Місце офіційно-ділового мовлення в системі стилів

Українська мова виконує широкий обсяг функцій, вживається у різних сферах суспільного життя і задовольняє широкий спектр мисленнєвих, комунікативних, інформативних, естетичних та інших потреб людини, що призводить до її стильової диференціації.

Функціональний стиль – такий варіант або вид мовлення, що покликаний втілювати одну з багатьох функцій мови, використовуючи для цього властиві тільки йому лексичні, морфологічні, синтаксичні, орфоепічні, акцентуаційні й інші мовні засоби, як цього вимагає конкретна сфера побутування, зміст повідомлення та мета висловлення.

Подекуди поряд із функціональним стилем виокремлюють співнаявне з ним поняття функціонально-стильової сфери, яким окреслюється сукупність певною мірою близьких соціальних завдань, для виконання кожного з яких використовуються засоби спеціалізованого функціонального стилю. Отже, у межах функціонально-стильової сфери об’єднуються кілька стилів, при цьому важливою підставою такого об’єднання виступає насамперед форма мовлення – усна чи писемна.

Класифікація функціональних стилів становить відкриту проблему, оскільки може ґрунтуватися на різних засадах і сягати різної глибини аналізу мовних явищ. Перешкоджає виробленню єдиної типології також наявність у складі кожного зі стилів певних загальномовних елементів, конструкцій, які, власне, складають левову його частку. Отже, функціональні стилі не характеризуються відірваністю, відокремленістю один від одного, а співіснують як складові однієї системи, зберігаючи за собою специфічні стилістичні ознаки.

Все це дозволяє виділити в сучасній українській літературній мові дві історично сформовані функціонально-стильові сфери – книжне мовлення й розмовне мовлення. У межах розмовного мовлення (його ще називають усним різновидом літературної мови) розрізняються такі функціональні стилі:

1. Побутовий.

2. Світський.

3. Ораторський,

4. Усна народна творчість.

У сфері книжного мовлення (або писемного різновиду літературної мови) виділяються такі функціональні стилі:

1. Художній (або художньої літератури).

2. Науковий.

3. Публіцистичний.

4. Офіційно-діловий.

5. Конфесійний.

6. Епістолярний.

Сучасний стан розвитку стилістичного різноманіття української літературної мови характеризується відкритістю функціонально-стильових сфер і взаємопроникненню стилів. Наприклад, основною сферою побутування офіційно-ділового стилю є книжне мовлення (тексти документів), але вагому його частку складає також усна форма мовлення (ведення переговорів, телефонна розмова, виробнича нарада тощо). Це ж стосується публіцистичного стилю, який обслуговує, з одного боку, мовлення газет і журналів, а з іншого – мовлення телевізійних інформаційних програм.

Сфера розмовного мовлення

Побутовий стиль серед інших функціональних різновидів літературної мови є найдавнішим і найуживанішим, що пояснюється виконанням ним однієї з найголовніших функцій мови – комунікативної. Освоєння мови дітьми й вивчення носіями інших мов починається саме з оволодіння побутовим стилем. Для цього є вагомі підстави:

Загальновживана лексика – це слова, які використовуються у побутовому спілкуванні й чисельність яких не перевищує кількох тисяч, за статистичними підрахунками покриває до 75% текстів будь-яких стилів. Вживаються просторічні слова, жаргонізми, діалектизми, іноді ненормативна (субстандартна) лексика. Часто зустрічаються засоби оцінно-експресивного забарвлення мовлення. Для створення інтимності вживаються особові займенники.

Для розмовного стилю характерні прості синтаксичні конструкції. У побутовому стилі використовуються короткі діалогічні конструкції, часто вживаними є питальні, спонукальні, окличні речення, еліптичні й неповні речення, звертання, вставні слова, повтори, приєднувальні конструкції. Їх інтонаційне забарвлення різноманітне. Ситуація побутового спілкування передбачає невимушеність спілкування, тому воно характеризується використанням емфатичного і фразового наголосу, пауз, зміною темпу мовлення, ритму.

