Ресурсозбереження як головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу

Земельні ресурси. За експертними оцінками, за умови раціо­нального використання земельних ресурсів Україна здатна забез­печити продуктами харчування майже 150 млн чоловік. Втім споживання основних видів сільськогосподарської продукції ниж­че за встановлені норми. Не сприяє покращанню ситуації висо­кий рівень розораності території держави. Один із шляхів підви­щення ефективності використання земельних ресурсів полягає у вдосконаленні структури земельного фонду. З цією метою необ­хідно зменшити розораність земельУкраїни до 30—40 %. Даний

рівень розораності існує у більшості розвинених країн: Німеччині — 33,1 %, Франції — 32,1, Великобританії — 24 %.

За останній період суттєво збільшилась кількість порушених земель в Україні. Так, тільки за один 1999 р. їх кількість зросла на 1853,9 га, що дозволило перевищити в цілому 162 тис. га. У той час як рекультивованих земель в Україні всього 3721 га. Більша частина їх утворена внаслідок промислової розробки покладів корисних копалин. Основними причинами нераціонального ви­користання земель в Україні є:

• розробка корисних копалин з порушенням екологічних та технічних норм;

• використання земель не за цільовим призначенням;

• понадлімітні викиди (скиди) забруднюючих речовин у Грунт, повітря та водне середовище;

• наявність великої кількості відкритих сміттєзвалищ, побуто­вих та інших відходів, у тому числі і несанкціонованих;

• безпосереднє руйнування верхнього (родючого) шару ґрунту та його повне вилучення;

• нераціональна структура земельних угідь, і в першу чергу сільськогосподарських.

Крім цього, навіть землі населених пунктів, особливо великих міст, мають низьку щільність забудови (багато п'ятиповерхових будівель, недостатнє використання підземного простору). Часто під забудову використовують високоцінні сільськогосподарські землі. Натомість у середині самих міст залишається велика кіль­кість малоцінних земель (ярів, боліт, піщаників тощо).

Надзвичайно цінними є землі з особливим правовим режимом охорони: природно-заповідні території, рекреаційно-оздоровчі, території історико-культурного значення тощо. Загальна площа даних земель становить 7,2 % території України, в тому числі природоохоронні землі — 2,2 %. Збільшення площі даних земель до 15—20 % дасть можливість створити необхідні умови стійкос­ті природного середовища щодо антропогенних забруднень.

Лісові ресурси. Ресурсозбереження — важливий чинник під­вищення ефективності використання і відтворення лісових ре­сурсів на основі впровадження науково-технічного прогресу, ра­ціоналізації господарських зв'язків, посилення режиму економії. Шляхи вирішення проблеми різноманітні. На перший план ви­ступають завдання одержання все більшої кількості кінцевої про­дукції з одиниці заготовленої сировини.

В умовах дефіциту деревини, обмежених можливостях збіль­шення її заготівлі в Україні та суттєвого зменшення завозу з Росії

ресурсозбереження стає основним шляхом забезпечення потреби народного господарства в лісопродукції. Рішення відповідних зав­дань з проблеми повинно забезпечуватися і оцінюватись за комп­лексом заходів техніко-економічного спрямування, що прово­дяться на підприємствах лісового господарства, деревообробної промисловості, будівництва та інших галузях.

До основних напрямів ресурсозбереження слід віднести: впро­вадження прогресивних технологій, що забезпечують скорочення періоду лісовирощування і підвищення продуктивності лісових насаджень; спеціалізація і концентрація лісовирощування, роз­ширення поквартально-блокової системи рубок лісу, спрямова­них на скорочення затрат праці і коштів у лісовому господарстві; поліпшення заготівлі деревини, збору і утилізації лісосічних від­ходів; скорочення втрат продукції лісу за рахунок вилучення із про­цесу лісовирощування площі для будівництва об'єктів, не пов'я­заних з веденням лісового господарства; впровадження еконо­мічно ефективних і екологічно безпечних лісогосподарських захо­дів з охорони і захисту лісу.

