Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Земельні ресурси. За експертними оцінками, за умови раціонального використання земельних ресурсів Україна здатна забезпечити продуктами харчування майже 150 млн чоловік. Втім споживання основних видів сільськогосподарської продукції нижче за встановлені норми. Не сприяє покращанню ситуації високий рівень розораності території держави. Один із шляхів підвищення ефективності використання земельних ресурсів полягає у вдосконаленні структури земельного фонду. З цією метою необхідно зменшити розораність земельУкраїни до 30—40 %. Даний
рівень розораності існує у більшості розвинених країн: Німеччині — 33,1 %, Франції — 32,1, Великобританії — 24 %.
За останній період суттєво збільшилась кількість порушених земель в Україні. Так, тільки за один 1999 р. їх кількість зросла на 1853,9 га, що дозволило перевищити в цілому 162 тис. га. У той час як рекультивованих земель в Україні всього 3721 га. Більша частина їх утворена внаслідок промислової розробки покладів корисних копалин. Основними причинами нераціонального використання земель в Україні є:
• розробка корисних копалин з порушенням екологічних та технічних норм;
• використання земель не за цільовим призначенням;
• понадлімітні викиди (скиди) забруднюючих речовин у Грунт, повітря та водне середовище;
• наявність великої кількості відкритих сміттєзвалищ, побутових та інших відходів, у тому числі і несанкціонованих;
• безпосереднє руйнування верхнього (родючого) шару ґрунту та його повне вилучення;
• нераціональна структура земельних угідь, і в першу чергу сільськогосподарських.
Крім цього, навіть землі населених пунктів, особливо великих міст, мають низьку щільність забудови (багато п'ятиповерхових будівель, недостатнє використання підземного простору). Часто під забудову використовують високоцінні сільськогосподарські землі. Натомість у середині самих міст залишається велика кількість малоцінних земель (ярів, боліт, піщаників тощо).
Надзвичайно цінними є землі з особливим правовим режимом охорони: природно-заповідні території, рекреаційно-оздоровчі, території історико-культурного значення тощо. Загальна площа даних земель становить 7,2 % території України, в тому числі природоохоронні землі — 2,2 %. Збільшення площі даних земель до 15—20 % дасть можливість створити необхідні умови стійкості природного середовища щодо антропогенних забруднень.
Лісові ресурси. Ресурсозбереження — важливий чинник підвищення ефективності використання і відтворення лісових ресурсів на основі впровадження науково-технічного прогресу, раціоналізації господарських зв'язків, посилення режиму економії. Шляхи вирішення проблеми різноманітні. На перший план виступають завдання одержання все більшої кількості кінцевої продукції з одиниці заготовленої сировини.
В умовах дефіциту деревини, обмежених можливостях збільшення її заготівлі в Україні та суттєвого зменшення завозу з Росії
ресурсозбереження стає основним шляхом забезпечення потреби народного господарства в лісопродукції. Рішення відповідних завдань з проблеми повинно забезпечуватися і оцінюватись за комплексом заходів техніко-економічного спрямування, що проводяться на підприємствах лісового господарства, деревообробної промисловості, будівництва та інших галузях.
До основних напрямів ресурсозбереження слід віднести: впровадження прогресивних технологій, що забезпечують скорочення періоду лісовирощування і підвищення продуктивності лісових насаджень; спеціалізація і концентрація лісовирощування, розширення поквартально-блокової системи рубок лісу, спрямованих на скорочення затрат праці і коштів у лісовому господарстві; поліпшення заготівлі деревини, збору і утилізації лісосічних відходів; скорочення втрат продукції лісу за рахунок вилучення із процесу лісовирощування площі для будівництва об'єктів, не пов'язаних з веденням лісового господарства; впровадження економічно ефективних і екологічно безпечних лісогосподарських заходів з охорони і захисту лісу.