Широкі можливісті використання міміки, жестів, які увиразнюють спілкування. Іноді зміст повідомлення стає зрозумілим тільки за умови присутності слухача у ситуації цього повідомлення. Сфера використання побутового стилю надзвичайно широка, охоплює практично усі сфери життя й не залежить від вікової, соціальної, професійної та іншої диференціації носіїв мови.

Світський стиль близький до побутового, але його стильові ознаки відрізняються від розмовно-побутового. Це пояснюється тим, що він має дещо інші умови використання – спілкування під час відвідин гостей, на бенкетах, неформальних ділових зустрічах тощо, коли співрозмовники намагаються підкреслити повагу один до одного, стримують почуття, виважують кожне слово, прагнучи до толерантності. Тематична спрямованість може бути довільною, але світський стиль підпорядковується насамперед мовленнєвій ситуації. Неприпустимою стає просторічна, жаргонна, фамільярна, ненормативна лексика. Обмеженим є вживання емоційно-забарвлених слів, окрім урочистих. Використовуються фразеологізми національної мови й запозичені з класичних мов крилаті вислови, наукова й суспільно-політична термінологія. Синтаксис у міру ускладнений через бажання висловити думку в урочистій формі. Використовуються особові займенники ввічливості, вишукані звернення. Переважає діалогічна форма мовлення. Жестикуляція обмежена, міміка стримана.

Ораторський стиль є найбільш піднесеним у сфері розмовного мовлення, що зумовлюється особливою його функцією – потребою вплинути на слухача, спонукати його мислити чи діяти так, як цього хоче оратор. З метою впливу вживаються особливі мовностилістичні засоби:

1) використовується загальновживана лексика, фразеологізми і крилаті вислови, народні приказки і прислів’я, але водночас слід уникати шаблонних виразів, які не збуджують, а гальмують увагу слухача;

2) вживаються речення різноманітної синтаксичної будови, ускладнені рівно настільки, щоб слухач не втратив логічного зв’язку між частинами, ставляться риторичні запитання;

3) інтонаційне забарвлення багате, невимушене, щире, темп мовлення змінюється відповідно до теми висловлення, правильно розставляються логічні наголоси;

4) активна жестикуляція й міміка сприяють кращому впливу на слухачів.

Ораторський стиль найповніше функціонує у сфері політичного життя, лунає з трибуни Верховної Ради, звучить на мітингах, зборах. Використовується також у дебатах, диспутах, дискусіях, доповідях, лекціях тощо.

Стиль усної народної творчості об’єднує різні фольклорні жанри – поетичні і прозові, – у яких повною мірою відображене художнє і фразеологічне багатство української мови. До визначальних ознак стилю зараховують:

1) використання загальновживаної лексики, доповненої словами із зменшувально-пестливими суфіксами;

2)багатство зображально-виражальних художніх засобів (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербола);

3) різноманітність синтаксичних конструкцій, використання синтаксичного паралелізму, однорідних членів речення, повторів, звеличання, апостроф (звертання до відсутніх осіб, тварин і рослин, явищ природи);

4) стрункість ритмомелодійної будови речень, багатство інтонацій.

