Після вирішення всіх питань підготовчого етапу розпочинається новий етап редакційно-видавничого процесу – редакційний. 4 страница

За змістом заголовки поділяються на:

• тематичні прості;

• тематичні складні.

Заголовок тематичний простий у лаконічному вигляді (здебільшого, від одного до п'яти слів) представляє назву, ідею, наголошує на змістовому акценті тексту чи його окремого фрагмента.

Як приклад, назвемо перелік простих тематичних заголовків п'ятої частини відомої книги О. Субтельного "Україна. Історія" — "Україна у XX столітті" (видавництво "Либідь"):

"Війна і революція",

"Українська революція",

"Радянська Україна",

"Західна Україна",

"Відбудова і відновлення" і т. д.

Заголовок тематичний складний являє собою стислий перелік головних тем, проблем фрагмента тексту або підпорядкованих йому заголовків, який подається перед цим текстом після загального заголовка. У західній видавничій практиці такий вид заголовка ще називають абреже (від французького аbreger, що означає скорочувати).

Подавати тематичний складний заголовок на початку розділу або значної за обсягом частини видання є давньою традицією українських видавців. Її дотримувався, скажімо, і Сергій Єфремов, створюючи для видання свою "Історію українського письменства". Схематично така форма заголовка чергового перевидання цього твору київським видавництвом "Феміна" (1995) наведена на рис. 1

Виділені тоншими лінійками рядки і є зразком тематичного складного заголовка.

За формою зображення розрізняють заголовки:

• нумераційні;

• літерні;

• німі.

Заголовок нумераційний — це цифрове позначення порядкового номера того чи іншого фрагмента тексту.

Найчастіше такі заголовки подаються у великих за обсягом і складних за замістом виданнях — підручниках, посібниках, монографіях. Наведемо, для прикладу, зразки нумераційних заголовків:

Частина перша Частина III

Розділ сьомий Розділ 2

§5

Нерідко практикується зазначати новий фрагмент тексту лише цифрою, без набору слів частина, розділ, глава: 2.1.2; 1.1. В "Історії українського письменства" С. Єфремова подальше дробіння розділів здійснюється саме так (рис. 2).

Заголовок літерний — це буквене позначення порядкового номера того чи іншого фрагмента тексту.

Сфера поширення такої форми заголовків — здебільшого довідкові видання (словники, словники-довідники, довідники, енциклопедії, розмовники), бібліографічні видання (покажчики, бібліографії, реферативні огляди), службові частини всіх інших видань, де передбачені різноманітні покажчики чи солідний бібліографічний апарат.

У перелічених вище виданнях заголовок-літера розміщується, як правило, в алфавітному порядку, маючи легке для відшукування читачем своє порядкове місце серед заголовків такого ж ступеня.

Заголовок-літера зустрічається, щоправда рідше, і у виданнях, де текст не розміщується за алфавітним принципом. Скоріше, це продиктовано авторською концепцією або смаком редактора чи видавництва в цілому. Скажімо, фрагменти тексту кожного розділу в книзі Д. Чижевського "Історія української літератури" діляться так (розділ "Класицизм"):

А. Літературний класицизм.

Б. Початки.

В. Героїко-комічна поема.

Г. Віршова поезія.

У видавничій практиці зустрічаються й комбіновані форми, коли одночасно застосовуються і номерні, й літерні заголовки.

Заголовок німий — це позначення завершення одного фрагмента тексту і початок іншого звичайним пробілом, спуском або кінцевою, нічим не заповненою, прогалиною. Практикується здебільшого у виданнях художньої, мемуарної літератури, публіцистики. Саме в таких виданнях, де сусідні частини тексту композиційно можуть і не пов'язуватися, нерідко немає потреби визначати їх словесно тематичними заголовками. Однак німі заголовки мають суттєвий недолік: вони можуть непомітно губитися для читача, коли запрограмовані редактором чи автором пробіли потрапляють, у результаті першої верстки або переверстки, на кінець чи початок шпальти. У такому випадку доцільним видається набір першого слова наступного після пробілу фрагмента тексту прописними літерами, або виділення більшим розміром лише першої літери такого тексту.