Ресурсозбереження — важливий резерв економії деревини. Ця проблема вирішується в деревообробній галузі. Удосконалюється техніка і технологія переробки деревини. Знижується питома вага відходів у цьому процесі та підвищується рівень використання їх як технологічної сировини. Безперервно поліпшуються методи ділення (розкряжування) деревини, більш раціонально переробляється тонкомірна і низькоякісна сировина як хвойних, так і листяних порід. Підвищення ефективності лісосировинних ресурсів — наслідок інтенсифікації виробництва на основі прискорення НТП. Втім рівень переробки деревини залишається ще дуже низьким. Вихід продукції із загального обсягу деревини, що переробляється, становить близько 25—30 %. Остання маса іде у відходи. При цьому утворюється 38 — 40 % кускових відходів, 17—20 % — тирси і 8—12 % — стружки. Значні обсяги відходів утворюються і на лісозаготівлях.
Із відходів деревини виготовляються тріски для виробництва деревностружкових плит, клепка, паркетний фриз, тара, штахетник, сувеніри тощо. На їх базі розвинуте також лісохімічне виробництво. Із пневого осмолу виробляється смола, скипидар, вугілля; із кори берези — фармакопейний дьоготь, із хвої — вітамінне борошно, хлорофіло-каротинова паста і хвойний екстракт; із зелені дерева — вітамінне борошно. На технологічні цілі використовується також тирса, стружка, тонкомірна і низькосортна деревина від рубок догляду за лісом.
Подальше удосконалення використання лісосировинних ресурсів вимагає переходу всіх структурних підрозділів лісового комплексу на ресурсозберігаючі, маловідходні і безвідходні технології, оснащення їх сучасним обладнанням та розроблення і здійснення системи наукових, техніко-економічних і організаційно-господарських заходів, основними з яких є: удосконалення нормативної бази відходів, поліпшення їх обліку в процесі лісо-вирощування, догляду за лісом, лісозаготівель і переробки деревини; поліпшення організації збирання відходів, які утворюються в колективних сільськогосподарських підприємствах, сфері послуг, інших організаційних структурах та передачі їх для переробки спеціалізованим підприємствам; створення спеціалізованих пунктів з переробки відходів та поставки їх споживачам для виробництва деревних плит, целюлози; оснащення опорних пунктів з переробки відходів необхідним технологічним обладнанням і транспортними засобами для їх підвезення, поставки споживачам; розробка менш деревомістких конструктивних матеріалів, освоєння нових і розширення виробництва високоефективних видів продукції (деревного борошна, паркету, пресованих паливних брикетів тощо); концентрації лісопиляння і деревообробки, поглиблення спеціалізації лісогосподарського і деревообробного виробництв.
У перспективі за умови відносної стабілізації споживання лісопродукції очікується зниження утворення відходів деревини на одиницю заготовленої сировини. Це буде пов'язано з розробкою та впровадженням прогресивних методів перероблення деревини. Обсяги ж використання вторинних ресурсів деревини в результаті проведення заходів, спрямованих на підвищення споживчих властивостей, удосконалення конструкцій виробів і технологій виробництва, концентрації потужностей з деревообробки, забезпечать збільшення частки доступних вторинних ресурсів у загальному обсязі їх утворення.
Основними галузями використання відходів деревини залишаться виробництво деревностружкових плит, хімічні методи перероблення, застосування як наповнювачів при виготовленні будівельних конструкцій, брикетування для паливних та інших потреб, виготовлення товарів народного споживання.
Водні ресурси. За енергоспоживанням галузь є однією з найбільш енергомістких у країні. Річне споживання електроенергії становить більше 8 млрд кВт. год, що дорівнює виробництву електроенергії майже всім каскадом Дніпровських ГЕС.
За останні роки суттєво погіршилась якість води основних джерел централізованого водопостачання, що обумовлено неза-
довільною водогосподарською діяльністю, забрудненням річкового стоку і підземних водоносних горизонтів органічними сполуками, фенолами, нітратами, нафтопродуктами, патогенними мікроорганізмами тощо.
