Філософія К. Маркса. Філософія марксизму

Предметом марксистської філософії є теорія про найбільш загальні закони становлення, руху та розвитку природи, суспільства і людського мислення. Вона вивчає картину переходу від одного узагальнення до іншого між гранично загальним і гранично одиничним предметом. Це вчення про відношення Я і не - Я (суб'єкта і об'єкта), або, що те ж саме, відношен­ня між ідеальним і реальним, між мисленням і буттям. Але мислення, про ставлення якого до дійсності трактує ця філософія, є не просто мислення, а мислення гранично узагальнене. Дійсність, про ставлення якої до мис­лення йдеться, є не дійсність взагалі, а також гранично узагальнена дійсність. І відношення між мисленням і дійсністю в діалектико-матеріалістичній філо­софії не є відношення взагалі, а гранично узагальнене, тобто смислове, відношення. Думка про дійсність є не що інше, як встановлення смисла дійсності.

Мислення є відображення дійсності, але вона, як довів Ленін в праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм", безкінечна. І ідеалізм полягає не в тому, що допускається незалежне від людини існування категорій, він полягає в тому, що матерія, природа чи дійсність розглядаються як дещо кінечне, безнадійно розбите на кінечні частинки, позбавлені цілісності, а тому в принципі позбавлені ідеального і загального. Всякий механіцизм (як один із видів вульгарного матеріалізму) також виявляється ідеалістичною тео­рією, згідно з якою механічна структура управляє матерією, матерія ж є безсильним, інертним і цілком пасивним матеріалом.

З точки зору марксистської філософії саме матерія визначає собою ідею, а не ідея — матерію. Ця філософія послідовно моністична, тобто вона не допускає ніякого абстрактного розриву між матерією та ідеєю. Однак різниця між ідеєю (поняттям) і матерією (річчю) є, причому відмінність ця величезна і її треба вміти точно формулювати. Це вчення про матерію зовсім не є лише логічним, категоріальним і раціональним. Матерія, зви­чайно, є категорією, а саме принципом об'єктивної реальності буття поза і незалежно від людської свідомості. Однак звести всю матерію тільки до логічного і категоріального конструювання абсолютно неможливо. Адже тоді вся матерія була б логізована і діалектико-матеріалістична філософія нічим не відрізнялася б від гегелівської діалектики. Ні, матерія (дійсність, природа, універсум тощо) зовсім не тільки категорія, не тільки принцип осмислення дійсності. Вона — джерело, основа і носій всіх категорій, а не просто категорія. Вона — те, що відображається в категоріях і відобра­жається в безкінечно різноманітному вигляді. Але сама вона, звичайно, не тільки категорія, не тільки фізичні, хімічні чи математичні рівняння. Вона вище і логіки і математики, будучи джерелом як усього раціонального, так і всього ірраціонального. Дійсність для того і породжує із себе поняття (категорії і символи) про себе, щоб при їх допомозі розвиватися далі. Тому походження понять (категорій, законів, принципів, символів тощо) і їх кінцева роль — тільки об'єктивні, а їх суб'єктивна відображувальність є явище службове для безкінечного розвитку самої ж об'єктивної дійсності. Цей активнотворчий, матеріально-створювальний і самопокладаючий символізм дійсності діалектико-матеріалістична філософія визнає для всього існуючо­го. Дійсність (матерія, природа, світ тощо) є дещо одне, дещо ціле, вона сама себе утверджує і всі її частини чи моменти (сонце, місяць, зорі, людина, суспільство тощо) утверджують самі себе, тобто прагнуть втілити в собі цю світову могутність, силу і мирний стан, хоча, звичайно, різною мірою.

