Розвиток офіційно-ділового стилю в радянські часи

Наразі вчені стверджують, що паростки офіційно-ділового стилю закладалися в українській літературній мові ХІХ – поч. ХХ ст. Протягом короткотривалої доби визвольних змагань 1917 – 1921 рр. змінився статус української мови й суттєво розширилися сфери її використання. І хоча з перемогою Червоної Армії цей процес було уповільнено, він не міг не вплинути на мовно-культурну політику більшовиків, що прийшли до влади в Україні в кінці 1919 р.

У постанові 1920 р. «Про запровадження української мови в школи й радянські установи» було підкреслено, що «українська мова як мова більшості населення України та мова російська як загальна союзна мають в УСРР загальнодержавне значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української Соціалістичної Радянської Республіки».

Однак проголошення рівноправності української та російської мов призвело до переваги російської мови, яка панувала в уряді, у вищих навчальних закладах, у пресі. Політика коренізації, яку ввели партійні вожді в 1920-х роках, була тимчасовим заходом. Вона переслідувала мету світоглядної уніфікації суспільства на ґрунті поширення єдиної комуністичної ідеології, що ефективніше можна було зробити, проводячи пропаганду національними мовами народів колишньої Російської імперії.

За кілька років українізація досягла значних успіхів. У 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів УРСР вели навчання виключно українською мовою. Потреби україномовної освіти забезпечила поява великої кількості підручників з української мови, серед авторів яких були такі видатні мовознавці: Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Сулима та інші. Одночасно активізувалися мовознавчі наукові дослідження, розгорнулася діяльність з нормалізації української літературної мови, почалося системне укладання та видання словників, створення різногалузевої термінології. Протягом 1925-1928 років було надруковано два українсько-російські словники й чотири російсько-українські. З українсько-російських найважливішим було видання доповненого Грінченкового «Словаря української мови», над яким працювали С. Єфремов та А. Ніковський (вийшло три томи, А – Н, Київ, 1927-1928).

Внаслідок заборони, накладеної в 1930-х роках на всі лінгвістичні та лексикографічні праці, створені в попереднє десятиліття, мовознавча спадщина періоду Розстріляного Відродження мало досліджена. Сучасні дослідники виділяють дві школи в тогочасній термінологічній нормалізаторській діяльності: київську (пуристичну), представники якої орієнтувалися на народне розмовне мовлення, шукаючи питомих мовних засобів для формування терміносистем, і поміркованішу (харківську) школу, мовознавці якої не відкидали потреби іншомовних запозичень, обстоюючи поєднання народних компонентів з асимільованими європейськими.

У добу українізації було завершено створення загальноукраїнського правописного кодексу, робота над яким почалася ще за Центральної Ради з укладання «Найголовніших правил українського правопису» під головуванням І. Огієнка й була продовжена Правописно-термінологічною комісією Української академії наук, на чолі якої стояв А. Кримський. Академічні «Найголовніші правила українського правопису» вийшли окремою брошурою 1921 р. в Києві.

Короткий орфографічний кодекс функціонував недовго. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. Після публікації проекту правопису в 1926 р. та його широкого публічного обговорення Комісія скликала в Харкові правописну конференцію, що відкрилася 25 травня і тривала до 6 червня 1927 р. У конференції взяли участь понад 50 делегатів, які представляли всі історичні землі, заселені українцями. Одним із складних завдань, що стояли перед конференцією, була потреба узгодження двох правописних традицій – центральноукраїнської й західноукраїнської. 6 вересня 1928 р. М. Скрипник підписав текст «Українського правопису», надавши йому обов'язковості. Він був надрукований і запроваджений у практику в 1929 р.

«Український правопис» 1928 р., який тепер називають «харківським» або «скрипниківським», оскільки головна організаційна роль у його підготовці й затвердженні належала народному комісарові освіти М. Скрипнику, вважається таким, що увібрав у себе всю українську орфографію, ґрунтується на дійсно наукових засадах, без жодного політичного чи ідеологічного підтексту.

