Мова як суспільне явище та знакова система

Усім відомо, що «найбільше та найдорожче добро кожного народу – це його мова» (Панас Мирний). Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, у свідомості членів суспільства, реалізується у процесах мовлення (усного чи писемного). Тому доля мови певною мірою залежить від кожного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, словосполучення, речення. За цими комбінаціями приховується величезний світ значень – насамперед лексичних, а також граматичних і стилістичних. Саме у значеннях одиниць мови відображені знання про навколишній світ, його структуру, ставлення до нього людей. «Мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова» (В.фон Гумбольдт). У мові акумулюється духовна енергія народу; вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен із нас сприймає світ безпосередньо «таким, як він є». Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови й мислення, у процесі використання так званої «мовної картини світу». Підкреслимо, що в кожного народу мовна картина світу своя, неповторна.

Мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження й передавання думок, досвіду, почуттів, волевиявлень. Звичайно, крім мови, вживаються й інші (невербальні) засоби:

а) міміка;

б) жести;

в) рухи тіла;

г) якість голосу, його діапазон, тональність;

ґ) темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо);

д) азбука Морзе (трансформація букв у комбінації крапок і тире для потреб телеграфної передачі);

е) азбука Брайля для сліпих;

є) ручна азбука для глухонімих, у якій відповідниками букв є різні конфігурації пальців;

ж) морська сигналізація;

з) різні види стенографії;

и) різні форми тайнопису, аж до секретних розвідницьких шифрів.

Вивченням мови займається лінгвістика (мовознавство). Ця наука вивчає мову з погляду її походження, розвитку, функціонування в суспільстві.

Людська мова в ролі комунікації (спілкування) має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається іншими сигналами, системами знаків, наприклад, мімікою, жестами, морськими чи дорожними знаками; однак жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою щодо повноти, чіткості й обсягу передаваної інформації. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв’язку з іншими елементами. Головними структурними компонентами мови є звуковий склад, лексика, граматика (морфологія і синтаксис), текст.

Мова – головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у представника певного суспільства, тому закономірною є теза про те, що мова є засобом творення людини як члена соціуму.

Не дивно, що на сторінках преси саме сьогодні так часто розглядаються мовні проблеми. Вони, до речі, мають широкий вихід у соціальну, економічну, політичну, науково-технічну, культурологічну та інші сфери життя окремої особи й суспільства в цілому, і, як наслідок, - наявність різноманітних наук про мову як складний феномен.

Насамперед в інтересах мови наука намагається розглянути феномен мови з найрізноманітніших сторін. Кошти, вкладені у вивчення мови, за короткий час сторицею повертаються суспільству дивідентами у вигляді здобутків науково-технічного прогресу, зміцнення соціальної й національної злагоди, підвищення культури, духовності, освітнього рівня та матеріального добробуту народу.

Заради спілкування люди створили різноманітні системи знаків, які служать для передачі інформації. Це дорожні знаки, азбука Морзе; математичні, хімічні, топографічні знаки; морська сигналізація прапорцями тощо.

Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета й використовується для отримання, зберігання та передачі інформації.

Знак – це не властивість предмета, а функція, якої предмет може набути. Знакова функція полягає у можливості предмета представляти або заміщувати щось для когось. Сам знак – це певний матеріальний об’єкт, який може бути сприйнятий органами чуття.

Отже, знакам властиві такі ознаки:

· матеріальність (його можна бачити, чути, тобто сприймати органами чуття);

· використання його для позначення чогось, що перебуває поза ним;

· інформативність.

Знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють знакові системи. Своє значення знак отримує лише в певній знаковій системі. Так, наприклад, знак «!» у пунктуації означає «знак оклику», у математиці – «факторіал!», у дорожній сигналізації – «небезпечна дорога». Звичайно ж, поза системою він не буде знаком.

Наука про знаки та системи знаків називається семіотикою.

Семіотика – це наука про різні знакові системи, що використовуються в людському суспільстві для передачі інформації, і про закономірності їх функціонування.

Те, що слова людської мови становлять для людей знаки, які позначають факти та явища об’єктивної дійсності, розуміли вже давні греки. «Слово – це знак», – зазначав Аврелій Августин (354 – 430 рр. після н. х.). Знак має дві сторони: 1) означальну (res signans), 2) означувану (res signata). Цю ж думку підтримав Ф. де Соссюр. Для нього було зрозумілим, що спілкування людей (комунікація) здійснюється завдяки мовним знакам, і ці знаки мають дві сторони (за Августином). Ф. де Соссюр специфіку мови вбачав у тому, що вона як система знаків уподібнюється до інших знаків (письмо, азбука для глухонімих, символічні обряди, форми ввічливості, військові сигнали тощо).

Мова є однією зі знакових систем. У системі всіх цих знаків вона є найважливішою.

Характеризуючи мовні знаки, Ф. де Соссюр виділив такі три їх властивості: 1) довільність, 2) лінійний характер позначаючого, 3) змінність. Знаки функціонують у рамках суспільства. Науку, що досліджує систему знаків, Ф. де Соссюр назвав семіологією (вона повинна відкрити закони, що ними керується система всіх типів знаків). Учений підкреслював, що семіології як науки ще немає, хоча вона має право на існування. Основою її стануть закони, відкриті семіологією.

Лейбніц зробив крок уперед до створення науки про знаки. Він винайшов «універсальне числення» (згодом це стало основою математичної логіки). Фундатором семіотики став американський філософ та математик Чарльз Сандерс Пірс (1839–1914) – сучасник Ф. де Соссюра.