Ресурсозбереження — важливий резерв економії деревини. Ця проблема вирішується в деревообробній галузі. Удосконалюється техніка і технологія переробки деревини. Знижується питома вага відходів у цьому процесі та підвищується рівень використання їх як технологічної сировини. Безперервно поліпшуються методи ділення (розкряжування) деревини, більш раціонально перероб­ляється тонкомірна і низькоякісна сировина як хвойних, так і лис­тяних порід. Підвищення ефективності лісосировинних ресурсів — наслідок інтенсифікації виробництва на основі прискорення НТП. Втім рівень переробки деревини залишається ще дуже низьким. Вихід продукції із загального обсягу деревини, що перероб­ляється, становить близько 25—30 %. Остання маса іде у відходи. При цьому утворюється 38 — 40 % кускових відходів, 17—20 % — тирси і 8—12 % — стружки. Значні обсяги відходів утворюються і на лісозаготівлях.

Із відходів деревини виготовляються тріски для виробництва деревностружкових плит, клепка, паркетний фриз, тара, штахет­ник, сувеніри тощо. На їх базі розвинуте також лісохімічне вироб­ництво. Із пневого осмолу виробляється смола, скипидар, вугіл­ля; із кори берези — фармакопейний дьоготь, із хвої — вітамінне борошно, хлорофіло-каротинова паста і хвойний екстракт; із зе­лені дерева — вітамінне борошно. На технологічні цілі викорис­товується також тирса, стружка, тонкомірна і низькосортна дере­вина від рубок догляду за лісом.

Подальше удосконалення використання лісосировинних ре­сурсів вимагає переходу всіх структурних підрозділів лісового комплексу на ресурсозберігаючі, маловідходні і безвідходні тех­нології, оснащення їх сучасним обладнанням та розроблення і здійснення системи наукових, техніко-економічних і організацій­но-господарських заходів, основними з яких є: удосконалення нормативної бази відходів, поліпшення їх обліку в процесі лісо-вирощування, догляду за лісом, лісозаготівель і переробки дере­вини; поліпшення організації збирання відходів, які утворюються в колективних сільськогосподарських підприємствах, сфері по­слуг, інших організаційних структурах та передачі їх для перероб­ки спеціалізованим підприємствам; створення спеціалізованих пунктів з переробки відходів та поставки їх споживачам для ви­робництва деревних плит, целюлози; оснащення опорних пунктів з переробки відходів необхідним технологічним обладнанням і транспортними засобами для їх підвезення, поставки споживачам; розробка менш деревомістких конструктивних матеріалів, освоєн­ня нових і розширення виробництва високоефективних видів про­дукції (деревного борошна, паркету, пресованих паливних брике­тів тощо); концентрації лісопиляння і деревообробки, поглиблення спеціалізації лісогосподарського і деревообробного виробництв.

У перспективі за умови відносної стабілізації споживання лі­сопродукції очікується зниження утворення відходів деревини на одиницю заготовленої сировини. Це буде пов'язано з розробкою та впровадженням прогресивних методів перероблення деревини. Обсяги ж використання вторинних ресурсів деревини в результа­ті проведення заходів, спрямованих на підвищення споживчих властивостей, удосконалення конструкцій виробів і технологій виробництва, концентрації потужностей з деревообробки, забез­печать збільшення частки доступних вторинних ресурсів у загаль­ному обсязі їх утворення.

Основними галузями використання відходів деревини зали­шаться виробництво деревностружкових плит, хімічні методи перероблення, застосування як наповнювачів при виготовленні будівельних конструкцій, брикетування для паливних та інших потреб, виготовлення товарів народного споживання.

Водні ресурси. За енергоспоживанням галузь є однією з най­більш енергомістких у країні. Річне споживання електроенергії становить більше 8 млрд кВт. год, що дорівнює виробництву елек­троенергії майже всім каскадом Дніпровських ГЕС.

За останні роки суттєво погіршилась якість води основних джерел централізованого водопостачання, що обумовлено неза-

довільною водогосподарською діяльністю, забрудненням річко­вого стоку і підземних водоносних горизонтів органічними спо­луками, фенолами, нітратами, нафтопродуктами, патогенними мікроорганізмами тощо.

