Редакторська підготовка матеріалів

1. Перекладознавчий мінімум для редактора-видавця.

2. Ретроспектива перекладного книговидання в Україні.

3. Пошук іншомовного твору та його власника.

4. Пошук перекладача та редагування перекладу.

5. Оформлення службової частини перекладного видання.

Нині важко уявити тематичну програму будь-якого сучасного видавництва, в якій би були відсутніми позиції щодо перекладних видань. В усі часи такі видання вважалися і престижними, й економічно вигідними. Надто ж тепер, на переломі третього тисячоліття, коли багатомовні інформаційні потоки, легко долаючи кордони, спонукають видавця в будь-якій країні дбати про відтворення більшої кількості авторитетних у певному суспільному середовищі іншомовних видань мовою свого читача. Неважливо, про яке видання йдеться, — художнє, наукове, навчальне, дитяче.

Редакційно-видавнича підготовка перекладних видань, як свідчить практика, є однією з найскладніших. Вона потребує від редактора, окрім загальної фахової підготовки, освоєння цілого масиву додаткових знань, пов'язаних передусім з основами перекладу, зв'язками перекладознавства з іншими філологічними дисциплінами, історією перекладу, особливостями перекладу творів різних жанрів.

Спробуємо осягнути роботу редактора з перекладним твором в усьому комплексі організаційних і творчо-виробничих функцій.

1. Перекладне видання — це видання окремого або кількох творів, об'єднаних спільною назвою, у перекладі з однієї мови на мову видання. Текст такого видання передбачає збереження при зміні мовної форми не лише змісту повідомлення, а й певних формальних особливостей вираження цього змісту. Іншими словами, йдеться про збереження єдності форми і змісту перекладеного з іншої мови твору

Розрізняють різні види перекладів: писемний, усний, синхронний, автоматичний. Предметом детального освоєння редактором є, звичайно ж, переклад писемний.

Писемний переклад також має свої різновиди: авторський, авторизований, адаптований, скорочений, підрядковий.

Авторським прийнято вважати переклад твору іншою мовою, виконаний автором оригіналу. Натомість, авторизований — це переклад твору іншою мовою, викопаний знавцем цієї мови, але схвалений автором. Тісна співпраця перекладача з автором у цьому випадку дає можливість у перекладеному тексті якнайповніше врахувати індивідуальний авторський стиль, уникнути буквальності в роботі перекладача.

Адаптований (тобто — пристосований) переклад — це переклад складного для сприйняття твору, адресований специфічному читачеві. Такими можуть бути діти шкільного віку, яких видавець хоче залучити до сприйняття рідною мовою цілком "дорослого" твору, скажімо, "Іліади" або "Одіссеї" Гомера чи "Дон-Кіхота" Сервантеса. Інший приклад — адаптація англійською мовою роману Е.-Л. Войнич "Овід" для старшокласників, які вивчають цю мову.

Скорочений переклад передбачає: виокремлення лише певних фрагментів, або рівномірне "виключення" другорядних сюжетів, описів, монологів, інших складових тексту, які не впливають на цілісне сприйняття фабули твору. До такого варіанта видання здебільшого вдаються видавці журналів (журнальний варіант значного за обсягом твору), а також укладачі хрестоматій, збірників, антологій.

Підрядковий переклад — це дослівний переклад іншомовного твору на мову видання. Часто до такого способу вдаються ті перекладачі, які не володіють достатньою мірою мовою, якою виданий твір, тому працюють винятково із словником. Підрядник, як проміжний текст між оригіналом і перекладом, дає можливість точно відтворити зміст твору, не враховуючи особливостей його художньої форми. Найчастіше з наданого підрядника майстри поетичного слова готують переклади поетичних творів зарубіжних авторів. Переклад з підрядника буде менш повноцінним, якщо далі над ним працюватиме інший перекладач або й редактор. Приступаючи до редакційно-видавничої підготовки перекладного твору, редакторові варто, бодай у загальних рисах, ознайомитися з найважливішими проблемними питаннями, які постають перед професійно підготовленим перекладачем щоразу, коли він приступає до виконання чергового замовлення видавництва. Сутність своєрідних "творчих мук" перекладача у пошуку відповідей на такі запитання, на наш погляд, найбільш ємко й переконливо передав свого часу англійський теоретик перекладу Теодор Сейворі. Звичайно ж, над такими запитаннями має постійно задумуватися не лише перекладач, а й редактор. Ось найтиповіші з них:

1. Що головніше в перекладі: слова чи думки першотвору?

2. Переклад має читатися як оригінал чи як переклад?

3. Що має відтворювати переклад: стиль оригіналу, чи стиль перекладача?

