Сила президентських повноважень та її змінюваність у посткомуністичних країнах в моделі Т. Фрая, на 1999 р

За словами О. Зазнаєва, у методик Дж. Хеллмана та Т. Фрая є недоліки. По-перше, між президентських повноважень значаться як істотні, так й несуттєві. Але й тим, й іншим присвоюються одинакові кількісні значення. У списку Хеллмана-Фрая "вага" таких незначних повноважень, як скликання кабінету на засідання або участь президента в засіданнях парламенту, виявляється рівною "вазі" важливих прерогатив, таких, як призначення прем'єр-міністра або ж розпуск парламенту. Як справедливо зауважує Л. Меткалф, навряд виправдано, коли десять повноважень щодо призначення (перерахованих вище) становлять понад третину, в той час як розпуск парламенту зараховується як 1/27: президент, який має право розпустити парламент, але не має можливості здійснювати призначення (по десяти пунктам), отримає "1" з "11", а президент, який не має права розпуску парламенту, проте має 10 повноважень по призначенню, одержить оцінку "10". Можливі три варіанти вирішення проблеми: провести ретельне сортування президентських повноважень та відкинути несуттєві з них, як це робить А. Кроувел (проте й в цього "рецепта" є недолік: такий відсів відрізняється суб'єктивністю); різним групам повноважень присвоювати різні значення, як це робить Дж. МакГрегор або О. Норгаард та Л. Йоханнсен; змінити шкалу оцінок кожного повноваження, розширивши діапазон. В цьому відношенні шкала М. Шугарта і Дж. Кері є більш ефективною.

По-друге, у Дж. Хеллмана різниця оцінок однакових повноважень залежить від форми правління (президентська, напівпрезидентська чи парламентська), а у Т. Фрая – від то того, чи обирається президент шляхом прямих виборів. Проте в рамках однієї форми правління або способу обрання президента спостерігаються відмінності в "силі" президентів. Л. Меткалф наводить такий приклад. Польський і румунський президенти обираються всенародно, обидва мають право накладати вето на законопроекти, однак для його подолання потрібна різна кількість голосів у парламенті – дві третини в Польщі та проста більшість в Румунії. Румунський президент не такий сильний, як його польський колега, та обидва вони відповідно до методиками Дж. Хеллмана і Т. Фрая отримають однаковий бал. Вирішення цієї проблеми може полягати або в диференціації показників змінних, або у виділенні додаткових змінних.

По-третє, у Дж. Хеллмана, Т. Фрая неформальні повноваження не змірюються – нерідко на практиці мають велику вагу, особливо у посткомуністичних країнах. Т. Фрай правий в тому, що якщо неформальні повноваження сильні, але розам із цим не враховуються при дослідженні, отримана градація буде вводити в оману. Проте потім він стверджує, що "на щастя, формальні повноваження президентів у цьому дослідженні в цілому відображають неформальні повноваження посадової особи". Для доказу цієї тези Т. Фрай будує графік, в якому простежується пряма залежність поміж президентською владою та авторитаризмом: чим вищий індекс президентських повноважень, тим більш авторитарною є країна (задля кількісної оцінки авторитаризму він використовував рейтинг свободи "Freedom House").

З такою аргументацією не можна погодитися. Якщо й існує взаємозв'язок між силою президента та свободою в суспільстві, то він жодним чином не доводить, що неформальні повноваження не виходять за межі формальних. О. Зазнаєв задля доведення цього пропонує наступний приклад. Уявімо, ніби Туркменістан (індекс президентських повноважень з оцінки Т. Фрая – "18,5"; індекс свободи в 1997 р. – "6,8") став парламентською республікою. У трансформації індекс президентської влади знизиться значно, проте неформальна влада Туркменбаші буде надзвичайно сильною. Тому, не можна прирівнювати один до одного різні за своєю природою поняття – форму правління (як президентська влада) та політичний режим (рівень свободи), що помилково робить Т. Фрай.