Після вирішення всіх питань підготовчого етапу розпочинається новий етап редакційно-видавничого процесу – редакційний. 1 страница

Перед тим як поставити одержаний оригінал на конвеєр редакційної обробки, редактору в деяких випадках необхідно вирішити ще одне питання – рецензування. Воно є обов’язковим, коли готується до друку:

· підручник чи навчальний посібник з грифом Міністерства освіти і науки України;

· будь-який вид навчального видання з рекомендацією навчального закладу чи наукової установи, якщо це видання здійснюється не на замовних засадах;

· довідкове, енциклопедичне видання;

· наукове, науково-популярне видання.

Питання спрощується, коли до видавництва надходить оригінал уже з рекомендаційним грифом. Виходить, що процедуру рекомендування взяв на себе автор чи навчальний заклад, де він працює. Частіше ж цим займаються самі видавці. Для цього слід упевнитися, що запропонований до видання оригінал є якісним.

Рецензією називають критичний твір, у якому розглядається й оцінюється опубліковане видання (це – зовнішня рецензія, призначена для публікації в пресі) чи оригінал майбутнього видання (це – внутрішня рецензія, виконана на замовлення видавництва чи навчального закладу).

Надсилаючи оригінал на рецензування, видавництво підписує угоду з рецензентом, у якій чітко обумовлює терміни подання рецензії та ставку винагороди за виконану роботу.

Рецензія має складатися з трьох частин: загальної, посторінкового розгляду та висновку. Вимогами змістової частини є обов’язкове окреслення повноти твору за такими параметрами:

· місце рецензованої праці серед раніше опублікованих на цю тему;

· новизна праці;

· актуальність теми;

· повнота охоплення матеріалу;

· відповідність дібраного ілюстративного матеріалу темі;

· доступність стилю викладу читацькій аудиторії.

Якщо в рецензії вказані суттєві зауваження до структури чи змісту, їх доведеться усувати авторові до початку редагування. Зауваження і побажання, які істотно не впливають на структуру твору, можуть бути враховані у процесі редагування.

У видавничій практиці трапляються випадки, коли видавці ігнорують оцінку рецензентів, які переконливо та глибоко професійно обґрунтовують висновок «не рекомендується друкувати», і все одно таке видання випускають у світ. Тут на перше місце виступають комерційні цілі, чим грубо порушують не лише норми видавничої етики, а й авторські права.

У тому випадку, коли з рецензуванням усе гаразд, може починатися редагування.

У зв’язку з комп’ютеризацією видавництв і перенесенням сюди з поліграфічних підприємств практично всіх процесів, пов’язаних із складанням, верстанням, макетуванням і виведенням на плівки готового оригінал-макета видання, придатного для поліграфічного відтворення, редакційний процес у видавництвах різного типу організований по-різному. У переважній більшості невеликих видавництв майже всі функції підготовки до друку видання (редагування, складання, верстання, коректура) здійснює одна людина. Але практика видавничої справи вже довела, що одна людина не може бути і редактором, і коректором одного й того ж видання. Якою б грамотною і досвідченою вона не була, помилки в оригінал-макеті будуть неминучими, оскільки при повторному читанні одного й того ж тексту відбувається процес звикання до нього. Потрібна «свіжа голова».

Оптимальним вважається такий порядок проходження оригіналу в редакції:

1. Перше читання (чи детальний перегляд)оригіналу редактором та його аналіз.

2. Редагування тексту редактором.

3. Робота з відредагованим текстом технічного і художнього редакторів перед верстанням (обумовлюються гарнітура і розміри шрифтів основного, допоміжного, службового текстів, заголовків, а також різноманітні виділення, відступи, спуски; вказуються місця для елементів художнього оформлення, колонтитулів, колонцифр тощо).

4. Верстання відредагованого тексту в обумовленому форматі і відповідно із вказівками технічного та художнього редакторів (здійснюється оператором комп’ютерного набору або верстальником).

5. Читання першої верстки, звіряння редакторських виправлень, внесених у форматі А4. Коректорські процеси зчитування і вичитування (зчитування – зіставлення зверстаного варіанту видання після редагування з його оригіналом; вичитування – усунення орфографічних, пунктуаційних і буквених помилок, дотримання принципів уніфікації й однакового стилю тексту).

6. Виведення підписаної редактором і головним редактором верстки на папір. Остання звірка попередніх виправлень.

7. Виведення оригінал-макета на плівки.

8. Виготовлення, редагування, звіряння і виведення на плівки художнього оформлення зовнішньої і внутрішньої частин видання (здійснюється спільно редактором і художнім редактором або художником).

3. Виробничий етап редакційно-видавничого процесу починається заздалегідь – з вибору видавництвом поліграфічного підприємства та укладання угоди з ним на друкування видання. Після цього здійснюють передачу оригінал-макета з усіма необхідними документами (лист видавництва, комплектний оригінал, технічна видавнича специфікація та договір із поліграфічним підприємством).

З цієї миті вся подальша робота здійснюється за межами видавництва. Але є кілька важливих процесів, які не можуть завершитися без участі редактора:

1. Звіряння і підписання до друку відбитків художнього оформлення, зроблених після кольороподілу.

2. Звіряння і підписання до друку чистих аркушів внутрішньої частини видання перед формуванням книжкового блока.

3. Звіряння і підписання до друку сигнального примірника.

Недоліки, які можуть бути допущені в художньому оформленні:

· невідповідність гами кольорів, запропонованих у макету художника видавництва, та реальним друкарським відбитком;

· буквені помилки у прізвищах авторів та заголовків видань;

· буквена чи тестова розбіжність між написами на обкладинці і корінці видання;

· розбіжність у назвах розділів змістової частини видання і шмуц-титулів.

Можливі помилки у книжковому блоці:

· численні випадки буквених помилок;

· незаповнені текстом суміжні сторінки якогось аркуша;

· невідповідність ілюстрації змісту текстівки;

· перевернута сторінка.

Отже, якісне завершення виробничого етапу значною мірою залежатиме від того, наскільки злагоджено попрацювали всі служби видавництва на двох попередніх етапах.

4. Цей етап настає після одержання редактором первинних документів від автора. Адже чим раніше буде продумано й організовано комплекс заходів, спрямованих на промоцію (просування на книжковому ринку) конкретного видавничого продукту, тим успішніше можна його реалізувати.

Завданням редактора на цьому етапі є написання такого рекламного тексту, який би відразу «запрацював» на створення високого іміджу майбутнього видання. Нерідко буває, що слабкий зміст книги компенсується успішною рекламою та іншими маркетинговими акціями. І навпаки.

Створювана упродовж десятиліть централізована мережа книго розповсюдження давала можливість придбати книгу, випущену в столиці України чи будь-якому обласному центрі. Видавництва до процесу книготоргівлі не мали жодного стосунку: наклади видань прямо із друкарень спрямовували на книжкові бази, а звідти – до книгарень. Така централізована система розповсюдження друкованих видань мала певні переваги:

· універсальний характер охоплення всіх категорій читачів у місті й селі;

· оперативний збір замовлень на видання, які щоквартально готувалися видавництвами до друку відповідно до затверджених планів;

· системна і надійна доставка замовлених накладів у провінцію через мережу власних складів і власним транспортом.

Але, разом з тим, ця система мала і свої недоліки:

· громіздкий управлінський апарат, який з роками розростався;

· чітка ідеологічна спрямованість тематики видань;

· ігнорування тих читацьких смаків і запитів, які виходили за межі «високоідейних» видань;

· монополізм та інертність у зборі замовлень;

· відсутність у видавництв можливості вирішувати питання з додрукуванням накладів.

Сучасний український книговидавничий ринок набув нових рис. Складовими цієї мережі стали:

· відділи маркетингу видавництв;

· книжкові магазини різних форм власності;

· книготорговельні фірми;

· дрібнооптові книготорговельні підприємства;

· лотки і кіоски з продажу друкованої продукції;

· інтернет-магазини;

· книжкові базари;

· книжкові ярмарки;

· книжкові клуби;

· прямий продаж без посередників;

· фізичні особи-книгоноші;

· книжкові відділи у непрофільних торговельних підприємствах;

· відділи «книга – поштою» при фахових періодичних виданнях.

Література: Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: Наша культура і наука, 2006. – С. 221 – 234.

ТЕМА 9. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ВИДАВНИЦТВА І ПОЛІГРАФІЧНОГО ПІДПРИЄМСТВА

1. Розвиток відносин видавництва і друкарні в умовах ринку.

2. Основні вимоги до підготовки оригінал-макета та плівок.

3. Вибір поліграфічного підприємства та відкриття замовлення у друкарні.

4. Основні етапи роботи видавця з поліграфічним підприємством.

1. Видавництво і друкарня як складові видавничо-поліграфічної галузі взаємопов’язані, але стосунки між ними не завжди складалися бездоганно, особливо за умов централізованої планової системи тоталітарної держави.

Це було зумовлено тим, що видавництва були поставлені у рамки суворих лімітів, а тому нерідко виглядали постійними прохачами, залежними від друкарів. Натомість останні, перевантажені роботою, ставилися до замовлень надто вибірково і прискіпливо, поділяючи їх на вигідні і не вигідні для себе (такими могли бути оригінали видань, підготовка яких формально не відповідала чинним нормативним вимогам; іноді тлумачення таких вимог зводилося до абсурду: напр., оригінал не повинен був містити більше п’яти виправлень, здійснених рукою коректора).

Ситуація в Україні почала змінюватися з кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття. Зміни були викликані суспільно-економічними і технологічними чинниками.

Суспільно-економічні чинники:

· формування ринкових елементів у взаємостосунках «видавництво – поліграфічне підприємство»;

· роздержавлення існуючої видавничо-поліграфічної галузі;

· утворення нових поліграфічних та видавничих підприємств різних форм власності;

· поява конкуренції між поліграфічними підприємствами за замовника-видавця;

Технологічні чинники:

· технічне переоснащення великих поліграфічних підприємств;

· активне витіснення високого друку новітніми технологіями;

· поява на ринку мобільних і відносно недорогих засобів «малої поліграфії»;

· поступова комп’ютеризація видавництв.

Таким чином, акценти у взаємостосунках між видавництвом і поліграфічним підприємством почали змінюватися. В умовах збільшення пропозиції поліграфічних послуг між друкарнями почалася конкуренція за замовника. У видавця з’явилася можливість вибору виконавця відповідно до наявних коштів і якісних характеристик видання. Але і тут проглядається негативна риса: деякі поліграфічні підприємства, прагнучи перехопити замовників у конкурентів, нерідко занижують планку вимог до якості підготовлених оригінал-макетів, закривають очі на явні недоліки одержаного матеріалу.

2. В основі видання, як правило, суцільний текст, підготовлений для поліграфічного відтворення в одну фарбу. Оригінал-макети таких видань під силу підготувати навіть на домашньому комп’ютері, добре володіючи однією з програм верстки.

Після внесення всіх виправлень редактора та коректора на етапі першої та другої версток і звіряння внесених виправлень на екрані зверстані шпальти майбутньої книги можна виводити (спершу на паперову основу, тому що різноманітні помилки краще видно на папері). На цьому етапі редактор більше уваги приділяє виявленню технічних вад зверстаних сторінок майбутнього книжкового блока (кількість рядків на сторінках, повторюваних у кількох рядках переносів слів тощо).

Потім оригінал-макет підписують до друку редактор, коректор, технічний та художній редактори і аж потім головний редактор. Після цього вносити нові правки вже не бажано.

Нескладні одноколірні тексти виводяться на спеціальну плівку-кальку. Вона має матове прозоре покриття, що дає можливість закріплювати на ній шрифтову чи графічну емульсію. Цей процес досить оперативний, дає можливість регулювання градації відтінків. На відміну від фототехнічної плівки, не потребує додаткового обладнання і ряду хімічних реактивів, а тому є значно дешевшим. Це дає можливість оперативно замінювати окремі плівки на нові, виправлені, якщо в останній момент виявлено помилки.

Робота з плівками у видавництві напередодні їх відправлення до друкарні вимагає певних правил роботи:

· у випадку виведення нової плівки після правки її слід «накласти» на паперовий варіант відповідної сторінки оригінал-макета;

· слід виявляти граничну обережність під час перекладання, складання плівок, щоб не пошкодити емульсію;

· якщо плівки не відразу засилають на виробництво, їх перекладають чистими аркушами паперу; має бути також постійний температурний режим, щоб літери не «посипалися».

Коли ж готується до друку складне видання (з кольоровими ілюстраціями, подарункове, ювілейне або для дітей). Краще замовити виведення плівок на насвітлювачі, звернувшись до послуг спеціалізованих фірм.

3. Для вибору поліграфічного підприємства, яке виконає замовлення якісно, вчасно і за прийнятну ціну, слід систематично ознайомлюватися з новинками професійної періодики, щоб добре орієнтуватися в сучасних тенденціях розвитку видавничо-поліграфічної сфери («Друкарство», «Палітра друку», «Ринок поліграфічної продукції»); довідковими виданнями (щорічний довідник «Полиграфия. Реклама. Упаковка. От «А» до «Я», який містить детальну інформацію про підприємства, які займаються тим чи іншим видом поліграфічної діяльності; «Поліграфія від А до Я» - про поліграфічну продукцію, друкарські процеси, поліграфічні матеріали, обладнання, каталог підприємств поліграфічної галузі України; «Поліграфія України»).

Надійним місцем пошуку партнерів є книговидавничі і поліграфічні виставки-ярмарки. Такою є щорічна міжнародна спеціалізована виставка «Поліграфія», яка проводиться у вересні у павільйонах національного комплексу «Експоцентр України», а також інші міжнародні книжкові виставки-ярмарки, які щорічно проводяться у Києві, Харкові, Одесі, Сімферополі, Львові (останній є найавторитетнішим серед подібних заходів).

Обираючи за рекламними даними поліграфічне підприємство для співпраці, видавцеві все ж слід пам’ятати, що рівень виконання замовлення залежить не лише від новизни, престижності обладнання чи наявних поліграфічних матеріалів, а й від загального рівня культури виробництва на даному підприємстві, професійності і відповідальності його працівників. Тому не завадить побувати на такому підприємстві, оглянути зразки готової продукції, поцікавитися цінами (їх варто порівняти з цінами в інших друкарнях).

Для відкриття замовлення на поліграфічне відтворення у друкарні видавничого оригіналу готують такі матеріали:

· лист видавництва на адресу керівника поліграфічного підприємства;

· комплектний оригінал;

· технічна видавнича специфікація;

· договір з поліграфічним підприємством.

У тексті листа йдеться про фінансові зобов’язання видавництва.

До комплектності оригіналу входять усі його складові (якщо видавництво подає плівковий варіант видання, до нього додається варіант оригінал-макета на паперовому носії, два комплекти кольороподілу плівок обкладинки або макет художнього оформлення).

Технічна видавнича специфікація поліграфічного виконання друкованих видань (зразок її раніше розроблявся і затверджувався колишнім Держкомвидавом) вважався головним для друкарні документом, на підставі якого відкривалося замовлення й укладався договір. Тепер ряд нових поліграфічних підприємств не звертають такої уваги на цей документ.

Більшість державних видавництв і сьогодні користується старою формою, дехто розробив свою. Означена специфікація – це своєрідний паспорт майбутнього видання з усіма його загальними і специфічними характеристиками. Загальні характеристики (обов’язкові) включають: автора, назву, мову, обсяг, наклад, формат, вид оправи. Специфічні характеристики включають побажання видавця щодо цілого ряду технологічних процесів: способу скріплення книжкового блока (склеювання чи прошивання); способу фальцювання (на 2, 3 чи 4 згини); наявність капталу (вид і колір тканини); наявність форзаців (чистих чи заповнених); наявність ілюстративного матеріалу (кольорового, чорно-білого); вигляд корінця (круглий чи прямий); наявність додаткових елементів до текстів (вклейок, вкладок); зафарбування обрізу (всіх блоків, головки); види тиснення (гальвано, фарбою, термофарбою); основні параметри щодо паперу (його видів та щільності для: тексту, обкладинки, суперобкладинки, вклейок, вкладок, форзаца, обклейки корінця. Якщо видання готується не в обкладинці, а в оправі, варто окремо зазначити технічні характеристики необхідних для цього матеріалів: картону, тканини або бумвінілу (лідерину, плівки).

Також у специфікації зазначаються побажання видавництва щодо термінів надходження чистих аркушів, сигнальних примірників, підписання у світ і одержання готового накладу.

Може здатися, що такий документ надто деталізований і переобтяжений інформацією. Але нічого зайвого тут нема. Адже у складному і дорогому процесі видання книги мають бути враховані всі дрібниці.

Окремо складається договір між видавництвом і поліграфічним підприємством.

4. Після підписання договору з поліграфічним підприємством і переданням туди всіх необхідних документів та матеріалів видавництво все ж має співпрацювати з друкарнею. Це стосується таких етапів:

· кольороподіл;

· звіряння «чистих аркушів»;

· робота із сигнальним примірником.

Контроль кольороподілу стосується лише тих видавничих оригіналів, які мають кольорові обкладинки чи такі ж ілюстрації всередині книжкового блока. Цей процес проводиться на відповідному електронному обладнанні й передбачає отримання чотирьох діапозитивів, що відповідають певним фарбам. Доведена до відповідної гами кожна з фарб і точне суміщення послідовно друкованих форм на один і той же паперовий аркуш дають у кінцевому варіанті задумане художником кольорове зображення. Саме якість кольороподілу і має оцінити видавець напередодні тиражування аркушів. Це завдання здебільшого художнього або технічного редактора. Пробний відбиток, затверджений видавництвом, стає еталоном для тиражування аркушів на офсетній машині. Щоб не було розходжень між пробним і тиражним відбитками, пробний відбиток має бути виконаний на тому ж папері, що весь наклад видання.

Ще один етап – звіряння «чистих аркушів». «Чисті аркуші» – це перші примірники віддрукованих на машині аркушів з відповідною кількістю книжкових шпальт (8, 16, 32), які передають у видавництво для контролю. Редактор має оперативно перечитати ці аркуші з метою виявлення в них можливих помилок. Це необхідно для останнього контролю якості майбутнього видання. Якщо на певній сторінці виявлено суттєву помилку, доведеться передруковувати цілий аркуш. Іноді ж роблять так: уміщують наприкінці книги спеціальну вклейку зі списком виявлених у процесі звіряння чистих аркушів помилок (раніше це було для видавців обов’язковим правилом). Зараз, на жаль, цього майже робиться.

Лише після звіряння «чистих аркушів» видавництвом поліграфічне підприємство може приступати до виготовлення сигнальних примірників. Ці примірники робляться не на загальному конвеєрі, а вручну. Їх мета – ще раз дати можливість видавцеві здійснити вже останній контроль. Серед обов’язкових елементів редакторської перевірки сигнального примірника можна виділити такі: наскрізна перевірка нумерації сторінок і читання перехідних рядків чи речень із сторінки на сторінку. Такий спосіб дає можливість виявити наявність у виданні «чужого аркуша» з іншого видання або повтореного «свого». Як правило, кількість сигнальних примірників дорівнює десяти. З них кілька можуть бути передані з рекламною метою у пресу чи книго розповсюджувачам. Видавництво підписує у світ і ставить свою печатку на двох «сигналках» (одна залишається в архіві видавництва, а друга передається до друкарні). Лише одержання такого примірника є підставою для поліграфічного підприємства розпочинати тиражування видання.

Останній процес, який здійснює друкарня самостійно після виготовлення всього накладу видання, – його пакування. Воно має бути виконане відповідно до існуючого стандарту. Кількість книг у пачці, залежно від обсягу видання, може бути різною, але кратною. У загальній вазі пачка повинна мати спеціально наклеєний ярлик, на якому обов’язково зазначається: назва видавництва, автор і назва книги, назва й адреса друкарні.

Після вивезення накладу видання зі складу друкарні видавництву слід підготувати доручення та копію бухгалтерського документа щодо сплати коштів за виконану друкарнею роботу.

Література: Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: Наша культура і наука, 2006. – С. 364 – 378.

ТЕМА 10. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ РЕДАГУВАННЯ

1. Періодизація розвитку.

2. Період існування редагування як практичної діяльності.

3. Період нагромадження редакційних фактів.

4. Період функціонування редагування як науки.

5. Становлення редагування в Україні.

1. Редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує в житті суспільства вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно — менше століття тому, і окремих досліджень, присвячених його розвитку, поки що мало.

З. Партико запропонував таку періодизацію, яка виділяє періоди, а в їх межах — етапи розвитку редагування.

1. Період існування редагування як виду практичної діяльності (III ст. до н. е. — середина XIX ст.), у тому числі етапи:

– виникнення редагування (III ст. до н. е. — початок н. е.);

– стагнація в редагуванні (початок н. е. — середина XV ст.);

– відродження редагування (кінець XV ст. — середина XIX ст.).

2. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (друга половина XIX ст. -— 30-ті роки XX ст.).

3. Період функціонування редагування як науки (30-ті роки XX ст. — початок XXI ст.), у тому числі етапи:

– становлення редагування як науки (30-ті — 60-ті роки XX ст.);

– класичне редагування (60-ті — 90-ті роки XX ст.);

– комп'ютерне редагування (90-ті роки XX ст. — початок XXI ст.).

2. Виникнення редагування. Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Уже тоді існували прислів'я, приказки та повчання, що встановлювали правила, як слід говорити. Наприклад, в українській мові серед осучаснених відтворень цих прислів'їв, приказок та повчань маємо таке: "Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а [говори] так, щоби тебе не могли не зрозуміти".

З появою писемності, коли виникла можливість передавати повідомлення у часі й просторі, проблема редагування стала значно актуальнішою. Тепер автори повинні були самі дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення за десятки, сотні чи тисячі кілометрів або через десятки, сотні чи тисячі років. Це апріорі вимагало від авторів та їх читачів користуватися одними й тими ж нормами (хоча б найпростіше — однаково позначати літери, тобто створити й однаково користуватися кодом передачі повідомлень). Тому з появою вже перших писемностей виникло завдання їх нормалізації.

На початку III ст. до н. е. була заснована Александрійська бібліотека, де в різні періоди зберігалося від 0,5 до 0,7 млн. книг. До обов'язків хранителів книгозбірні, якими були найвидатніші граматики того часу, належало, зокрема, виправлення та коментування зібраних текстів. Враховуючи таку специфіку роботи, граматиків можна вважати першими професійними редакторами.

У II ст. до н. е. в латинській мові з'явився і сам термін "редагування". Його утворили від латинського слова rеdigеrе (упорядковувати) і похідного дієприкметника від нього — redactus (упорядкований). У семантиці цього слова особливу увагу привертає те, що воно асоціювалося з поняттям порядку, який, у свою чергу, базується на понятті норми.

У І ст. до н. е. в Римі покупці вже могли в майстернях, де переписували книги, за певну плату замовити перевірку книг на відповідність оригіналу, а також мовним та іншим нормам. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (від латинського соrrесturа — виправлення). У латинській мові існувало, відповідно, й слово для позначення особи, яка займалася цією працею, — соrrесtоr (виправляч). Отже, першими професійними коректорами були саме ці античні ви правлячі книг.

В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. Так, видавцям було дозволено на свій розсуд робити в рукописах виправлення. Крім того, при римських бібліотеках були спеціальні посади "префектів". Префекти встановлювали, які книжки слід вилучати як соціально небезпечні, а які — дозволяти читати відвідувачам бібліотек. У майбутньому ці норми перетворилися на закони авторського права й політичні норми редагування. Останні з часом навіть виокремилися в інститут цензури.

Певні досягнення в опрацюванні повідомлень були і в країнах Давнього Сходу. Так, у Китаї були обов'язковими спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (наприклад, ці правила встановлювали, про що повинен говорити під час обіду підлеглий зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення "ріті", яке регламентувало художні властивості повідомлень. Проте між античною та східною цивілізаціями існувала важлива відмінність: антична встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись їх теми, а східна, навпаки, суворо регламентувала теми повідомлень, проте абстрагувалася від їх побудови.

У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика та поетика. Незважаючи на відсутність у них фундаментальних експериментальних досліджень, завдяки геніальним інтуїтивним здогадкам учених ці науки піднеслися надзвичайно високо

У майбутньому теорія редагування скористалася цілою низкою їх положень. Зокрема це: питання ефективності повідомлень; теорія готування повідомлень (знаходження матеріалу; його розташування, тобто компонування; словесне оформлення, тобто його правильність, зрозумілість, доречність, художність); теорія стилів повідомлень (високий, середній та низький); способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення та заміна частини повідомлення); логічні норми редагування повідомлень; поетичні норми прекрасного.

Стагнація в редагуванні. У часи середньовіччя редагування на довгий час поринуло в стан занепаду. Переписувачі книг перемістилися з античних майстерень у монастирські келії. Змінилася і тематика видань — переписуванню і тиражуванню найчастіше підлягала релігійна, іншими словами, строго канонічна література. Тому, з одного боку, різко скоротилася необхідність редагування текстів, а, з іншого, — особливу увагу почали приділяти одній з норм редагування — приведенню тексту копії у відповідність з оригіналом, тобто коректурі. Зокрема, надзвичайно старанно виконували коректуру релігійних текстів.

В епоху середньовіччя в опрацюванні повідомлень новим було лише те, що в цей час розглядали питання композиції релігійних проповідей і листів. Зокрема для листів навіть давали готові зразки (шаблони).

Відродження редагування. Після винайдення у XV ст, книгодрукування, в епоху Відродження, потреба у видавничих працівниках різко зросла. Спершу в їх ролі виступали самі друкарі. Проте з часом у зв'язку зі збільшенням випуску книг коректори виділилися в окрему професію. Вважають, що відродив це забуте з часів античності ремесло італійський видавець XVI ст. А. Мануцій.

Поступово професія коректора (редактора) набуває все більшого значення. Так, в університетах Франції для нагляду за підготовкою видань призначали спеціальних "інспекторів" (фактично — видавничих працівників). Згідно зі спеціальними вимогами вони повинні були відпрацювати у друкарнях не менше чотирьох років учнями, а після цього — ще три роки самостійно; мусили володіти грецькою та латинською мовами, а також знати норми моралі та правовірності. Добираючи коректорів, почали навіть враховувати психологічні особливості людей різних статей.

В епоху Відродження набуває розвитку не тільки практика видавничої справи. Паралельно вона починає розвивати теорію повідомлень. У Франції, Італії та Німеччині створюють багато підручників з риторики, де є вказівки, наприклад, щодо написання панегіриків чи полемічних послань.

3. Редакційні факти, що нагромадилися з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст., можна розділити на дві групи: відкриття (закономірності) різних наук, що стосуються безпосередньо редагування, і факти видавничої практики.

Найсуттєвіше вплинули на теорію редагування відкриття у мовознавстві та психології.