4. Який твір має представити перекладач: сучасний оригіналові чи сучасний перекладачеві?

5. Чи припустимі в перекладі додатки й пропуски?

6. Яким має бути переклад поезії: прозовий чи поетичний?

Відповіді на такі запитання не скрізь і не завжди можуть бути однаковими. Тут слід враховувати й епоху, в якій жив і творив автор, і досконале знання перекладачем культури тієї епохи; і рівень розвинутості мови, з якої твір перекладається; і жанр твору; і його нинішній читацький адресат. Безумовним є одне: чим досвідченіші перекладач та редактор, тим оптимальніші й точніші будуть ці відповіді. Своєрідним дороговказом до пошуку відповіді на зазначені вище запитання можуть слугувати ось ці слова блискучого перекладача і майстра українського поетичного слова М. Рильського: "Різні мови — різне вираження думок, але мислення єдине, закони мислення однакові. Це ще раз стверджує перекладність з мови на мову" (Рильський М. Мистецтво перекладу. — К., 1975. — С. 99).

2. Для чого сучасному редакторові видавництва знати історію перекладу? Найперше, аби професійно орієнтуватися в тому, що і як робили в цій справі попередники. Адже будь-який гарний досвід вартий запозичення.

З іншого боку, ознайомлення з різними школами перекладу, кращими набутками відомих і забутих перекладачів різних епох може вивести редактора на пошук потрібного оригіналу, переклад якого не варто заново здійснювати, а просто перевидати, оскільки він набагато літ ще може бути безумовним взірцем. Або, навпаки, відмовитися від застарілого перекладу, спотвореного свого часу з ідеологічних причин.

Так, майстерні переклади багатьох п'єс Шекспіра Пантелеймоном Кулішем, "Мертвих душ" Гоголя Іваном Франком, ліричних поезій Гайне Лесею Українкою, численних творів поетів Сходу неперевершеним поліглотом Агатангелом Кримським і сьогодні чекають на свого видавця. Сучасний видавець мав би знати також, що кращих перекладів, скажімо, поеми Міцкевича "Пан Тадеуш", поеми Вольтера "Орлеанська діва" чи роману у віршах Пушкіна "Євгеній Онєгін" від тих, які здійснив свого часу Максим Рильський, в українській літературі просто не існує. Як також і "Витязя у тигровій шкірі" Руставелі чи "Фархата і Ширін" Навої в перекладі Миколи Бажана чи трагедій Есхіла та Софокла в перекладі Бориса Тена. Цей ряд можна продовжити.

Українці мають давню й багату традицію перекладного книговидання. Як відомо, при дворі Ярослава Мудрого з ініціативи самого князя була заснована школа переписувачів книг із різних мов. З усіх-усюд були запрошені до Києва знавці найпоширеніших мов світу, аби вони могли навчити схильних до наук княжих синів. Ті, в свою чергу, незабаром перекладали й переписували все, що було зібрано в бібліотеці мудрого правителя праукраїнської держави з кращих рукописних набутків тих багатьох держав, з якими Київська Русь мала тісні контакти.

Значний масив перекладної літератури здійснювали упродовж багатьох років існування галицько-волинські друкарні, друкарня Києво-Печерської лаври. Згодом — друкарня університету Св. Володимира. Видатні українські вчені, які формували при цих видавничих осередках своєрідні наукові гуртки, постійно забезпечували друкарів власними перекладами з чужих мов ґрунтовних видань. І не лише богословського, а й наукового, навчального, пізнавального характеру.

У 20—30-ті роки XIX століття українські поети-романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський) започатковують свою школу художнього перекладу. До середини століття ця школа збагачується перекладами Шевченкових "Давидових псалмів", його ж переспівами "Слова о полку Ігоревім". Згодом українська література поповнюється значним масивом перекладів з різних мов, здійснених, крім згадуваних уже П. Кулішем, І. Франком, Лесею Українкою, А. Кримським, також М. Старицьким, П. Грабовським, В. Самійленком. На початку XX століття національне книговидання збагатилося виданнями кращих взірців світової літератури в перекладах М. Зерова, В. Підмогильного, Д. Загула, М. Вороного.

Так поступово стверджувалася ідея Лесі Українки та І. Франка щодо створення українського золотого фонду перекладів світової літератури — від античних часів до наших днів. Однак реалізувати цю ідею видавцям не довелося.

Після розстріляного українського Відродження у 30-х роках редакційно-видавничий процес в Україні проходить під пильним оком численних радянських цензорів. Художні переклади здійснюються лише з російської літератури. Видання перекладів із зарубіжної літератури надовго припиняється.

