізньоантична філософія

Занепад демократичного рабовласницького полісу хроно­логічно збігається з добою так званого еллінізму (IV ст. до н.е. — V ст. н.е.). Значною мірою це було пов'язано з великими політич­ними змінами, які настали внаслідок завоювань Олександра Ма­кедонського, який прилучив до грецької цивілізації Єгипет, увесь близький Схід і навіть Західну Індію. Виникнення імперії зумо­вило зміну становища людини в світі, суспільстві, у взаєминах між людьми. Загальне (політичні справи, установи, закони) відчу­жується від особи, не залежить від неї, і вона втрачає інтерес до всього державного.

На передній план у філософії виступають морально-етичні проблеми, суб'єктивна тематика, зокрема проблеми щастя і сенсу життя. Пізня антична філософія постала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою, все більше скеровувалася у напрямку життєвих втіх. Відхід від політичного і громадського життя роз­глядався як важлива передумова досягнення справжнього щастя. Зазначений поворот простежується у всіх провідних напрямах елліністичної філософії — стоїцизмі, епікуреїзмі та скептицизмі.

Найпоширенішою філософською течією в елліністичний період був " стоїцизм", засновник Зенон (333-262 до н.е.). Стоїки, як і Геракліт вважали, що всі люди є часткою світового розуму, або "логосу". Кожна людина — це світ у мініатюрі, «мікрокосмос», який є відображенням «макрокосмосу». Звідси ідея існування загального права, або так званого «природного права», яке сто­сується всіх людей, навіть рабів. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи, яка в подальшому була сприйнята християнством. Однак, життя свідчило про те, що суспільні відносини нависають над людиною як фатум, фатальність, які виявилися значно сильнішими за людину. Звідси вимога стоїків спрямована на збереження особистісної безпеки, але не через активну діяльність, а певний інтелектуальний настрій, тобто орієнтація на індивідуалізм і внутрішню замкнутість — апатію (відсутність переживань).

Епікуреїзм (IV ст. до н.е. — II ст. н.е.), засновник Епікур (341н 270 до н.е.) у своїй філософії відродив всі положення атомістичного вчення Демократа. Однак порівняно з Демокритом, у якого атоми рухаються в порожнечі виключно під дією необхідності, Епікур: вводить ідею спонтанного руху як відхилення від прямолінійного, самочинного відхилення від лінії необхідності. Останнє трак­тується Епікуром як мінімум свободи, можливість свободи і в лю­дині, як подолання фаталістичного розуміння законів природи. Звертаючи головну увагу не на об'єкт, як це було у Демокрита, а суб'єкт, Епікур ідею самочинного відхилення атома від лінії не­обхідності вбачав в основному правилі мудрого життя — у відхи­ленні від незадоволення. Хто хоче зберегти спокій душі, має відійти від громадського життя і жити усамітнено. «Живи прихованно» - такою була порада Епікура.

Не заперечуючи чуттєві насолоди, Епікур звертав увагу на можливість побічної дії, тобто пропагував міру в насолодах.

Скептицизм (виник у IV — III ст. до н.е.), засновник Піррон (бл. 365-275 до н.е.), постає як теоретично обґрунтоване обмежен­ня абсолютизації тих чи інших моментів людської діяльності та пізнання. Піррон виходив з того, що будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе, оскільки, коли все тече і змінюється, то ні про що загалом сказати нічого неможливо. На­ше відношення до світу має випливати з того, що у ньому все відносне, а тому треба утримуватися від будь-яких категоричних тверджень про нього. Це утримання зумовлює байдужість, незворушливість (атараксію) щодо світу, той спокій у якому скепти­цизм вбачає вищу мету доступного філософу щастя.

Секст-Емпірик системати­зував попередні аргументи на користь утримання від суджень з метою дістати душевну рівновагу та блаженство, досягнення яких і виступає метою філософії. Таким чином основу скепсису становить не сумнів, а незворушність духу.