Сьогодні в 260 населених пунктах України питна вода за окремими фізико-хімічними показниками (загальний вміст солей, жорсткість, залізо, аміак природного походження) не відповідає вимогам стандарту. У той же час через відсутність місцевих джерел близько 1200 населених пунктів в АР Крим і південних областях України частково чи повністю забезпечуються привізною питною водою.
Водопровідні очисні споруди, які проектувались та будувались відповідно до діючих раніше нормативів, сьогодні вже не спроможні без удосконалення технології і застосування нових високоефективних реагентів перешкодити доступу в питну воду шкідливих речовин.
Особливо несприятлива ситуація з якістю питної води склалась у Луганській, Донецькій, Хмельницькій, Запорізькій, Херсонській і ряді інших областей України, де близько 2 млн м3 води, або 14 % від загальної добової подачі, не відповідають вимогам стандарту.
Дуже гостро стоїть питання раціонального використання питної води. У цілому в Україні незважаючи на її дефіцит в окремих регіонах, де вода подається за графіком, непродуктивні втрати за даними експертних оцінок, становить 32 %. Слід зауважити, що це — додаткові втрати електроенергії, реагентів, матеріальних та трудових ресурсів.
Не менш важливою проблемою є відсутність у багатьох містах альтернативних джерел централізованого водопостачання, передусім, це стосується міст Вінниці, Одеси, Житомира, ряду населених пунктів Донецької, Луганської областей і Великої Ялти, водопостачання якої повністю залежить від водосховищ, з яких вода в місто подається по тунелю, що знаходиться в аварійному стані.
До позитивних тенденцій слід віднести: зменшення частки безповоротного, в загальному обсязі використаної води, скорочення витрат питної води на виробничі потреби; збільшення частки морської, оборотної повторно використаної води в загальному обсязі використаної води на виробничі потреби.
У структурі промислового водокористування переважають водомісткі галузі (енергетика, чорна металургія), галузі, що виробляють продукцію кінцевого споживання і, як правило, мало-водомісткі, становлять близько 10 %.
Як за об'ємом використаної води, що забирається з водних джерел, так і за безповоротними її втратами, сільське господарство належить до найбільш водомістких галузей. У 2000 р. на нього припадало 24 % загального і 57 % безповоротного водоспоживання в Україні.
Таблиця 2.17
ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ у 1990,1995, 2000 pp., млн м3
Показник | 2000 р. до 1990 p., % | |||
Забір води для використання | 14 666 | 10 314 | ||
у тому числі: з поверхневих джерел | 13 117 | |||
підземної | ||||
Втрати під час транспортування | ||||
Використано води | 10 892 | |||
у тому числі на потреби: господарсько-питні | ||||
виробничі | ||||
зрошення | ||||
сільгоспводопостачання | ||||
ставкове рибне господарство | ||||
інші | ||||
Безповоротні втрати води в процесі використання | ||||
Скинуто води у водні об'єкти | ||||
з них колекторно-дренажних вод | ||||
Скинуто забруднених вод | ||||
Оборотне водопостачання | ||||
Використано стічних і колекторно-дренажних вод | ||||
у тому числі на зрошення | ||||
Питомі витрати води сільгоспводопостачання, л/доб. на одного сільського жителя | ||||
зрошення, м3/га |
У 2000 р. сільськогосподарськими підприємствами забрано 6,4 км3 води, у тому числі з поверхневих джерел 6,0 км3, з підземних — 0,46 км3. На потреби галузі використано 3,0 км3 прісної води. Найбільшим водокористувачем є зрошення, на яке припадає 57 % усіх сільськогосподарських потреб; частка сільгоспводопостачання становить 17 %, ставкового рибництва — 13 % (табл. 2.17).
У сільському господарстві використовуються системи повторного водопостачання; їх потужність становить 567 млн м3.
Порівняно з 1990 р. у сільському господарстві спостерігається значне зменшення водозабору (на 56 %) і об'ємів використаної води (на 73 %). Воно зумовлене в основному зменшенням витрат води на зрошення (на 76 %) і водозабезпечення сільських населених пунктів (на 70 %).
