Комунікація як елемент соціуму

Ми живемо у світі комунікації, 70% свого часу людина витрачає саме на комунікацію. Без ефективного ведення зв’язку зупинилося б чимало виробничих процесів.

Саме комунікація забезпечує існування соціальної пам’яті, зберігання й передачу інформації – в межах одного покоління, а також від однієї генерації до іншої. Суспільство не може існувати в режимі тільки індивідуальної пам’яті: людина перебуває в ситуації, що безнастанно змінюється.

Тому для її фіксації постає потреба в динамічній структурі. Індивідуальна пам’ять унеможливлює передачу і збереження інформації в обсягах, достатніх для функціонування суспільства. Комунікація відповідає тим завданням, що їх ставить перед нею суспільство. Наприклад, якщо суспільство змінилося за якісними та кількісними показниками, воно переходить від використання усного мовлення до усного плюс писемного. Усна комунікація обмежена щодо передачі досвіду в часі та просторі: усно ми не можемо транслювати щось у майбутнє чи розмовляти з віддаленим часовими рамками співрозмовником. Писемність дозволила зняти ці обмеження. Розвиток техніки створив передумови для функціонування усної комунікації в новому режимі: магнітна стрічка може донести голос із минулого в майбутнє, за допомогою телефонного чи радіозв’язку ми можемо спілкуватися з іншими містами.

Отже, винайдені альтернативні системи дозволили вирішувати завдання, які раніше не розв’язувалися. Однак писемність донині залишається одним із найпростіших засобів комунікації. Завдяки буквено-знаковим системам знання нагромаджуються не лише в памяті індивідуума, який, як відомо, не може надійно та тривало зберігати необхідну кількість інформації, оскільки йому притаманні забудькуватість, здатність помилятися тощо (тобто людський фактор). Крім цього, доведено обмеження стосовно обсягу тієї інформації, яку здатна запам'ятати людина.

Писемність дозволила людству швидше входити в систему знань. Наразі не потрібно самому доходити до їхніх джерел, а можна вільно використовувати надбання попередніх поколінь. В усі часи існування суспільство контролювало процес передачі знань. У минулому був чіткий персональний добір тих, кому передбачалася передача відповідної інформації (наприклад, серед шаманів, чаклунів тощо). Ці знання обов’язково передавалися; прикметно – тяглість майже ніколи не порушувалася, кожен носій інформації перед своєю смертю готував своїх послідовників. У пізніші часи функцію контролю перебрала на себе цензура (реальна чи опосередкована). Влада досить ретельно контролювала писемну комунікацію. Навіть навчання письма перетворювалося на священний акт: так було в Давньому Єгипті, Китаї, де лише особливі «касти» мали доступ до писемних текстів.

Друкована комунікація знову виникає як відповідь на суспільні проблеми. Для Західної Європи це була, головним чином, проблема ідеологічна – уніфікація при розмноженні текстів Біблії. Необхідно було виготовити достатню кількість текстів, але текстів ідентичних, без помилок переписувачів. Перші університети також, до речі, виникають як відповідь на ідеологічні проблеми уніфікації освіти, тобто проблеми чіткого контролю над передачею знань. Згодом друкована комунікація вирішує завдання ідентичності та масовості в усіх галузях. Виникає навіть нова форма суспільного обговорення інформації – газета. Вона стала цікавою формою організації суспільної інформації, тому що постійно вела мову про ті самі об’єкти, тобто описувала розвиток подій. Завдяки цьому розчистився інформаційний простір людини, зникли розмови про «єдинорогів» та подібні до цього речі, оскільки постійна мова про одні й ті ж об’єкти не давала ходу фальсифікаціям, свідомим чи випадковим.

До того ж, виникає кілька газет, що дало можливість описувати ті самі події з різних позицій. Загалом комунікація дозволяє синхронізувати життя суспільства в часі й просторі. Це перехід від чогось, що нагадує броунівський рух, до постійних форм існування. Без прогнозування людської поведінки суспільство неможливе. Зараз і школа, наприклад, - це також підготовка учнів до постійних форм поведінки: діти вчиться сидіти тривалий час, не заважати іншим, слухатися тощо. Комунікація дозволяє створювати елементи єдиного організму з індивідуальних ситуацій. Вона постійно відповідає рівневі розвитку суспільства. Наприклад, газети колись виходили з регулярністю, що відповідала розкладові руху поштових екіпажів.

Нині кожен може спілкуватися телефоном із людиною, яка перебуває на іншому континенті. Коли рослинний і тваринний світи синхронізували своє життя відповідно до природних ритмів (день – ніч, весна – літо – осінь – зима), то людині також необхідно узгодити свої синхронізації водночас із природними. Перші газети переросли в розгалужену систему масових комунікацій, без якої важко уявити сучасне суспільство. Однак новини, що подаються ними, оцінюються по-різному.