Сьогодні в 260 населених пунктах України питна вода за окремими фізико-хімічними показниками (загальний вміст солей, жорсткість, залізо, аміак природного походження) не відповідає вимогам стандарту. У той же час через відсутність місцевих дже­рел близько 1200 населених пунктів в АР Крим і південних обла­стях України частково чи повністю забезпечуються привізною питною водою.

Водопровідні очисні споруди, які проектувались та будува­лись відповідно до діючих раніше нормативів, сьогодні вже не спроможні без удосконалення технології і застосування нових високоефективних реагентів перешкодити доступу в питну воду шкідливих речовин.

Особливо несприятлива ситуація з якістю питної води скла­лась у Луганській, Донецькій, Хмельницькій, Запорізькій, Хер­сонській і ряді інших областей України, де близько 2 млн м³ во­ди, або 14 % від загальної добової подачі, не відповідають вимо­гам стандарту.

Дуже гостро стоїть питання раціонального використання пит­ної води. У цілому в Україні незважаючи на її дефіцит в окремих регіонах, де вода подається за графіком, непродуктивні втрати за даними експертних оцінок, становить 32 %. Слід зауважити, що це — додаткові втрати електроенергії, реагентів, матеріальних та трудових ресурсів.

Не менш важливою проблемою є відсутність у багатьох містах альтернативних джерел централізованого водопостачання, переду­сім, це стосується міст Вінниці, Одеси, Житомира, ряду населених пунктів Донецької, Луганської областей і Великої Ялти, водопо­стачання якої повністю залежить від водосховищ, з яких вода в мі­сто подається по тунелю, що знаходиться в аварійному стані.

До позитивних тенденцій слід віднести: зменшення частки безповоротного, в загальному обсязі використаної води, скоро­чення витрат питної води на виробничі потреби; збільшення част­ки морської, оборотної повторно використаної води в загальному обсязі використаної води на виробничі потреби.

У структурі промислового водокористування переважають водомісткі галузі (енергетика, чорна металургія), галузі, що ви­робляють продукцію кінцевого споживання і, як правило, мало-водомісткі, становлять близько 10 %.

Як за об'ємом використаної води, що забирається з водних джерел, так і за безповоротними її втратами, сільське господарст­во належить до найбільш водомістких галузей. У 2000 р. на нього припадало 24 % загального і 57 % безповоротного водоспожи­вання в Україні.

Таблиця 2.17

ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ у 1990,1995, 2000 pp., млн м³

Показник				2000 р. до 1990 p., %
Забір води для використання	14 666	10 314
у тому числі: з поверхневих джерел	13 117
підземної
Втрати під час транспортування
Використано води	10 892
у тому числі на потреби: господарсько-питні
виробничі
зрошення
сільгоспводопостачання
ставкове рибне господарство
інші
Безповоротні втрати води в процесі ви­користання
Скинуто води у водні об'єкти
з них колекторно-дренажних вод
Скинуто забруднених вод
Оборотне водопостачання
Використано стічних і колекторно-дренажних вод
у тому числі на зрошення
Питомі витрати води сільгоспводопостачання, л/доб. на одного сільського жителя
зрошення, м3/га

У 2000 р. сільськогосподарськими підприємствами забрано 6,4 км³ води, у тому числі з поверхневих джерел 6,0 км³, з підземних — 0,46 км³. На потреби галузі використано 3,0 км³ прісної води. Найбільшим водокористувачем є зрошення, на яке припадає 57 % усіх сільськогосподарських потреб; частка сільгоспводопостачан­ня становить 17 %, ставкового рибництва — 13 % (табл. 2.17).

У сільському господарстві використовуються системи повтор­ного водопостачання; їх потужність становить 567 млн м³.

Порівняно з 1990 р. у сільському господарстві спостерігається значне зменшення водозабору (на 56 %) і об'ємів використаної води (на 73 %). Воно зумовлене в основному зменшенням витрат води на зрошення (на 76 %) і водозабезпечення сільських населе­них пунктів (на 70 %).

Разом з тим залишаються великими втрати води під час транспортування. Частка безповоротних втрат води при її вико­ристанні збільшилась з 74 до 84 % загального об'єму використа­ної води.