З кінця 40-х років за вказівкою московських ідеологів для республік СРСР започатковується практика перекладу творів зарубіжних авторів на національні мови лише з російських перекладів. Виходив такий собі переклад перекладу. Через видання спеціально підготовлених двомовних (до того ж, академічних) словників все сильніше розкручувався маховик наближення української мови до російської, який породжував буквалізм і калькування у російсько-українських перекладах. Прикро, але до цього явища, що набуло особливих розмахів у 40-50-ті, а згодом — у 70-80-ті роки минулого століття, безпосередньо причетними були видавці.

У період хрущовської відлиги українське перекладне книговидання оживає. Створюється журнал "Всесвіт". Цілий ряд видавництв відкриває спеціальні редакції перекладних видань. На книжковому ринку з'являються масовими накладами випущені переважно "Дніпром" українськомовні книги в серіях "Вершини світового письменства", "Бібліотека світової літератури", "Зарубіжна новела", "Перлини світової лірики". Відновлюється і школа українського художнього перекладу, ядром якої стають М. Лукаш та Г. Кочур.

На жаль, в останнє десятиліття, із руйнуванням старої структури книговидання і створенням нової, зорієнтованої на ринок, кращі набутки цієї школи втрачені.

3. Таким чином, оволодівши певною базою знань з основ перекладознавства, редактор може приступати до створення власної програми перекладних видань.

Ось тут і виникають запитання, на які непідготовленому видавцеві важко відразу віднайти відповіді: що й на яких засадах видавати, з ким вести перемовини щодо отримання дозволу на переклад, чи витребуваний буде цей твір на ринку?

Найперше, потрібно знати ринок перекладної літератури. Він в Україні поки що лише формується, отож незаповнених ніш надзвичайно багато.

Виходимо з того, що активне наближення України до Європи відбувається в умовах, коли створювана європейцями тисячолітня мудрість з різних галузей знань, зафіксована в сотнях тисяч назв друкованих видань, тривалий час була недоступна для українців. Тому нині Україна, як самостійна держава, гостро потребує освоєння корпусу першоджерел світової думки в перекладі й виданні українською мовою. Передусім це стосується таких тематичних напрямів: класична зарубіжна література; сучасна зарубіжна література; кращі зразки античної та класичної філософії; сучасна філософія; історія; економіка; менеджмент; психологія. Коротко прокоментуємо деякі з них.

Зважаючи на широкий читацький загал, який вивчає зарубіжну класичну літературу (старшокласники, студенти філологічних факультетів університетів), будь-яке видання цього напрямку обіцяє бути безпрограшним з фінансового боку Більше того, до цієї справи долучилася держава. На початку тисячоліття провідними фахівцями Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ був розроблений проспект 250-томної "Бібліотеки зарубіжної літератури", яка мала видаватися на засадах держзамовлення. Держкомінформ України навіть оголосив тендер серед видавництв за право взяти участь у реалізації цього масштабного проекту. Передбачалося, що кожен із томів виходитиме накладом до 10 тисяч примірників, значна частина якого призначалася для поповнення бібліотечних фондів. Щоправда, з результатами тендеру вийшла скандальна історія: право на видання такого масиву літератури було визначено чомусь лише за харківським видавництвом "Фоліо". Це викликало активне заперечення з боку як видавців, так і перекладачів. (Див. "Відкритий лист української громадськості "Хто виграв тендер на "Бібліотеку зарубіжної літератури", опублікований у "Літературній Україні" 29 листопада 2001 року.)

Вдала спроба "А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ" українізувати англійського "Гаррі Потера" раніше, ніж це встигли російські видавці (український переклад п'ятого тому цього серіалу — "Орден Фенікса" — обсягом 815 сторінок виявився першим у світі зарубіжним перекладом), спонукала й інші видавництва активніше й оперативніше видавати подібні світові бестселери. Прикладом тому слугує київська "Софія", яка перебрала на себе права з першовидання в Україні нових творів бразильського "алхіміка" Пауло Коельо.

Перевидання в українських перекладах тих досліджень з філософії, економіки, права, які є авторитетними в провідних зарубіжних університетах, принесли визнання і дивіденди таким українським видавництвам, як "Основи", "Юніверс", "Літопис". Варто лише згадати, якою сенсацією стало видання в Україні "Історії Європи" Нормана Дейвіса (понад 2000 сторінок тексту), яку досі вже перекладено 35 мовами світу.

Серед надійних каналів пошуку потрібної для перекладу літератури, як і з'ясування майбутніх засад видання, можна виділити такі: міжнародні книжкові ярмарки; міжнародні фонди; посольства зарубіжних країн; фахова періодика; Інтернет; перекладачі; українська діаспора; видавництва, що видали такі книги.