Разом з тим залишаються великими втрати води під час транспортування. Частка безповоротних втрат води при її використанні збільшилась з 74 до 84 % загального об'єму використаної води.
Мінеральні ресурси. Зміст ресурсозбереження стосовно ресурсів надр полягає у найбільш повному і ефективному використанні розвіданих запасів корисних копалин. Досягається ця мета шляхом:
• зменшення втрат у надрах у процесі видобування корисних копалин;
• зменшення втрат корисних компонентів під час збагачення;
• комплексного використання сировини з урахуванням як основних, так і супутніх компонентів;
• максимального використання відходів видобування, збагачення та хіміко-металургійної переробки корисних копалин.
Вирішення цих завдань забезпечується комплексним вивченням усіх родовищ у процесі геологорозвідувальних робіт, у тому числі розкривних і вміщуючих порід, а також відходів, що будуть утворюватися.
Резерви ресурсозбереження за зазначеними напрямами в Україні є дуже значними. Через використання недосконалих технологій видобування значна частина розвіданих корисних копалин втрачається в надрах. Так, частка видобутої нафти становить лише 35—40 %, хоча застосування інтенсивних технологій дозволяє підняти її до 60—65 %. У процесі шахтного видобування залізних руд втрати в надрах становлять до 10—15 % запасів, тоді як за кар'єрного видобутку вони знижуються до 3—4 %. Втрати вугілля становлять до 15—20 %, а кам'яної солі, калійних солей, гіпсу — до 50—66 %. Одним з найбільш дієвих заходів щодо
зменшення втрат є застосування технологій із закладкою відпрацьованих ділянок надр самотвердіючими породними сумішами.
Масштаби ресурсокористування, сировинна орієнтація промисловості та використання недосконалих технологій призвели до утворення і накопичення в Україні значних об'ємів відходів, за якими вона не має собі рівних в Європі. Упродовж 1970—80-х pp. щорічне утворення твердих відходів становило 1,7—1,9 млрд т, з яких близько 90 % припадало на гірничопромислові — передусім розкривні породи та продукти збагачення корисних копалин. Протягом 1990-х pp. відповідні обсяги знизились до 600—700 млн т на рік, але стабілізація утворення відходів змінилася з 2000 р. тенденцією до нового підвищення.
В основних промислових регіонах обсяг накопичення відходів становить: у Донбасі — 7—7,5 млрд т, Криворіжжі — 6,5—7,0 млрд т, Прикарпатті — 2,5—3,0 млрд т, Львівсько-Волинському басейні — 1,2—1,3 млрд т, а в цілому по Україні за станом на початок XXI ст. може бути оцінена в ЗО млрд т. Площа зайнятих ними земель досягла 180 тис. га.
Вирішення проблеми відходів має виходити з їх оцінки і як екологічно небезпечного чинника і як значного додаткового ресурсного джерела. Виконаними дослідженнями встановлено, що відходи у багатьох випадках є повноцінною сировиною не тільки для виробництва будівельних матеріалів і для будіндустрії, а й для отримання ряду дефіцитних металів і мінералів, а також як паливо. Вивчення потенціалу відходів як вторинних ресурсів для промисловості здійснюється в Україні за спеціальними державними програмами. Уже ведеться розробка ряду техногенних родовищ — титанових і марганцевих руд, скандію і галію, паливних ресурсів (зі складу відходів вуглезбагачення). Значними за наявними даними є подальші перспективи розширення утилізації відходів як важливого напряму ресурсозбереження в мінерально-сировинному комплексі.
1.5. Екологічні проблеми України та шляхи їх вирішення
Земельні ресурси. Екстенсивне землекористування та неконт-рольоване сільськогосподарське навантаження на ґрунтовий покрив спричинили до деградації земельних ресурсів та втрати ними відновлюваної здатності Так, в Україні до господарської діяльності
залучено 92 % території і тільки 5 млн га (8 %) перебувають у природному стані.