Дійсність рухається сама собою, саморухома. Але мислення є відоб­раження дійсності. Отже, і мислення саморухоме. Дійсність творить усе те, що є в ній же самій, і на кожному кроці породжує все нове і нове. Отже, і мислення є творчою силою, яка вічно породжує все нове і нове. Тому якщо діалектико-матеріалістична філософія говорить про те, що розумна теорія є керівництвом до дії, що думка породжує або перетворює дійсність, то говориться це тільки тому, що вона бере мислення в його повному об'сязі. Мислення може породжувати і перетворювати дійсність саме тому, що воно не відірване від неї, а всебічно відображає саму дійсність, її творчу силу. Але марксистська філософія не забуває, що мислення є відображення дійсності, а не просто сама дійсність в її чисто субстанціаль­ному чи чисто речовинному стані. Дійсність (об'єкт) є не тільки система законів і відносин, але й носій цих законів і відносин. Отже мислення (суб'єкт), якщо воно серйозно відображає дійсність і має смисловий харак­тер, також повинне мати свого носія. Але, як вище говорилось, мислення є смислове відображення дійсності. Тому повинен існувати і специфічний носій цих смислових законів і відносин дійсності. Таким носієм виступає людське Я. І марксистська філософія не є лише механічне встановлення відношення між мисленням і буттям, а встановлення відносин між мисля­чим Я і не-Я, тобто об'єктивною дійсністю.

Говорячи про свій діалектичний метод, Маркс підкреслював, що в ньому відображається саме "життя матеріалу", не "матеріал" як аморфне, безособистісне існування, а саме життя його, його вища дійсність. Тому категорія життя є невід'ємною ознакою онтології об'єктивного світу, як світу природи, так і світу суспільного. Звідси такі поняття як розум або істина, добро і краса мають об'єктивний зміст.

Якщо природа саморозвивається, то і матеріалістична діалектика, за Марксом, Енгельсом, Леніним, повинна оперувати категоріями, які самору­хомі і саморозвиваються, які не тільки відображають практичну творчість природи і історії, але й сприяють перетворенню і природи, і історії. Основ­ними пружинами виникнення і розвитку всіх категорій, принципів і законів матеріалістичної діалектики є категорії тотожності, відмінності, проти­лежності та суперечності. Розвиток має місце тільки там, де в кожний наступний момент з'являється все нове і нове. Але якщо в цих наступаючих моментах не буде присутнє те саме, що стає новим, і не можна буде його впізнати в усіх цих нових моментах, то виявиться невідомим те, що розви­вається і, отже, розпадеться і сам розвиток. Виключення відмінності мо­ментів становлення приводить до загибелі саме становлення, оскільки становиться тільки те, що переходить від одного до іншого. Але повне виключення тотожності відмінних моментів становлення також знищує це становлення, підміняючи його множиною нерухомих, перервних, дискрет­них і нічим не зв'язаних між собою точок. Таким чином, як відмінність, так і тотожність окремих моментів необхідні для всякого становлення, руху та розвитку, без яких вони стають неможливими. Взятий в певних межах і в конкретному змісті розвиток є історія діалектики, тобто перш за все логіка розвитку, логіка історична. За визначенням Леніна, діалекти­ка — це вчення про розвиток в його найбільш повному, глибокому і вільному від однобічності вигляді, вчення про відносність людського знання, яке дає нам відображення матерії, що вічно розвивається.

Розвиток, далі, є таке здійснення, суперечностей і протилежностей, який передбачує не тільки тотожність і відмінність абстрактних моментів становлення, але і їх взаємовиключення. Таким чином, за Марксом, Ен­гельсом, Леніним реальне становлення є не просто тотожність і відмінність протилежностей, але їх єдність і боротьба.

Справа в тому, що терміни "єдність" і "боротьба" часто розуміють як дещо несумісне і як дещо таке, що не можна об'єднати. Боротьба зовсім не єдність, адже вона передбачає суперечливу направленість елементів, які і борються. Тому сказати "єдність і боротьба" означає вказати на дещо суперечливе: якщо люди перебувають в єдності, це означає, що вони не борються; а якщо заявити, що вони борються, то це значить передбачува­ти відсутність у них єдності. Однак таке словосполучення, як "єдність і боротьба", цілком може мати певний смисл і при цьому не вказувати на дещо суперечливе і роздвоєне. Але це можливо тільки в тому випадку, коли термін "єдність" використовується в більш розширеному і складному значенні. В марксистській філософії про людське самоствердження і само­визволення часто збиває з толку занадто абстрактний характер звичайних міркувань про боротьбу. Якщо відкинути загальні фрази і обивательську вузькість, то боротьба виявляється для людини перш за все трудом, на­вчанням тощо. Адже не можна боротися за існування, якщо не працювати. Але тоді це означає, що для людини вже саме елементарне уявлення, саме примітивне і початкове вчення про світ є не що інше як теорія праці. Хто має правильний світогляд, той обов'язково працює і в цьому смислі пере­творює дійсність.