Мінеральні ресурси. Зміст ресурсозбереження стосовно ре­сурсів надр полягає у найбільш повному і ефективному викорис­танні розвіданих запасів корисних копалин. Досягається ця мета шляхом:

• зменшення втрат у надрах у процесі видобування корисних копалин;

• зменшення втрат корисних компонентів під час збагачення;

• комплексного використання сировини з урахуванням як ос­новних, так і супутніх компонентів;

• максимального використання відходів видобування, збага­чення та хіміко-металургійної переробки корисних копалин.

Вирішення цих завдань забезпечується комплексним вивчен­ням усіх родовищ у процесі геологорозвідувальних робіт, у тому числі розкривних і вміщуючих порід, а також відходів, що будуть утворюватися.

Резерви ресурсозбереження за зазначеними напрямами в Україні є дуже значними. Через використання недосконалих тех­нологій видобування значна частина розвіданих корисних копа­лин втрачається в надрах. Так, частка видобутої нафти становить лише 35—40 %, хоча застосування інтенсивних технологій до­зволяє підняти її до 60—65 %. У процесі шахтного видобування залізних руд втрати в надрах становлять до 10—15 % запасів, то­ді як за кар'єрного видобутку вони знижуються до 3—4 %. Втра­ти вугілля становлять до 15—20 %, а кам'яної солі, калійних со­лей, гіпсу — до 50—66 %. Одним з найбільш дієвих заходів щодо

зменшення втрат є застосування технологій із закладкою відпра­цьованих ділянок надр самотвердіючими породними сумішами.

Масштаби ресурсокористування, сировинна орієнтація промис­ловості та використання недосконалих технологій призвели до утворення і накопичення в Україні значних об'ємів відходів, за якими вона не має собі рівних в Європі. Упродовж 1970—80-х pp. щорічне утворення твердих відходів становило 1,7—1,9 млрд т, з яких близько 90 % припадало на гірничопромислові — передусім розкривні породи та продукти збагачення корисних копалин. Протягом 1990-х pp. відповідні обсяги знизились до 600—700 млн т на рік, але стабілізація утворення відходів змінилася з 2000 р. тен­денцією до нового підвищення.

В основних промислових регіонах обсяг накопичення відходів ста­новить: у Донбасі — 7—7,5 млрд т, Криворіжжі — 6,5—7,0 млрд т, Прикарпатті — 2,5—3,0 млрд т, Львівсько-Волинському басейні — 1,2—1,3 млрд т, а в цілому по Україні за станом на початок XXI ст. може бути оцінена в ЗО млрд т. Площа зайнятих ними земель до­сягла 180 тис. га.

Вирішення проблеми відходів має виходити з їх оцінки і як екологічно небезпечного чинника і як значного додаткового ре­сурсного джерела. Виконаними дослідженнями встановлено, що відходи у багатьох випадках є повноцінною сировиною не тільки для виробництва будівельних матеріалів і для будіндустрії, а й для отримання ряду дефіцитних металів і мінералів, а також як паливо. Вивчення потенціалу відходів як вторинних ресурсів для промисловості здійснюється в Україні за спеціальними держав­ними програмами. Уже ведеться розробка ряду техногенних ро­довищ — титанових і марганцевих руд, скандію і галію, палив­них ресурсів (зі складу відходів вуглезбагачення). Значними за наявними даними є подальші перспективи розширення утилізації відходів як важливого напряму ресурсозбереження в мінерально-сировинному комплексі.

1.5. Екологічні проблеми України та шляхи їх вирішення

Земельні ресурси. Екстенсивне землекористування та неконт-рольоване сільськогосподарське навантаження на ґрунтовий пок­рив спричинили до деградації земельних ресурсів та втрати ними відновлюваної здатності Так, в Україні до господарської діяльності

залучено 92 % території і тільки 5 млн га (8 %) перебувають у природному стані.

