Рівні мови. Взаємодія одиниць різних рівнів

Наука про мову поділяється на інші науки (залежно від того, які складові частини структури мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:

фонетика – наука про звукову будову мови;

семантика – наука про значення мовних одиниць;

лексикологія – наука про словниковий склад мови;

дериватологія – наука про способи творення нових слів;

морфологія – наука про будову та граматичні форми слів;

синтаксис – наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;

стилістика – наука про стилі мови та їх функціонування;

семіотика – наука про знаки та системи знаків.

Кожна з цих галузей, у свою чергу, поділяється на вужчі наукові напрями, наприклад, лексикологія має такі розділи: семасіологія, ономастика, етимологія, термінологія.

Мова як складний, багатоаспектний феномен пов’язана з такою кількістю позамовних явищ, потребами суспільства та окремої людини, що її вивчення в межах лінгвістики не може бути ні вичерпним, ні достатнім: потрібне поєднання наук із їх специфічними методами дослідження, особливо коли йдеться про явища, що викликають інтерес одночасно кількох галузей знань, так звані порубіжні, стикові зони.

У ХХ ст. навколо мовознавства сформувався ряд інтердисциплінарних наук (це дисципліни, що виникли на межі мовознавства з іншими науками):

соціолінгвістика – наука про функціонування мови в суспільстві;

психолінгвістика – наука про взаємозв’язок мови з психічною діяльністю людини;

нейролінгвістика – наука про мовлення людей з відхиленням у психіці;

етнолінгвістика – наука про національну специфіку мови;

інтерлінгвістика – наука про спілкування в багатомовному світі;

лінгвогеографія – наука про ареальне (просторове) розміщення мов та діалектів;

паралінгвістика – наука про засоби спілкування, що використовують поряд із мовними одиницями жести, міміку, неканонічну фонетику;

інженерна лінгвістика – наука про можливості та способи застосування мови для потреб науково-технічного прогресу.

Однак і цей перелік не вичерпує всіх напрямів наук, що займа­ються вивченням мови. До нього треба додати кібернетику, семіотику, теорію комунікації, теорію інформації тощо, не кажучи вже про таких давніх «соратниць» лінгвістики, як філософія, логіка, психологія, літературознавство, фольклористика, етнографія, теологія.

Мова існує у двох формах – усній і писемній. Первинним щодо виникнення, звичайно, було усне мовлення. Воно передувало появі писемного мовлення.

Люди у процесі спілкування використовують обидві форми мов­лення, які тісно взаємопов'язані між собою. Розвинене усне мовлення – основа для успішного розвитку писемного мовлення. А розвинене писемне мовлення позитивно впливає на усне мовлення.

Обидві форми мовлення тісно пов’язані з мисленням.

Але кожна з форм мовлення, за переконаннями багатьох учених, має і свої специфічні ознаки:

Таблиця 1.

Усне мовлення	Писемне мовлення
Усне слово – це слово живе, виразне, інколи спонтанне. В усному мовленні не завжди є час для добору найбільш точного слова. Сказане слово не можна виправити.	У писемному мовленні завжди попередньо обдумується кожне слово, кожна фраза. Написаний текст можна перечитати, виправити.
Усне мовлення володіє більшим арсеналом засобів передачі думок і почуттів.	У писемному мовленні ясності й виразності правильно дібраних мовних елементів сприяють характерні для даної форми мовлення додаткові засоби.

Продовження табл.1.

В усному мовленні порядок слів відіграє важливу роль (допомагає чітко побудувати речення, логічно висловити думки).	Важливу роль у писемному мовленні виконує порядок слів (уживається для логічного розвитку від відомого до нового і для чіткої побудови речення).
В усному мовленні добір засобів повинен відповідати вимогам стилю.	У писемному мовленні добір засобів повинен відповідати не тільки літературній нормі, а й вимогам стилю, до якого належить текст.
Слово в усному мовленні майже завжди супроводжується інтонацією, мімікою, жестами. Вони є засобом для усного мовлення.	Важливим засобом для написаного є розділові знаки, без яких інколи правильно зрозуміти написане просто неможливо.
В усному мовленні вживаються здебільшого неповні речення.	Характерною ознакою писемного мовлення є повні й закінчені речення, які розміщені у логічній послідовності.
В усному мовленні частіше використовуються прості речення.	У писемному мовленні більшість речень – складні. Прості ж речення, як правило, поширені й ускладнені.
Усне мовлення розраховане на слухача, що знаходиться перед очима оратора.	Писемне мовлення розраховане на читача (слухача).
Порядок слів у реченні вільний, зустрічаються повторення окремих слів, словосполучень, частин речень, неповні речення, вставні слова тощо.	Порядок слів часто прямий, повторення слів автори намагаються уникати.

Зіставлення двох форм мовлення дає підстави стверджувати, що писемне мовлення значно складніше від усного.