Екологічна обґрунтованість землекористування повинна бути зумовлена вивченням взаємодії (комплексу) чинників: абіотичного (форми рельєфу, кліматичні показники та ін.); біотичного (межі біологічної стійкості та біопродуктивності складових земельних ресурсів) та антропогенного (структура угідь, рівень застосування агротехніки, управління та контроль стану земельних ресурсів та ін.).
До цього часу оптимізація землекористування вирішувалась переважно знехтуванням екологічних проблем, а натомість вибирали малозатратні та рентабельні варіанти використання земель. І тільки в особливо екологічно небезпечних районах почали оцінювати екологічну ефективність запропонованих проектів. Як наслідок у Донецькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Херсонській областях понад 80 % сільськогосподарських угідь є деф-ляційно небезпечними, в Луганській, Кіровоградській, Одеській та Чернігівській областях більше 40 % — змитими, а у Вінницькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській та Чернівецькій понад 50 % — кислими. У всіх без винятку областях землі під ріллею мають деформовану структуру ґрунтів.
Сьогодні в Україні водній та вітровій ерозії піддається понад 14,9 млн га сільськогосподарських угідь (більше 35 % їх площі). Найбільша кількість еродованих земель у Донецькій (70,6%), Луганській (61,6%) та Одеській (55,8%) областях. Щорічний приріст еродованих земель становить 80—90 тис га. Втрати фунту від ерозії протягом одного року перевищують 600 млн т, у тому числі гумусу за різними оцінками від 20 до 30 млн т, що еквівалентно 320-—330 млн т органічних добрив.
Ситуацію суттєво погіршує велика кількість промислових викидів. Особливо небезпечними є викиди радіоактивних, хімічних та біологічних елементів (радіоактивних сполук, важких металів, пестицидів, збудників інфекційних хвороб). Основними джерелами забруднення фунтів важкими металами є аерозольні викиди в атмосферу у вигляді сульфідів, окислів, твердих відходів тощо. Під їх впливом структура фунту суттєво ущільнюється та зменшується пористість і мікроагрегатність.
Показниками стану фунтів є: 1) характеристика гумусового горизонту; 2) характеристика вмісту елементів живлення рослин у фунті; 3) характеристика оптимальних фізичних властивостей фунту (щільності, агрегованості, вологоємкості, водопроникли-вості та ін.); 4) характеристика фунтового профілю; 5) характеристика фізико-хімічних властивостей фунту.
Відтворення родючості ґрунту можна здійснювати за трьома напрямами: 1) застосування органічних і мінеральних добрив у допустимих межах; 2) накопичення у ґрунті органіки (залишків рослин та продуктів життєдіяльності тварин); 3) покращання агрономічних властивостей ґрунту (внаслідок технічного обробітку).
Якість земель визначається сукупністю чинників: рівнем родючості ґрунтів, розташуванням земельних ділянок, впливом особливостей ґрунтів на питомій опір під час виконання сільськогосподарських робіт, розміром та конфігурацією земельних ділянок тощо.
З метою екологоврівноваженого землекористування необхідно встановлювати оптимальну розораність і площу природно-заповідних резервацій у загальній площі території, а при складних формах рельєфу — оптимальне співвідношення між залісені-стю, розораністю та залуженням. Основним критерієм оптималь-ності землекористування є рівень його продуктивності на одиницю ресурсу.
Для покращання землекористування необхідно розробити, за підтримки і контролю з боку держави, заходи захисту земельних ресурсів від ерозії, забруднення (промислового та побутового), впроваджувати рекультивацію земель, покращувати організаційно-технічні процеси вирощування (виробництва) сільськогосподарської продукції тощо.
Лісові ресурси. Ліси є важливим чинником стабілізації екологічної ситуації в Україні та її екологічно-збалансованого розвитку. Ліси — основні осередки збереження біорізноманітності — здійснюють позитивний вплив на формування мікроклімату, гідрологічного режиму та продуктивність суміжних антропогенно змінених ландшафтів, захищають їх від несприятливих природних і техногенних чинників. Водночас ліс покращуватиме умови існування людини в XXI ст.
