Quot;Критика чистого розуму" — основні ідеї

Але специфічна кантівська філософія сформувалася в так званий критичний період, період створення "Критики чистого розуму" (1781), "Кри­тики практичного розуму" (1788), "Критики здатності суджень" (1790). Як наслідок, Кант здійснив корінний переворот у постановці і вирішенні філо­софських проблем.

Він заперечує головний принцип парменідівської й арістотелівської традиції — принцип тотожності мислення і буття. Предметом його філософії стає знання і суб'єкт пізнання, суб'єкт, що пізнає і визначає спосіб пізнання. Буття, згідно з Кантом, повинно узгоджу­ватися з мисленням. Не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою. В результаті цього філософія як вчення про світ, про людину стала розглядатися як вчення про пізнання світу.

Кант робить висновок, що хід ідей протилежний ходу речей, що пізнання не є спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання. З цього перево­роту в філософії, власне, і починається класична німецька філософія.

Згідно з Кантом, "усяке наше знання починається з почуттів, потім переходить до розсудку і закінчується в розумі, вище якого нема у нас нічого для обробки матеріалу споглядань і для підведення його під вищу єдність мислення". Говорячи про співвідношення чуттєвого та раціонально­го в пізнанні, розсудку і розуму, тобто емпіричного і теоретичного рівнів, Кант робить висновок, що досвід не може дати нам знання загального і необхідного закону. Предмети обертаються навколо наших знань, узгод­жуються з досвідом. Завдяки досвіду ми отримуємо лише фактичний мате­ріал.

У Канта речі існують самі по собі, вони незалежні від нас. Ці речі діють на органи чуття і викликають різноманітні відчуття. Вони немовби бомбардують нас своїми діяннями. В сфері розсудку (емпіричного рівня) відбувається процес "упорядкування" відчуттів. Зі слів Канта, розсудок можна уявити собі взагалі як здатність створювати судження. Відчуття без понять розсудку є сліпими, а поняття розсудку без відчуттів — порожніми. Отже, досвід, за Кантом, — "це продукт розсудку з матеріалів "чуттє­вості".

Загальні і необхідні закони досвіду є продуктом розсудку, додослід-них (апріорних) форм, вони не належать самій природі. Скажімо, можна знати з досвіду, що дане тіло довге, але коли ми заявляємо, що всі тіла довгі, то наша думка робить своєрідний стрибок у ту сферу, яка безпосе­редньо досвідом не обумовлена. Стверджуючи існування апріорних форм відчуттєвості і розсудку, Кант вказав на їх призначення спрямовувати ро­зум на пізнання об'єкта, а не Абсолюта, Бога.

Загальні і необхідні закони виникають внаслідок з'єднання (синтезу) чуттєвого споглядання з категоріями розсудку. За Кантом, розсудок ці закони вносить у природу, оскільки природознавство саме конструює свій предмет згідно зі своїми логічними формами.

Кант дає перелік вузлових категорій, виділяючи їх чотири групи:

якість (реальність, заперечення, обмеження);

кількість (єдність, множинність, цілісність);

відношення (субстанція і властивість, причина і діяння, взає­модія);

модальність (можливість і неможливість, дійсність і недійсність, необхідність і випадковість).

Тут він стає на позиції ідеалізму, бо відриває категорії від форм буття і розглядає їх як апріорні (додослідні) форми розсудку.

Категорії у Канта — це не відображення дійсності, а незмінні форми мислення, "чисті поняття", що упорядковують досвід, це форми сприйнят­тя речей (речі мають місце в наших уявленнях категорій). Саме з цього у Канта народжується ідея роздвоєння світу: на світ просторово-часових явищ і світ "речей у собі", на світ чуттєво-сприймальний, світ природи, світ "речей для нас", що пізнається наукою, і світ надчуттєвий, науково не­пізнаванний, але лише мислимий.

"Вищий синтез", за Кантом, здійснюється на рівні розуму в світі надчуттєвому, світі свободи. В світі природи, світі "речей для нас" стосов­но теорії розум лише систематизує знання. Тут працює власне розсудок. Це сфера панування "природної причинності", яка байдужа до сфери мо­рально-етичної, до людського. Вона охоплює все іманентне свідомості, "трансцендентальне", те, що може бути пізнано і дійсно пізнається.

Заслугою Канта є те, що він розробив нову концепцію суб'єкта. Він роздвоює буття на світ природи і світ людини. В кожному з цих світів діють свої закони і між ними існують суперечності.

Людина, звичайно, включена в природний порядок буття як біологі­чний організм, і в цьому розумінні вона підпорядкована повністю законам природи. У Канта розум за своєю природою антиномічний, тобто роздвою­ється в суперечностях. Так, людина одночасно є невільна як істота в світі "речей для нас" (там, де є природа, нема свободи) і вільна, як суб'єкт у світі "речей у собі" (свобода, за Кантом, — це незалежність чуттєво-сприймального світу від його причин). Світ скінчений і нескінченний. Світ "трансцендентного", "речей у собі" і "трансцендентального", "речей для нас". Для знання існування Бога недоказове і в той же час є необхідне твердження віри, на якому ґрунтуються наші переконання в існуванні мо­рального порядку в світі і т.п.

Вчення Канта про антиномічність розуму — суперечностей між двома взаємозаперечними твердженнями, кожне з яких переконливо доводить­ся — стало причиною розробки позитивної діалектики в німецькому кла­сичному ідеалізмі.

Діалектика Канта була суб'єктивною, вона не виражала супереч­ливості самих речей. Так, основним законом етики Кант оголосив фор­мальне внутрішнє веління — категоричний імператив. Як визначають філософи, Кант лише в "негативній формі" поставив проблему діалек­тики. Він впровадив у предмет філософії вчення про діалектику як систему суперечностей теоретичного мислення. Саме раціоналізм зава­див Канту виразити діалектичну єдність природного і людського (мо­рально-етичного) світів.

Найменша спроба теоретичного розуму наблизитися до "вільної при­чинності", до світу "речей у собі" незмінно натрапляло на "антиномії", на неможливість подолання межі між світом "речей для нас" і світом "речей у собі". Ця проблема у Канта залишилася нерозв'язаною.