Активне адміністративне впровадження української мови, що відбувалося одночасно з індустріалізацією, швидким зростанням промислових центрів, куди масово стікалося сільське населення, відкривало перспективу швидкої українізації зросійщених міст. З'явилися реальні можливості подолання мовно-культурного відчуження українського міста від села.

Проте українізація тривала надто короткий час, вона не встигла набути розмаху й дійти до свого логічного завершення – охопити весь територіальний обшир України і сформувати соціокультурно цілісну, сконсолідовану націю. Українізацію було припинено за наказом Сталіна в 1933 році. Однією з перших жертв нового партійного курсу став М.Скрипник. Його самогубство було трагічним, але закономірним завершенням кар'єри українського більшовика, який повірив у сумісність комуністичної ідеї з національною. Нищення здобутків української культури почалося з політичного процесу над Спілкою Визволення України, на якому було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників української інтелігенції. У 1930 р. було закрито державні курси української мови й Центральні державні курси українознавства; у 1932 р. – українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки.

Згортання україномовної освіти почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян. Скрипникова теорія дерусифікації зазнала нещадної критики, а вся його культурно-освітня програма була кваліфікована як примусова українізація. Таким чином, якщо російську мову в партійних настановах 1933 р. було оголошено «братньою» й мовознавців зобов'язували добирати в словниках усіх типів в українській частині слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалася як штучно створена та зорієнтована на польську мову, причому звинувачення термінологів у впровадженні полонізмів набували зловісного політичного відтінку:

В українській частині реєстру словника 1948 року значна частина питомої української лексики, представленої в словнику 1924-1933 років, була або зовсім вилучена, або відсунута на другу позицію, після слова, спільного з російським. Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалося правописом і лексикою. Воно поширювалося й на інші мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксис. Тавро «українського фашизму» було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови й Науково-дослідного інституту мовознавства. Від цього часу перериваються й будь-які контакти українських учених із зарубіжними. Радянську науку відгороджено залізною завісою від «ворожого» «буржуазного» Заходу.

Більшовицька влада, починаючи з 1930-х років, не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сферу застосування української мови. Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської, перетворення української мови на бліду копію російської, що мало довести її вторинність і меншовартісність, а відтак і непотрібність.

Після розгрому мовознавчих інституцій 1920-х років, фізичного знищення або довготривалого ув'язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних», радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви й повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 1980-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів.

Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три головні постулати:

1. Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовності.

2. Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

3. Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.

При цьому два останніх постулати так само, як і перший, були підпорядковані завданню уніфікувати національні мови за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилася російській.

Політику внутрішнього зросійщення української мови загальмували політичні події 1939 р. – приєднання до УРСР західноукраїнських областей, де вживання української мови відзначалося соціальною й функціональною повнотою і де суспільство чинило сильний колективний опір русифікації.

Дещо поліпшився стан української лексикографії у 1950-х роках. Більший за обсягом, порівняно із російсько-українським словником 1948, фонд питомої української лексики ввійшов до 6-томного «Українсько-російського словника», що вийшов у Києві в 1953 – 1963 рр.

Стосовно розвитку офіційно-ділового стилю української мови того часу, то у працях вітчизняних мовознавців 1950 – 1960-х років цей стиль називають офіціально-документальним. Він мав такі різновиди: стиль указів, офіційних розпоряджень або наказів, законодавчих документів (ділова мова).

В українському мовознавстві 1960-х років створюється ряд посібників та підручників, орієнтованих на побудову курсу стилістики національної мови. Це праці А.П.Коваль «Практична стилістика сучасної української мови» (К, 1960), І.Г.Чередниченка «Нариси з загальної стилістики сучасної української мови» (К., 1962).

У цей період словник ділової людини насичений словами: парторг, профорг, плановик, фінагент, культфонд, плановість, норматив, отоварити, рознарядка, прогресивка, громадська приймальна, партійний працівник, начфін, неліквідний, народний засідатель та ін. Ці слова належали до «єдиного російсько-українського фонду лексики». Як терміни усталюються назви посадових осіб типу виконуючий обов’язки, керуючий трестом, завідуючий кабінетом.