Сфера книжного мовлення

Художній стиль має кілька рівноцінних назв (художньої літератури, художньо-белетристичний), які позначають однорідне з погляду організації і функції поєднання різних мовностилістичних засобів. Художній стиль відрізняється від інших тим, що може включати у себе елементи усіх стилів української літературної мови, аби досягти виконання її естетичної функції. У художньому стилі здійснюється образне змалювання дійсності з використанням усього лексичного багатства мови й повного арсеналу її зображально-виражальних засобів. Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність стилю; жанри поділяються за принципом зображення дійсності на епічні (роман, повість тощо), ліричні (пісня, гімн, епіталама, елегія, ідилія, мадригал, послання та ін.) й драматичні (комедія, трагедія і под.). Крім того, у межах стилю гармонійно поєднуються різні форми мовлення – прозове й віршоване, – кожна з яких відрізняється своєрідною організацією мовного матеріалу з метою естетичного впливу на читача. Художній стиль характеризується наступними особливостями: використовуються слова різних стилістичних шарів (загальновживані, розмовні, книжні і діалектизми, жаргонізми і терміни, фразеологія власне українська й запозичена) залежно від мети висловлення й аспекту зображення дійсності. Активізується синонімічний та антонімічний фонд мови. Вживаються засоби художньої образності, а саме: метафора, метонімія, порівняння, епітет, гіпербола, алегорія й інші, експресивна й емоційно-оцінна лексика. Використовуються речення усіх типів складності: поряд із повними розповідними функціонують неповні, окличні, питальні речення. Важливою є нешаблонність конструкцій. Панує різноманітність інтонаційних відтінків, ритміко-мелодійних варіацій, які покликані відтворювати невимушеність живого спілкування. 3 розмовних форм мовлення використовуються і монолог, і діалог, і полілог. Отже, художній стиль виконує кілька важливих функцій: естетичну, інформативну (зображальну), функцію впливу.

Науковий стиль обслуговує усі сфери професійно-наукового життя суспільства й виконує насамперед інформативну функцію. Він значною мірою більш унормований, ніж, наприклад, художній, адже тут на першому плані стоїть точність, логічність, вмотивованість повідомлення, яке повинно донести до слухача конкретну інформацію, не викрививши її непотрібною образністю чи емоційністю. Текст наукового стилю підпорядкований впливу на свідомість, розум читача, а не на його почуття. Провідним є прагнення до максимальної об'єктивності. У зв'язку з цим науковий стиль має такі риси:

1) широко використовуються терміни, абстрактна лексика, наукова фразеологія; наскрізними постають однозначність слів, недопустимість різного тлумачення, що має на меті забезпечити стовідсоткову зрозумілість інформації;

2) переважають складні розповідні речення, насамперед складнопідрядні з причиновими й наслідковими відношеннями, які дозволяють висловити складну думку з дотриманням її послідовності;

3) текстам наукового стилю притаманна чітка внутрішня структура, послідовний поділ на розділи, параграфи, що полегшує його сприймання, а також пошук у ньому певної інформації;

4) характерним постає використання спеціальної наукової символіки, умовних скорочень, формул, таблиць, списків, а також інформації, поданої у графічному вигляді: карт, схем, графіків;

5) тексти зберігають міх собою зв'язок: наводяться цитати інших авторів, посилання з чіткою адресацією – вказівкою назви джерела, автора, місця видання й навіть цитованої сторінки.

У межах наукового стилю виділяється кілька підстилів, а саме:

Власне науковий. Використовується у монографіях, статтях, де подана інформація стосується науковців конкретної галузі. Інколи у межах цього підстилю виділяють науково-технічні праці (характерним є широке вживання символічних і графічних систем, діаграм, таблиць, схем) і науково-гуманітарні (вирізняються наявністю авторської оцінки).

Науково-навчальний. Функціонує у навчальних посібниках, підручниках, довідниках, призначених для шкіл, вузів тощо. Характеризується наявністю визначень, правил, розгорнутих пояснень, малюнків і схем, а також системою вправ і завдань.

Науково-популярний. Вживається з метою поширення певної наукової інформації серед широкого загалу фахово не підготовлених читачів. Побутує у журналах, довідковій літературі, не перенасичений складною термінологією.

Науково-публіцистичний. Наукова інформація подається за допомогою засобів публіцистичного стилю.

Виробничо-технічний. Цей підстиль функціонує, забезпечуючи потреби різних виробничих і господарських сфер.

