Філософія Й.Г. Фіхте

Й. Г. Фіхте(1762-1814). На відміну від І. Канта, він не був кабінет­ним мислителем. Фіхте був не лише мислителем-теоретиком, але й палким трибуном, політичним оратором, відстоював незалежність вітчизни.

Фіхте вирішує нерозв'язану Кантом проблему. В роботі "Основи за­гального науковчення" Фіхте, вслід за Кантом, вважав, що всі людські знання створюють систему. В системі багато наук і кожна конкретна наука також повинна мати свою власну систему. Але необхідна наука, яка б обґрунтувала всі науки. Такою наукою повинна бути філософія — вчення про науку.

Ідеалізм Фіхте — суб'єктивний. Свідомість, за Фіхте, творить не лише себе, але й увесь світ безсвідомою силою уявлення.

Згідно з кантівською критичною філософією, Фіхте починає зі свідо­мості і виводить з неї увесь світ. Тому і кантівська "річ у собі" у Фіхте постає як думка. Фіхте казав, що ми не можемо мислити світ, який не діє на нас. З активного діяльного ставлення свідомості до світу він виводить принцип єдності протилежностей (співвідношення "Я" і "не-Я") та інші категорії діалектики.

За Фіхте, формулою науковчення є:

"Я є "Я" (перше основоположення);

"Я є "не-Я" (друге основоположення);

"Я є "Я" і "не-Я" (третє основоположення).

В центрі уваги у Фіхте постає індивідуальне "Я" окремої людини, її вільна діяльність. "Абсолютне "Я" (самосвідомість людства) постає твор­цем усього, основою буття. Всяка реальність, згідно з Фіхте, є продуктом діяльності "Я", індивідуального "Я" і абсолютного "Я". "Я" існує для діяльності і тільки вона визначає цінність "Я".

Завдання науковчення полягає в тому, щоб показати, як і чому діяльність приймає форму предмета. В одному "Я" співіснують "Я є "Я" і "не-Я", тобто індивідуальне "Я" і "абсолютне Я". Це єдність протилежнос­тей. За Фіхте, "Я" визначається через "не-Я", "не-Я" визначається через "Я". Процес пізнання починає розглядатися як процес творення предметів пізнання, чуттєва наочність як створення природи. Ми діємо, а потім пізнаємо. В створеному "Я" ми осягаємо свою власну сутність. Діючи, ми опредмечуємо сутність (опредмечення — це перетворення і перехід людських діяльних сил і здібностей із форми руху в форму предмета), а шляхом розпредмечення (перетворення предметно-втілених форм культури в діяльні здібності суб'єкта) осягаємо сутність. Це ступені розвитку пізнання. Тут уже є діалек­тика. Суперечності виступають як форми руху. Ця діалектика розглядається як метод філософського пізнання.

Фіхте долає межу між кантівськими світами "природної" та "вільної" причинності, покладаючись на обмеження світу "природної" причинності, де суб'єктивність ("Я") отримує статус єдиної реальності. Буття як об'єкт пізнання набуває вигляду знання буття в свідомості, тобто буття і мислення ототожнюються, а закони мислення проголошуються єдино можливими законами предметного світу.