Екологічна обґрунтованість землекористування повинна бути зумовлена вивченням взаємодії (комплексу) чинників: абіотичного (форми рельєфу, кліматичні показники та ін.); біотичного (межі біологічної стійкості та біопродуктивності складових земельних ре­сурсів) та антропогенного (структура угідь, рівень застосування агро­техніки, управління та контроль стану земельних ресурсів та ін.).

До цього часу оптимізація землекористування вирішувалась переважно знехтуванням екологічних проблем, а натомість виби­рали малозатратні та рентабельні варіанти використання земель. І тільки в особливо екологічно небезпечних районах почали оці­нювати екологічну ефективність запропонованих проектів. Як нас­лідок у Донецькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Херсон­ській областях понад 80 % сільськогосподарських угідь є деф-ляційно небезпечними, в Луганській, Кіровоградській, Одеській та Чернігівській областях більше 40 % — змитими, а у Вінниць­кій, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській та Черні­вецькій понад 50 % — кислими. У всіх без винятку областях землі під ріллею мають деформовану структуру ґрунтів.

Сьогодні в Україні водній та вітровій ерозії піддається понад 14,9 млн га сільськогосподарських угідь (більше 35 % їх площі). Найбільша кількість еродованих земель у Донецькій (70,6%), Луганській (61,6%) та Одеській (55,8%) областях. Щорічний приріст еродованих земель становить 80—90 тис га. Втрати фун­ту від ерозії протягом одного року перевищують 600 млн т, у то­му числі гумусу за різними оцінками від 20 до 30 млн т, що екві­валентно 320-—330 млн т органічних добрив.

Ситуацію суттєво погіршує велика кількість промислових ви­кидів. Особливо небезпечними є викиди радіоактивних, хімічних та біологічних елементів (радіоактивних сполук, важких металів, пестицидів, збудників інфекційних хвороб). Основними джере­лами забруднення фунтів важкими металами є аерозольні викиди в атмосферу у вигляді сульфідів, окислів, твердих відходів тощо. Під їх впливом структура фунту суттєво ущільнюється та змен­шується пористість і мікроагрегатність.

Показниками стану фунтів є: 1) характеристика гумусового горизонту; 2) характеристика вмісту елементів живлення рослин у фунті; 3) характеристика оптимальних фізичних властивостей фунту (щільності, агрегованості, вологоємкості, водопроникли-вості та ін.); 4) характеристика фунтового профілю; 5) характе­ристика фізико-хімічних властивостей фунту.

Відтворення родючості ґрунту можна здійснювати за трьома напрямами: 1) застосування органічних і мінеральних добрив у допустимих межах; 2) накопичення у ґрунті органіки (залишків рослин та продуктів життєдіяльності тварин); 3) покращання агро­номічних властивостей ґрунту (внаслідок технічного обробітку).

Якість земель визначається сукупністю чинників: рівнем ро­дючості ґрунтів, розташуванням земельних ділянок, впливом особливостей ґрунтів на питомій опір під час виконання сільсь­когосподарських робіт, розміром та конфігурацією земельних ді­лянок тощо.

З метою екологоврівноваженого землекористування необхідно встановлювати оптимальну розораність і площу природно-заповідних резервацій у загальній площі території, а при склад­них формах рельєфу — оптимальне співвідношення між залісені-стю, розораністю та залуженням. Основним критерієм оптималь-ності землекористування є рівень його продуктивності на одиницю ресурсу.

Для покращання землекористування необхідно розробити, за підтримки і контролю з боку держави, заходи захисту земельних ресурсів від ерозії, забруднення (промислового та побутового), впроваджувати рекультивацію земель, покращувати організацій­но-технічні процеси вирощування (виробництва) сільськогоспо­дарської продукції тощо.

Лісові ресурси. Ліси є важливим чинником стабілізації еколо­гічної ситуації в Україні та її екологічно-збалансованого розвит­ку. Ліси — основні осередки збереження біорізноманітності — здійснюють позитивний вплив на формування мікроклімату, гід­рологічного режиму та продуктивність суміжних антропогенно змінених ландшафтів, захищають їх від несприятливих природ­них і техногенних чинників. Водночас ліс покращуватиме умови існування людини в XXI ст.

