Індекс президентської влади та тип президентства в регіонах світу

Очевидно, що президенти Східної Азії, Океанії та Південної Азії постають як найменш впливові. З іншого боку, найсильніші президенти властиві для Європи й Центральної Азії, Середнього Сходу, Північної та Південної Африки. Проте було також виокремлено інші дистрибутивні особливості, які не вписуються в площину запропонованого виокремлення регіонів. Більшість країн, у яких існують посади президентів, в Європі та Центральній Азії – це посткомуністичні країни. Ось чому стає очевидно, що колапс комунізму та прийняття нових конституцій результатом мали вражаючий розподіл символічних та виконавчих президентів. Що цікаво, так це той момент, що президенти в межах СНД позиціонуються в більшій мірі саме як виконавчі, а в межах східної частини ЄС – як символічні (а також із функціями спільного використання виконавчої влади). Ще один цікавий висновок полягає у тому моменті, що сьогодні реально не залишилось президентів виконавчого типу у Латинській Америці, яка характеризується чистими типами президенталізму за класичним визначенням. За два останні десятиліття формальні повноваження для президентів тут суттєво скорочені. Домінуючим типом президентства вважається змішаний – коли відбувається поєднання елементів символічності та виконавчих важелів впливу глав держав (найчастіше це напівпрезидентські системи).

Виявився цікавий висновок, який спростував вчення Х. Лінца про негативну кореляцію президентських систем із рівнем розвитку демократії. Із іншого боку, було доведено, що поміж моделей домінування символічних президентів, а також президентів із функціями спільного використання виконавчої влади відбувається швидше зростання рівнів економічних свобод (а це в свою чергу призводить щодо прискорення темпів економічного розвитку). У випадку порівняння країн Східної та Центральної Європи такий результат означає наступне: 1. за дихотомією поділу політичних систем на президентські й парламентські більш ефективними є моделі парламентського типу (всі країни Центральної Європи); 2. за трихотомією поділу систем на президентські, напівпрезидентські та парламентські, коли більшість із країн зазначеного регіону становлять дві останні підгрупи, більш ефективними є такі системи, які наближуються до парламентаризму – тобто чисті парламентські системи, а також прем’єр-президентські різновиди напівпрезиденталізму (також у своїй більшості представлені в Центральній Європі).

На підставі проведеного аналізу було виокремлено деякі країни стосовно їх індексів президентської влади. У більшості випадків мова іде про країни Європи та інші перехідні (чи транзитні) суспільства (на 1997 р.). Із-поміж перехідних країн світу найбільш впливові президенти є властиві для країн Східної Європи (а також Центральної Азії), котрі раніше були у складі СРСР. Найслабші президенти функціонують у країнах Азії (але окрім її центральної частини). Сила президентів у Центральній та Південній Європі, а також у Латинській/Південній Америці (два регіони розглядаються як співмірні в рівнях розвитку демократії) є аналогічною (в середньому).

Особливість досліджень О. Норгаарда та Л. Йоханнсена полягає у тому, що вони методологічно розрізняють " реальні " й " формальні " конституційні розподіли у позиціях головних політичних інституцій. Дослідники ці розподіли іменують як президент-парламентські дихотомії, які займають найбільш помітне місце у межах аналізу конституційного дизайну. Чисті президентські республіканські режими із прямими виборами президента і цілісним розподілом влади на гілки є позначені як автентичні маніфестації " потрійності політики" Ш-Л. Монтеск’є. А наступні модифікації і дискусії з приводу організації політичної влади побудовані на основі аналізу переваг і недоліків президенталізму та парламентаризму. При цьому ідея О. Норгаарда та Л. Йоханнсена полягає у чистій дихотомії, внаслідок чого немає (за їх наполяганням) необхідності виокремлення напівпрезиденталізму (змішаного різновиду систем). Це означає, що практично всі системи, які виникли на просторі колишнього СРСР, є президентськими республіками за своєю суттю.

При цьому, з слів дослідників, два останні етапи формування президентських систем, постколоніальних і пострадянських, натрапили на низку наукових дебатів із приводу вибору або парламентських режимів, у котрих виконавча влада постає похідною від легіслатури, або президентських режимів, у яких прямі вибори глави держави забезпечують найкращі інституційні рамки для демократичного, а також соціоекономічного розвитку. Виникло чимало сумнівів з приводу того, що системи президентського типу можуть забезпечувати політичну силу для вирішення низки питань інституційного розвитку. Зокрема, президент, додатково до процедурної легітимності, може бути окреслений рисами харизматичної легітимності, що дає йому важелів здійснення опору консервативним політичним акторам. Це постало ядром аргументу А. Лефтвіча проти концепції "держави розвитку" ("developmental state"), яка опиралась на більш ранній аргумент Г. Мірдала. Противники же цієї ідеї, що стає очевидно з впливового внеску Х. Лінца, зосередились на небезпеці дуальності (і потенційної конфліктності) всенародних легітимностей парламенту (та прем’єр-міністра) та президента, особливо в багатопартійних системах. Задані конфліктні легітимності можуть провокувати політичну нестабільність у країні й навіть окремо взятому регіоні, що в свою чергу понижує ефективність проведення політичних і соціоекономічних реформ. Такий висновок безпосередньо отримано на основі порівняльного аналізу країн Латинської Америки. З іншого боку, деякі науковці прийшли до висновку, що президентські системи, в більшій мірі ніж їхні аналоги (парламентські системи), піддаються "захопленню" корпоративними і/або економічними групами, які мають місце у діючих інституційних межах. Ось чому парламентські системи більше сприяють демократичному розвитку – річ у тому, що народний ентузіазм та політична участь можуть компенсувати вплив інтересів консервативних політичних акторів. Третя група науковців наполягає на тому, що має існувати баланс поміж двома групами політичних систем, наприклад, на основі аргументу, що існування сильної виконавчої влади вважається перевагою в умовах критичних ситуацій (висока інфляція, прискорена лібералізація). Це стає результатом більшої ізоляції виконавчих інституцій від суспільного тиску. Проте, в той самий час, довготермінові структуризаційні корективи здійснюються через застосування практик парламентських систем із закритими контактами, а також легітимністю на основі впливу широких верств населення.