З міжнародними ярмарками зрозуміло. Туди треба їхати не на прогулянку, як раніше робили наші видавці, а працювати, добре знаючи іноземні мови і так само добре орієнтуючись у тенденціях зарубіжного книжкового ринку.

Результативнішою може бути співпраця з міжнародними фондами і посольствами, які працюють в Україні. Більшість із них мають спеціальні видавничі програми, спрямовані на пропаганду кращих видань своєї держави іншими мовами і виділяють для цього спеціальні гранди. Так, наприкінці 2003 року міжнародний фонд "Відродження" та Гете-інститут у Києві започаткували програму підтримки українських перекладів німецькомовної літератури. Мета програми — ознайомити українського читача з кращими виданнями суспільно-гуманітарного профілю та творами сучасних німецьких письменників. Щороку в реалізації цієї програми, яку фінансово підтримує уряд ФРН, бере участь все більше українських видавництв. Серед тих, хто постійно виграє гранти, — "Кальварія", КМ "Академія", "Класика". Скажімо, лише на 2004 рік бюджет програми складав майже 100 тисяч євро.

Останніми роками активно працює в цьому напрямку і посольство Великобританії. Воно періодично влаштовує для українських видавців семінари з питань придбання прав на переклад книг. На цих семінарах постійно експонуються книги, які пропонуються для перекладів. Тематика різноманітна: економіка, менеджмент, маркетинг, загальні та спеціальні довідники і словники. Британці дедалі активніше пропонують навчальні видання із західною методикою засвоєння англійської мови — книжки для дітей, добірки британських підручників, широкий вибір методичних матеріалів: від дошкільного віку до рівня вивчення дорослими.

Ще один можливий канал пошуку може підказати ось такий приклад: польське посольство щороку до Львівського форуму видавців сприяє фінансуванню кількох книжок тамтешніх авторів в українському перекладі. Останнього разу це був "Ілюстрований путівник польською літературою для початківців і досвідчених", а також українська версія вірша Юліана Тувіма "Локомотив". Цей вірш уже перекладено й видано окремими книгами вісьмома мовами народів Європи. Українці стали дев'ятими.

Активізували свою діяльність щодо промоції видань посольства скандинавських країн та Франції.

Зазвичай маститі західні автори не займаються питаннями надання дозволу на переклад, перевидання своїх творів у інших країнах. Для цього у них є літературні агенти або видавництва, яким вони продали права розпоряджатися творами на певний період часу. Туди й слід звертатися.

Орієнтиром у цій ситуації може стати текст, уміщений біля знака охорони авторського права (копірайт) на звороті титульної сторінки видання. Він і вказує, чиї права охороняє цей знак. Міжнародна практика виробила середню ціну за надання копірайту — 5-7 відсотків від відпускної ціни всього накладу. Українська видавнича практика по-своєму відреагувала на це: у договорі і вихідних даних, аби менше платити за ліцензію, зазначаються мінімальні наклади видання. Знаючи вже про цю "винахідливість" східноєвропейських видавців щодо пристосування до вимог законів про авторське право, виховані віддавна на повазі до статті й букви будь-якого закону західноєвропейські видавці охочіше почали видавати дозволи за невеликі суми на пробні, як правило, в межах однієї тисячні, наклади перекладних видань.

У перші роки української незалежності деякі зарубіжні видавці, стимулюючи потуги своїх українських колег здійснювати видання зарубіжних авторів, надавали такі ліцензії за чисто символічну ціну — щонайменше за 50-100 американських доларів. І жодного разу — безкоштовно...

4. Як знаходять видавці потрібного перекладача? Видавнича практика пропонує кілька варіантів пошуку:

· різноманітні бюро та агентства з перекладів;

· провідні університети з авторитетними кафедрами іноземних мов;

· рекомендації досвідчених перекладачів.

Перший варіант видається найлегшим, проте не зовсім надійним. Перекладач, нехай навіть з ідеальним знанням іноземної мови, має найперше досконало знати українську мову, якою готуватиметься до друку дане видання. З цим якраз у перекладачів із подібних агентств далеко не все гаразд. Вони здебільшого готові до "синхрону" на російську або до українськомовного підрядника. Аби уникнути непорозумінь у майбутній співпраці, досвідчений видавець напередодні підписання угоди про переклад не вважатиме за другорядне дати для проби такому незнайомцеві опрацювати кілька сторінок оригіналу.

