Школа російських формалістів та її вплив на структурально-семіотичні студії

Формалізм — характерна ознака авангардизму і частково постмодернізму в мистецтві початку XX ст., поняття для характеристики дадаїзму, конструктивізму, кубізму, футуризму, абстракціонізму та ін. течій, що об'єднували митців, котрі надавали особливої уваги формі художнього твору. Формалізм мав прихильників у більшості країн Європи і Америки в усіх різновидах мистецтва, а отже, і в художній літературі, коли на перший план виводилося самоцінне зображення предметного світу, тощо. Філософською підставою формалізму було вчення Імануеля Канта про незацікавленість інтересу естетичного сприйняття і судження. Поширенню формалізму сприяло засилля міметичного письма, прагматизму,. Прихильники формалізму об'єднувалися у спілки (наприклад, ОПОЯЗ), видавали журнали (польський «Рогтізсі»), публікували маніфести («Панфутуризм» М. Семенка; «Маніфест Магіпеї;-іі і панфутуризм» Г. Шкурупія — обидва в журналі «Семафор у майбутнє»). У 1920-их роках у Москві сформувалася нова методологія, яка називалася формалізмом. В Росії його засновниками вважають В. Шкловського, В. Жермунського, Б. Томашевського, Р. Якобсона.

Структуралізм (від латинського – розміщення, будова, порядок) – літературознавча методологія, котра передбачає вивчення літератури як мистецтва слова у системно-функціональному аспекті, за допомогою понять: елемент, структура, система, функція, модель, домінанта, паралелізм, текст, ідея, бінарні опозиції тощо

Основоположником власне структуралізму вважають російського науковця Володимира Проппа, зокрема його роботу „Морфологія казки" (1928). Базувався цей підхід, окрім семіотичних ідей, на здобутках так званої „формальної школи" Структуралісти старалися наблизити літературознавство до точних наук, намагалися тим самим уникнути розпливчастості та суб'єктивізму, характерних, на їхню думку, для культурно-історичної та психологічної шкіл.

Основні концепти російського формалізму й можливості аналізу літературних текстів за його методологічними здобутками.
система загальноприйнятих у контексті ключових термінів формалізму понять: «осторонення», «прийом», «настанова», «повтор», «конструкція» тощо. Наприклад,
«прийом». В. Шкловський не дає прямої дефініції «прийому», але він оперує цим поняттям як чимось вже відомим: «твір як сума прийомів», «оголення прийому», «мотивування прийому». У Шкловського знаходиться єдиний вислів, який може претендувати на визначення прийому: «прийом це загальне позначення сукупності способів збільшення відчуття речі». По суті, це те саме, що і «осторонення» – поняття, що вводиться В.Шкловським для позначення штучного утруднення, порушення автоматизмів сприйняття.
Введення формалістами в мову літературознавства понять «осторонення», «прийому», «літературного ряду», «повтору», «зсуву», «установки», «літературного побуту» – не просто набір нових термінів, а приклад абсолютно нового, оригінального способу мислення, бачення і аналізу твору. Саме принцип «осторонення» став одним із визначальних у системі поглядів російських формалістів, що привело нас до висновку про те, що в основі діяльності формалістів є інший світогляд, який підпорядковує собі наукові концепції попередників. Прийом формалісти визначили як виразність, вбачаючи суть саме в ній, а не в ідеї або темі художнього твору. Акцент значущості у формалізмі ставився не на «що виражено», а на «як виражено».
- Концептуально нове мислення формалістів полягало і в переведенні літературознавчої проблематики на нову, спеціальну мову. Вищезгадані формалістичні поняття прийому, зрушення, «осторонення» та ін. дістали закінчене формулювання і стали частиною нової формалістичної мови, за допомогою якої створювалися їхні маніфести. Формалісти починали перетвор