Зрештою, варто апелювати й до доробків Ж-Е. Лейна та С. Ерсона із приводу перевірки аргументів Х. Лінца, а точніше "небезпек президенталізму". Автори дійшли висновку, що тоді, коли існують тісні взаємозв'язки із-поміж негативними політичними й економічними показниками розвитку, з одного боку, та існуванням систем президентського типу (але не багатопартійних), із іншого боку, кореляція такого розвитку не є причинною (казуальною). Це означає, що соціоекономічний розвиток може бути причиною, але не наслідком типу політичної системи.

Проте дебати з приводу вибору між президенталізмом і парламентаризмом й досі не є вирішеними. На це є три методологічні причини: інституційна валідність (чи дія), інституційна надійність й роль інституційного контексту. Перша причина – гіпотеза результуючих інституційних впливів президенталізму (як про це було вказано Ж-Е. Лейном та С. Ерсоном) на "опортуністичну поведінку" і відносини "принципових агентів" політичного процесу. Її суть полягає у тому, що політичні актори поводяться раціонально у відповідності до встановлених інституційних та конституційних (більш формально) меж, а тому президентська (чи парламентська) система перевершує інші форми правління у виклику між перевагами електорату та діями агенту (виконавчої влади). Проте перша частина заданого припущення є сумнівною. Річ у тому, що М. Фіннемор довела: "Західний стиль раціональності … є непроблематична бюрократична організація, що відповідає більшості теоріям організацій… Одна із центральних особливостей західної культури – це роль, яку вона відводить раціональності та цілеспрямованій дії. Під раціональністю на увазі мається структурування дій у термінах їх завдань". Задане багато в чому різнить незахідний тип політичної культури. В інституційному же аналізі це знаходить своє відображення на підставі порівняння "реальних" та "конституційних" важелів впливу тих чи інших інститутів та інституцій. У західній політичній культурі вони позиціонуються як паралелізовані та співмірні: коли конституційна поведінка має в своїй основі конституційні норми, то вважається, що конституція діє правильно. Часто у незахідній політичній культурі відбувається підміна понять – це причина транспортування інституцій західного типу у відмінні культурні контексти поза межами західної політико-культурної реальності, коли особливу роль отримують непередбачувані результати трансферу політичних інститутів. Про це зауважують такі дослідники, як Д. Доловіц та Д. Марч, а також Ф. Ріггс тощо. Проблема у тому, що слід досконально знати валідність інституційних передумов та позицій перед тим, як "екстраполювати" західний тип політичних інститутів на практику тих країн, яким властиві незахідні політичні цінності.

Друга методологічна особливість – гіпотеза інституційної надійності. Лише невелика кількість науковців намагається здійснювати порівняльний аналіз через застосування технік порівнювальних й співмірних гіпотез політичного аналізу. Х. Лінц у своєму дослідженні, наприклад, опирається на проникливий порівняльний аналіз рівнів розвитку систем країн Латинської Америки. Ж-Е. Лейн та С. Ерсон застосовують техніку виокремлення реальних і формальних конституційних норм, а теж опираються на формальну категоризацію конституцій Дж. Дербішира та І. Дербішира, як незалежну змінну порівняння наслідків конституцій (термін, що конституція перебуває у дії виявляється показником надійності норм та валідності політичної стабільності системи). М. Шугарт та Дж. Кері застосовують амбітнішу змінну, яка описує силу президентів: стосовно 35 президентів, які обираються за механізмом прямих (всенародних) виборів, вони застосували кодування важелів виконавчого впливу – внаслідок цього використано інтервальний метод розподілу аналізованих країн. Класична дихотомія застосована теж у доробках А. Степана та С. Скач, а також А. Пшеворські і інших. Загальний висновок з використання усіх згаданих вище методик полягає у тому, що парламентаризм у дещо більшій мірі сприяє демократичному транзиту в напрямі лібералізму. Проте Т. Павер й М. Гасіоровські довели, що відмінностей виявлено не було у тому випадку, коли до уваги приймався аналіз типів політичних систем і типів партійних систем.

Третя методологічна особливість полягає у тому моменті, що за умови, коли політичні актори є раціональними та цілеспрямованими, то ідентичні інституційні умови можуть продукувати різні політичні наслідки у різних контекстах. В цьому випадку політичні наслідки організацій розуміються як функції їхнього впливу на правила гри та культурні переконання членів суспільства, в межах яких ведеться гра – про це зауважує, зокрема, А. Грейф.