Надвипускні дані

Комп’ютерна верстка Олександр Шайніков

Технічний редактор Артем Мусієнко

Художник обкладинки Євген Муштенко

Коректор Аліна Тимошик

Формат 84x108 1/32. Ум. арк. 11,5.

Наклад 2000 прим. Зам № 11.

Науково-видавничий центр “Наша культура і наука” а/с 1, Київ-107, 04107 Електронна адреса: [email protected] Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК№ 719 від 17.12.2001 р.

Віддруковано з оригінал-макету на АТ “Фірма ВІПОЛ” 03151, Київ, вул Волинська, 60

Варіант сучасного оформлення надвипускних і випускних даних

Цим же стандартом рекомендується додатково наводити телефон, факс, електронну адресу видавця.

Література: Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: Наша культура і наука, 2006. – С. 129 – 176.

Тема 5. ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ

1. Основні засади законодавства про видавничу справу:

а) формування законодавства про видавничу справу;

б) конституційні норми;

2. Огляд законодавства про видавничу справу:

а) загальні базові закони, які регулюють відносини у сфері видавничої справи;

б) галузеві (інституційні) закони, які регулюють окремі питання здійснення видавничої справи;

в) підзаконні нормативно-правові акти в галузі видавничої справи.

1. Процес формування законодавства про видавничу справу в загальній системі законодавчої бази України фактично розпочався після проголошення її незалежності 24 серпня 1991 року. До цього впродовж багатьох десятиліть власної правової бази щодо видавничої справи в Україні не існувало. За часів царської Росії політика уряду спрямовувалася на поліційно-репресивні обмеження і заборони української видавничої справи.

1622 р. — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К. Ставровецького.

1690 р. — засудження й анафема Собору РПЦ на "Кіевскія иовьія книги" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою І вилучення українських текстів з церковних книг.

1729 р. — указ Петра III переписати з української на російську мову всі державні постанови і розпорядження.

1769 р. — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.

1847 р. — розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона поширення найкращих творів Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших.

Валуєвський циркуляр (1863 р.) заборонив друкувати україномовну духовну та популярну освітню літературу. Спочатку влада встановила, "аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами", а згодом взагалі вирішила "їх пропуск... призупинити".

Емським указом (1876 р.) імператор повелів "не допускати ввезення в межі Імперії... будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі", а також заборонити друкування й видання "оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі".

Застосування цензурного законодавства Росії до українського друкарства було головним чинником заборони мови, літератури й культури українського народу.

Після Лютневої революції у 1917 році, за часів урядів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, в Україні розпочався процес створення власної законодавчої бази. Було прийнято "Закон про державну українську мову в УНР" (1919 р.), який відкрив шлях до розвитку національної освіти і культури. Початок унормуванню видавничої справи поклали закони Директорії про створення Головної книжкової палати та про обов'язкові примірники всіх видань. Проте цей процес перервався із вступом до Києва у січні 1919 року російських військ генерала Муравйова і встановленням радянської влади.

Нормативне регулювання видавничої справи в радянські часи спрямовувалося на забезпечення ідеологічного контролю насамперед шляхом централізації управління видавничо-поліграфічним комплексом. Першим радянським законодавчим актом щодо видавничої справи був "Декрет про державне видавництво" (1918 р.), дія якого поширилася і на Україну. У 1925 році прийнято декрет Ради народних комісарів СРСР про заходи щодо впливу на формування книговидавничої політики в радянській державі. Цей документ основним завданням видавничої діяльності висунув сприяння комуністичному вихованню та пропаганду марксизму.

У наступні роки загальні засади видавничої справи в Радянському Союзі, як і всієї комунікативної сфери, визначалися відповідно до ідеологічних завдань директивними документами найвищих компартійних інстанцій. Виключною компетенцією партійних органів було створення, реорганізація та припинення діяльності видавництв, надання видавничих прав, розгляд і погодження тематичних планів випуску літератури, встановлення лімітів виділення паперу для забезпечення випуску видавничої продукції тощо. Крім того, видавнича справа регулювалася галузевими документами уповноважених органів виконавчої влади — державних комітетів СРСР і УРСР у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі.