Публіцистичний стиль поєднує риси наукового і художнього стилів. Його призначення – обслуговувати мовні запити насамперед засобів масової інформації. Сама назва вказує на те, що стиль існує для спілкування з публікою: цілою громадою або певними соціальними групами. Головне завдання публіцистичного стилю – не тільки інформувати слухачів (читачів) з приводу тієї чи іншої проблеми, а й формувати громадську думку, спонукуючи до активної дії. Автори текстів публіцистичного стилю зазвичай намагаються переконати читачів (або слухачів) у правильності відстоюваних поглядів або достовірності повідомлюваної інформації, щоб таким чином досягти позитивного для себе соціального чи політичного ефекту._:Характерними рисами текстів публіцистичного стилю є:

1) широко використовується суспільно-політична лексика, у разі потреби – наукова термінологія; орієнтація на розмовний стиль робить важливим вдумливе поєднання шаблонних, усталених фраз й емоційно-забарвлених слів;

2) синтаксис характеризується наявністю різних типів складних речень, а також ускладнених вставними і вставленими конструкціями, звертаннями, однорідними членами, інверсією; поширені окличні речення у функції гасел, закликів, риторичні запитання;

3) залежно від мети використовуються інтонаційні засоби, які надають тексту урочистого, гумористичного, сатиричного, іронічного або нейтрального звучання; часто спостерігається їх чергування;

4) текст однозначно висвітлює авторську позицію й оцінку, розгортається послідовно й логічно.

Публіцистичний стиль також поділяється на підстилі, серед яких варто назвати:

Інформативний обслуговує такі жанри, як інтерв’ю, репортаж, випуск студійних новин тощо, де на першому місці стоїть повідомлення важливої фактичної інформації.

Аналітичний близький до інформативного, але його прикметною ознакою є більше заглиблення в обставини події, передбачення її можливих причин та прогнозування ймовірних наслідків.

Урочисто-декларативний вживається у гаслах, побажаннях, привітаннях, насичений позитивними емоціями, загальною піднесеністю.

Агітаційний використовується в оголошеннях, рекламі, характеризується поширеністю наказових форм дієслова, спонукальних речень, які мають підштовхнути читача до певної дії.

Художньо-публіцистичний (власне публіцистичний) функціонує у таких жанрах, як фейлетон, нарис, де певне явище чи подія оцінюються автором у певному емоційному ключі, характеризується використанням образності, зображально-виражальних засобів художнього стилю.

Конфесійний стиль повернувся в українську мову, звідки був усунутий разом із секуляризацією релігійного життя з кінця 1920-х до майже кінця 1980-х років, порівняно недавно, тому його висвітлення не здобуло ще належного місця у відповідних посібниках. На часі ще й належне теоретичне осмислення, окреслення статусу конфесійного стилю в українській мові та простеження взаємодії між стилями. Цей стиль обслуговує сферу релігійних потреб суспільства. Його жанрове розмаїття включає тексти Біблії, апокрифів (перекладних творів), а також тлумачення Старого й Нового заповітів; проповіді, послання, молитви; оригінальні українські твори релігійного змісту. З мовних ознак для конфесійного стилю характерними є:

1) книжна лексика, яка включає старослов'янізми, застарілі слова, слова пасивного вжитку, найменування реалій потойбічного світу, імена Бога й інших надприродних істот,

2) використання зображально-виражальних художніх засобів (метафор, символів, порівнянь, алегорій) для створення образності;

3) непрямий порядок слів у реченні, який надає мовленню урочистості, з метою підкреслення якоїсь думку вживаються повтори слів і синтаксичних конструкцій.

З відродженням повноцінного духовного життя в Україні конфесійний стиль переживає відродження і черговий етап еволюції, зберігаючи традиційні риси, сформовані протягом X – XI ст. і надаючи їм сучасного звучання.

Офіційно-діловий стиль, як це зрозуміло із його назви, обслуговує царину ділових стосунків і спілкування на офіційному рівні. Він акумулює у собі ознаки книжної функціонально-стильової сфери більшою мірою, ніж інші стилі, бо тут на чільне місце виходить прагнення до точності, унормованості, стандартизації, що створює сприятливі умови функціонування державного апарату, виробничого процесу, ведення документації. Великий обсяг потоку документів між установами й організаціями, швидкість їх опрацювання робить неможливим вкраплення у стиль офіційно-ділового спілкування індивідуально-авторських елементів. З-поміж загальних вимог до текстів офіційно-ділового стилю насамперед слід виділити точність, конкретність і лаконічність викладу інформації, спричинену цим відсутність образності, документованість (доказовість) тверджень, чітку, внутрішньотекстову структурованість, дотримання формальних вимог оформлення документів (стандартів). З мовного погляду стилістичні ознаки офіційно-ділового стилю полягають у:

1) наявності нейтральної лексики, вжитої у прямому значенні й позбавленої емоційності, образності;

2) використанні спеціальної термінології: суспільно-політичної, професійно-виробничої, наукової, бухгалтерської, як цього вимагає ситуація вживання стилю, номенклатурних назв, канцеляризмів, складноскорочених слів, абревіатур;

3) вживанні віддієслівних іменників: вирішення, застосування, іноді з префіксом не: невиконання, недотримання, незнання;

4) застосуванні іменників, які називають людей за якоюсь ознакою, що вказує на вчинену людиною дію або певні стосунки з іншою особою: свідок, замовник, виконавець, позивач;

5) регулярній вживаності ланцюгових словосполучень, до складу яких входять іменники у формі родового відмінка, що відображають різні типи залежності між особами, предметами та явищами: керівник підрозділу логістики, надання послуг, вживання заходів протипожежної безпеки;

6) використанні стійких прикметниково-іменникових і дієслівно-іменникових словосполучень (вжити заходів, скласти подяку, чинне законодавство);

7) вживанні складних вторинних прийменників: з метою, згідно з, у зв’язку з;

8) застосуванні простих речень, ускладнених однорідними членами;

9) використанні синтаксичного паралелізму – побудови речень за однаковою структурною схемою з метою полегшення сприймання однорідної інформації;

10) вживанні аналітичних (розщеплених) присудків замість однослівних: надавати допомогу (замість допомагати), здійснювати контроль (замість контролювати);

11) регулярному застосуванні у ролі головного члена речення дієслів у формі теперішнього часу, що підкреслює позачасовість дії: дозволяється; пропонується, розглядається; у формі наказового способу – насамперед у наказах, розпорядженнях;

12) використанні конструкцій, у яких ствердження реалізується через заперечення: рада не заперечує, комісія не відхиляє;

13) збереженні прямого порядку слів у реченні.

В офіційно-діловому стилі залежно від конкретної сфери вжитку виділяють кілька підстилів.

Дипломатичний використовується у міждержавному спілкуванні, характеризується підкресленою ввічливістю, толерантністю, виробленими формами початку й кінцівки документа. Основними його жанрами є нота, комюніке, меморандум, угода, конвенція.

Юридичний (інша назва цього підстилю – власне законодавчий) представлений такими жанрами документів, як указ, закон, кодекс, устав. Це документи найвищого державного рівня, знання й виконання вимог яких є обов’язковими для всіх учасників суспільного життя. Мова законів характеризується також узагальненістю й виразністю. Тут провідним є прагнення до максимальної однозначності й точності формулювань, оскільки регулювання стосунків між юридичними та фізичними особами вимагає забезпечення їх прозорості, чіткості і зрозумілості.

Канцелярсько-діловий. Інколи зустрічається інший термін на позначення цього підстилю – адміністративно-канцелярський. У сфері його обслуговування – документи повсякденного ділового життя: заява, довідка, характеристика, доручення, автобіографія, наказ, розпорядження, акт тощо. Оскільки складання текстів канцелярсько-ділового підстилю – справа рук не тільки професіоналів (а саме фахівці формулюють закони, кодекси, ноти чи конвенції), а й пересічних громадян, то особливо значущою постає увага до форми документа, дотримання стандартизованих вимог щодо його написання.

Іноді як окремий виділяють підстиль службового листування, або промислової кореспонденції. Його основним жанром є службовий лист, до якого висуваються вимоги стислості й точності, уникання непотрібної велемовності.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення поняття «літературна мова».

2. Порівняйте поняття «загальнонаціональна мова» та «літературна мова».

3. Назвіть стилі сучасної літературної мови.

4. У чому полягають особливості формування книжного та розмовного мовлення?

5. У чому полягають відмінності офіційно-ділового стилю від інших мовних стилів?