Не є безпроблемним другий варіант пошуку. Останнім часом, із збільшенням потреби в оперативних перекладах, маститі університетські знавці іноземних мов, підписавши угоду з видавництвом на переклад значного за обсягом твору, залучають до цієї роботи своїх аспірантів, а то й студентів-старшокурсників. Виходить такий собі, поширений у радянські роки, бригадний метод виконання одного завдання. Нерідко до такої організації роботи перекладу спонукають самі видавці, особливо з молодшої генерації. Це трапляється у випадках, коли вони одержують грант на переклад і підписують з грантодавцем жорсткі часові рамки на редакційно-видавничу підготовку. У цьому разі видавця цікавить не якісний видавничий продукт, не його подальша доля на книжковому ринку, а можливість швидкого заробітку грошей. У цілому ж, "бригадна" практика перекладу малодосвідченими фахівцями є обурливою.

Виходить, що останній варіант пошуку перекладача — через рекомендації (поширений, до речі, на Заході), — є справді найрезультативнішим.

Готуючи до друку перекладне видання, редактор застосовує ту ж загальну методику редагування, якою він уже оволодів, працюючи з іншими видами видань, однак увесь час пам'ятаючи ті специфічні особливості перекладів, про які йшлося вище. Варто лише наголосити, що він тактовно, зі знанням справи зобов'язаний вирішувати у процесі роботи в однаковій мірі триєдине завдання:

• не віддалити від оригіналу стиль і манеру викладу іноземного автора та його епоху;

• подбати про належне сприйняття тексту читачем-співвітчизником;

• не знівелювати особливості творчої манери самого перекладача.

Видавцеві-початківцю в пригоді будуть ось такі рекомендації щодо редакторської роботи над перекладами, які залишив нам видатний український учений, редактор, видавець і перекладач Іван Огієнко (Огієнко І. Методи перекладу богослужбових книг на українську мову // Свята Служба Божа мовою українською. — Ч. 2. — Тарнів (Поль­ща), 1922):

· редактор має працювати з тим перекладачем, хто досконало знає мову, з якої перекладає текст;

· редактор має знати епоху, в якій твір було написано;

· редактор повинен дбати про розвиток і вдосконалення мови, якою твір перекладається;

· редактор має уникати буквальності в порядку слів текстів, написаних у давніші епохи.

Це — загальні підходи до редагування перекладів. Є й специфічні, пов'язані з різними видами видань за цільовим або соціально-функціональпим призначенням. На деяких з них зосередимо увагу.

Наукові видання. Особливістю наукових текстів є, як відомо, строга логічна послідовність викладу авторської думки, нанизування й обґрунтування доводів від простого до складного, від відомого до невідомого, або навпаки, а також наявність значної кількості наукової термінології. Саме на ці особливості й має звертати увагу редактор перекладного тексту. Тоді як питання синтаксису, структури речень відступають на задній план. У перекладах наукових текстів редактор вільніший в урізноманітненні синтаксичних конструкцій, граматичних побудов, дробінні речень. Натомість найбільше уваги він має зосередити на точності відтворення термінів, послідовності їх уведення до тексту.

В офіційних виданнях для редактора важливо дотримуватися сухості ділового стилю, певної безбарвності мови. Складні конструкції речень тут виправдані, оскільки в них вкладається більше змісту або аргументації. Значна кількість лексичних одиниць, яка може повторюватися надто часто, не потребує в таких текстах пошуку синонімічних замін. Більше того, допускається наявність в одному реченні однокореневих слів. Небажаними є образні вставки, авторське"я".

Художні та художньо-публіцистичні видання. У цьому блоці літератури редакторові важливо з'ясувати для себе типологію художніх творів та специфіку жанроутворювальних елементів. Варто лише перелічити різноманіття прозових творів — романтичних, іронічних, фантастичних, пригодницьких, психологічних, історичних, гумористичних, сатиричних, — аби переконатися, яке широке поле для творчості щодо передачі сюжетних ліній, подій, характерів, діалогів, описів і переживань є в арсеналі перекладача й редактора. Своїх стильових і граматичних нюансів потребу­ють переклади переспівів, епічних творів, народних казок, оповідей тощо.

5. Є певні зобов'язання видавця в зазначенні необхідних даних про перекладне видання у службовій його частині. Ними не можна легковажити. Адже йдеться не лише про належну культуру такого видання чи можливість його ідентифікації користувачами як всередині країни, так і за кордоном, а й про дотримання видавництвом міжнародного законодавства з авторського права. Наявність таких даних передбачено міжнародними і національними стандартами на титульних сторінках, звороті титулу та на прикінцевій сторінці.

Що це за дані?

Для видання, переклад якого здійснюється вперше. Таке видання потребує розгорнутого титулу. На лівій його стороні вміщується титульна сторінка оригінального видання, права сторона — титул перекладеного видання. Під заголовком зазначається, з якої мови і ким перекладено. Наприклад: "Переклад з англійської Олени Калашникової".