У радянській державі вся видавнича сфера організаційно була чітко розділена на "партійну" та "державну" системи. Перша організаційно підпорядковувалася управлінню справами ЦК КПРС, друга — союзному і республіканському державним комітетам у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі. Відповідно й регулювання видавничої діяльності у цих системах було різним. Зокрема, будь-яке втручання державних органів влади у діяльність "партійних" видавництв і поліграфічних підприємств виключалося.

Як зазначається в матеріалах моніторингу змін у законодавствах щодо видавничої справи в країнах Східної Європи, проведеного у 2000 році Центром розвитку друкарської справи при Інституті "Відкрите суспільство" (м. Будапешт), у колишніх соціалістичних державах ця галузь була сильно заідеологізованою і заполітизованою. Таке становище визначало її правовий, фінансовий та політичний статус. Видавнича справа вважалася справою державного рівня, пов'язаного з безпекою країни, що обумовлювало не тільки її жорсткий контроль, а й різноманітну фінансову та податкову підтримку.

З переходом до ринкової демократії книжковий сектор цих країн втратив свої характерні риси. Змінилося поняття видавничої справи та книгорозповсюдження. Книги стали одним з товарів на ринку, зберігши, безумовно, своє естетичне, моральне та філософське значення. Ці докорінні зміни викликали необхідність відповідного законодавчого регулювання видавничої справи.

В Україні після здобуття незалежності чинне законодавство про видавничу справу фактично розроблено і запроваджено вперше. Воно стало правовою основою становлення, утвердження і розвитку видавничої справи на принципово нових засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, свободи вибору напрямів діяльності.

Формування законодавства про видавничу справу в молодій незалежній державі відбувалося досить суперечливо, не завжди своєчасно. Деякі нормативні акти не тільки не сприяли, а подеколи й перешкоджали розвитку галузі. Так, Указ Президента України від 5 березня 1992 року "Про ліквідацію обласних книготорговельних об'єднань і об'єднання "Укркнига" та комерціалізацію державного книгорозповсюдження" фактично зруйнував налагоджену єдину систему книжкової торгівлі й багато в чому зумовив загальну кризу книговидання. Поглиблила цю кризу й відсутність законодавчого визначення податкової політики й державної підтримки у сфері видавничої справи. Відсутність протягом тривалого часу податкових пільг поставила видавничу продукцію в один ряд з будь-якими творами масового вжитку.

Основні законодавчі акти в галузі видавничої справи приймалися з великим запізненням. Так, проект Закону "Про видавничу справу" було розроблено і подано на розгляд Верховної Ради України у березні 1994 року, а прийнято його аж через три роки — у червні 1997 року. З 2001 по 2004 рік проходив процедуру розгляду, затвердження і введення в дію Закон "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні". Попри всі труднощі законодавство України про видавничу справу в основному сформувалося й відіграє свою позитивну роль у переході до ринкових відносин. У квітні 1996 року в Києві відбулася Міжнародна конференція "Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи". Висновки конференції сприяли формуванню й подальшому вдосконаленню нормативно-правової бази видавничої справи на основі загальновизнаних європейських принципів демократичного суспільства.

Основу чинного законодавства України про видавничу справу становлять Конституція України, закони України "Про видавничу справу", "Про інформацію", "Про авторське право і суміжні права", Господарський кодекс України та інші законодавчі акти.

Законодавство України про видавничу справу визначає загальні засади, порядок організації та умови функціонування суб'єктів видавничої справи, їх взаємовідносини, права, обов'язки та відповідальність. Воно покликане забезпечити правове регулювання видавничої діяльності, виготовлення і розповсюдження видавничої продукції. Водночас законодавство про видавничу справу створює юридичні засади для застосування уповноваженими органами державної влади регулятивних і в разі необхідності примусових засобів впливу до юридичних і фізичних осіб при здійсненні ними діяльності у сфері видавничої справи.

Законодавство складається з нормативно-правових актів, які за рівнем і значенням можна поділити на такі види:

Конституція України — Основний Закон, який має найвищу юридичну силу і встановлює конституційні засади правового порядку в усіх сферах суспільних відносин.

Закони і кодекси України — законодавчі акти вищої щодо підзаконнихх актів юридичної сили, які приймаються Верховною Радою України, регулюють найважливіші суспільні відносини і повинні відповідати Конституції України.