Тепер розглянемо питання про те, з якими характеристиками комунікацій ми маємо справу. Комунікація може бути вербальною або невербальною. Вербальна комунікація – це наше звичне використання мови (практичне мовлення). До невербальної комунікації відносять міміку, жести, позу, тип одягу (наприклад, коли людина готується виступити на вечорі ветеранів, то вона одягнеться не так, як одяглася б на зустріч із молоддю), зачіска, а також інтонація, тембр голосу тощо.

Людина краще керує вербальною інформацією, частіше залишаючи поза увагою комунікацію невербальну. І це зраджує її. Бо за тембром голосу можна визначити, говорить людина правду чи ні. В переговорах за допомогою невербальної інформації можна довідатися, до якої межі здатна дійти супротивна сторона, а потім використовувати цю інформацію задля продовження контактів. Вербальна комунікація має системніший, структурованіший характер. Невербальна комунікація не є такою чіткою, хоча й вона несе в собі досить інформації.

Отже, комунікація має різні форми: може бути усною, писемною (рукописною) або друкованою. Усна комунікація дає можливість швидкого реагування, передає всі нюанси розмови. Тому, наприклад, допит для слідчого цікавіший в усній формі. Писемної (рукописної) комунікації потребують від людини, наприклад, державні установи. Ми розписуємося, пишемо, підписуємося, таким чином фіксуючи, що саме нами написано той чи інший документ. А як було в минулому, коли не було писемності? Тоді роль усного слова була значно важливішою, воно було вагомішим. Важко уявити обставини, за яких людина могла б його порушити. Аби зробити цей процес законним, у ньому брали участь свідки. Продавалася земля, і свідки запам’ятовували, що саме так це й було. А щоб сила слова була вагомішою, використовували грудку землі. Або ж іноді свідків тягли за вуха. Нині свідки також збереглися, наприклад, вони присутні під час весільної церемонії, однак очевидно, що це лише данина традиції.

Друковану комунікацію, на додаток до писемної, запропонував використовувати представник Празької лінгвістичної школи І. Вахек. Справді, збільшуючи кількість адресатів, ми вже не можемо докладно передавати особливості адресанта, того, хто пише. Ми уніфікуємо письмо, роблячи його друкованим. Однак, надсилаючи привітання, ми прагнемо власноруч написати його на листівці.

Комунікація може бути формальною або неформальною. До першої відносять офіційні ситуації, які значно суворіше контролюються їх учасниками. Неформальні ситуації відтворюють невимушений характер розмови. В даному випадку ми використовуємо не заготовлені заздалегідь тексти, а створюємо їх під час спілкування. Обидва варіанти є досить поширеними у практичній комунікації.

Можемо побудувати класифікації щодо обліку кількості співрозмовників:

1 – внутрішня – комунікація, коли людина розмовляє сама з собою (монолог);

2 – міжособистісна комунікація (діалог);

3 – 5 – комунікація в малих групах (полілог);

20 – 30 і більше – пуфіїнна комунікація. Наприклад, виступ перед аудиторією. Тут уже наявний функціональний розподіл: активний оратор і пасивна аудиторія; (якщо ж висловлюються разом усі двадцять, то це багатоголосся);

100 й більше – організаційна комунікація; коли люди працюють в одній установі, вони пов’язані багатьма комунікаційними ситуаціями, які й формують клімат фірми, заводу тощо. Так з’являється ієрархічна комунікація: від вищих до нижчих. Може виникнути розходження між формальним (тобто призначеним) і справжнім лідерами.

1000 й більше – масова комунікація, зокрема газети, телебачення, журнали, радіо, інтернет-видання, тобто ЗМІ.

Це все різновиди комунікації в межах однієї мови й однієї культури, але (оскільки в світі налічується близько 3 500 мов), навіть користуючись англійською мовою або есперанто, латиноамериканець і європеєць – як співрозмовники – будуть почуватися некомфортно, оскільки вони звикли розмовляти в різних мовленнєвих рамках. Відтак можемо назвати такі різновиди комунікації, як міжнародна та міжкультурна, й оволодівання ними також потребує особливих навичок.

Таким чином, комунікація – це складний процес; кожна її модель є конкретно-ситуативною, тому будується відповідно до мовленнєвої ситуації. На сьогоднішній день поділяють всі моделі комунікації на два класи. В одному випадку комунікація розглядається як передача повідомлень, і її завданням є якомога точніше передати сигнал від джерела до одержувача. Відповідно роль цього адресата досить пасивна, він може одержувати тільки те, що передав йому адресант.

Інша теза стверджує, що комунікація є виробництвом і обміном значеннями. Тут вивчаються тексти й культури. Повідомлення в цьому разі буде не просто передаватися в незмінному вигляді, а, певніш за все, виникати з одержаного самим адресатом.