Надзвичайно серйозною стає проблема потепління клімату, вирішення якої пов'язуватиметься зі значними економічними збитками. Тому сучасна політика держави має бути спрямована на стабілізацію внутрішнього вуглецево-кисневого балансу. В умовах України основним чинником стабілізації вуглецевого балансу є ліси. Враховуючи, що сьогодні наші ліси здатні асимілювати лише 40 % викидів вуглекислого газу (430 млн т), постає завдання щодо подвоєння до 2025 р. площі лісів в Україні як найбільш ефективного еколого-економічного чинника.
Особливу цінність являють собою біоресурси, насамперед рослинного походження, які забезпечують функціонування, стабіль-
ність та екологічну рівновагу біосфери і тим самим, власне, існування людини. Тому для стабілізації екологічного стану в Україні і мінімізації дисбалансу між девастованими та природними ландшафтами необхідно: по-перше, перейти до невиснажливого використання біоресурсів і, по-друге, довести площу з природною рослинністю до мінімально необхідної, тобто вона повинна бути не меншою, ніж площа орних земель, або складати пропорцію 1:1. У більшості країн Європи ця пропорція є на користь природної рослинності. Для цього, як уже зазначалося вище, в Україні для стабілізації території є певні резерви і можливості, зокрема за рахунок земель сільськогосподарського призначення.
Що стосується площі заповідних об'єктів, то сьогодні вона становить 4 % території України. Середній відсоток заповідних земель світу дорівнює 8,5, а Європи — 10,5. В Австрії він становить понад 25 %, Німеччині — близько 25 %, Швейцарії— 19 %, Швеції — 18 %. Вирішення цієї проблеми полягає у втіленні в життя прийнятого Верховною Радою України Закону «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки». Найбільш важливим завданням щодо збільшення площі екомережі є приріст площ під природно-заповідним фондом.
Зараз у лісовому фонді функціонують 7 заповідників загальною площею 52 тис. га: Карпатський, Поліський, Канівський, Луганський, «Росточчя», Ялтинський гірсько-лісовий і «Мис Мар-т'ян». Створено також 124 заказники державного і місцевого значення на площі 140 тис. га, в яких охороняються лісові і лісово-болотні екосистеми. Проте вказана кількість природно-заповідного фонду не репрезентує всі лісові асоціації України. Тут ще залишились не перетворені людиною природні комплекси, які являють собою велику цінність для науки і практики лісівництва.
Формування мережі природно-заповідного фонду в Україні не закінчено як в лісах державного значення, так і на землях агропромислового комплексу. Зараз цією справою практично ніхто не займається, за винятком окремих ентузіастів.
Для покращання природно-заповідної справи в перспективі передбачається:
• продовження робіт з формування мережі природно-заповідного фонду, підключення до них науково-дослідних установ регіону;
• посилення контролю за належним документальним та натурним оформленням заповідних об'єктів, дотримання встановленого режиму охорони та лісівничих вимог щодо раціонального використання, охорони та ведення в них господарства;
• запровадження планомірної ревізії заповідних об'єктів, виділених у попередні роки, з метою уточнення режиму їх використання, охорони;
• удосконалення систем лісогосподарських заходів;
• створення централізованої заповідної служби з залученням до неї відповідних спеціалістів науково-дослідних установ для забезпечення науково-методичного керівництва всією мережею природоохоронних об'єктів;
• розширення наукових досліджень, спрямованих на поглиблене вивчення природоохоронної цінності лісових комплексів, розроблення напрямів і діагностики щодо раціонального використання генофонду лісових екосистем.