Допускається зазначати прізвище перекладача на звороті титульної сторінки.

На звороті титульної сторінки в обов'язковому порядку регламентується подача двох знаків охорони авторського права: першим зазначається копірайт, вміщений в оригінальному виданні (текст мусить бути ідентичним оригіналу), за ним — копірайт перекладеного видання. У прикладі, який подаємо нижче з книги Я. Володарчика, знаків копірайту чотири:

1. Автор і рік видання мовою оригіналу;

2. Організація, яка надала ліцензію на українське ви-
дання;

3. Перекладач, мова і рік видання перекладу;

4. Видавництво, що за ним охороняється і з якого часу.

Для повторного видання. Незалежно від того, де вперше здійснено переклад і видання твору (в цьому чи іншому видавництві), зазначати титул оригінального видання не обов'язково. Достатньо на звороті титулу вказати, за яким виданням здійснюється це перевидання. Інформація про першовидання подається згідно з описом у каталожній картці. Наприклад:

Текст печатается по изданию:

Фиццжерльд Ф. С. Великий Гетсби. Ночь нежна. Новеллы. Эссэ. — Кишинев: Лит артистикэ, 1981. — С. 21 – 400.

У цьому контексті варто зауважити, що подібне посилання стосується лише першовидань перекладів, здійснених до 1973 року, коли СРСР ще не підписував міжнародної конвенції з авторського права.

Для збірників творів, перекладених з різних мов і різними перекладачами. Інформація про переклад із зазначенням мов вміщується на звороті титулу. Імена перекладачів зазначаються або в змісті, або в примітці до заголовка твору на сторінці, де цей твір починається.

На прикінцевій сторінці (у надвипускних даних) в усіх перелічених вище видах видань зазначається інформація про переклад з мови оригіналу та перекладачів. Така ж інформація повторюється і в каталожній картці.

Якісний переклад, фахове редагування і професійне оформлення службової частини видання стануть запорукою успішного просування його на книжковому ринку.

Література: Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: Наша культура і наука, 2006. – С. 335 – 348.

ТЕМА 18. РЕДАКТОРСЬКА ПІДГОТОВКА ПЕРЕВИДАНЬ

1. Навчальна література. Нині (й на найближчу перспективу) це, без перебільшення, найпотужніший сегмент літератури, попит на який завжди був і залишається стабільним. Стосується він користувачів різних вікових категорій — від школярів молодших класів до студентів університетів. Проблема лише в тому, що ринок навчальної літератури в останні роки систематично зазнає великих і малих збурень. Пояснюється це, з одного боку, допущенням галузевим міністерством альтернативності у виборі підручників, а з іншого — частою зміною навчальних програм. Отож, перевидавати вдасться не всі підручники, а лиш ті, які витримали перевірку часом і визнані як еталонні. Тут редакторові важливо глибоко розбиратися в "юридичній силі" наданих Міністерством освіти і науки України грифів на новостворені підручники, в нюансах домінантних слів грифа – "затверджено", "допущено", "рекомендовано", в часових вимірах, коли підручник із експериментального стає нормативним тощо.

У цьому блоці виділимо такі підвиди перевидань, які можуть бути безпрограшними:

· стабільні шкільні та університетські підручники з головних нормативних дисциплін, включаючи апробовані вже "Букварі";

· посібники для вступників до ВНЗ;

· посібники з вивчення іноземних мов;

· двомовні або тлумачні словники.

1. "Революція" у практиці і теорії видавничої справи та редагування.

2. Редактор і комп'ютерні засоби контролю правопису.

3. Редактор і автоматизована система оптичного розпізнавання тексту та його переклад з іншої мови.

Знання історії видавничої справи й порівняння її з практикою сьогодення дає нам чималий матеріал для аналізу змін, їх доцільності та результативності, які в різні часи привносилися в організацію редакційно-видавничого процесу завдяки появі нових технічних засобів.

Переконливим і беззаперечним є той факт, що поступове запровадження новинок технічного прогресу до редакторської і друкарської справи давало можливість спростити, пришвидшити, поліпшити, уніфікувати, розмежувати, а відтак удосконалити в цілому різноманіття творчих, організаційних і технічних операцій, пов'язаних із створенням і продукуванням різних видів видавничої продукції. У процесі оволодіння новими технічними засобами перед кожним редактором з'явилася можливість виокремлювати для себе й нові особливості, нові засоби та прийоми удосконалення тексту.

