Модель вимірювання сили президентських повноважень А. Сіароффа

Оскільки в часовому плані перша комплексна методика із оцінювання сили президентських повноважень була запропонована М. Шугартом й Дж. Кері, то всі наступні класифікаційні схеми створювались для виправлення недоліків саме цієї моделі. Частину методик ми вже розглянули, але не можна опустити теж й модель А. Сіароффа, котра насамперед цікава в тому плані, що в ній автор опирається не лише на формальні конституції, але й на політичну практику.

Він пропонує " дихотомічну систему " індексування ("1" – є ознака; "0" – коли ознака відсутня) та обмежує список змінних до дев'яти. Вони: 1. (PE) – всенародне обрання президента; 2. (CE) конкурентні вибори президента і парламенту; 3. (AP) дискреційні призначальні повноважень; 4. (CM) головування на засіданнях уряду; 5. (VT) право законодавчих вето президента; 6. (EDP) право надзвичайного стану і видання декретів з силою законів; 7. (FP) центральна роль президента у зовнішній політиці; 8. (GF) центральна роль президента у процесі формування уряду; 9. (DL) повноваження президента щодо розпуску парламенту. Якщо кореляція спрацьовує щодо оцінюваної країни, тоді їй за кожним маркером виставляється відповідний бал (якщо так – то тоді "1", а якщо ж ні – тоді "0"). Даний індекс цікавий тим, що він побудований на даних національних конституцій та на практичних наслідках із оцінювання політичних процесів у тій або ж іншій країні.

Тут найбільш цікавий момент становить другий показник, який зводиться до "конкурентності" президентських виборів. А. Сіарофф на увазі має синхронність виборів. Під конкурентними виборами маються на увазі, зі слів М. Шугарта та Дж. Кері, " квазіпрезидентські виборчі формули ", де мають місце синхронні вибори (реально нерозведені в часі, в проміжку не більш півроку) президента/парламенту: максимізує вплив президента на композицію парламенту (президентські вибори сприймаються як центральні, а таке же дає імпульси голосувати в напрямі позицій президента стосовно аспекту парламентського вибору). Таким чином збільшується політична (або ж навіть й партійна) сила президента. Зворотна схема передбачає використання " квазіпарламентської виборчої формули ", де вибори є розведеними в часі – тут парламент обирається незалежно від результатів виборів президента. Синхронні вибори оцінюються як "1", а несинхронні – як "0".

Інший маркер, дискреційні призначальні повноваження, стосується, у першу чергу, посад прем’єр-міністра, окремих міністрів уряду (і інших членів виконавчої гілки влади), а теж суддів вищих судових органів, вищих офіцерів і представників національного банку тощо.

Звертає увагу те, що в цьому списку пункти 1 та 2 прямо не відносяться щодо повноважень президента, являють собою характеристики форми правління. Отже, індекс А. Сіароффа не може вважатися, власне кажучи, індексом президентської влади, а є комплексним показником. Але це не його недолік, а, навпаки, "плюс".

А. Сіарофф аналізує величезний матеріал, проводить оцінку великої кількості держав, що дозволяє йому прийти щодо цікавих висновків. Проте він на думку, О. Зазнаєва, постулює невірну тезу, що "такої речі як напівпрезидентська система насправді не існує, якщо дивитися через призму президентських повноважень". Л. Меткалф, навпаки, абсолютно справедливо стверджує, ніби "досягнення згоди поміж вченими із приводу того, як вимірювати президентську владу, полегшить процес встановлення меж напівпрезидентської системи". На базі своїх кількісних вимірів, заперечуючи напівпрезидентську систему, А. Сіарофф "кидає виклик" М. Дюверже і його послідовникам, які наполягають на тому, що напівпрезидентська система являє форму правління поряд із президентською та парламентською, має специфічні тільки для неї інституційні атрибути. Це, наприклад, стає очевидно із даних наступної таблиці, яка описує ситуацію в країнах Східної Європи:

Таблиця 4.8