Прагнення пізньоантичної філософії віднайти нетрадиційні шляхи в розумінні людини та її мислення знайшло своє певне продовження у філософії неоплатонізму (III — VI ст.), яка поши­рилася у Римській імперії. Ця течія виникла на основі теорії ідей Платона, вчення якого було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Найвідомішими представниками неоплатонізму бу­ли Плотін (бл. 205 - бл.270), Порфирій (232/233 - бл.304), Ямвліх (бл.245-330), Прокл (412-485). Неоплатонізм поєднує східні вчення з грецькою філософією. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність і навіть надбуттєвість першоначала всього сущого та про містичний екстаз як спосіб приближення до цього першоначала.

Неоплатонізм - це своєрідний перехідний період від раціоналістичної в цілому філософії античності до містико-ірраціоналістичної думки епохи середньовіччя, де відбулася християнська інтерпретація неоплатонічних тем.

Отже, основні риси античної філософії. По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду.

По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою.

По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика.

По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі.

По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).

Термінологічний словник:

Веди - збірник священних пісень та жертовних формул, торжественних гімнів та магічних заклинань, які викороистовувалися при жертвоприношенні. Всього таки вед чотири – Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа.

Брахман – вища абсолютна реальність, абстрактна вища сила. Яка інколи втілює частину своїх реалій у вигляді явищ.

Атман – одне з головних понять релігійно-міфологічної системи індуїзму. У ведичній літературі (Упанішадах) означає суб’єктивну психологічну

Ахімса – релігійно-етичний принцип (обов’язок) – не заподіяння зла живим істотам, характерне для індуїзму, буддизму та джайнізму.

Пуруша – вище духовне начало, вища душа, частиною якої є душа індивіда

Дхарма – багатозначний термін. Який позначає будді йську доктрину, буддійський закон та першопочатки Всесвіту.

Карма – (від санскрит. –«дія». «обов’язок», «діяльність»). У релігійно-філософських системах Стародавньої Індії – певна визначеність наперед людського життя (долі), мета якої – провести людину через випробування, щоб вона шляхом самовдосконалення досягла найвищої мети морального розвитку – мокші.

Нірвана – (від санскрит. –«згасання») – центральне поняття релігійної філософії буддизму та джайнізму, означає повне звільнення людської душі від безперервного потоку перевтілень, страждань (Санжари) та злиття з духовною першоосновою світу.

У-вей – (кит. «не діяння») – поняття релігійно-філософської системи даосизму, яке означає відсутність цілеспрямованої діяльності, що не співвідноситься з процесом природного світопорядку, у вузькому сенсі – уникнення будь-якої діяльності, що заважає досягненю Дао.

Небо – верховне божество та вище оліцетворіння розуму, цілесообразності, справедливості та доброчинності. Претендуючи на родство з Небом, китайські правителі стали називати країну Піднебесною, а себе синами Неба. Для них ототожнення себе з Небом означало прийняття на себе відповідності за весь світ.

Концепція Інь-ян – поділ всього сущого на два начала, жіноче та чоловіче. Чоловіче начало ян асоціювалося з сонцем і усним світлим, ярким, сильним. Жіноче начало інь було пов’язано з луною, з усним темним та холодним. Обидва цих начала тісно взаємопов’язані та гармонічно взаємодіють.

Дао (шлях) – загальний Закон і Абсолют. Дао панує усюди і усьому. Завжди і безмежно. Його ні хто не створив, але все відбувається від нього. Постійне і невичерпне воно дає початок і форму усьому сущому. Дао проявляється через свою еманацію – «де».

Космоцентризм - (від давньогрец. «космос» - порядок, краса, влаштування) – розуміння Всесвіту як розумного та закономірно впорядкованого.…

Стоїцизм – напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від благ і радощів життя.

Скептицизм - (від грец. – той, що розглядає, досліджує) – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здійснення ідеалів та ін.; давньогрецька філософська школа ІУ –ІІІ ст. до н.е., яка сповідувала ці ідеї.

Питання для самостійного вивчення теми:

1.Яке місце філософії в духовній культурі суспільства?

2.Чому вивчення філософії необхідне фахівцю будь-якої галузі?

Теми рефератів, повідомлень та докладів:

1. Основні принципи періодизації історико-філософського процесу.

2. Культ сім’ї та клану в Стародавньому Китаї.

3. Лао-Цзи та його твір «Даодецзин».

4. Стародавня давньоіндійська літературна пам’ятка «Веди».

