Давньоіндійська філософія

Зародки індійської філософської думки сягають гли­бокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Світоглядом ста­роіндійського суспільства була міфологія. Вона викладе­на у Ведах — збірнику міфів, гімнів, заклинань. До складу Вед входили саліхіти — чотири збірники, в яких віршова­ні гімни перемежаються прозою. Веди («відати», «знати») освячували кастовий характер староіндійського суспіль­ства. Вони проголошували панування касти жерців, яких називали брахманами. Від цього ведичну міфологію на­зивали брахманізм. Серед пам'яток індійської літератури особливу увагу привертають тексти під назвою «Упанішади». Це різні трактати релігійно-філософського характеру. Які ж фі­лософські ідеї містять Упанішади? А це: думки про виникнення світу; концепції про бачення життєвої долі людини, пере­творення душі; ідеї про умови реалізації людської свободи; процес пізнання світу та ін.

Отже, в основних творах Давньої Індії мова йде про осмислення долі, становища людини, про пошук шляхів звільнення людини від блукань душі і досягнення стану повного блаженства — «мокші».

В індійській філософії існувало два типи філософських шкіл: класична, ортодоксальна (астіка) і неортодоксальна, некласична (настіка). Авторитет Вед визнавали орто­доксальні школи. До ортодоксаль­них шкіл належали: йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика.

Усі школи проголошують основою світу Брахмана, Бога, духовну субстанцію.

Неортодоксальні, некласичні філософські школи – бхаватизм, аджівіка, буддизм, джайнізм і локаята (чарвака) - не визнавали святості Вед, хоча деякі ідеї брали до своїх вчень.

Отже, особливості індійських релігій - їх інтровертність, акцент на індивідуальний пошук, на прагнення та можливості особистості знайти свій шлях до мети, спасіння та звільнення для себе. Ортодоксальні філософські доктрини стародавньої Індії були тісно пов’язані з соціальною кастовою системою. Буддизм став релігією та філософією нового типу, яка подолала умовності кастової нерівності, але нарешті була витіснена за межі Індії та отримала розповсюдження в Південно-Східній та Центральної Азії та на Дальньому Сході, став світовою релігією.

Після розгляду теми, студенти повинні зрозуміти, що філософські системи стародавньої Індії, якщо порівнювати їх з іншими, сучасними їм системами, в ряді аспектів, особливо в плані онтогенезу, тобто єдність макро- та мікросвіту, природи і людини є більш глибшими і філософські насиченими. Кінцевою ціллю духовного пошуку філософів Стародавньої Індії є звільнення від тягот життя, спасіння у великій пустоті та вічному небутті, що стоїть поза феноменальним світом. Треба підкреслити основні особливості давньоіндійської філософії:

- своєрідне ставлення до Вед;

- споглядальний характер;

- виникнення логіки;

- соціальна філософія будується на принципах етики, страждань і щастя.

3. Філософія Стародавнього Китаю.

Виникнення і становлення стародавньої Китайської філософії припадає на VIII ст. до н.е. Саме в цей період сформувалися такі основні школи: даосизм, конфуціанст­во, легізм, моїзм, натурфілософія. Формувалася філософія Китаю в лоні міфології.

Духовним каноном було «П'ятикнижжя». Саме в ньо­му в міфологічній формі закладено основи давньокитайсь­кого світобачення. До «П'ятикнижжя» входили:

— Ші-цзінь (книга пісень);

— І-цзінь (книга змін);

— Чунь-цю (книга літописів);

— Шу-цзінь (книга історії);

— Лі-шу (книга ритуалів).

Проблеми, які піднімаються в цих книгах: єдність і різноманітність речей, дія протилежних сил в єдиній суб­станції, природна закономірність, природність людської душі і свідомості.

Згідно з філософією давнього Китаю все у світі — це результат взаємодії двох протилежних початків буття — Інь і Янь.

Інь — жіночий початок буття (темний, пасивний, во­логий);

Янь — чоловічий (світлий, активний, сухий).

Від взаємодії цих двох початків виникають такі стихії: вода; вогонь; земля; дерево; метал.

Порівнюючи давньоіндійську і китайську філософії, треба підкреслити більшу деталізацію, стрункість і заглибленні в суперечливе парадоксальне мислення.

Треба виділити такі філософські школи Стародавнього Китаю;

— Даосизм;

— Конфуціанство;

— Моїсти;

— Легісти (Фа-цзя);

— Школа «імен».

Важливу філософську школу в Китаї організував Лао-Цзи. Головною проблемою було питання про ідеї світобудови. Людина, її діяльність виводяться з космічних законів. Вихідне поняття цієї школи — «дао», це одночасної шлях, яким ідуть усі явища, речі, це першооснова і першоджерело. Є ще категорія «де» — конкретний шлях окремої речі або групи речей. Категорії «Дао» і «Де» дозволили розглянути проблему єдності, сутності і якості та їх відношення.

Категорія «Дао» — це єдиний і універсальний початок буття. Вона тлумачиться як закон світобудови, як доля людини, як закон правильного мислення.

Лао-цзи висловлював свої думки відносно розвитку держави, вважав, що невеликі держави з нечисленним населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям.

Видатний філософ Китаю Конфуцій жив у VI ст. до н.е. Він заснував школу конфуціанства. У школі була зосереджена увага на соціально-етичних проблемах. Вирішальну роль у житті людини відіграє закон Неба, згідно з ним треба будувати свою поведінку. Зможе це робити людина — вона шляхетна.

Якщо людина не має внутрішніх переконань, діє піді впливом юрби, дбає лише про зиск — це низька людина.

Конфуцій будував свою етику на принципах стародавньої релігійної моралі — людяність, справедливість, обов'язок, ритуальність, знання, довіра. В його філософії відображається тенденція добропорядності, доброчесності.

«Людино­, чого не бажаєш собі, того не роби й іншому», багато уваги Конфуцій приділив проблемам суспільного розвитку держави. Умова щасливого життя у державі - дотримання принципу «виправлення імен». Правитель завжди буде правителем, слуга — слугою, батько - батьком, син — сином. Вчення Конфуція з часом було канонізоване і сьогодні є актуальним та має багато прихильників.

Важливу роль в розвитку філософії Китаю мала школа Ян Чжу. Вона розвивала і підтримувала вчення Лао-Цзи, виступала проти конфуціанства. Людина повинна керуватися законами природи.

Проти конфуціанства виступала школа Фа-цзя, заснов­ником якої був Сюн-Цзи. Філософи цієї школи заперечу­вали існування надприродного світу, священності неба. Доля людей залежить не від неба, а від них самих, від правильного знання і використання законів природи.

Філософські школи Давнього Китаю піднімали ціннісно значущі, гуманістичні проблеми. Вони були тісно пов'язані з проблемами життєвої мудрості, моралі, з пі­знанням природи і суспільства.

Отже, якщо Індія – царина релігій, а релігійне мислення жителів Індії насичено метафізичними спекуляціями, то Китай представляє цивілізацію іншого типу. Соціальна етика та адміністративна практика тут завжди відігравала більшу роль, ніж містичні абстракції. Великими пророками вважалися ті, хто вчив жити достойно та в у відповідності з прийнятою нормою, жити заради життя, а не заради блаженства на тому світі. Етично детермінований раціоналізм був домінантою, яка визначала норми соціально-сімейного життя китайців.