1. Від кінця 80-х — початку 90-х років минулого століття в більших, а згодом і в середніх та малих, видавництвах на теренах СРСР усе частіше стала з'являтися відносно дорога, як на той час, але варта понесених затрат на її придбання автоматизована чудо-техніка: комп'ютери, принтери, сканери. Оснащений відповідними програмами, цей комплект невеликих за обсягом і зручних у користуванні технічних засобів, що міг розміститися на одному робочому столі користувача, склав своєрідну настільну видавничу систему.

Наявність такої системи спонукала більші чи менші зміни не лише в штатному розкладі цілого видавництва чи його редакційного підрозділу, айв усталеному порядку проходження видавничого оригіналу. Деякі керівники видавництв, особливо з числа новоутворених, де не була достатньо відпрацьована стара, або класична, як її тепер називають, схема редакційно-видавничого процесу, поспішили по-революційному змінити перевірену століттями технологію редакційної роботи з авторським оригіналом: ліквідовувалися коректорати, запроваджувався безпаперовий (лише на електронних носіях) обмін між верстальниками, редакторами та авторами перших, других і підписних версток, стискувалися в часі нічим не обґрунтовані графіки проходження у видавничих підрозділах оригінал-макета майбутнього видання, замінювалися назви посад у штатному розкладі.

У такому суцільному "комп'ютеризаційному запалі" (який на пострадянських теренах, на відміну від західноєвропейських, розвивався із запізненням, а тому в коротшому часовому діапазоні) й серед науковців знайшлися бажаючі поставити з ніг на голову не лише окремі теоретичні постулати, а й оголосити в цілому революцію в теорії видавничої справи та редагування.

Сутність "революційної" теорії полягала не тільки в спробі запровадити нові термінологічні поняття, а й змінити сутність традиційного розуміння редагування як процесу передусім творчого.

У цьому контексті важливо наголосити на такому. Протягом століть сенс редакторської професії полягав у вдосконаленні тексту, намаганні зробити його доступнішим, зрозумілішим, лаконічнішим, достовірнішим для сприйняття читачем. І неважливо, за допомогою яких засобів редактор досягав таких цілей. Усілякі виправлення, скорочення, дописування, переробки й перестановки, що було, є і залишатиметься назавжди серцевиною редагування, на початку робилися гусячим пером, далі — спеціально виготовленими для цього перами й чорнилами, ще пізніше — кульковими ручками чи за допомогою друкарських машинок. А в новітню добу незамінним атрибутом робочого інструментарію редактора став комп'ютер. Таким чином, курсор на екрані цієї чудо-машини уособлює своєрідне перо (назвемо його електронним) у руках спеціально підготовленого редактора. Завдяки такому перу в організації роботи редактора з авторськими чи видавничими оригіналами сталися зміни.

Виникає принципове запитання: що ж є основою цих змін — методика самого редагування чи його технологія? Безумовно, що технологія.

Ще раз підкреслимо: в результаті автоматизації багатьох рутинних процесів редакторської роботи, що стало можливим завдяки комп'ютеру, змінилася не методика, а техніка редагування.

Зміна технології виготовлення друкарського продукту вплинула й на перерозподіл обов'язків, які віддавна склалися між видавництвами і друкарнями. Процес набору змістової та службової частин майбутнього видання, його верстки, виготовлення художнього оформлення й кольороподіл у відповідному форматі та за іншими художньо-технічними параметрами перейшов від поліграфістів до видавців. Додрукарським етапом, таким чином, став не придатний для набору в друкарні машинописний видавничий оригінал, як це було раніше, а виведений на плівки, або записаний на електронному носії у видавництві оригінал-макет майбутнього видання. Із постійною "пропискою" настільних видавничих систем на робочих столах редакторів поліграфісти стали займатися тепер лише тим, що вони й повинні робити, — друкувати, відтворювати підготовлені видавцями оригінал-макети.

Повертаючись до задекларованих деякими теоретиками так званих революційних змін в організації самого редакційно-видавничого процесу, викликаного нібито суцільною його комп'ютеризацією, спробуємо на основі аналізу практики довести поспішність і хибність бодай кількох таких декларацій.

Декларація перша: завдяки комп'ютерам паперовий обмін версток при підготовці оригінал-макетів видань є необов'язковим.

Йдеться про так зване екранне редагування, яке не передбачає виведення на папір різних варіантів авторського чи видавничого оригіналів для роботи редактора. Зовні виглядає надто по-модному: автор передає видавництву електронною поштою свій твір, там його редагують, верстають, роблять звірку й таким же способом — електронною поштою — передають на друк до поліграфічного підприємства. Всі ці процеси редакційні працівники контролюють лише на екрані комп'ютера.

Ініціаторів такого способу реорганізації редакційної роботи підкупляла очевидна вигода, яка лежала на поверхні: економиться папір, інші витратні матеріали. Однак за цим приховувалася серйозна проблема. Як засвідчує практика, спроби таким чином готувати до друку книжкові видання провалилися. Книги виходили в світ з численними змістовими й технічними помилками.