Серед усних монологів чітко виділяються:

виробничо-службовий (звучить на зборах виробничих колективів (промислових і сільськогосподарських), галузевих нарадах, на засіданнях тощо);

дипломатичний (як усний монологічний тип звернення виявляється у вітальних промовах українською мовою на зустрічах представників зарубіжних країн, у проголошенні тостів на офіційних урядових зустрічах тощо).

Учені вказують, що засмічення літературної мови штампами, трафаретними висловлюваннями, як і надмірне калькування (міроприємство, виключно, випливає висновок, прийняти участь), були пов’язані з «неправильним розумінням зв’язків між українською та російською мовами» (У.Г. Чередниченко).

Зазначимо, що в науковій літературі 1960-х років категорично заперечується право на функціонування в українській мові русизмів: любий (нормативне будь-який), підписка (нормативне передплата), заключити договір (нормативне укласти угоду), навчатися чого (а не …чому) та ін.

Отже, період 1950 – 1960-х років характеризується:

· стандартизацією офіційно-ділової мови;

· відходом від публіцистичної тональності (цим вирізняються документи 20–30-х років), тобто окнижненням лексико-граматичних засобів ділового мовлення;

· у часи «хрущовської відлиги» були зроблені часткові й формальні спроби українізувати сферу ділового спілкування, отже адміністративно-канцелярський різновид офіційної української мови не мав широкого суспільного застосування.

У 1970-х роках уперше визначено основну комунікативну функцію офіційно-ділового стилю як настановчо-інформативну й подано основні ознаки ділової сфери комунікації:

· однозначність, точність, логічна завершеність висловлювання, що досягається вживанням дієприслівникових, дієприкметникових та інфінітивних зворотів;

· перевага складних довгих речень, однотипних синтаксичних конструкцій; нанизування однорідних членів речення;

· консервативність (наявні штампи, кліше, “професійні ідіоми”), яка спричиняє однакове розуміння й тлумачення документа;

· відсутність образних висловів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних конструкцій; синонімічних термінів;

· усталеність і однотипність форм певного документа, що дозво­ляє стандартизувати його виготовлення;

· активне функціонування книжних елементів вживання низки запозичень, особливо у дипломатичній сфері (затвердження – ратифікація), (вірний – автентичний), (розривання – денонсація).

У 1980-і роки вченими в офіційно-діловому стилі виділено три жанри: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський, наголошено на поєднанні в діловому мовленні таких функцій, як: комунікативно-інформаційної (основної для оголошень, автобіографій, посвідчень, накладних, довідок, актів та ін.), нормативно-регулювальної (діє в законах, наказах, розпорядженнях, меморандумах тощо) та функції спілкування (характерна для договорів, доручень, протоколів, квитанцій, резолюцій, угод та ін.) До стильових ознак віднесено: абстрактно-узагальнений та вольовий виклади, максимальна конкретизація матеріалу, що вирізняє офіційно-ділову мову від наукової та художньої.

Після проголошення незалежності України, надання українській мові статусу державної (українською мовою ведеться навчання в освітніх закладах, у виробництві, документуванні), активно розвиваються всі жанри офіційно-ділового стилю. Науковими працями засвідчено, що в офіційно-діловому мовленні мало власних одиниць, до цієї складної композиційної системи входять ті ж одиниці мови, що використовуються й у інших стилях літературної мови. Тому показники стилістичної норми визначаються ступенем вживаності й закріпленістю за даним стилем певних одиниць мови.

Питання для самоконтролю:

1. За яких умов починається формування офіційно-ділового стилю мовлення? Наведіть приклади.

2. Назвіть приклади юридичних текстів Київської Русі, де простежується формування офіційно-ділового стилю. До якого підстилю вони належать?

3. Які особливості розвитку канцелярської мови XVII – XVIII ст.?

4. Поясніть значення «Генерального регламенту» для становлення офіційно-ділового стилю мовлення?

5. Які зміни були внесені в офіційно-діловий стиль мовлення за радянських часів? Чим це було зумовлено?