Філософія Г.В.Ф. Гегеля

Г.В.Ф. Гегель(1770-1831) мав ступінь кандидата теології і магістра філософії. Він першим переглянув традиційну логіку Арістотеля, поклав початок новому розумінню діалектики, розробив діалектичний метод мис­лення.

В основі філософської системи Гегеля лежить вчення про тотожність суб'єкта і об'єкта, тобто розуміння світу як прояву ідеї. Увесь світовий розвиток Гегель уявляв як історичний процес саморозвитку Абсолютної ідеї (духу), "яка не тільки відображає дійсність, а й творить її".

Абсолютна ідея, за Гегелем, — це не суб'єктивна, людська діяльність, а незалежна від людини сутність, першооснова, першоджерело всього існуючого, ідеальне начало. Це безперервний процес саморозвитку пізнан­ня, що піднімається від одного рівня до іншого, більш високого.

В Абсолютній ідеї є цілком реальний, земний прообраз. Насправді, коли йдеться про людину, її творчість, то зрозуміло, що все нове почи­нається з ідеї, задуму. Але у Гегеля свідомість, творчість існують незалеж­но від людського роду. Абсолютна ідея розкриває свій діалектичний зміст у сфері логіки, філософії природи і філософії духу.

Гегелівська логіка принципово відрізняється від логіки Аристотеля. Це не логіка людської думки, а логіка самого предметного світу, дійсності, що не залежить від людини, вона об'єктивна. Це логіка "доприродного" стану Абсолютної ідеї, стану до творення природи Богом. Абсолютна ідея Гегеля і Бог християнської релігії не тільки близькі, але і тотожні. "Ідея, — писав Гегель, — у вищому її значенні, Бог, є істинно істинне". Але між ними є відмінність. Якщо Бог завжди рівний сам собі, то Абсолютна ідея знаходиться в стані безперервного розвитку.

Об'єктивна логіка — це, власне, "стихія чистого мислення", де Аб­солютна ідея розвивається у своєму лоні. Гегель не заперечує формальну логіку як науку про елементарні форми і закони мислення, але ставить перед наукою логіки завдання дослідження загальних закономірностей розвитку пізнання. Він проголошує логіку вченням про сутність усіх речей.

В роботі "Наука логіки" Гегель показує, як відбувається розвиток змісту Абсолютної ідеї. Цей розвиток іде в напрямку від абстрактного до конкретного, від бідних за змістом визначень, до змістовніших, різнобіч­них, більш конкретних.

Механізм діалектичного руху понять являє собою логічний розвиток таких понять, наприклад, як якість (теза), кількість (антитеза) і міра (син­тез). Ці категорії доприродні, досуспільні сутності, перед якими на шляху діалектичного руху Ідеї розвиваються ще абстрактніші — буття, ніщо, становлення. Три ступені розвитку: теза, антитеза, синтез — це тріада. Кожна з протилежностей (теза й антитеза) знімають свою відмінність у синтезі.

В тріадах набули вираження такі важливі риси руху понять, як взає-моперехід, взаємне заперечення, взаємне збагачення тези і антитези. На­приклад, кількісні зміни приводять до змін якісних, нове заперечує старе і т.п. Пізнання відношення якості і кількості, тотожності і відмінності тощо виявляє внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їх розвитку. Наявність суперечностей в будь-якому явищі свідчить про його розвиток. На рівні синтезу здійснюється становлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає в себе елементи тези і антите­зи. Положення про суперечності як внутрішнє джерело руху, розвитку є головним у вченні Гегеля про сутність.

Звернення Гегеля до проблеми створення системи логічних кате­горій, до реалізацій того, що намагався зробити Кант, стало основою відкриття ним діалектичного методу мислення. Розгортаючи систему кате­горій, Гегель в логіці понять побачив основні закони діалектики: закон взаємопереходу кількості та якості, закон єдності та боротьби про­тилежностей, закон заперечення, обґрунтував такі прин­ципи діалектики, як універсальний взаємозв'язок, сходження від аб­страктного до конкретного, єдність історичного і логічного.

В подальшому Абсолютна ідея розкриває свій діалектичний зміст через матеріалізацію свого ідеального змісту в природі. Саморозвиток ідеї приводить до того, що Абсолютна ідея "відпускає" з себе природу, яка не є самостійною сутністю, а виступає як "інобуття".

"Філософія природи" — це друга після "Логіки" частина гегелівської філософської системи. Якщо, на думку Гегеля, логіка є "наука про Ідею в собі і для себе", то філософія природи розглядається ним як "наука про Ідею в її інобутті".

За Гегелем, світ створений Богом, а основними проявами Абсолют­ної ідеї в природі є механіка, фізика і органіка. Матерія, з точки зору Гегеля, — це лише зовнішній прояв Абсолютної ідеї, а рух матерії — просте переміщення, повторення того, що було раніше. У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, тепло як виявлення сутності, що її пород­жує. В органіці, третій частині філософії природи, йдеться про геологію, ботаніку і зоологію. Перехід від неживого до живого зображується як завершення природного процесу. З появою людини Абсолютна ідея почи­нає існувати у своїй власній формі — формі свідомості, мислення людей. Мета природи полягає в тому, щоб умертвити себе через безпосереднє з'явлення духу.