За місцем розташування на шпальті виділимо такі заголовки:

• заголовок на шмуцтитулі;

• заголовок шапкою;

• заголовок у розріз із текстом;

• заголовок у підбір із текстом;

• заголовок віконцем;

• заголовок боковиком.

Заголовок на шмуцтитулі — це заголовок, що розміщений на лицьовій стороні незадрукованого текстом аркуша.

Як правило, такий прийом використовується у великих за обсягом виданнях, які складаються з кількох творів, або в яких складна внутрішня конструкція одного твору, поділена на частини, глави, розділи. Виділений таким чином текст легше відшукується читачем, виглядає в усій книзі підкреслено самостійним.

Шмуцтитул традиційно подається на правій, непарній, сторінці книжкового видання. Тому поява його не на своєму місці (на лівій, парній, сторінці) свідчить про непрофесійність видавця. Досвідчений редактор, разом із таким же верстальником, навіть твір класичної літератури, в якому ні скорочувати, ні додавати нічого не можна, може підігнати під наперед запрограмовані шмуцтитули та відповідні заголовки на них.

Колись, на зорі друкарства, оформлені у спрощеному варіанті шмуцтитули вміщували перед основним, розкішно оформленим, титулом. Функція першого була дещо прозаїчніша, ніж тепер: несучи в собі мінімальну інформацію для читача, охороняти наступний після нього титул від забруднення.

Доцільність, як і порядок оформлення заголовків на шмуцтитулах, визначає художник спільно з редактором. Переслідуючи мету раціональніше використати незадруковану текстом таку шпальту, піднести її художньо-естетичну і пізнавальну функції, заголовок тут краще подавати на тлі логічно вмотивованого ілюстративного матеріалу, що помітно може доповнити сюжет, або з додаванням цитати, яка є квінтесенцією наступного розділу.

Шрифтова гама та сюжетні ілюстрації шмуцтитулів безумовно мають відповідати єдиному стилю оформлення видання, починаючи з обкладинки та титулу. Нумерація сторінок (колонцифри, колонтитули) тут не зазначаються.

Подаємо схематичні приклади заголовків, уміщених на шмуцтитулах книг: заголовок у поєднанні з графічним матеріалом та заголовок у поєднанні з цитатою.

Заголовок шапкою — це заголовок, що подається з певним спуском у верхній частині сторінки. Назву шапки він отримав тому, що собою ніби покриває (вкриває) весь текстовий ряд задрукованої сторінки.

За важливістю і ступенем покриття наступних фрагментів тексту такі заголовки стоять на другому місці після заголовків на шмуцтитулах. Отож, усі наступні заголовки будуть також перебувати під покриттям шапки.

Доцільність заголовка шапкою виправдана у виданнях одного твору із складною рубрикацією або кількох творів, об'єднаних однією темою (скажімо, тематичний збірник статей). Для редактора важливо пам'ятати, що шрифтове вирішення, форма подачі і розмір спуску заголовків шапкою в кожному конкретному виданні мусять бути однаковими.

Заголовок у розріз із текстом є меншим за підпоряд­куванням від заголовка шапкою. Ключове слово "у розріз" передбачає певну його автономію між закінченням одного фрагмента тексту і початком наступного: він ніби розрізує ці частини, з'єднуючи їх своєрідним містком — словесною назвою. Стоїть окремим рядком і має декілька варіантів розміщення на шпальті:

· посередині шпальти;

· з абзацного відступу;

· у правому чи лівому краї шпальти;

· з верхньою і нижньою відбивкою;

· лише з верхньою відбивкою.