Ч. С. Пірс вважав, що теоретично можливе існування 59049 класів знаків, які можна поділити на три основні типи:

знаки-копії або іконічні знаки (засновуються на наявності пев­ної спільної властивості чи властивостей у знака і денотата), напр.: фотографія;

знаки-індекси або знаки-прикмети (засновуються на певній сумі знака і денотата), напр.: чуєте в лісі гавкання собаки і спів півня – це прикмети людського житла, вказівні знаки; дим від вогнища є знаком того, що десь горить;

умовні або знаки-символи (у них зв'язок між знаком і денотатом є умовним, а не вмотивованим); ці знаки бувають умотивованими, у всякому разі вони зберігають з позначуваними денотатами певну структурну схожість, передаючи їх образ окремими елементами позначення, напр.: обмінюєтеся думками, ваші слова – умовні знаки для фактів та явищ дійсності, це знаки-символи.

Ідеї, методи, навіть цілі концепції мовознавства суттєво впливали і впливають на характер наукового мислення в цілому. Так, структуралізм, започаткований великим лінгвістом Ф. де Соссюром, згодом проник не лише в етнографію та літературознавство, а й у філософію, політекономію, математику. Недарма роль мовознавства серед гуманітарних наук прирівнюють до ролі фізики серед природознавчих.

Мовний знак – це сполучення, єдність двох початків: смислового й акустичного образів. Візуально він сприймається у вигляді умовних позначок, накреслень на письмі. Учені довели, що мовні знаки не тільки передають інформацію, а й безпосередньо беруть участь у її формуванні.

Поширене розуміння мовного знака як соціально усвідомлюваного поняття, закріпленого суспільною мовною практикою. Спостерігається стійке відношення знака до психічного відображення певних предметів чи явищ дійсності та їх класів – уявлень, понять і т. д.

Мовний знак, на думку вчених, об’єднує в собі матеріальне й ідеальне. Ідеальне характеризує людську свідомість, що є вищою формою відображення об’єктивної дійсності. Лише людина єдина у світі спроможна створити значення, використовуючи для цього матеріальне. Природа неспроможна створювати такі знаки, бо в ній можливі лише сигнали, за допомогою яких між собою «спілкуються» тварини. Сигнали залишаються незмінними (так, голодний кіт нявкає так само, як і кілька тисяч років тому). Знаки, якими користуються для спілкування люди, завжди змінні, бо немає у світі таких людських мов, які б залишалися незмінними протягом кількох тисяч років. Це стосується й інших знакових систем, якими люди передають інформацію. Тому стає зрозумілим, чому багато мовознавців розрізняють природні знаки й умовні.

Об’єкт, представлений знаком, називають денотатом (від лат. denotatus – позначений) або референтом. Знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють знакові системи.

У межах семіотики розрізняють три аспекти дослідження знаків: 1) синтаксичний аспект (досліджує відношення між знаками в межах даної системи); 2) семантичний (вивчає відношення знаків до позначуваних ними явищ і предметів); 3) прагматичний (досліджує ставлення до знаків тих, хто ними користується).

У сучасному мовознавстві дискусійним є питання, які одиниці мови слід вважати знаками. Існує така думка: оскільки мова є знаковою системою, то всі її одиниці (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення) є знаками. Існує й інше твердження: знаками у мові є слова й речення, а фонеми – це матеріал, за допомогою якого будуються мовні знаки. Лінгвістами були висловлені думки, що лише морфеми, прості слова й шаблонні словосполучення є знаками, а фонеми, тонеми (інтонеми), паузи є дознаковими утвореннями, в той час, як складні слова, словосполучення та речення є надзнаковими утвореннями. Представники «лінгвістики тексту» вважають цілий текст одиницею мовної системи знаків, первинним мовним знаком, що складається із упорядкованої множини часткових знаків (фонем, морфем, слів, речень).

Основним мовним знаком вважають слово. Слово несе в собі інформацію про позамовну об’єктивну реальність. Воно являє собою складну єдність звучання і значення, що називає предмет чи явище об’єктивної дійсності й таким чином формує і представляє поняття. Щодо речення, то воно є не просто знаком, а сполученням знаків, з яких будуються інформативні знакові тексти, що використовуються в мовному спілкуванні.

Отже, підкреслимо, що мова – це не звичайна знакова система, а особлива багатовимірна знакова система (своєрідність мови як особливої знакової системи визначається різноманітністю форм і функцій її складових частин);

мова є первинною знаковою системою людини, а інші знакові системи є похідними від мови й багато в чому спираються на неї; будь-яка інша знакова система, якою люди користуються для передачі інформації, обмежена у своєму застосуванні або ж передає інформацію, що вже сформувалася і зберігається за допомогою мови;

елементи мови як знакової системи здатні сполучатися між собою і створювати нові значення, доти невідомі мові (напр.: буфер – утворилось слово рос. буферить за зразком: «перчить», «магнитить»);

у мовному знакові обидві його сторони – ідеальна й матеріальна – здатні змінюватися (давньорус. столъ мало два склади, означало «вид меблів для сидіння», в укр. мові стіл – один склад, має інше основне значення: «вид меблів, на яких розміщують різні предмети», а також інші значення: «їжа, страва, харчі», «установа або відділ установи»);

особливістю мовної знакової системи є багатозначність її елементів (у мові слова можуть мати по декілька значень, а червоне світло світлофора – має лише одне значення). Спираючись на представлені вище факти, можна зробити висновок, що мовна знакова система – особлива знакова система, багато в чому відмінна від ін­ших штучних знакових систем.

Особливість мовної знакової системи полягає в тому, що мова є найпотужнішим засобом формування думки.