Надзвичайно серйозною стає проблема потепління клімату, вирішення якої пов'язуватиметься зі значними економічними збитками. Тому сучасна політика держави має бути спрямована на стабілізацію внутрішнього вуглецево-кисневого балансу. В умовах України основним чинником стабілізації вуглецевого ба­лансу є ліси. Враховуючи, що сьогодні наші ліси здатні асимілю­вати лише 40 % викидів вуглекислого газу (430 млн т), постає зав­дання щодо подвоєння до 2025 р. площі лісів в Україні як най­більш ефективного еколого-економічного чинника.

Особливу цінність являють собою біоресурси, насамперед рос­линного походження, які забезпечують функціонування, стабіль-

ність та екологічну рівновагу біосфери і тим самим, власне, існу­вання людини. Тому для стабілізації екологічного стану в Україні і мінімізації дисбалансу між девастованими та природними ланд­шафтами необхідно: по-перше, перейти до невиснажливого вико­ристання біоресурсів і, по-друге, довести площу з природною рос­линністю до мінімально необхідної, тобто вона повинна бути не меншою, ніж площа орних земель, або складати пропорцію 1:1. У більшості країн Європи ця пропорція є на користь природної ро­слинності. Для цього, як уже зазначалося вище, в Україні для стабілізації території є певні резерви і можливості, зокрема за ра­хунок земель сільськогосподарського призначення.

Що стосується площі заповідних об'єктів, то сьогодні вона становить 4 % території України. Середній відсоток заповідних земель світу дорівнює 8,5, а Європи — 10,5. В Австрії він стано­вить понад 25 %, Німеччині — близько 25 %, Швейцарії— 19 %, Швеції — 18 %. Вирішення цієї проблеми полягає у втіленні в життя прийнятого Верховною Радою України Закону «Про Загаль­нодержавну програму формування національної екологічної ме­режі України на 2000—2015 роки». Найбільш важливим завданням щодо збільшення площі екомережі є приріст площ під природно-заповідним фондом.

Зараз у лісовому фонді функціонують 7 заповідників загаль­ною площею 52 тис. га: Карпатський, Поліський, Канівський, Лу­ганський, «Росточчя», Ялтинський гірсько-лісовий і «Мис Мар-т'ян». Створено також 124 заказники державного і місцевого зна­чення на площі 140 тис. га, в яких охороняються лісові і лісово-болотні екосистеми. Проте вказана кількість природно-заповід­ного фонду не репрезентує всі лісові асоціації України. Тут ще залишились не перетворені людиною природні комплекси, які являють собою велику цінність для науки і практики лісівництва.

Формування мережі природно-заповідного фонду в Україні не закінчено як в лісах державного значення, так і на землях агро­промислового комплексу. Зараз цією справою практично ніхто не займається, за винятком окремих ентузіастів.

Для покращання природно-заповідної справи в перспективі передбачається:

• продовження робіт з формування мережі природно-заповідно­го фонду, підключення до них науково-дослідних установ регіону;

• посилення контролю за належним документальним та натур­ним оформленням заповідних об'єктів, дотримання встановленого режиму охорони та лісівничих вимог щодо раціонального вико­ристання, охорони та ведення в них господарства;

• запровадження планомірної ревізії заповідних об'єктів, ви­ділених у попередні роки, з метою уточнення режиму їх викорис­тання, охорони;

• удосконалення систем лісогосподарських заходів;

• створення централізованої заповідної служби з залученням до неї відповідних спеціалістів науково-дослідних установ для забезпечення науково-методичного керівництва всією мережею природоохоронних об'єктів;

• розширення наукових досліджень, спрямованих на поглиб­лене вивчення природоохоронної цінності лісових комплексів, розроблення напрямів і діагностики щодо раціонального викорис­тання генофонду лісових екосистем.

Резерви для розширення природно-заповідного фонду в Украї­ні ще не вичерпані. Для цього можуть бути використані землі лісо­вого фонду, зокрема, в Черкаській (Холодний Яр), Тернопіль­ській (Медобори), Одеській (Саврань), Івано-Франківській (Горга-ни), Закарпатській (Стужиця), Волинській (Цуманська пуща), Рі­вненській і Сумській областях на площі близько 150 тис. га. Загальна площа природно-заповідного фонду в Україні за умови його створення становитиме близько 425 тис. га, де будуть пред­ставлені головним чином основні асоціації лісів у всіх природно-географічних зонах України. Так, у Поліському і Рівненському заповідниках передбачається збереження лісового угрупування Українського Полісся: соснових, сосново-березових, сосново-дубо­вих, чорновільхових; у Чорноліському — дубових, дубово-ясе­невих, дубово-кленово-липових та інших асоціацій Правобереж­ного Лісостепу; у Карпатському — кедрових, букових, ялицевих, ялинових, дубових та гірсько-соснових насаджень.

Отже, в Україні до 2015 р. буде здійснено перехід до техно­логій невиснажливого використання біоресурсів та відповідне зростання природно-заповідного фонду, є надія на стабілізацію екологічного стану навколишнього середовища, звичайно, за умови стабілізації й інших чинників, насамперед промислових викидів.

Водні ресурси. Проблема водопостачання сільського насе­лення України є однією з найскладніших серед європейських дер­жав та країн СНД. Незважаючи на заходи, які вживаються остан­німи роками урядом і місцевими органами виконавчої влади для вирішення цієї проблеми, рівень забезпечення сільського насе­лення гарантованим водопостачанням залишається в цілому низь­ким. Цей стан ще більше ускладнюється наслідками Чорнобиль­ської катастрофи.

Зараз в Україні тільки 4,1 млн чоловік з 15,7 млн сільського населення, або 23 % сіл, користуються послугами централізова­них систем водопостачання. Стан забезпечення інженерним об­ладнанням сільського житлового фонду характеризується такими показниками:

• внутрішній водопровід з вводом у будинок — 7,4 %;

• водовідведення і каналізація — 4,4 %;

• гаряче водопостачання — 0,3 %;

• розбірні вуличні колонки— 17,1 %.

Решта населення користується для питних потреб місцевими джерелами — шахтними і мілкотрубчатими колодязями, саморобни­ми каптажами, прирусловими копанками, привізною водою тощо.

Тільки 6,4 тис. сільських населених пунктів з їх загальної кіль­кості 28,6 тис. мають побудовані за проектами системи питного водопостачання, майже половина з яких через недосконалу експ­луатацію та тривалий термін служби працює з перебоями і не можуть забезпечити постачання водою нормативної якості.

Забезпеченість підприємств сільськогосподарського виробницт­ва і тваринництва централізованим водопостачанням досягає 98 %.

Паспортизацією джерел і об'єктів сільського водопостачання та систем каналізації, якою охоплено 54 % сільських населених пунктів, виявлено, що санітарний та екологічний стан джерел во­допостачання, особливо в промислово-насичених районах та на територіях з розвинутим сільськогосподарським виробництвом, наближається до критичного.

Програмою водопостачання сільських населених пунктів Украї­ни на період 1992—2000 pp., затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14.03.1992 р. № 134, було передбачено забез­печити сільське населення у 6 тис. населених пунктах гаран­тованим водопостачанням і з цією метою побудувати 52,3 тис. км водопровідних мереж, у тому числі 48 великих групових водоп­роводів у південно-східних областях України, де через природні та техногенні чинники склалися найважчі умови з ресурсами пит­ної води.

Основний вплив водокористування на водні ресурси зумовлю­ється безповоротним водозабором і скидом забруднених речовин у водні об'єкти (табл. 2.18). Стресовий стан водних ресурсів на­ступає тоді, коли об'єм річкового стоку не забезпечує принаймні 10-кратного розбавлення забруднених вод.

Величина річкового стоку, що може бути використана для розбавлення забруднених вод, визначається його об'ємом у серед­ній і маловодний роки без урахування безповоротного водовід-

бору і об'єму скиду забруднених вод. За таких умов сучасна са­моочисна спроможність річкового стоку оцінюється кратністю розбавлення забруднених стоків у середній рік 1: 11, у маловод­ний рік 1: 5, тобто перебуває на критичній межі.

Таблиця 2.18