Заголовок у підбір із текстом фактично відкриває фрагментом тексту, що складатиметься з кількох абзаців до кількох сторінок. Як правило, такий заголовок набирається шрифтом такого самого розміру, як і наступне речення, але відрізняється від нього напівжирним виділенням (рідше — міжлітерним пробілом). Має верхню відбивку. Через свою простоту не завдає жодного клопоту при складанні чи переформатуванні тексту абзац набирається шрифтом такого самого розміру, як і нас­тупне речення, але відрізняється від нього напівжирним виділенням (рідше — міжлітерним пробілом).

Заголовок віконцем є своєрідним врізуванням в основний текст. На відміну від попереднього — складний для технічного виконання: будучи закритим текстом із трьох боків, має вміститися максимум у три-чотири "поверхи", без переносів у словах. Одна з важливих технічних вимог: довкола віконця не має бути абзацних відступів. Відрізняється від основного тексту напівжирним шрифтом.

Цей тип заголовка найпоширеніший у навчальних виданнях. Не розриваючи текст, він виконує роль своєрідних кустодів — так званих сторожових слів чи понять, які візуально систематизують виклад матеріалу, сприяють його засвоєнню. Традиційно студентам подобається поділ низки підтем, скажімо, одного параграфа на заголовки віконцем, оскільки у такий спосіб твориться щось на зразок конспекту.

Заголовок боковиком. Сама назва вказує, що такий заголовок вміщується збоку тексту, на правому чи лівому березі шпальти. Його ще називають заголовок на маргіналії (від латинського край, межа).

Потреба в таких заголовках виникає в кількох випадках:

а) коли концепція видання не передбачає розривання
тексту заголовками;

б) коли характер видання спонукає до виокремлення
таких заголовків із тексту для їх простішого відшукування читачем (скажімо, в довідниках);

в) коли поле шмуцтитулу чи звичайної шпальти, відведене для ілюстрації, залишається незаповненим.

У яких виданнях доцільно це робити? По-перше, у виданнях подарункового або поліпшеного характеру з широким форматом шпальт, що дає можливість нетрадиційно подавати весь заголовковий комплекс;

по-друге, у виданнях довідкового чи навчального характеру для спрощення пошуку інформації;

по-третє, у виданнях з переважанням ілюстративного матеріалу для чіткішого виділення заголовків і текстівок.

Методика роботи редактора

Головне завдання редактора. Вище ми розглянули різні варіанти заголовків у конкретиці їх тематичного змісту, форми зображення та місця розташування на шпальті видання. Незважаючи на певну розмаїтість заголовкового комплексу того чи іншого видання, цей специфічний складник тексту має не такі вже й трудні для запам'ятовування загальні правила побудови, вироблені багатолітньою редакторською практикою. Завдання редактора на цьому етапі полягає в тому, аби такі правила на початку ретельно засвоїти й далі дотримуватися їх. Тоді заголовковий комплекс у виданні буде чітко структурований, логічно підпорядкований і відчутно сприятиме кращому засвоєнню читачем тексту, полегшенню пошуку вибіркової інформації.

Загальні правила. Правило перше. На прикладі окремої глави чи розділу видання варто відпрацювати і графічно накреслити для себе схему підрядності всіх видів заголовків за місцем розташування на шпальті. Схематично вийде така послідовність: шмуцтитул, шапка, заголовок у розріз із текстом, заголовок у підбір з текстом, заголовок віконцем, заголовок боковиком. Це слід зробити для того, аби визначена схема бездоганно "спрацьовувала" і в наступних главах чи розділах видання. Скажімо, для книжкового видання принциповим є те, аби ніде не випала жодна ланка визначеного ланцюга підпорядкованості заголовків.

Правило друге. Змістова (тематична) підпорядкованість кожного наступного виду заголовка попередньому має бути чітко визначена і формою їх подачі: із зменшенням ступеня заголовка зменшується, в порівнянні з попереднім, і його шрифтовий розмір та змінюється фарбова гама виділення.