Взаємна боротьба частин і цілого в своєму початковому і норматив­ному смислі спрямована на відтворення цілого, без якого неможлива не тільки взаємна боротьба частин, але й саме їх існування. Якщо частини існують тільки тому, що вони відтворюють ціле, а ціле втілюється в окре­мих своїх частинах, то це означає, що кожна частина цілого стверджує себе не тільки завдяки відтворенню цілого, але також і завдяки відтворенню інших частин. Частини цілого знаходяться не лише в своєму цілому, але й одна в одній. Правда, світ є не просто ціле, але й вічно змінне ціле як таке, що знаходиться у вічному становленні. Однак, якщо є становлен­ня, то це можливо тільки тому, що є і те, що становиться. Точно так, якщо є становлення, то є і напрямок цього становлення. Але ж становлення є суцільний перехід одного в інше, тобто боротьба одного з іншим. Однак ця боротьба відбувається всередині самого ж світу, і світ нею керує. Бо­ротьба протилежностей тільки тому і можлива, що існує сам світ, який вище цієї боротьби і який вже не є боротьба, а тільки той світ, про який говориться в смислі мирного стану. Світ—Всесвіт в основі своїй є мир в смислі мирного стану. Якщо в світі існує боротьба, то це тільки завдяки тому, що світ—всесвіт, коли він розглядається в процесі його вічного становлення і тому виявляється боротьбою, сам по собі, в своїй основі, являє собою єдність протилежностей, тобто є світом в смислі мирного стану. Це прямий і простіший висновок із того, що світ є ціле. Якщо боротьбу розглядати як прагнення до знищення, то це не боротьба, а тільки смерть для всякого становлення, руху і розвитку. В марксистській філософії боротьба протилежностей має своєю метою мирний стан і є здоровим змаганням, яке веде до утвердження всезагального миротворення. Отже, боротьба протилежностей має своєю метою об'єднання цих протилежностей в одному світовому цілому. Взаємна боротьба частин цілого має тільки той смисл, що в її основі лежить мирний їх стан. Все світове в основі своїй є дещо мирне. Боротися варто тільки заради досягнення всезагального мирного стану. А інакше боротьба безглузда і в корені знищує саму себе. На основі цього ототожнення і будується марксистська філософія.

Форми мислення (поняття, категорії, закони, принципи тощо) є відоб­раженням у свідомості всезагальних форм предметної діяльності суспіль­ної людини, яка перетворює дійсність: "...найістотнішою і найближчою основою людського мислення, — зазначав Енгельс, — є якраз зміна природи людиною, а не одна природа як така, і розум людини розвивав­ся відповідно до того, як людина навчалася змінювати приро­ду". Кожна із категорій матеріалістичної діалектики відображає якусь одну сторону об'єктивного світу, а разом вони охоплю­ють умовно, приблизно універсальну закономірність природи, яка вічно рухається і розвивається. В її законах і категоріях відтворюються всезагальні властивості, зв'язки, форми, способи і рушійна сила розвитку об'єк­тивного світу і його пізнання. Виражаючи об'єктивну діалектику дійсності, категорії і закони діалектики виступають в якості всезагального методу пізнання світу. Матеріалістична діалектика виходить із твердження єдності законів об'єктивного світу і мислення. Будь-який універсальний закон розвитку об'єктивного і духовного світу в певному смислі є разом з тим і законом пізнання: будь-який закон, відображаючи те, що є в дійсності, вказує також і на те, як слід правильно мислити про відповідну галузь дійсності.

Основними найбільш загальними законами розвитку явищ дійсності є закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін в якісні і навпаки, і закон заперечення заперечення. Суттєвий принцип діалектики — утвердження всезагального, живого взаємозв'язку і взаємо­залежності явищ, а також їх розвитку, що здійснюється завдяки супереч­ностям. Звідси постає характерне для матеріалістичної діалектики вимаган­ня урахування всіх (можливих бути виділеними на даному ступені пізнання) сторін і зв'язків предмета, що вивчається, з іншими предметами, а також вимагання розгляду предметів в їх розвитку. За визначенням Леніна, "діа­лектика є вивчення суперечностей у самій сутності предметів" і стисло може бути визначена як "вчення про єдність протилежностей". Обмежив­шись даними міркуваннями Маркса, Енгельса і Леніна про матеріалістичну діалектику, можна сформулювати таке її визначення: це теорія такої відмінності предметів, явищ і понять взагалі, яка в той же самий час, в тому ж самому місці з необхідністю вимагає і ототожнення того, що відмінно.