Причини? Найголовніша з них лежить у площині різного сприйняття людиною своїм зором текстової інформації, розміщеної на різних носіях: на екрані не вловлюється значна частина тих граматичних, смислових чи логічних помилок, які є очевидними під час читання цього ж тексту на паперовому відбитку. Тут спрацьовує тривале в часі пристосування ока саме до паперового носія інформації, адже змалку дитину починають учити читати саме так. З іншого боку, навіть зовсім непомітне мерехтіння екрана впливає на чіткість зору, сприяє проскакуванню різноманітних "чортиків" і через очі досвідченого редактора, не кажучи вже про початківця. Другою причиною є недосконалість комп'ютерних програм контролю правопису, про що йтиметься далі. Таким чином, за нинішнього програмного забезпечення комп'ютерів перша декларація не витримує критики. Спробувавши готувати лише за посередництвом монітора комп'ютера будь-яке видання й "обпікшись" фактом наявності цілого ряду несподіваних помилок, виявлених уже в сигнальному примірнику, серйозний видавець більше не ризикне уникати паперових варіантів верстки, а тим більше верстки підписної, на основі якої виводиться на плівки оригінал-макет.

Декларація друга: за повністю комп'ютеризованим редакційно-видавничим процесом коректура видання, як і сам коректор, у видавництві є непотрібними.

Нині можна як завгодно перекроювати штатний розклад власного видавництва чи видавничого підрозділу: коректорів об'єднати з редакторами, а останніх називати операторами чи адміністраторами комп'ютерного складання чи верстки. Однак від цього не зміниться сутність, змістове наповнення функціональних обов'язків представників цих професій. Видавцеві-початківцю слід назавжди запам'ятати вироблену практикою аксіому: Аби підготувати до друку і видати високої якості видання, відповідальні й складні процеси редагування, звірки, зчитування та вичитування на різних етапах перетворення авторського оригіналу у видавничий оригінал-макет не може виконувати одна людина. Її око звикає до тексту за другим чи третім разом, звикає й до ряду явних чи прихованих помилок, закладених у ньому від початку, або привнесених черговими виправленнями. Ідеальний варіант редакторської підготовки якісного видання — наявність на всіх етапах його проходження парного контролю: "редактор—коректор—редактор", або "редактор—молодший редактор—редактор".

2. Всесвітньовідомі компанії — розробники різноманітних комп'ютерних програм — у конкурентній боротьбі за свого споживача постійно удосконалюють новинки, щоразу пропонуючи на ринок комп'ютерних послуг більш довершені й зручні в користуванні програмні засоби. Безпосередньо стосується це і видавничої галузі. Компанія Аdobе, випустивши в середині 80-х років минулого століття перші версії програми верстки для РС і QuаrкХРress для Масіntosh не могла й підозрювати, що її конкурент Місrosoft через короткий проміжок часу своїм Windows практично витіснить свою попередницю, принаймні в Європі. Перші українські верстальники, добре освоївши Venturа Рublishеr, незабаром добровільно переходили на Windows, оскільки ця програма для них виявилася потужнішою і зручнішою.

Програма текстового редактора Місrosoft Word справді має унікальні можливості. Найперше вони спрямовані на виявлення в тексті помилок орфографічного характеру: наявний у пам'яті комп'ютера словниковий запас дає можливість зіставляти набрані слова з існуючими в базі даних. Неправильно набране слово або таке, якого немає в словниковому запасі, буде підкреслене червоною хвилястою лінією — сигнал для редактора звернути на нього увагу. Виділивши курсором підкреслене слово, програма запропонує редакторові варіанти його заміни. У багатьох випадках помилкове натиснення складальником клавіші з якоюсь іншою літерою в слові, набрану після крапки або з власної назви малу літеру комп'ютер виправить самостійно (зауважмо відразу: далеко не всіх, а лише найбільш типових).

Для українських видавців, які працюють здебільшого з українськомовними текстами, група фахівців київської фірми ПроЛінг розробила 1995 року досить ефективну і зручну програму мовного контролю тексту, що набирається на комп'ютері. Називається вона також по-українськи — "РУТА". Можливості цієї програми такі:

· перевірка правопису і виправлення орфографічних та пунктуаційних помилок;

· здійснення граматичного контролю за узгодженістю слів;

· виявлення стилістичних вад тексту;

· пропозиція синонімічної заміни із наявного в програмі словника.

За правильного вибору мови та наявності вказівки "перевіряти правопис" засоби перевірки з цієї програми будуть автоматично використовувати доступний словник.