Природа у Гегеля постає як ряд етапів, кожний з яких неминуче випливає з іншого і є породженням не природного, фізичного процесу, а внутрішньої ідеї, яка становить основу природи. На етапі природних про­цесів у Гегеля, що є парадоксом розуміння філософом розвитку, відсутній синтез як становлення якісно нового. Природа у Гегеля не розвивається в часі, а лише виявляє свою різноманітність у просторі, вона є зовнішнім проявом саморозвитку логічних категорій. "При всьому нескінченному різно­манітті змін, що здійснюються у природі, — писав Гегель, — у них вияв­ляється лише кругообіг, який вічно повторюється; у природі немає нічого нового під небом, і в цьому відношенні різноманітна гра її форм викликає нудьгу. Лише в змінах, що здійснюються в духовній сфері, з'являється нове". Отже, філософська система Гегеля перетворилася в гальмо, вона не дала змоги діалектичним ідеям мислителя повною мірою виразити своє багатство.

Заключним етапом розвитку Абсолютної ідеї є гегелівська "філосо­фія духу", яка охоплює всі прояви соціального і духовного світу. Йдеться про те, що Абсолютна ідея покидає природу і "повертається" до самої себе, у сферу розвитку духу.

"Філософія духу" має три формоутворення: суб'єктивний дух, об'єк­тивний дух і абсолютний дух.

Суб'єктивний дух — це той, що безпосередньо виходить з приро­ди. Це людська психіка, її душа. Суб'єктивний дух, за Гегелем, охоплює розвиток індивідуальної свідомості на тому рівні, коли людський індивід розуміє свободу як свавілля (що хочу, те і роблю). Воля тут у своїй суб'єктивності перетворюється у свавілля. В цьому плані Т.Гобс визначав свободу як відсутність усяких перепон, а Ж.-Ж. Руссо вважав "істинно вільними" американських дикунів. Така свобода, за Гегелем, стає фор­мальною свободою або свавіллям, що знімає всякі обмеження. Істинну свободу людина осягає в об'єктивному дусі.

Об'єктивний дух, за Гегелем, охоплює розвиток правових і мораль­них відносин, моральний світ сім'ї, держави. Опосередковуючись через об'єктивну волю (право, мораль, державу), суб'єктивна воля може стати дійсною. Справжня свобода передбачає обмеження, але обмеження певно­го типу, яким є розум. Гегель тут виходить не з одиничної свідомості, а свідомості, що реалізується як самостійна сила. Свобода своїм змістом має розум взагалі. Вона постає як "істина необхідності".

Згідно з абсолютним духом такою самостійною силою виступають цілі народи та покоління. Всю світову історію Гегель розділяв на три основні епохи: східну, античну і німецьку. Люди східного світу не усвідом­лювали, що свобода є їх сутністю, тому тут, за Гегелем, вони всі є раби. В стародавніх Греції і Римі незначна частина людей усвідомлювала, що сво­бода становить їх сутність. Вони ж то і були вільними на відміну від тих, які не усвідомлювали цього і тому залишалися рабами. І, нарешті, німці усвідомлюють свою духовну сутність, а тому вони й вільні. Отже, ігнорую­чи зв'язок рабства з певними економічними умовами, Гегель рабство виво­див із свідомості людей.

Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є абсолютний дух. На шляху до вершин абсолютного самопізнання дух проявляється спочатку в спогляданні, потім в уявленні і, нарешті, в найвищій формі — в таємному мисленні. Дух на ступені споглядання — це мистецтво, на ступені уявлен­ня — релігія, на ступені понять — філософія. Філософія розглядається як універсальна енциклопедія, яка включає природне буття і навіть доприродне, чисте буття Бога. З часів Арістотеля ніколи філософське знання як система абсолютного знання, тобто знання "чисте", що не має ніякої зовнішньої для себе мети, а бачить цю мету в самому собі, так не підноси­лося і не обожнювалося.

Торжество гегелівської філософії полягає у визнанні розумності світу. "Все дійсне — розумне, все розумне — дійсне". Дійсним, розумним Гегель називав самий розвиток, що включає в себе і свій результат. Все розумне дійсне — це ті людські розумні ідеали, що здійснюються. Неро­зумне повинно бути поборене.

Завдяки послідовному раціоналізму філософія Гегеля є оптимістич­ною. Але в той же час це абсолютний ідеалізм. Лише ідеальне — дух, думка — постає у Гегеля творчою силою.

Свою філософську систему Гегель розглядав як завершення процесу пізнання Абсолютною ідеєю свого власного змісту, як останній ступінь розвитку абсолютного духу. Згідно з Гегелем, вищим етапом історичного розвитку Німеччини була буржуазна конституційна монархія; в галузі мис­тецтва — творчість Й. В. Гете; в релігії — протестантизм; в філософії — сама філософія Гегеля.

Діалектика як теорія розвитку у Гегеля постає теорією розвитку скінчен­них систем. Розвиватися — означає мати початок і кінець. Нескінченний розвиток є скінченним.