Резерви для розширення природно-заповідного фонду в Україні ще не вичерпані. Для цього можуть бути використані землі лісового фонду, зокрема, в Черкаській (Холодний Яр), Тернопільській (Медобори), Одеській (Саврань), Івано-Франківській (Горга-ни), Закарпатській (Стужиця), Волинській (Цуманська пуща), Рівненській і Сумській областях на площі близько 150 тис. га. Загальна площа природно-заповідного фонду в Україні за умови його створення становитиме близько 425 тис. га, де будуть представлені головним чином основні асоціації лісів у всіх природно-географічних зонах України. Так, у Поліському і Рівненському заповідниках передбачається збереження лісового угрупування Українського Полісся: соснових, сосново-березових, сосново-дубових, чорновільхових; у Чорноліському — дубових, дубово-ясеневих, дубово-кленово-липових та інших асоціацій Правобережного Лісостепу; у Карпатському — кедрових, букових, ялицевих, ялинових, дубових та гірсько-соснових насаджень.
Отже, в Україні до 2015 р. буде здійснено перехід до технологій невиснажливого використання біоресурсів та відповідне зростання природно-заповідного фонду, є надія на стабілізацію екологічного стану навколишнього середовища, звичайно, за умови стабілізації й інших чинників, насамперед промислових викидів.
Водні ресурси. Проблема водопостачання сільського населення України є однією з найскладніших серед європейських держав та країн СНД. Незважаючи на заходи, які вживаються останніми роками урядом і місцевими органами виконавчої влади для вирішення цієї проблеми, рівень забезпечення сільського населення гарантованим водопостачанням залишається в цілому низьким. Цей стан ще більше ускладнюється наслідками Чорнобильської катастрофи.
Зараз в Україні тільки 4,1 млн чоловік з 15,7 млн сільського населення, або 23 % сіл, користуються послугами централізованих систем водопостачання. Стан забезпечення інженерним обладнанням сільського житлового фонду характеризується такими показниками:
• внутрішній водопровід з вводом у будинок — 7,4 %;
• водовідведення і каналізація — 4,4 %;
• гаряче водопостачання — 0,3 %;
• розбірні вуличні колонки— 17,1 %.
Решта населення користується для питних потреб місцевими джерелами — шахтними і мілкотрубчатими колодязями, саморобними каптажами, прирусловими копанками, привізною водою тощо.
Тільки 6,4 тис. сільських населених пунктів з їх загальної кількості 28,6 тис. мають побудовані за проектами системи питного водопостачання, майже половина з яких через недосконалу експлуатацію та тривалий термін служби працює з перебоями і не можуть забезпечити постачання водою нормативної якості.
Забезпеченість підприємств сільськогосподарського виробництва і тваринництва централізованим водопостачанням досягає 98 %.
Паспортизацією джерел і об'єктів сільського водопостачання та систем каналізації, якою охоплено 54 % сільських населених пунктів, виявлено, що санітарний та екологічний стан джерел водопостачання, особливо в промислово-насичених районах та на територіях з розвинутим сільськогосподарським виробництвом, наближається до критичного.
Програмою водопостачання сільських населених пунктів України на період 1992—2000 pp., затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14.03.1992 р. № 134, було передбачено забезпечити сільське населення у 6 тис. населених пунктах гарантованим водопостачанням і з цією метою побудувати 52,3 тис. км водопровідних мереж, у тому числі 48 великих групових водопроводів у південно-східних областях України, де через природні та техногенні чинники склалися найважчі умови з ресурсами питної води.
Основний вплив водокористування на водні ресурси зумовлюється безповоротним водозабором і скидом забруднених речовин у водні об'єкти (табл. 2.18). Стресовий стан водних ресурсів наступає тоді, коли об'єм річкового стоку не забезпечує принаймні 10-кратного розбавлення забруднених вод.
Величина річкового стоку, що може бути використана для розбавлення забруднених вод, визначається його об'ємом у середній і маловодний роки без урахування безповоротного водовід-
бору і об'єму скиду забруднених вод. За таких умов сучасна самоочисна спроможність річкового стоку оцінюється кратністю розбавлення забруднених стоків у середній рік 1: 11, у маловодний рік 1: 5, тобто перебуває на критичній межі.
Таблиця 2.18
Дата публикования: 2014-10-25; Прочитано: 2248 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!