5. Буддійська етика.

6. Енциклопедичний характер систематизованих філософських уявлень античних філософів.

7. Вчення про мікро- та макрокосмос в античності.

8. Діалог та народження філософської традиції.

Питання для контролю та самоконтролю:

1. Що є основою визначення історичних етапів розвитку філософії?

2. Назвіть, що сприяло зародженню філософських думок?

3. У чому визначна особливість філософських ідей Стародавнього Сходу?

4. Назвіть школи староіндійської філософії. За якими ознаками вони поділяються?

5. У чому полягає відмінність давньоіндійської філософії від релігійних систем Стародавньої Індії?

6. Які філософські течії притаманні давньокитайській філософії?

7. Що таке Дао? До якої філософсько-релігійної системи відноситься?

6. У чому визначна особливість античної філософії?

7. Які етапи виділяють в розвитку античної філософії?

8. Хто такі “досократаки” та в чому полягають особливості їх філософствування?

9. Хто такі софісти?
10. Які аспекти вчення Платона зумовили його значення для світової філософії?
11. У чому головна відмінність філософії Аристотеля від філософії Платона?
12. У чому сутність епікуреїзму?
13. У чому сутність стоїцизму?

Проблемні питання та питання для дискусій та міркувань:

1. В чому відмінність давньокитайської філософії від індійської?

2. В чому Ви бачите відмінності даосизму та конфуціанства?

3. Що казали даоські мудреці про досягнення безсмерття?

4. Які ідеї філософії стародавньої Індії і Китаю, на вашу думку, найбільш актуальні в наші дні? Як Ви думаєте, чому?

5. Чим пояснюється тісний зв’язок природознавчих та філософських знань в античний період?

6. Обґрунтуйте тлумачення, що філософська позиція була вихідним пунктом розвитку науки.

7. Аристотель писав: «Перша філософія має своїм предметом пізнання причини справжнього, оскільки воно справжнє». У чому, згідно з Аристотелем, полягає відмінність філософії від інших наук?

8. В чому полягала сутність полеміки Сократа із софістами?

9. Які особливості притаманні етнічним поглядам Епікура.? Чим вони відрізнялися від позиції викривленого епікуриїзму?

10.В чому сутність раціональної етики Епікура та які її вимоги до людини та її сучасне значення.

11. Що поєднує філософські школи еллінізму?

12. Які особливості філософських проблем епохи античності?

13. Спираючись на вчення Сенеки, Епіктета, Епікура, Тита Лукреція Кара, розкрийте питання пошуків свободи і щастя людини в античній філософії.

Тестові завдання:

1. Як Ви думаєте, якому з античних філософів належить афоризм: «Платон мені друг, але істина – більший»? [варіанти: а) Сократу; б) Парменіду; в) Аристотелю; г) Фалесу; д) Демокриту]. Який смисл цього афоризму?

2. Кому з філософів античності належить афористичний вислів: «Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують»?

3. Хто з давньогрецьких філософів вважав, що першопочатком світу є повітря?

а) Анаксімандр;

б) Геракліт;

в) Анаксімен.

4. Що, за Демокритом, лежить в основі буття?

а) вода;

б) айперон;

в) атоми.

5. Хто з наступних філософіви вважав першопочатком воду?

а) Анаксимен;

б) Фалес;

в) Левкіп.

6. згідно з ученням Демокрита:

а) атоми – невидимі неподільні частинки, нескінченні за кількістю;

б) атоми – подільні, невидимі частинки всесвіту, нескінченні за кількістю;

в) атоми не є мінімальними першотілами, проте вони складають різноманітні речі.

7. Яке з висловлювань про ідеї належить Платону?

а) «Кожна з ідей існує …Речі отримують свої імена завдяки приналежності до них»;

б) «Ідеї в такій формі, як це дехто стверджує, не існують. Як можуть ідеї, будучи сутністю речей, існувати незалежно від них?».

8. Аристотель твердив:

а) кожна річ має чотири причини виникнення;

б) ідея речі – єдина причина речі;

в) речі виникають із атомів за необхідністю.

Література: основна [5; 12; 22; 25; 26; 29; 30; 32-34]

додаткова [1, 2, 3, 40, 41, 43]