Методологія семіотичних студій в літературознавстві

Семіотика – теорія знаків та знакових систем. До сфери літературознавчої семіотики входять передовсім дослідження художніх творів як цілісних явищ у сукупності змістових (зміст та смисл твору, його тематика, характери персонажів тощо) та формальних (фабула, сюжет, композиція, звукова архітектоніка і т.п.) характеристик стосовно реальної чи уявної дійсності. Основи семіотичного дослідження художньої літератури були закладені ще в античні та середньовічні часи, коли вперше з'явилися праці з риторики.. Значний внесок у розробку проблем семіотики художньої літератури зробили В.Пропп, Л.Виготський та М.Бахтін. Бурхливого розвитку набула літературознавча семіотика у 50-60-х XX ст., коли в літературознавстві утверджується структурний (або структуральний) метод дослідження, чому сприяли роботи французьких учених антропологічної школи К.Леві-Стросса, Р. Барта (характеризує два напрями дослідження семіотики оповіді: 1- структуральний - усталення структуральної моделі оповіді,граматичної закономірності, за якою функціонує оповідь; 2 – текстуальний – розуміння тексту як простору безкінечного продукування значень),

Методологія семіотичних студій – дослідження художн. Творів, як цілісних явищу сукупності характеристик стосовно реальної чи уявної дійсності, використовуючи поняття знак, колд, семіозис, дискурс, ідеологія, наративність…