Правило третє. Витримана в єдиному ключі тематична й графічна підпорядкованість заголовкового комплексу цілого видання передбачає й однотипне синтаксичне та морфологічне оформлення заголовків. Серед найважливіших вимог цього блока редактору слід пам'ятати про такі:

• окремі слова чи словосполучення в заголовках подаються без скорочень;

• наприкінці заголовків, поданих у розріз тексту, як також і на шмуцтитулах та шапках, крапка не ставиться (виняток складають дитячі навчальні видання на зразок "Букварів", де це робиться з навчальною метою); інші розділові знаки (три крапки, знаки оклику та запитання) в таких видах заголовків ставляться;

• наприкінці заголовків, поданих у підбір тексту, крапка необхідна;

• у заголовках нумераційних і літерних крапка після літери чи номера ставиться у випадках, коли далі йде текст. Наприклад: Розділ 1. Походження назви Україна; § 3. Виникнення письма;

• у заголовках нумераційних і літерних крапка після літери чи номера не ставиться у випадках, коли текст подається з нового рядка. Наприклад:

Розділ 1

Походження назви Україна

§3Виникнення письма

Правило четверте. Весь заголовковий комплекс видання потребує ідентичного його відтворення у змісті. Остаточну відповідність усіх заголовків тексту зі змістом редактор звіряє на етапі підписання оригінал-макета до друку.

2. Слово цитата — німецького походження (німецьке zitat, латинське сіtо означають наводжу, проголошую). Узагальнено означає точний, буквальний витяг з якогось тексту або чиєїсь промови. У видавничому контексті це поняття вживається для позначення частини тексту, запозиченого й дослівно відтвореного з певною метою з твору іншого автора.

Залежно від мети, політичних орієнтирів, моральних засад, смаків чи наукових уподобань автора або редактора цитати виконують у будь-якому тексті кілька важливих функцій. Коротко розглянемо їх із наведенням конкретних прикладів.

1. Обґрунтування власного твердження за допомогою посилання на авторитетне висловлювання, опубліковане раніше:

"Багаторічне зволікання з прийняттям цивілізованого податкового законодавства пояснюється низьким рівнем патріотизму і національної свідомості значної частини депутатського корпусу. На підтвердження цієї тези варто навести слова народного депутата Петра Осадчука з його статті про проблеми української книги, опублікованій у "Голосі України": "Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято" (з газети).

2. Спростування твердження автора, який цитується в тексті:

"У своїй скарзі на неправомірність перевірки діяльності фірми її директор К. наголошує: "Податківці заблокували рахунки фірми, що призвело до фінансових втрат". Насправді ж, як показала перевірка, події розвивалися зовсім по-іншому" (з газети).

3. Спотворення думки цитованого автора за рахунок довільного скорочення цитати, вибіркового набору авторських фраз, монтування з них бажаного змістового відтінку, "непомітним" пропуском ключового слова або фрази. Проілюструємо спосіб такого спотворення тексту статті видатного діяча українського відродження Симона Петлюри "Російські культурно-просвітні інституції на Україні", зробленого з метою компрометації відомого діяча, творення з нього образу ворога народу редакцією однієї із антиукраїнських газет, що видаються в Україні російською мовою. Напівжирним шрифтом у лівій колонці виділені ті фрагменти тексту, які скоротилися в цитаті і які в остаточному варіанті (колонка праворуч) спотворили її зміст.

Текст автора в першоджерелі

Текст автора в цитаті

Висловлюючись за українізацію російських культурно-просвітніх товариств на Україні, ми не кажемо, що таких товариств не повинно бути на Україні. Україну заселяють не тільки українці. Є в ній і інші нації, культурному розвитку котрих ми не маємо ніякого права робити перешкод чи заборон. Але ті товариства, які удержуються за гроші українського народу, повинні стати національними, з російських змінитися на українські. Здійснити це завдання можуть тільки українці. (Симон Петлюра)

Висловлюючись за українізацію російських культурно-освітніх товариств на Україні, ми кажемо, що таких товариств не повинно бути на Україні. Ті товариства повинні стати національними, з російських змінитися на українські. Здійснити це завдання можуть тільки українці.

