Формування ділового мовлення

Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови, як і інші стилі, формувався протягом тривалої еволюції. Найбільш давнім справедливо вважається побутовий розмовний стиль, на основі якого у процесі розвитку суспільства, оформлення державно-правової форми суспільних відносин і виникнення у зв'язку з цим потреби обслуговування різних сфер суспільного життя утворилися інші стилі – усні і книжні. Як свідчить матеріал документальних пам'яток Київської Русі, у той період функціонували як мінімум два книжні стилі української мови: конфесійний та офіційно-діловий. Виникнення першого пов'язується з поширенням християнства й появою канонічної (Біблія, Псалтир, Євангелія, Апостол, Апокаліпсис) та літургійної (молитовник, служебник) церковної літератури. Функцію конфесійного стилю у той період виконувала старослов'янська мова (її ще називали церковнослов'янською) з деякими вкрапленнями живого мовлення, і тільки приблизно у XV ст. відбулася «демократизація» стилю, тобто переведення його на ґрунт тогочасної власне української мови – з'явилися Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол.

Починаючи з XIV століття, разом з утворенням Великого князівства Литовського, роль офіційно-ділового стилю зростала, він продовжував розвиватися на ґрунті української мови, яка здобула статус офіційної у князівстві, у напрямку до жанрового збагачення й розширення функціональної сфери. Наприклад, грамоти XІV–XV ст. диференціювалися на документи приватного (купчі, продажні, дані, поручні, вкладні) й державного характеру (привілеї, угоди від імені князів і королів). Ускладнення державного апарату спричинило збільшення обсягів документообігу, почалося ведення земських, міських, церковних і монастирських книг, діяльність судової системи обслуговувалася жанром трибунальних актів. Розвинувся юридичний підстиль, засобами якого оформлені Литовська метрика, Коронна метрика, «Судебник» Казимира, Литовський статут (1588). В останньому визначено вимоги до оформлення таких видів документації, як опис майна, духівниця, супліка (скарга), купчий запис.

Інший підстиль офіційно-ділового спілкування – дипломатичний – набув чітко окреслених меж у XVII ст. з початком активного міждержавного листування канцелярії гетьманської України (листи Б.Хмельницького до польського сейму і короля Яна Казимира, кримського хана Іслам-Гірея III, турецького султана Ібрагіма, візира Бектеш-Аги, московського царя Олексія Михайловича, молдавських, волоських князів). Потреба обслуговування таких установ, як Генеральна військова канцелярія, Генеральний скарб, Генеральний військовий суд, Генеральна артилерія, а також ратуш і магістратів сприяла подальшому розвитку жанру грамоти й появі нових її різновидів: наказу, ордера, інструкції, універсалу тощо. Крім того, продовжувалося формування стилю у текстах гетьманських статей XVII–XVIII ст. – міжнародних договорів. Законодавчий підстиль цього періоду представлений у «Конституції» Пилипа Орлика (1710 p.).

Наступні кілька століть, аж до 1917 року, українська мова залишалася позбавленою державного й офіційного статусу у межах Російської імперії, була заборонена Валуєвським циркуляром (таку назву циркуляр здобув за прізвищем тогочасного міністра внутрішніх справ Російської імперії – П.О.Валуєва) 1863 р. й Емським указом (указ підписав імператор в м. Бад-Емс, Німеччина) 1876 р. Безумовно, це негативно позначилося на розвитку книжних стилів, в тому числі й офіційно-ділового.

Його відродження припало на початок вже XX століття і пов'язане з утворенням УНР, початком законотворчої діяльності Центральної Ради й функціонуванням новостворених державних установ. Офіційно-діловий стиль цього періоду помітно змінився, що пояснюється попереднім виникненням (кін. XVIII – поч. XIX ст.) і вже тривалим розвитком нової української літературної мови, яка лягла в його основу. Найбільш історично значущими документами цієї доби є Декларація Генерального Секретаріату Центральної Ради, чотири Універсали Центральної Ради, Акт Злуки УНР і ЗУНР та ін.

Подальший розвиток офіційно-ділового стилю української літературної мови відбувався вже у межах іншої держави: він обслуговував діяльність державного апарату Української Радянської Соціалістичної Республіки, що перебувала у складі Радянського Союзу з 30 грудня 1922 року до 24 серпня 1991 року. Протягом цього періоду стиль ділового й офіційного спілкування був нарешті теоретично осмислений, унормований, хоча й зазнав значної трансформації з метою максимального наближення до відповідного російського зразка, що було частковим виявом загальної мовної політики СРСР. Можна по-різному оцінювати здобутки чи втрати офіційно-ділового стилю української мови за цей час, але незаперечним є те, що він цілеспрямовано усувався на периферію: «Ще донедавна офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови функціонував радше de jure, ніж de facto. 3 мовчазної згоди «комітетників» лукаву думку про його розквіт і збагачення переписували зі статті в статтю, з монографії в монографію, виконуючи партійне доручення. Насправді ж до здобуття Україною незалежності він ледь животів – та й то, звісно, не вище районного рівня й не ширше західних областей України».

Першим документом офіційно-ділового стилю у нових умовах, які мають забезпечити йому правдиво всебічний розвиток, був Акт проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.