Підзаконні нормативно-правові акти — постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Міжнародні договори та конвенції, ратифіковані Верховною Радою України.

Крім того, для регулювання відносин у сфері видавничої справи застосовуються різноманітні засоби і механізми державного впливу, зокрема:

– стандартизація — обов'язкове дотримання державних стандартів України, класифікаторів, технічних умов;

– державне замовлення — постачання продукції для державних потреб, що забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, які залучаються для цього у визначеному законом порядку;

– державна реєстрація — надання документа державного зразка, який засвідчує право займатися певним видом діяльності за умови виконання визначених обов'язків;

– надання податкових та інших пільг;

– надання дотацій, компенсацій, субсидій тощо.

Отже, стабільне функціонування і розвиток видавничої справи, як і будь-якої іншої сфери суспільних відносин, потребує компетентного державного регулювання на основі сучасного законодавства. Таке законодавство має враховувати демократичні принципи міжнародного права і власні національні традиції та соціально-економічні умови.

Запам'ятайте:

Законодавство України про видавничу справу — це сукупність чинних нормативно-правових актів; законів і кодексів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, що регулюють суспільні відносини у сфері видавничої діяльності, виготовлення та розповсюдження видавничої продукції.

Регулювання основних засад видавничої справи здійснюється передусім через конституційні норми.

Конституція України є Основним Законом прямої дії. Па основі її положень, що стосуються насамперед прав і свобод людини, приймаються всі інші закони, які мають відповідати змісту цих положень.

У Конституції України знайшли відображення загальновизнані міжнародним співтовариством права людини і громадянина на інформацію, свободу слова і творчості, з якими безпосередньо пов'язані основоположні засади і принципи видавничої справи.

Так, у статті 15 Конституції України визначено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Це конституційне положення є визначальним для видавничої справи.

Політична багатоманітність полягає у праві громадян створювати різні партії, рухи, союзи та інші добровільні об'єднання громадян з метою вираження політичної волі громадян, участі у виборах, захисту своїх прав і свобод, задоволення соціальних, економічних, національно-культурних та інших інтересів. Економічна багатоманітність — це правова рівність усіх форм власності (державної, комунальної, приватної), а також рівні умови для здійснення підприємницької діяльності фізичними та юридичними особами. Ідеологічна багатоманітність — це забезпечення реального права людини безперешкодно сповідувати будь-які погляди, ідеї, теорії щодо суспільного розвитку. Цей принцип конституційно гарантований тим, що жодну ідеологію держава не може визнавати як обов'язкову.

Водночас стаття 15 Конституції України визначає, що в суспільному житті цензура заборонена. Тим самим держава гарантує рівні можливості для вільної діяльності всіх суб'єктів видавничої справи незалежно від їх ідеологічних уподобань чи політичних поглядів.

Довідково: Цензура — це державний нагляд за друком і засобами масової інформації і здійснюється владними органами шляхом контрольного перегляду творів, призначених для оприлюднення, з метою надання дозволу або заборони на друкування і розповсюдження.

У Радянській Україні цензорські функції здійснював створений у 1922 році державний орган — Головне управління у справах літератури і видавництв (скорочено Головліт). У 1966 році воно було перейменоване па Головне управління з охорони державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР, а в 1989 році — па Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі УРСР. Головліт контролював усі видавничі верстки і давав дозвіл "до друку".

Конституційна заборона цензури для видавництв і видавничих організацій, засобів масової інформації означає, що будь-які обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку суперечать Конституції України і є протизаконними. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України. Водночас стаття 37 Конституції України забороняє таку діяльність, якщо вона спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Ці заборони відповідно стосуються також діяльності у сфері видавничої справи.

Принцип багатоманітності суспільного життя пов'язаний із закріпленими в Конституції України іншими правами і свободами людини та громадянина, зокрема правом на свободу думки і слова, правом на свободу творчості та ін. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань гарантує стаття 34 Конституції України. Кожен також має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Із цього випливає основоположний принцип дотримання свободи у видавничій справі, зокрема у підготовці, виготовленні й розповсюдженні видавничої продукції.

Однак названі права і свободи згідно із зазначеною статею можуть бути обмежені в таких випадках:

– в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам;

– для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей;

– для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Але гарантовані Конституцією України права громадян на свободу слова на практиці обмежувалися дією негативних чинників політичного, економічного та правового (юридичного) характеру.

По-перше, — це можливість тиску на друковані та електронні засоби масової Інформації, прояви політичного екстремізму стосовно журналістів, недостатня відкритість органів державної влади.

По-друге, наявність фактів фізичної розправи над журналістами та їх загибелі, що посилює самоцензуру, обмежує професійні можливості.

По-третє, тяжкий податковий тиск на засоби масової інформації; високі

ціни на папір, оренду приміщень, комунальні послуги; монополізація системи розповсюдження преси; обмеженість рекламного ринку та інвестицій;

низька платоспроможність населення зумовлюють економічну залежність переважної більшості засобів масової інформації.

По-четверте, наявність великої кількості засобів масової інформації, засновниками яких є органи державної влади, а також належність практично всіх телерадіоканалів та переважної частини газет окремим олігархам чи фінансово-промисловим групам спричиняє орієнтацію інформації в інтересах засновників і власників.

По-п'яте, недосконалою є правова база, що регулює інформаційну сферу.

Стаття 54 Конституції України гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав. Це положення захищає автора і видавця від втручання держави у творчий процес.

Визначальною для видавничої справи є стаття 10 Конституції України щодо застосування мов, де записано, що державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя забезпечується державою. Водночас конституційно гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Конституційний Суд України 14 грудня 1999 року дав офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, наголосивши, що "українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мовою актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших сферах суспільного життя, які визначаються законодавством".

2. Закон України "Про видавничу справу" від 5 квітня 1997 року є основним правовим документом, що визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації видавничої діяльності, виготовлення та розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин учасників цього процесу. Крім того, цей Закон спрямований на захист прав та інтересів авторів, видавців, поліграфістів, розповсюджувачів і споживачів видавничої продукції. Отже, без досконалого знання названого Закону неможливо на практиці здійснювати діяльність у галузі видавничої справи.

У першому розділі Закону (статті 1 і 2) визначено основні терміни, які вживаються у сфері видавничої справи, зокрема автор, видавець, видавництво, замовник, тираж тощо. Необхідно запам'ятати суть таких понять, як видавнича справа і видавнича діяльність, видавнича продукція, видання.

У статті 3 Закону сформульовано мету видавничої справи, в основі якої — задоволення потреб особи суспільства у видавничій продукції, створення можливостей для самовиявлення громадян як авторів, забезпечення права на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Закон встановлює, що державна політика у видавничій справі визначається Верховною Радою України і ґрунтується на принципах дотримання свободи у видавничій справі, протидії її монополізації, зміцнення матеріально-технічних, організаційних, правових і наукових засад видавничої справи, гарантії соціального і правового захисту її працівників (стаття 5).

Державна політика у видавничій справі спрямовується на підтримку розвитку національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою. Державна політика підтримки культур національних меншин у видавничій справі здійснюється через відповідні органи виконавчої влади із залученням національно-культурних товариств. Проведення політики у видавничій справі, координування роботи міністерств та інших органів виконавчої влади у цій сфері Законом покладено на Кабінет Міністрів України.

Стаття 8 Закону присвячена дотриманню мовної політики у видавничій справі. Зокрема, уся друкована продукція призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації, видається державною мовою.

Законом також передбачено, що держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, що випускають або розповсюджують не менше 50 відсотків продукції державною мовою та малотиражні (до 5 тисяч примірників) видання мовами нечисленних національних меншин, шляхом надання пільг щодо сплати податків і зборів.

Другий розділ Закону регулює питання організації та здійснення видавничої справи. Статті 9 і 10 закріплюють організаційно-правові форми видавничої справи та визначають її суб'єктів, якими є видавці, виготовлювачі та розповсюджувачі видавничої продукції. Зокрема, зазначено, що суб'єкти видавничої справи водночас можуть бути суб'єктами підприємницької діяльності.

У статтях 17-26 сформульовано права та обов'язки видавця, замовника, виготовлювача, розповсюджувача та споживача видавничої продукції, визначено статус, гарантії прав видавництв і видавничих організацій, а також дано перелік основних видів видавничої продукції та обов'язкових даних, які характеризують видання. З метою обліку суб'єктів видавничої справи Законом передбачено ведення Державного реєстру України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, визначено їх права та обов'язки, а також організаційні засади та гарантії діяльності (статті 12-16).

У Законі (стаття 27) визначено статус і функції Книжкової палати України як державної наукової установи у сфері видавничої справи та інформаційної діяльності.

Стаття 28 Закону встановлює обмеження права у видавничій діяльності, зокрема, діяльність у видавничій справі не може бути використана для закликів, спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.

У видавничій справі забороняється:

– виготовляти чи розповсюджувати продукцію, яка містить інформацію, віднесену до недобросовісної реклами, рекламу з використанням шаржування державних символів України (Державного Герба, Державного Прапора, Державного Гімну) у будь-якому вигляді;

– оприлюднювати інформацію, дані, відомості, рекламувати товари, послуги, які можуть завдати шкоди громадянам, підприємствам, установам, організаціям або державі;

– виготовляти або розповсюджувати видавничу продукцію порнографічного характеру і таку, що пропагує культ насильства і жорстокості;

– виготовляти чи розповсюджувати продукцію, що проповідує релігійні віровчення, які загрожують життю, здоров'ю, моралі громадян, порушують їх права і свободи або закликають до порушення громадського порядку;

– реалізувати видавничу продукцію без дозволу її власника (співвласників), крім випадків, передбачених законодавством.

Розділ третій Закону присвячений міжнародному співробітництву у видавничій справі (статті 30-31). Воно здійснюється на основі міжнародних договорів, ратифікованих Україною, та законодавства України. Метою цього співробітництва є:

– зміцнення матеріально-технічної бази видавничо-поліграфічного комплексу шляхом впровадження нових технологій, залучення для цього іноземних інвестицій;

– інтенсифікацію культурного і наукового обміну з іншими державами, розширення участі у міжнародних виставках, ярмарках тощо;

– забезпечення культурних, наукових, освітніх потреб українців, які проживають за кордоном.

У четвертому розділі Закону (статті 32-33) визначено порядок припинення видавничої справи, а також передбачено відповідальність за порушення цього Закону. Зокрема, діяльність у видавничій справі може бути припинена лише в таких випадках: з ініціативи засновника; на підставі рішення суду; з інших підстав, передбачених законодавством України.

Закон України "Про інформацію " від 2 жовтня 1992 року закріплює право громадян на інформацію, визначає правові засади інформаційної діяльності. Інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі чи навколишньому природному середовищі.

Основні принципи інформаційних відносин відповідно до цього Закону такі:

– гарантованість права на інформацію;

– відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;

– об'єктивність, вірогідність інформації;

– повнота і точність інформації;

– законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Закон визначає права та обов'язки учасників інформаційних відносин, встановлює відповідальність за порушення законодавства про інформацію. Як зазначено в Законі, інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять Державну або іншу передбачену законодавством таємницю. Забороняється вилучення друкованих видань, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів та їх знищення з ідеологічних чи політичних міркувань.

Закон "Про інформацію" конкретизує таке важливе конституційне положення, як заборона цензури. Цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, видавця, розповсюджувача попередньо узгоджувати поширювану інформацію — заборонена. Забороняється також створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової Інформації. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не мають права перешкоджати в будь-якій формі тиражуванню або поширенню інформації.

Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", прийнятий 16 листопада 1992 року, визначає поняття, правові основи заснування та діяльності друкованих засобів масової інформації, встановлює державні гарантії їх свободи. Друковані засоби масової інформації (ЗМІ) або преса — це періодичні й такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію Закон утверджує свободу слова і вільне вираження у друкованій формі поглядів і переконань, які гарантуються Конституцією України і означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих ЗМІ. Це підтверджується забороною створювати і фінансувати державні органи, установи, організації або посади для цензури масової інформації. Не допускається також вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими ЗМІ, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб. Закон встановлює неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих ЗМІ, які не можуть бути використані з метою:

– закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України;

– пропаганди війни, насильства та жорстокості;

– розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;

– розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення інших кримінально караних діянь.

Забороняється використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність.

Діяльність друкованих ЗМІ — це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів. Така діяльність, спрямована на отримання прибутку, є підприємницькою діяльністю у цій сфері.

Закон містить норми щодо організації діяльності друкованих ЗМІ, зокрема визначає:

– суб'єктів діяльності друкованих ЗМІ, до яких належать засновники (співзасновники), редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач;

– право на заснування друкованого засобу масової інформації, яке мають громадяни України, громадяни інших держав та особи без громадянства, не обмежені у цивільній правоздатності та цивільній дієздатності; юридичні особи України та інших держав; трудові колективи підприємств, установ і організацій;

– порядок відносин між співзасновниками друкованого засобу масової інформації, який регулюється установчим договором;

– гарантії від монополізації друкованих ЗМІ;

– механізми державної реєстрації, перереєстрації та припинення випуску друкованого ЗМІ;

– статус редакції, редактора (головного редактора), редакційної колегії друкованого ЗМІ, права та обов'язки журналіста редакції.

У Законі визначено також, що виробничі, майнові та фінансові відносини засновника (співзасновників), редакції, видавця, розповсюджувача друкованого засобу масової інформації базуються на основі чинного законодавства і договору.

Згідно із законом, редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та об'єднання громадян несуть відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих ЗМІ, яке тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову; адміністративну або кримінальну відповідальність.

Порушеннями цього Закону є:

– незаконне вилучення або знищення тиражу чи його частини;

– порушення права журналіста вільно одержувати, використовувати, поширювати (публікувати) та зберігати інформацію, відвідувати державні органи влади, органи місцевого і державного самоврядування, а також підприємства, установи і організації;

– зловживання правами журналіста;

– одержання свідоцтва про державну реєстрацію шляхом обману;

– незаконне виготовлення і розповсюдження продукції друкованого ЗМІ без його реєстрації або після припинення його діяльності та ін.

Закон України "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні " від 6 березня 2003 року визначає засади державної підтримки книговидавничої справи в Україні і спрямований на подолання кризи у вітчизняному книговиданні та створення сприятливих умов для його розвитку.

Згідно із цим Законом, книговидавнича справа як складова частина видавничої справи — це сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, які займаються створенням, виготовленням і розповсюдженням книжкової продукції.

Метою державної підтримки книговидавничої справи в Україні є:

– визнання духовної функції книги в суспільстві;

– задоволення духовних, освітніх і культурних потреб українського народу за допомогою книг;

– забезпечення державних інтересів щодо захисту національного інформаційного простору;

– сприяння збільшенню випуску книжкової продукції в Україні, зниженню її собівартості та підвищенню конкурентоспроможності як на вітчизняному книжковому ринку, так і за межами України;

– оновлення і переоснащення видавничо-поліграфічної бази суб'єктів видавничої справи та створення сприятливих умов їх розвитку.

Відповідно до поставленої мети у Законі визначено, що державна політика у книговидавничій справі:

– ґрунтується на визнанні духовної, науково-освітньої і культурно-творчої функції книги в суспільстві та на принципах дотримання свободи у книговидавничій справі, протидії її монополізації, зміцнення матеріально-технічних, організаційних, правових і наукових засад книговидавничої справи, гарантії соціального і правового захисту її працівників;

– спрямовується на підтримку розвитку національного книговидання, задоволення духовних, освітніх і культурних потреб українського народу за допомогою книг;

– здійснюється шляхом податкового, митного, валютного та інших видів регулювання, а також шляхом державного замовлення на видання книжкової продукції.

Закон тимчасово до 1 січня 2009 року звільнив від оподаткування прибуток видавництв, видавничих організацій, підприємств поліграфії та розповсюджувачів книжкової продукції, отриманий від видавничої діяльності, діяльності з виготовлення і розповсюдження книжкової продукції, виробленої в Україні, крім видань рекламного та еротичного характеру. На цей же термін звільнено від сплати податку на додану вартість оподаткування операцій з виконання робіт та надання послуг у видавничій діяльності, діяльності з виготовлення та розповсюдження видавництвами, видавничими організаціями, підприємствами поліграфії, розповсюджувачами книжкової продукції, виробленої в Україні, а також операції з продажу книжкової продукції, виробленої в Україні, та паперу і картону, вироблених в Україні для виготовлення книжкової продукції, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, крім послуг реклами, розміщення матеріалів рекламного та еротичного характеру і видань рекламного та еротичного характеру.

Закон України "Про авторське право і суміжні права" від 28 грудня 1989 року охороняє особисті немайнові і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва — авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення — суміжні права.

У Законі дано визначення основних понять у сфері авторського права, зокрема: автор, виключне право, відтворення, опублікування, похідний твір, службовий твір тощо.

Охороні за цим Законом підлягають об'єкти авторського права — твори у галузі науки, літератури і мистецтва, як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо). Ця охорона поширюється на форму вираження твору і не поширюється на ідеї, теорії, принципи, методи, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

Закон визначає суб'єктів авторського права — авторів, їх спадкоємців та інших осіб, яким передано авторські права. Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить всім авторам незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення. Відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними

Законом врегульовано майнові і немайнові права автора, авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, у якому втілено твір. Захищено права перекладачів і авторів похідних творів, визначено межі вільного використання та відтворення примірників твору репрографічним способом.

Закон визначає, що розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі.

Крім авторського права, Закон захищає суміжні права, об'єктами яких є:

– виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів;

– фонограми, відеограми;

– передачі (програми) організацій мовлення.

Порушеннями авторського права і суміжних прав, що дають підстави для судового захисту, Закон визнає:

– піратство у сфері авторського права і суміжних прав —опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм І баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

– плагіат — оприлюднення (опублікування) повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

– ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення;

– вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і суміжних прав;

– підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів авторського права і суміжних прав та інше.

Захист прав суб'єктів авторського права і суміжних прав здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, Цивільним і кримінальним законодавством.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності та визначає основні засади господарювання в Україні. Оскільки видавнича справа поєднує організаційно-творчу діяльність з виробничо-господарською, то відносини у процесі організації і здійснення останньої регулюються цим Кодексом. Учасниками таких відносин є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та місцевого самоврядування, а також громадяни, громадські та інші організації.

Кодекс визначає основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарської діяльності. Основними засобами регулювання впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення, ліцензування, стандартизація, застосування нормативів та лімітів, регулювання цін і тарифів, надання податкових та інших пільг, дотацій, компенсацій, субсидій тощо.

"Основи законодавства України про культуру" від 14 лютого 1992 року регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей.

Закон визначає основні принципи культурної політики в Україні, які поширюються і на видавничу справу, зокрема:

– утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами;

– гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

– рівність прав і можливостей громадян України незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

– забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

– всебічне міжнародне культурне співробітництво.

Діяльністю у сфері культури згідно Закону є:

– створення, розповсюдження і популяризація творів літератури та мистецтва;

– збереження та використання культурних цінностей;

– естетичне виховання.

Держава гарантує свободу творчості, вільний вибір видів культурної діяльності. Втручання у творчий процес, цензура у сфері творчої діяльності не допускаються.

Закон встановлює, що працівником культури є особа, яка працює в закладах, підприємствах, організаціях і установах культури, засобах масової інформації, видавництвах, товариствах, фондах та інших культурно-освітніх громадських об'єднаннях і пройшла відповідну атестацію.

В Україні гарантується розвиток мережі різних за видами

діяльності та формами власності закладів, підприємств та організацій культури: театрів, філармоній, професійних творчих колективів, кіностудій, організацій телебачення, радіомовлення, кіновідеопрокату, видавництв, редакцій, музеїв, художніх галерей (виставок), бібліотек, архівів, клубних закладів, кінотеатрів, цирків, парків культури та відпочинку, навчальних закладів і наукових установ, позашкільних закладів естетичного виховання і дозвілля дітей та юнацтва, дизайнерських, реставраційних центрів І майстерень, історико-культурних, архітектурних заповідників, заповідних територій тощо.

Закон України "Про обов'язковий примірник документів" від 9 квітня 1999 року визначає загальні принципи державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов'язковим примірником документів; регулює інформаційні відносини, пов'язані із функціонуванням системи обов'язкового примірника документів; встановлює обов'язки і права виробників та одержувачів документів.

До обов'язкового примірника документів належать такі їх

види:

– видання текстові, нотні, картографічні, образотворчі;

– видання електронні;

– видання, аудіопродукція та інші документи для сліпих;

– аудіо-, візуальна, аудіовізуальна продукція (кіно-, відео-,

фото-, фонодокументи);

– нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метро-

логії та сертифікації;

– патентні документи.

Одержувачами обов'язкового безоплатного примірника документів є: Книжкова палата України, національні, у тому числі спеціалізовані, всеукраїнські, універсальні та галузеві бібліотеки, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади у галузі інформації, на які покладена функція державної реєстрації засобів масової інформації та ведення Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції, та деякі інші установи. Виробники документів мають право на безоплатне:

– опублікування одержувачами документів бібліографічної інформації про виготовлені виробниками документи у виданнях державної бібліографії і централізованої каталогізації сигнальної та реферативної інформації;

– занесення бібліографічної інформації до автоматизованих банків даних;

– отримання фактографічних даних щодо документів, які зберігаються одержувачами документів, та їх тимчасове використання з виробничою метою.

Закон передбачає відповідальність за порушення законодавства про обов'язковий примірник документів.

Закон України "Про рекламу" від 3 липня 1996 року визначає основні засади рекламної діяльності в Україні. У Законі сформульовано загальні принципи реклами, а саме: законність, точність, достовірність, використання форм і засобів, які не завдають споживачеві реклами шкоди.

Реклама не повинна підривати довіру суспільства до реклами та має відповідати принципам добросовісної конкуренції. Іншими словами, реклама не повинна суперечити правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. У рекламі не можна використовувати чужі позначення та назви товарів, дискредитувати інших підприємців, поширювати неправдиві відомості, які можуть завдати шкоди їх діловій репутації.

Важливим є положення про те, що реклама не повинна містити інформації або зображень, які порушують етичні, гуманістичні, моральні норми, нехтують правилами пристойності. Реклама повинна враховувати особливу чутливість дітей і не завдавати їм шкоди.

Згідно із Законом, у рекламі забороняється, зокрема:

– поширювати інформацію щодо товарів, виробництво яких заборонено законом;

– вміщувати твердження, які є дискримінаційними за ознаками походження людини, її соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, ставлення до релігії, за мовними ознаками, родом і характером заняття, місцем проживання, а також такі, що дискредитують товари інших осіб;

– подавати відомості або закликати до дій, які можуть завдати шкоди здоров'ю або життю людей чи довкіллю;

– використовувати засоби і технології, які діють на підсвідомість споживачів реклами;

– використовувати або імітувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України, звучання Державного Гімну України, зображення державних символів інших держав та міжнародних організацій, а також офіційні назви органів державної влади України;

– вміщувати зображення фізичної особи або використовувати її ім'я без згоди цієї особи;

– імітувати або копіювати текст, зображення, музичні чи звукові ефекти, що застосовуються в рекламі інших товарів;

– рекламувати послуги, пов'язані з концертною, гастрольною, гастрольно-концертною, конкурсною, фестивальною діяльністю, без інформації про використання чи не використання фонограм виконавцями музичних творів.

– розповсюджувати рекламу (включаючи анонси кіно- і телефільмів), яка містить елементи жорстокості, насильства, порнографії, цинізму, приниження людської честі та гідності.

Законом передбачена відповідальність за порушення законодавства про рекламу.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи можуть вимагати від рекламодавців публікації відомостей, що уточнюють, доповнюють рекламу, та звертатися з позовом до суду щодо протиправних дій рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами.

Закон України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 року регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Цей Закон встановлює компетенцію органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці та визначає, що спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

До державної таємниці у порядку, встановленому цим Законом, відноситься інформація у сферах: 1) оборони; 2) економіки, науки і техніки; 3) зовнішніх відносин; 4) державної безпеки та охорони правопорядку.

Закон визначає порядок віднесення інформації до державної таємниці; механізм засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації; обов'язки громадянина щодо збереження державної таємниці; обмеження на оприлюднення секретної інформації тощо.

Віднесення інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.

Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення.

Не відноситься до державної таємниці інформація:

– про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

– про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

– про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

– про факти порушення прав і свобод людини і громадянина;

– про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

Закон встановлює форми контролю за забезпеченням охорони державної таємниці та відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.