Читач, який ознайомиться з наведеною цитатою, скоріше повірить газеті. Перевіряти достовірність цієї цитати він, звичайно ж, не буде (на це, власне, й розраховують автори чи замовники такої брудної аргументації).

Існує кілька способів уведення цитати в текст. Маємо на увазі, що цитатами можуть бути: окремі словосполучення або одне речення (коротка цитата); цілий фрагмент тексту, який складається з одного або кількох абзаців чи й сторінок (велика за обсягом цитата). Розглянемо, таким чином, обидва варіанти.

Коротка цитата. Проілюструємо способи введення в текст короткої цитати на прикладі речення з книги І. Огієнка "Історія української літературної мови". Курсивом виділятимемо варіанти самої цитати:

"Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова, житиме й народ, як національність".

а) цитата подається повністю після слів того, хто цитує:

І. Огієнко про значення мови в житті того чи іншого народу сказав так: "Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова, житиме й народ, як національність";

б) цитата подається повністю перед словами того, хто
цитує:

"Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова, житиме й народ, як національність", — так сказав про значення мови для кожного народу видатний український учений І. Огієнко;

в) цитата подається повністю, але розривається словами того, хто цитує:

"Мова, — наголошував І. Огієнко, — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова, житиме й народ, як національність";

г) цитата подається у вигляді окремих слів, узятих з одного речення автора із зміненим відмінюванням таких слів:

Іван Огієнко називав мову "душею нації, її святощами, її найціннішим скарбом";

д) цитата подається в скороченому варіанті без викривлення думки автора:

До глибоких роздумів наводять слова Огієнка: "Мова — душа кожної національності [...], і поки живе мова, житиме й народ [...]".

Велика за обсягом цитата:

а) цитата, яка складається з кількох речень, але вміщується в один абзац, подається в межах того ж абзацу і тим же шрифтом, що й слова автора основного тексту:

Тяжко було відстоювати ідею відбудови Успенського собору Києво-Печерської лаври перед любителями руїн. Виступаючи на закладенні каменя відбудови й освяченні хреста на руїнах собору після молебня 8 квітня 1991 року, митрополит Філарет сказав: "Господь сподобив нас цього дня закласти камінь і освятити хрест. Протягом 900 років храм був святим місцем для віруючих і страждаючих, які боролися з гріхом, недугою, хотіли жити по правді Христовій. П'ятдесят років тому собор підірвали. Разом із знищенням рукотворного храму обміліли і наш душі..." (Д. Степовик. Історія Києво-Печерської лаври");

б) цитата, яка складається з кількох абзаців, подається у видавничому оригіналі автономно від слів того, хто цитує, в такий спосіб:

• відділяється від основного тексту верхньою і нижньою відбивкою за умов набору її таким самим шрифтом, як і основний текст;

• має іншу шрифтову гарнітуру, розмір шрифту, інколи — і ширину шпальти (як правило, з відступом праворуч).

Приклад великої за обсягом цитати із зміненою шириною шпальти та розміром шрифту подаємо на рисунку 18.

9. Богдан Хмельницький і його старшина допомагали церкві

С ам же Великий Гетьман за час свого гетьманування (1648-1657) багато віддавався на зміцнення стану (Української православної церкви, сильно пошарпаної католиками та уніятами. Церковні землі порозхапували, хто міг: церква католицька, нова уніятська, а то й просто католики-поляки. Усі ці землі правними актами гетьман Богдан повернув їхнім попереднім власникам, благочестивим церквам та монастирям. А багатьом їм Богдан надає й нові маєтки. В одному з своїх численних універсалів, з 11 січня 1651 року, Хмельницький писав:

"Понеже всемогущою Своєю рукою десною Бог і Створитель Неба й землі сподобив мні неприятелей і гонителей Всходной Православной Церкви, Матки нашей, ляхов з України в Польщу далеко прогнати, старанє маю пильне около благоліпія Церквей Бо-жиїх, і о манастирях для розмноженя хвали Божої. Многим Церквам і монастирям для поправи й ви-живеня придалем маєтності зо всіми приналежними ґрунтами, полями, сіножатьми, борами, лісами і всіми млинами й пожитками подалем во владу й спокойноє уживане".

