Класичний період античної філософії

Звернення до людини як предмета філософствування виразно виявляється у софістів - професійних учителів загальної освіти, зокрема філософії, котрі виробили новий своєрідний тип філософського світогляду. Відбувається поворот інтересу філософів від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Приділяючи головну увагу аналізу пізнав вальних та оцінювальних здібностей людини, софісти виходили з ідей релятивізму — вчення про те, що все у світі відносне, що може бути будь-якого об'єктивного правдивого змісту в людських знаннях.

За софістами, істина у кожного своя і повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Згідно з софістом Протагором «Людина є міра всіх речей: для існуючих — що вони існують та неіснуючих — що вони не існують». Перенос орієнтації філософських інтересів на людину свідчив про те, що софісти почали свідомо вирізняти з-поміж різноманітних відношень світу суб'єкт-об'єктне відношення, поза яким формування предмету філософії неможливо. Уміння софістів говорити і переконувати довести тезу, а потім не менш успішно і антитезу, вміння заплутати суперника в дискусії призвели до негативної оцінки діяльності софістів та їх методу — софістики.

Спробу подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів, їхній принцип «все є відносним», відновити віру до загальних цінностей зробили Сократ (бл. 469-399 до н.е.) та Платон (428/427 347 до н.е.). Надзвичайний вплив цих мислителів на античну світову філософію значною мірою зумовлений тим, що саме вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — всезагальні ідеї.

На відміну від софістів Сократ намагався довести, що існують абсолютні норми людської поведінки і вони є загальноприйнятими. Звернувши увагу на поняття, зробивши їх предметом дослідження, Сократ вважав, що фундаментом знання є людська розум. Несхитна віра філософа в останній дає підстави назвати його раціоналістом. Саме через розум Сократ обґрунтовував моральні цінності, їхню вічність і незмінність.

Філософське вчення Сократа народжувалося під двома новими девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого: знаю». Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі ("пізнай себе"), оскільки безсмертна душа людини, пройшовши повне коло космічних перевтілень, потенційно знає усе. Відмовившись е створення картини світу, Сократ повернув напрям філософського дослідження від світу, природи до людини. Греки першими — лиці Сократа — закликали людину "пізнати саму себе", і це б заклик не одним лише грекам, але і всім іншим, власне людські яке на той час було достатньо зрілим, для того, щоб приступити, звершення цього історичного самопізнавального акту. Пізнати світ людини можна тільки пізнавши душу людини та її основні справи, і в цьому, на думку Сократа, основне завдання філософ

Досліджуючи природу загальних понять виключно у сфері моралі, Сократ не міг відповісти на питання про те, де знаходяться ті загальні поняття та ідеї, які визначають поведінку, діяльності людини. Відповідь на це питання дав Платон, розвиток думки яка глибоко вплинула на подальшій європейській філософії. Основний зміст учення Платона склала теорія ідей, на якій будувалася не тільки система категорій, а й його онтологія, космологія, гносеологія.

За Платоном, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого, оскільки чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Отже вічне і незмінне не є фізичною праматерією? Вічними і незмінними є уявні або ж абстрактні зразки, за яким створені всі феномени природи. Ці зразки або безтілесні праобрази Платон називав ідеями. Вони не залежать від умов простору і часу і є вічними і незмінними. Щодо чуттєвих речей ідеї є водночас і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Таким чином, Платон вважав, що поза чуттєвим світом повинна існувати окрема власна дійсність, яку він назвав світом ідей, де є вічні і незмінні зразки усіх феноменів, з якими ми стикаємося в природі.

Пригадати те, що душа бачила в світі ідей допомагає діалек­тика, з допомогою якої відбувається пізнання істинно сутнього. Отже, якщо про речі, які ми сприйняли відчуттями, маємо лише непевні уявлення, то те, що ми збагнули розумом, належить до точного знання. Відкривши світ умоглядного (теоретичного) ба­чення реальності, Платон багато зробив для розуміння природи пізнання. Саме розум має бути вирішальним і у створенні та керу­ванні доброї держави.

Нові принципи витлумачення світу запропонував учень Платона Аристотель (384-322 до н.е.), який не тільки відкрив нові предметні галузі пізнання, а й започаткував логіку, розробив логічні засоби аргументації, ствердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення. Він був великим систематизато­ром, котрий заклав і упорядкував науки. Якщо Платон послугову­вався тільки розумом, то Аристотель ще й відчуттями. Майже за усією його творчістю стоять безпосередні природничі досліджен­ня. Керуючись довірою до чуттєвого досвіду, до сфери індивіду­ального й одиничного буття, Аристотель піддає критиці теорію ідей Платона, його онтологію, космологію, вчення про людину.

На думку Аристотеля, Платон перевернув усе з ніг на голову. Передовсім йдеться про окреме від реальних речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. За Аристотелем, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тільки одиничне буття може бути субстанцією.

Загальне існує в окремих чуттєвих речах, завдяки яким це загальне може бути пізнане. Отже, сутність речі не може перебувати поза самою річчю. Проголосивши, що ідея та річ — це не те ж саме тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передовсім не єдине, а загальне в різних речах, Аристотель стверджував, що пізнання слід спрямувати на вивчені внутрішньої будови речей та їх причин і дій.

За Аристотелем, дійсність складається з розмаїтих окремі предметів, котрі становлять єдність форми та матерії. Матерія матеріалом, з якого створені предмети, а форми — його конкретні властивість. В матерії завжди закладена можливість осягнуті певні конкретні форми. Можна сказати, що матерія прагне реалізувати закладену в ній можливість. Згідно з Аристотелем, кожна зміна в природі є перетворенням можливості в дійсність. Форма предмета свідчить про його можливості і про обмеженість цих можливостей. Таким чином, причиною існування речі "оформленої матерії" є форма.