Після вирішення всіх питань підготовчого етапу розпочинається новий етап редакційно-видавничого процесу – редакційний. 2 страница

Надзвичайно продуктивним було відкриття того, що кожен носій мови надає слову, окрім загальноприйнятого, ще й своє, індивідуальне значення. Очевидно, що надання в повідомленнях індивідуального значення тим чи іншим словам призводить до зниження ступеня його розуміння. Наявність таких індивідуальних значень слів вперше виявив і описав у другій половині XIX ст. український лінгвіст О. Потебня (об'єктивне та суб'єктивне значення слова), а пізніше на це ж явище звернув увагу німецький вчений Г. Пауль (узуальне та оказіональне значення слова).

Наступним важливим відкриттям було те, що, як виявилося, механізми породження мови суттєво відрізняються від механізмів її сприймання. На початку XX ст. про це писав російський мовознавець О. Пєшковський. Психологічне обґрунтування цим механізмам дали всесвітньо відомі психологи Ж. Піаже (Франція) та Л. Виготський (Росія), які відкрили внутрішню мову людини й розпочали її дослідження.

Учені виявили також, що речення у повідомленнях складаються з двох частин: та, в якій є відома реципієнтові інформація (тема), і та, в якій є інформація, не відома реципієнтові (рема). Вчення про такий поділ речення ("актуальне членування речення") розробив чеський лінгвіст В. Матезіус.

Поряд з тим, у першій половині XX ст. в мовознавстві виникла теорія функцій мови (Чехія), а також була суттєво вдосконалена теорія стилів мовлення, що істотно вплинуло на розвиток теорії редагування.

Ріст наукових досліджень та кількості засобів масової інформації в другій половині XIX — першій половині XX ст. сприяв різкому збільшенню кількості публікацій (книг, журналів та газет). Так, поряд з науковими відкриттями у видавництвах відбувалося нагромадження емпіричних фактів редагування.

Насамперед виникла потреба у формалізації та стандартизації як повідомлень у цілому, так і окремих їх елементів, наприклад, викликали появу на міжнародному рівні рекомендацій щодо нормалізації бібліографічних описів (англо-американська та прусська системи правил). Крім того, в багатьох країнах було створено норми інженерної графіки, які застосовують, звичайно, і в наукових повідомленнях. З'явилися також уніфіковані термінологічні системи цілої низки наук.

Паралельно йшло нагромадження соціальних норм редагування. Зокрема, в цей час створили теорію монопартійності преси, яка відігравала вирішальну роль у житті тоталітарних країн (більшовицький СРСР, гітлерівська Німеччина, фашистська Італія, тоталітарні Китай, Куба та ін.). У рамках цієї теорії розвинулися вульгарні методи психологічного впливу на реципієнтів (наприклад, геббельсівська теорія пропаганди).

Водночас відбулося також виділення аспектів редагування, тобто редагування літературного, політичного, наукового й технічного.

Суттєвий внесок у нагромадження редакційних фактів зробили видатні письменники та вчені усього світу.

4. Виникнення теорії редагування. На початку 20—30-х років XX ст. кількість ЗМІ у світі значно зросла. Генерування повідомлень (художня, публіцистична й наукова творчість) перетворилося на окрему галузь суспільного виробництва. Праця редактора і коректора стала широко розповсюдженою професією. Поряд із тим, від середини XIX ст. до кінця 30-х років XX ст. емпіричних редакційних фактів та наукових відкриттів нагромадилося стільки, що об'єктивно виникла потреба в їх класифікації, систематизації, узагальненні, фаховому поясненні, обґрунтуванні та виробленні методик застосування на практиці. Іншими словами, виникла об'єктивна потреба у формуванні теорії редагування.

На цьому етапі кардинальним відкриттям стало дослідження і виявлення в 30—40-х роках рівнів складності текстів повідомлень, проведене в лабораторіях педагогічних закладів СІЛА. Дослідження, зокрема Р. Флеша, Е, Дейла та Дж. Челла, дали змогу визначити рівні складності тексту, оцінити її кількісними показниками, а також виявили її різновиди (синтаксичну та семантичну). Таким рівням складності у відповідність було поставлено чітко визначені групи реципієнтів, які можуть її ефективно сприймати.

Спершу редагування як науку формували окремі наукові статті. Проте необхідність готування редакторів у вищих закладах освіти викликала появу монографій, перші з яких з'явилися в Європі та Америці на початку 50-х років. На основі монографій почали готувати перші навчальні посібники й підручники. Наукова та навчальна література додатково підштовхнула розвиток теорії редагування.

Таким чином, у кінці 50-х років XX ст. велика кількість редакційних фактів, наукових відкриттів та потреби видавничої практики визначили перехід від кількісних змін до якісних. На основі досягнень низки фундаментальних і на перетині суспільних та інформологічних наук виникла нова прикладна наука — едитологія, об'єктом вивчення якої став видавничий процес у ЗМІ. Найбільшою складовою частиною едитології стала теорія редагування.

Класичне редагування. На етапі класичного редагування, забезпечуючи потребу галузі суспільного виробництва (видавничої справи) отримувати фахівців потрібної кваліфікації, розпочалася і ведеться дотепер підготовка у вищих і середніх закладах освіти редакторів та коректорів-професіоналів. Редакторів-професіоналів готували в закладах освіти двох напрямів: на факультетах журналістики університетів (звідси виходили переважно редактори публіцистичної літератури і редактори радіо й телебачення), а також у поліграфічних університетах (тут найчастіше готували редакторів для книжкових видавництв —художніх та науково-технічних).

На цьому етапі в науковій та навчальній літературі було зафіксовано переліки основних тем, які повинна висвітлювати теорія редагування, описано його основні методи, сформовано множину найчастіше вживаних норм. Класична теорія редагування розвивалася в кількох напрямах: як організаційно-технічна, творча, лінгвістична, політична і нормативна наука. Ці напрями створили різні підходи до редагування: від зведення його до елементарно простих операцій під час виправлення тексту і аж до повного ототожнення з творчістю, яку можна ілюструвати на окремих прикладах, але неможливо вивчити.

Від самого початку в розвитку редагування на європейському та американському континентах була певна різниця, що стосувалася акцентування окремих напрямів досліджень: на європейському континенті дбали насамперед про соціальні та лінгвістичні норми редагування, а на американському—про психолінгвістичні та поліграфічні, а також про видавничу діяльність.

У кінці 90-х років у класичній едитології виникла криза. Відбулося це внаслідок широкого впровадження персональних комп'ютерів у щоденне життя суспільства. Автори почали набирати тексти повідомлень за допомогою комп'ютерів і зберігати їх на комп'ютерних носіях інформації. ЗМІ почали в повному обсязі здійснювати комп'ютеризоване редагування і верстання видань за допомогою ПС.

Криза розвинулася в двох аспектах — теоретичному й практичному. Теоретична криза виражалась у неспроможності класичної едитології пояснити можливість контролю дотримання норм у повідомленнях за допомогою комп'ютерів і в частковому чи повному запереченні автоматизації редагування. Практична криза виражалася в тому, що редактори-"класики", навчені традиційної (металевої) технології готування видань, часто не могли оволодіти новою комп'ютерною технологією, а тому несвідомо чинили спротив її впровадженню у виробництво. Такі ситуації, як правило, завжди трапляються в часи кардинальної зміни технологічних схем виробництва, а тому є нормальним явищем.

Комп'ютерне редагування. Хоча етап комп'ютерного редагування почався в 90-х роках XX ст., його передвісники з'явилися значно раніше. Ще в кінці 50-х — на початку 60-х років російські вчені вперше висловили думку про те, що редагування можна автоматизувати. Суть такої автоматизації вбачалася в тому, що «"не зовсім правильна"... мова буде перекладена на "зовсім правильну"». Пізніше (в 60-х — 80-х роках) у рамках досліджень у галузі комп'ютерної лінгвістики було розроблено програми, що давали змогу автоматизувати деякі процеси редагування.

Із кінця 80-х років у ЗМІ за допомогою комп'ютерів почали здійснювати автоматичний контроль орфографічної правильності тексту, контроль складності, контроль стилістичних характеристик лексики, частковий контроль синтаксису й пунктуації, автоматичне виправлення (в режимі діалогу) орфографічних помилок.

Можливість виконання на комп'ютері деяких процесів редагування й усвідомлення можливості часткової заміни людини-редактора комп'ютером змусила дослідників переосмислити саму суть процесу редагування. Зокрема, виявилося вкрай важливим детально, крок за кроком, описати хоча б основні процедури, що їх виконує під час опрацювання тексту редактор, і скласти їх алгоритм (далі такий алгоритм може бути закодований будь-якою мовою програмування, трансльований і виконаний на комп'ютері). Такий алгоритмічний опис роботи редактора — це кібернетична модель його виробничої діяльності. Таким чином, виникла об'єктивна потреба описувати редагування методами точних наук, а, отже, воно стало об'єктом математичного моделювання.

Сучасна класична едитологія ще мало готова до моделювання редагування методами точних наук. Адже цей період лише розпочався. Гадаємо, що розв'язання задач моделювання лежатиме на перетині багатьох як гуманітарних, так і точних наук.

Одну з вирішальних ролей у моделюванні редагування повинна відіграти така складова частина сучасного мовознавства як комп'ютерна лінгвістика.

5. У часи середньовіччя в Україні у великих майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані "справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. "Справники" виконували одночасно функції і коректора, і редактора, і текстолога.

"Справником" був і першодрукар І. Федоров, який прибув в Україну (до Львова) з Москви. У Росії така праця дорого обійшлася йому, оскільки саме через "справництво" І. Федоров був змушений покинути Москву (в післямові до львівського "Апостола" 1574 р. він вказував, що в Москві "граматики не розуміють"; річ у тім, що І. Федоров заміняв у канонічних текстах малозрозумілі слова — на зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань редагування — адаптацію тексту.

У XVII ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали "столпоправителями", а у Львівській братській школі — "дозорцями". До їх обов'язків входило пильнувати, щоби текст, схвалений "справниками", друкарі правильно набрали.

Як і в країнах Європи, в Україні поряд із практикою видавничої справи в рамках риторики ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень. Зокрема у XVII — XVIII ст. І. Галятовський підготував трактат "Наука, елбо способ зложення казання", Ф. Прокопович — професор Києво-Могилянської академії — підручник "Риторика". Ще інші підручники риторики написали М. Довгалевський та Г. Сковорода (на жаль, робота останнього до нас не дійшла).

У XIX ст. українські вчені зробили значний внесок у збір закономірностей для майбутньої теорії редагування. Тут маємо на увазі вже згадану теорію значень слова видатного українського мовознавця О. Потебні.

У середині XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало знав українську мову. Правда, його редакторська манера відзначалася, як можна сказати тепер, крайнім суб'єктивізмом (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд).

Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку XX ст. відіграв І. Франко. Дослідник його редакторської діяльності Л. Маляренко окреслює такі принципи діяльності І. Франка як редактора: ідейна спрямованість, принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання, правдивість слова, колегіальність у прийнятті редакційних рішень, планування редакційної діяльності, об'єктивний відбір авторів та матеріалів, повага до індивідуальної творчої манери авторів, тісний зв'язок редактора з авторами і (якщо можливо) узгодження з ними виправлень. І. Франко як редактор сформулював свої вимоги до видань дитячої та шкільної літератури, наукових та художніх творів, а особливо — перекладів зарубіжної класики українською мовою. Надзвичайно колоритними є спогади про будні редакторської праці І. Франка, які М. Рудницький записав у В. Стефаника.

У час входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій видавнича справа розвивалася мало. Українська мова, зокрема в Росії, була заборонена, а, значить, друковану продукцію нею не публікували.

У час боротьби за незалежність Української держави в журналі "Книгарь", що виходив у Києві в 1917 — 1920 р., вчені-дослідники ставлять деякі проблеми редагування (композиція видань навчальної та популярної літератури; нормованість мови; дослідження видавничої діяльності відомих представників української культури та ін.).

Визначну роль у видавничій справі в період 20—30-х років відіграють видатні вчені М. Грушевський та І. Огієнко. Зокрема, М. Грушевський був одним із фундаторів українського академічного книговидання. Як редактор він відзначався винятковою об'єктивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко визначав допустимі межі втручання в нього (так, навіть достеменно знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а просив зробити це автора).

На виняткову увагу як редактора заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто інший, зробив дуже багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми, редагування.

Так само заслуговує на увагу формулювання етичних норм редагування О. Бочковського та С. Сірополка в кінці 30-х років. Вони виділили також політично залежні (явно й приховано) й незалежні ЗМІ, встановивши в такий спосіб існування політичних норм редагування.

Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Харкова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану "львівську школу редагування".

До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж "Літературне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).

Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, а й в усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування [у співавторстві підручник: "Литературное редактирование" (Москва, 1968); монографії "Эффективность сообщения и литературный аспект редактирования" (Львів, 1978), "Структура произведения" (Москва, 1981), "Стиль и знак" (Львів, 1984)].

У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко та М. Шевченко) опублікували "Довідник коректора". До цього часу він залишається найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.

Представники "львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях ("Терминоведческие проблеми редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Н. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою ["Теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору. (Літературне опрацювання тексту): Навчальний посібник" (Київ, 1989)].

На початку 80-х років починає розвиватися "київська школа редагування". її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко ("Літературне редагування", 2-е вид. Київ, 1983). Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги В. Різуна: "Моделювання і технологія редакторських систем" (Київ, 1995) і "Літе­ратурне редагування: Підручник" (Київ, 1996).

Дещо осторонь від цих обох шкіл стоять дослідження з автоматизації редакційних процесів 3. Партика ["Методы машинной корректуры и машинного редактирования" (Москва, 1983); "Статистика ошибок при корректуре и редактировании текстов" (Москва, 1989); "Комп'ютеризація видавничого процесу: Навчальний посібник" (Київ, 1996)], а також виконане під керівництвом В. Перебийніс дослідження "Лингвистические проблемы автоматизации редакционно-издательского процесса" (Київ, 1986).

Названі видання свідчать, що "львівська" та "київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.

У 80-х роках XX ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як російське "Наука" та американське "МакҐроу-Хілл")

Література: Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи: Навчальний посібник. – Л.: ВФ «Афіша», 2006. – С. 39 – 48.

ТЕМА 11. РЕДАГУВАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

1. Сутність редагування.

2. Організація і зміст процесу редагування.

3. Види редагування.

1. Латинське слово redaktus означає приводити в порядок. Щодо наукового тлумачення, то їх дуже багато. Наприклад, «сфера суспільно-політичної та ідеологічної праці», «вид інтелектуального випробування рукопису», «аналіз твору», «діяльність, пов’язана з регулюванням інформаційно-комунікативних процесів у суспільстві», «приведення тексту у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами», «остаточне опрацювання тексту перед здачею до складання з позиції сприймання». Та ці визначення лише частково або опосередковано торкаються глибини розуміння цього поняття.

Редагування є поняття багатоаспектне: це і різновид професійної діяльності, і система професійних дій виконавця, залученого до цього процесу; це і творчість, і послідовне виконання рутинних операцій, спрямованих на вдосконалення того чи іншого твору журналістики чи книговидання.

Змістове наповнення цього терміна змінювалося залежно від цілей і завдань, які ставилися перед учасниками редакційно-видавничого процесу. В умовах тоталітарного суспільства процес редагування однозначно тлумачився як складова відповідальної партійно-ідеологічної роботи. Сутність її зводилася переважно до максимального наповнення і вивірення в текстах цитат партійних вождів, інших ідеологічних та правописних норм, ретельного стеження за недопущенням крамольних, з точки зору режиму, фактів і суджень. Творчі аспекти редагування або недооцінювалися, або просто ігнорувалися. У західному ж світі редагування нерідко порівнюється з мистецтвом.

Виходячи з цього, редагування слід розглядати в ширшому і вужчому значеннях.

Редагування (у широкому розумінні) – це вид професійної діяльності, пов’язаної з підготовкою до друку різних видів видавничої продукції, а також теле-, радіопередач та кінофільмів. Така діяльність здійснюється здебільшого у сферах засобів масової інформації, книговидання та кінематографії.

У вузькому розумінні редагування – це складова редакційно-видавничого процесу, який передбачає послідовне виконання редактором низки організаційних та технічних функцій, спрямованих на вдосконалення змісту і форми призначеного для друку (передачі в ефір) твору, приведення його у відповідність із загальноприйнятими в суспільстві вимогами і правилами.

Спроби формалізувати творчість (письменника, журналіста, редактора тощо), поділити і полічити «творчі й нетворчі операції» робилися неодноразово, але зазнавали невдачі, тому що в подібних підрахунках ігнорується особистість, нівелюються критерії творчості. Адже один і той же текст у результаті опрацювання двома різними редакторами може вийти цілком відмінним, залежно від того, чи працюватиме над ним «інженерний» редактор, який лише буде слідувати нормам, чи творчий.

Крім того, співвідношення творчих і нетворчих начал у редагуванні залежатиме від виду видання, читацького призначення, рівня підготовленості автора.

Основним об’єктом редагування виступає авторський оригінал, який може містити текстову чи ілюстраційну частини. Крім авторського оригінала, об’єктом редагування виступає також видавничий оригінал, конструкція видання і проект видання (видавничий оригінал, зафіксований на плівці чи комп’ютерному диску). Предметом редагування є приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними на певний час у певному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.

2. Етапи редагування умовно поділяють на такі:

· перше, наскрізне, читання;

· доведення (спільно з автором) оригіналу до комплектності;

· робота над структурою (архітектонікою);

· робота над заголовками;

· визначення єдиного стилю подання тексту;

· робота над вступною, заключною та службовою частинами видання;

· редакційна правка (із застосуванням різних видів редагування).

Перше, наскрізне, читання. Перед тим, як почати редагування, редактор зобов’язаний повністю прочитати весь твір. Не можна починати правити текст, прочитавши перший абзац. Можливо, не слід було витрачати на це час, бо вся вже редагована частина у контексті взаємозв’язку її з іншими потребуватиме скорочення, або докорінної переробки, або перенесення в інше місце оригіналу. Та, щоб зрозуміти це, треба прочитати твір, оцінити його сильні і слабкі сторони.

Методика першого читання може бути різною. Це залежить передусім від досвіду редактора. Напр., спочатку звертається увага на зміст і структуру твору, потім – на побіжний перегляд більшості сторінок, вибіркове читання окремих параграфів у різних частинах оригіналу, з’ясування еклектики викладу тексту, повторів, кількості логічних, смислових чи мовних помилок тощо. Перше читання дає змогу редакторові визначити міру свого втручання у текст, види і кількість правок.

Доведення (спільно з автором) оригіналу до комплектності. Після першого читання явними стають недоробки автора. Найперше це стосується комплектності оригіналу, тобто наявності усіх його складових (не зроблені посилання до розділів, недописані окремі параграфи, недонесені ілюстрації, незавершені таблиці чи схеми). Усе це може стати серйозною перешкодою для роботи редактора, дотримання ним затверджених згодом термінів проходження оригіналу на всіх етапах редакційно-видавничого процесу. На цьому етапі варто виявити спільно з автором складових, яких бракує, і прийняти рішення: або відкласти роботу, або почати правити, домовившись з автором про кінцеві терміни ліквідації недоробок.

Робота над структурою (архітектонікою) оригіналу. Ідеться про структурну організацію всього тексту, логічну співмірність усіх його частин. Досвідчений і небайдужий редактор, отримавши від автора у цілому читабельний, але ретельно не структурований оригінал, добре попрацює над тим, щоб майбутнє видання було зручним для читача (особливо підручник, посібник, науково-популярне видання чи монографія). Має бути детально відпрацьований поділ складових елементів оригіналу та однаковий порядок їх розміщення у межах кожного розділу. Частини повинні бути спів мірними один з одним за обсягом; розділи мають бути однаково поділені на підрозділи тощо. Також це стосується вибору і розміщення вступної (чи заключної) частини, ілюстративного матеріалу і т. ін.

Робота над заголовками. Це дуже відповідальне і складне завдання, тому що заголовок представляє книгу, виражає її зміст. Найбільша робота над заголовками чекає редактора у добре структурованому книжковому виданні, бо тут назв потребують усі підрозділи книги: частини, розділи, параграфи, «ліхтарики»), структурні частини рубрик (допоміжних покажчиків, таблиць, окремих видів текстівок). Заголовки виконують у тексті кілька важливих функцій: полегшують роботу читача з виданням; організовують процес читання; дають змогу читачеві осмислено працювати з окремими частинами видання; готують читача до сприйняття нового, відносно закінченого цілого; забезпечують зручність у пошуку вибіркової інформації; дають можливість глибше засвоїти матеріал. Редактор має постійно тримати в полі зору весь заголовковий комплекс, знати супідрядність заголовків та особливості розстановки розділових знаків як за місцем розміщення їх на шпальті, так і стосовно тексту. Редакторська обробка заголовків необхідна не лише для визначення їх ієрархії в основній частині видання, а й для позначення їх графічного відтворення на шпальтах чи сторінках.