1 Памятники Кіев. Ком. – Т.І. – С. 447.

Методика роботи редактора

Загальні правила. Правило перше. Важливо з'ясувати джерело цитування. Особливо це слід робити у випадках, коли цитований твір мав кілька перевидань, або коли у зміст твору українського автора (скажімо, художня, наукова література, публіцистика) втручалася російська чи радянська цензура. Досвідчений редактор перевагу надасть прижиттєвим виданням автора (автор сам міг виправляти коректуру і боротися із запопадливими редакторами), академічним виданням (тут уміщуються варіанти), закордонним виданням (там не практикуються поширені ще з часів російської цензури купюри).

Характерний приклад у цьому контексті можна навести з перевиданням уже в роки української незалежності творів Василя Симоненка, сфальшованих радянськими редакторами на догоду ідеологічному режиму. Так, завершальна строфа поезії "Одинока матір" в усіх попередніх виданнях подавалася так, як істотно підправили її за вказівкою ідеологічного відомства в першовиданні:

І подвиг твій, обпечений ганьбою,

Благословив народ.

У зарубіжному виданні збірки Василя Симоненка "Берег чекань", яку упорядкував Іван Кошелівець (американське видавництво "Пролог", 1985 року), ця фраза подана строго за авторським оригіналом:

І подвиг твій, обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ.

Різниця смислового звучання фрази, за якою — сміливе обвинувачення молодого поета ленінсько-сталінського режиму в геноциді українського народу, як бачимо, суттєва. Безумовно, що появи в новому виданні ідеологічно кастрованого твору не допустить редактор, який добре орієнтується в літературному і видавничому процесах минулого й сьогодення.

Правило друге. У процесі першого читання авторського оригіналу варто в кожному конкретному випадку пересвідчитися в доцільності цитати. Незайвим буде простежити логічну вмотивованість, рівень аргументації "за" чи "проти" цитованого фрагмента тексту.

Нерідко автори, з метою збільшення обсягу свого твору, захоплюються зайвим цитуванням: місцями довільно переказуючи чужий текст, місцями — вставляючи цілі сторінки, взяті в лапки. Великі за обсягом цитати в ряді випадків відволікають увагу читача від головного, нічого нового не привносять у канву авторської розповіді. Безумовно, таке надмірне і невмотивоване "цитатництво" підлягає рішучому скороченню.

Правило третє. Стосується такого ганебного в нашій сучасній гуманітарній науці явища, як цитування за цитатою, а не за першоджерелом. Звідси бере початок немало помилок, неточностей, а то й викривлень змісту першоджерела. Нерідко перевірка редактором походження цитати приводить до невтішного висновку: такого джерела, на яке посилається автор цитати, взагалі не існує.

Цитування за вже наведеною кимось із попередників цитатою можна виправдати лише в кількох випадках:

• коли джерело недоступне (знаходиться в іншій країні, як, скажімо, Реймська Євангелія в Парижі);

• коли джерелом слугує рідкісний архівний документ, до якого обмежений доступ дослідників (рукописні інкунабули).

Правило четверте. Стосується авторських прав. Готуючи до друку видання, яке рясніє розлогими цитатами, редактор має чітко з'ясувати, що і як цитується без відома автора тексту, який цитується, а що потребує погодження з ним. Останнім часом при аналізі деяких навчальних видань дедалі частіше доводиться зустрічатися з випадками так званого прихованого плагіату. Це коли маловідомий у науці автор новоявленого підручника, відчуваючи брак власного досвіду, вдається до способу дещо хитрого привласнення чималого шматка чужого тексту до своєї книги. Як правило, використовується виправдувальна, про всяк випадок, фраза: "Далі послуговуємося цікавими, на наш погляд, думками (такого-то) вченого". Після й подається кілька сторінок таких "думок". Практика засвідчує, що таке професійне недбальство редактора можливе лише в несолідного видавця.