Згідно з марксистською філософією, процес історичного розвитку є зміною суспільно-економічних формацій. А формація є суспільство, яке знаходиться на певній ступені історичного розвитку. Причому суспільно-економічна формація є сукупністю даних виробничих відносин і розвиток таких формацій є природно-історичний процес.

Суспільна формація створює базис для всієї культури, для всього духовного самопочуття людини. Вона безсвідомо для самої людини будує весь її життєвий досвід, безсвідомо спрямовує її думку в те чи інше русло і робить для неї зрозумілим і природним те, що цілком незрозуміло і здається протиприродним людям всякої іншої формації. Наприклад, лю­дині рабовласницької формації повинні бути цілком незрозумілими ні людсь­ка особистість в її повноцінних проявах, ні, звичайно, людське суспільство в його суспільній сутності.

Природа і суспільство, взяті в своїй граничній данності, зливаються в те ціле, яке треба назвати культурою. Остання є не просто природою, а такою природою, яка оброблюється і розвивається в суспільстві. І культура є не просто суспільство, а таке суспільство, що розвивається у відповідних природних умовах. Культура особистості включає перетворення дійсності з метою досягнення і втілення таємної думки кожної особистості працювати заради досягнення загальнолюдського благодіяння. Вона завжди є свідо­мою працею духу над своїм власним удосконаленням і над упорядкуван­ням всього того, що оточує людину. Тому культура визначається в марксистській філософії як гранична загальність усіх основних нашарувань історичного процесу: економічних, соціально-політичних, ідеологічних, прак­тично-технічних, наукових, художніх, моральних, релігійних, філософсь­ких, національно-народних, побутових.

Особистість у цій філософії розглядається як така одиничність і неповторність, яка є не тільки носієм відчуття, свідомості, мислення тощо, але й взагалі суб'єктом, який сам себе співвідносить з собою і сам себе співвідносить з усім оточенням. Звичайно, суб'єкт існує реально, тобто є в той же самий час і об'єктом. Отже, особистість є тотожністю суб'єкта і об'єкта, або носієм суб'єкта і об'єкта.

Подібно тому, як усяку річ ми можемо сприймати лише на якому-небудь фоні, від якого вона відрізняється своїми чітко визначеними межа­ми, так і особистість існує тільки тоді, коли є інші особистості, від яких вона чимось відрізняється і з якими вона зв'язана певними відносинами. А інакше сама особистість буде непізнаванною. Співвідношення особистос­тей є суспільством, притому не як просто механічна сукупність, а знову ж таки як специфічний носій всіх взагалі співвідносин. Суспільство, в свою чергу, не може існувати без історії, яка і є ні що інше, як становлення різних носіїв суспільно-особистісних відносин.

Значимість життя особистості і є становлення такого зв'язку внутріш­нього і зовнішнього, або суб'єктивного і об'єктивного, коли життя особис­тості визначається як результат і згусток (сукупність) природно-суспільно-історичних співвідносин.

Суспільні закономірності надособистісні і надприродні. Вони цілком специфічні, виходять далеко за межі природи і особистості. Діалектико-матеріалістичне розуміння суспільства розглядає його як таку область, де відбувається і розвивається єдність і боротьба протилежностей об'єкта і суб'єкта. Ця нова якість і єдність є таке ціле, яке визначає собою як один, так і інший протилежні моменти, із злиття яких воно виникло. Історичний процес є перш за все матеріальний процес розвитку життя, який включає в себе як всі продуктивні сили суспільства, тобто саму людину з її знаряддя­ми виробництва, так і виробництво з всіма виробничими відносинами, що входять в нього. Ясно, що матеріальна сторона суспільного розвитку, бу­дучи базою для нього (базисом), так чи інакше зв'язана з різноманітними формами суспільної свідомості (надбудовою). Загальним же між базисом і надбудовою марксистська філософія вважає не їх зміст (подібного роду вульгаризм вже давно майже всіма усвідомлений), а метод розгортання цього змісту, його структура, тип його побудови.