Визначення єдиного стилю подання тексту. Ідеться про форми розміщення основного, службового чи допоміжного текстів, змісту, виділення заголовків, повноту опису бібліографічних посилань. Є цілий ряд особливостей і в подачі деяких складових тексту. Напр., у складанні прізвищ ряд видавництв сповідує європейський стиль – лише повне ім’я і прізвище, інші дотримуються старого підходу – скорочене вживання ініціалів, або повне написання імен, по батькові та прізвищ. Те саме стосується і цифрового ряду, особливо в назвах століть, років, географічних назв. Єдиних критеріїв слід дотримуватися і при скороченому написанні окремих слів. Виробивши єдиний стиль подання тексту в конкретному виданні, редактор уже не може дозволити собі в одному розділі в переліку прізвищ залишати М. П. Іваненко,в іншому – Микола Буряк чи О. Шевчук.

Робота із вступною, заключною та службовою частинами видання. Наявність і повнота в майбутньому оригінал-макеті вступної, заключної частин (передмов, додатків, бібліографічних описів, покажчиків, глосаріїв, змісту) також залежить від редактора, його тісної співпраці з автором. Ці складові тексту редагуються після завершення роботи над основною частиною оригіналу або перебувати в роботі паралельно.

Редакційна правка (із застосуванням різних видів редагування). Сутність правки полягає в тому, що в окремих словах, реченнях чи фрагментах тексту редактор може здійснювати заміни, вставляння, видалення, переставляння, скорочення, перероблення. Головне завдання такої правки – досягнення чіткості формулювань, логічності викладу, дотримання вимог функціонального призначення, стилю і мови.

На етапі внесення виправлень редактор має пам’ятати про деякі правила видавничої етики. Найголовніші з них такі:

1. Уникати смакових виправлень (особливо мовностилістичних). Слід рахуватися з особливостями мови і стилю самого автора. Якщо можлива варіативність, слід залишати все ж вислів автора, а не той, що подобається редакторові.

2. Переробляючи цілі фрагменти оригіналу, не віддалятися від авторських мовних засобів. Бажано відразу зіставляти виправлену частину з попереднім і наступними фрагментами авторського тексту для простеження логічності і вмотивованості розповіді.

3. Будь-які виправлення, внесені під час редагування, обов’язково погоджувати з автором. Редакторові слід уникати категоричних суджень і менторського тону при обґрунтуванні необхідності виправлень. Бажано зберігати у стосунках з автором толерантності і поваги.

2. У світовій видавничій практиці поняття «редагування» усталилося і як науковий термін, і як назва предмета викладання однієї з головних дисциплін на певних факультетах ВНЗ. В СРСР традиційно викладалося «Літературне редагування» (така назва збереглася і донині). Але ж літературне редагування є лише складовою загального редагування, коли у зв’язку зі складністю ряду видань, передусім наукового характеру, в цьому процесі об’єктивно відбулося розділення праці декількох редакторів (необхідність спеціального наукового редагування твору з тієї чи іншої галузі науки, яке не під силу редактору видавничому).

У науковій літературі виділяють такі різновиди редагування: загальне, літературне, наукове, спеціальне, титульне; є також лінгвістичне, логічне, композиційне, психолінгвістичне, комп’ютерне, видавниче, поліграфічне. Розглядають передусім два найголовніші блоки видів редагування: загальне (універсальне) і спеціальне.

Загальне (універсальне) редагування. Такий вид редагування передбачає цілісну систему роботи редактора над оригіналом, яка забезпечує його довершеність за змістом, формою і зручністю для користування читачем. Основні складові цього виду редагування:

1. Усунення логічних помилок ( Ішов дощ і два студенти; твори і вірші; дуже великуватий);

2. Усунення фактичних помилок:

· історичного характеру (Перша світова війна почалася в 1924 році);

· географічного характеру (Столиця Казахстану – Алмати …);

· друкарського характеру (Населення України – 48 000 000 мільйонів чоловік);

· цифрового характеру (із 3000 примірників 2500 подаровано бібліотекам, 1500 – навчальним закладам).

Обов’язком редактора має стати обов’язкова перевірка фактичної достовірності матеріалу за допомогою довідкової, енциклопедичної та словникової літератури. До цього блока редагування належить також проблеми тематики, композиції, авторської позиції, розстановки політичних акцентів.