Граматичні правила. Існує ряд випадків, коли редакторові-початківцю важко самотужки професійно грамотно опрацювати текстовий матеріал із складними цитатами. На деяких із цих випадків зосередимо увагу:

1. Цитати з попередніх видань, у яких дотримано інших правописних норм. Йдеться, скажімо, про видання української діаспори, або вітчизняні видання 20-х років, де видавці й автори дотримувалися репресованого радянською владою скрипниківського правопису. Приводити до вимог сучасного правопису такі цитати недоречно. Отож, цитату з книги А Фіґус-Ралько "Історія «Українського Голосу»" (Вінніпег, Канада, 1995) слід подавати без жодних граматичних і стилістичних виправлень (курсивом виділяємо "проблемні" з точки зору сучасного українського правопису слова, які, втім, у цитаті не виправляємо):

"Ледве чи був коли часопис, який відіграв для свого народу таку ролю, яку для українського народу відіграв "Український Голос". Ініціятиву до започаткування свого часопису виявила тодішня одинока українська інтелігенція, батьки якої прибули до Канади з Европи на початку XX століття — учителі, студенти, фармері".

Це ж стосується й деяких мовних особливостей авторів минулого. Для прикладу, не редагується така цитата з праці М. Грушевського "Ілюстрована історія України":

"Мазепа росписував перед московським правительством невдоволеннє народне, що підіймається на нього від сих "легкомисних і непостоянних людей" за його вірну службу московському правительству".

2. Вставки чи виділення редактора або автора в цитованому тексті, які вказують на ставлення їх до цитати.

Такі вставки допускаються. За умови, що, скажімо, знаки оклику чи запитання (вони додають позитивне чи негативне забарвлення фразі) беруться в дужки; про штрихове виділення слів у цитаті також повідомляється читачеві. Наприклад:

"В одній із своїх останніх праць наш добрий друг з далекої Канади Степан Ярмусь небезпідставно зазначає: "В нашій незалежній Україні нині є дійсно багато залишків темних сил, різної корупції й соціального лиха. Але ті сили відійдуть (!); на їхнє місце стане духовно оздоровлена людина" (3 передмови до книги С. Ярмуся "Досвід віри українця").

"Мовний порадник" запропонував усім видавцям вживати в своїх виданнях державотворче словосполучення "в Україні" замість колоніального, принизливого для всіх українців "на Україні". Така порада підкріплювалася аргументованою статтею редактора журналу "Рідна мова" "В Україні, а не на Україні" (виділ, моє. —М. Т.).

3.Цитата, з якої вилучено кілька речень.

Обов'язковою умовою такої скороченої цитати є зазначення кутових дужок з трьома крапками на місці пропущених речень:

"Якщо письменник пише твори, а нема кому їх друкувати, то така література практично все одно що не існує. <...> Для своєї творчості письменник потребує оточення, літературної атмосфери. <...> З виданих книжок і матеріялу, опублікованого в журналах і газетах, добра половина, якщо не більше, не належить до літератури" (Ю. Шерех. Не для дітей).

Форма лапок у складних цитатах. Межі початку і кінця цитати виділяються лапками, їхня форма, або гарнітура, зазвичай є такою, як і тих, які використовуються в основному тексті. Однак бувають випадки, коли редактору необхідно подбати про використання всередині цитати лапок іншої гарнітури. Це трапляється здебільшого у так званих складних цитатах, у яких є окремі слова чи словосполучення, які також беруться в лапки. У таких випадках слід пам'ятати про лапки зовнішні (відкривають і закривають цитату в цілому) та внутрішні (відкривають і закривають слово чи словосполучення в середині самої цитати). Зовнішні лапки можуть мати таку форму " ", а внутрішні — «». У конкретному прикладі це виглядатиме так: