Природно-ресурсний потенціал і його структура

Природно-ресурсний потенціал — важливий чинник розмі­щення продуктивних сил, який включає природні ресурси і при­родні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути викорис­тані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої уча­сті у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть ви­ступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик при­родно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсно­го потенціалу.

Вирізняють компонентну, функціональну, територіальну і ор­ганізаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компо­нентна структура характеризує внутрішні та міжвидові співвід-

ношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливість відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та пев­них господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виріз­няють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку часто називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп­ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна си­ровина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільо-вого та багатоцільового призначення.

Земельні ресурси. Земля як ресурс природи має багато­цільове значення: територіально-просторовий базис, головний засіб виробництва і предмет праці в сільському господарстві, джерело продовольства та ін. Розробляється класифікація зе­мель за ступенем їх придатності щодо різних сфер господарсь­кого призначення.

Відповідно до властивостей (якостей) визначається народно­господарська цінність земель та вирізняються їх цільові категорії: 1 —землі сільськогосподарського призначення; 2 — землі жит­лової та громадської забудови; 3 — землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; 4 — землі оздоров­чого призначення; 5 — землі рекреаційного призначення; 6 — землі історико-культурного призначення; 7 — землі лісового фо­нду; 8 — землі водного фонду; 9 — землі промисловості, транс­порту, зв'язку, енергетики, оборони тощо.

Загальний земельний фонд України на початок 2001 р. ста­новив 60 354,8 тис. га. Переважно це землі сільськогосподар­ського призначення (71,3 %, площі території країни), які нада­ні для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснен­ня сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної ді­яльності, рОЗМІщеННЯ ВІДПОВІДНОЇ Виробничої iHApaCTDVKTVDH

(табл. 2.1). ^r ^^{J Jy}

Таблиця 2.1

ЗЕМЕЛЬНИЙ ФОНД УКРАЇНИ СТАНОМ НА 01.01.2001 р.

Види основних угідь, функціональне використання	Площа земель	Зміни за період з 01.01.1996 р. по 01.01.2001р. (+), (-), тис. га
усього, тис. га	%до тери­торії	за весь період	у тому числі
за 1996— 1999 рр.	за 2000 р.
Сільськогосподарські угіддя	41 827,0	69,3	-25,9	-23,4	-2,5
у тому числі: рілля	32 563,6	54,0	- 722,6	-616,3	- 106,3
перелоги	421,6	0,7	+ 421,6	+ 376,4	+ 45,2
багаторічні насадження	931,9	1,5	-111,0	-97,7	-13,3
сіножаті	2388,6	4,0	+ 168,0	+ 115,8	+ 52,2
пасовища	5521,3	9,1	+ 218,1	+ 198,4	+ 19,7
Інші сільськогосподарські зе­млі	1230,8	2,0	-45,6	-38,8	-6,8
Ліси та лісовкриті площі	10 413,6	17,3	+ 55,8	+ 45,5	+ 10,3
Забудовані землі	2456,2	4,1	+ 143,1	+ 144,3	-1,2
Відкриті заболочені землі	947,2	1,6	+ 12,3	+ 11,1	+ 1,2
Сухі відкриті землі з особли­вим рослинним покривом	17,5	0,0	+ 5,1	+ 5,1
Відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рос­линним покривом (піски, яри, землі, зайняті зсувами, щеб­нем, галькою, голими скелями)	1039,0	1,7	- 149,7	-151,4	+ 1,7
Усього земель (суша)	57 931,3	96,0	-4,9	-7,1	+ 2,7
Води (території, що покриті поверхневими водами)	2423,5	4,0	+ 4,9	+ 7,6	-2,7
Разом (територія)	60 354,8	100,0	-	-	-

До них відносять: сільськогосподарські угіддя — рілля, бага­торічні насадження, сіножаті, пасовища і перелоги; несільського-сподарські угіддя — господарські шляхи і прогони, полезахисні лісосмуги, землі під господарськими будівлями, консервовані зем­лі тощо. Найбільш цінними є рілля та багаторічні (плодові) наса­дження (сади, виноградники тощо), а менш цінними — пасовища і сіножаті.

Використання земель дозволяє формувати в Україні 95 % про­довольчого обсягу, 2/3 фонду товарів споживання. У ресурсних складових земельні ресурси становлять 40—44 %, у виробничих фондах та оборотних засадах — 20—21 %, у трудових ресурсах — 38—39 %.

Управління земельними ресурсами здійснюється як за терито­ріальною ознакою, так і за функціональною (табл. 2.2). Об'єднує їх, крім спільної мети, зміст самих функцій управління (розпоряд­чі, фіскальні, контрольні тощо).

Таблиця 2.2

РОЗПОДІЛ ЗЕМЕЛЬНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ ЗА ВЛАСНИКАМИ ЗЕМЛІ ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧАМИ станом на 01.01.2001 р.

Основні власники землі та землекористувачі	Загальна площа земель
тис. га	%
Недержавні сільськогосподарські підприємства	27 227,2	45,1
у тому числі: колективні сільськогосподарські підприємства	1310,0	2,2
сільськогосподарські кооперативи	6257,8	10,4
сільськогосподарські товариства	14 466,9	24,0
Державні сільськогосподарські підприємства	2179,7	3,6
Міжгосподарські підприємства	19,5	0,0
Громадяни, яким надано землі у власність і користування	11337,4	18,8
у тому числі: селянські (фермерські) господарства	2379,9	3,9
Заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціа­льного забезпечення, фізкультури і спорту, торгівлі, побу­ту, громадські організації та ін.	701,6	1,2
Промислові та інші підприємства	640,6	1,1

Закінчення табл. 2.2

Основні власники землі та землекористувачі	Загальна площа земель
тис. га	%
Підприємства та організації транспорту і зв'язку	663,6	1,1
Частини, підприємства, організації, установи, навчальні заклади оборони	457,1	0,7
Організації, установи природоохоронного, оздоровчого, рекреа­ційного, історико-культурного призначення	384,3	0,6
Лісогосподарські підприємства	905,4	13,1
Водогосподарські підприємства	550,3	0,9
Підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам	1,5	0,0
Спільні підприємства, міжнародні об'єднання та організації з уча­стю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб	34,6	0,1
Землі запасу та землі, не надані у власність і постійне користуван­ня в межах населених пунктів (які не надані у тимчасове користу­вання)	8252,0	13,7
Усього	60354,8

Утім у процесі земельної реформи в Україні змінюється не тільки розподіл земельних ресурсів і форм власності (табл. 2.3), а й характер та правомірність самих функцій управління земельними ресурсами.

Таблиця 2.3

ЗМІНА РОЗПОДІЛУ ЗЕМЕЛЬНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ з 01.11.1990 р. по 01.01.2001 р.

Роки	Державна власність	Колективна (згідно з державними актами) власність	Приватна власність
тис. га	%	тис. га	%	тис. га	%
1990— 1991	60 354,8		—	—	—	—
	60 354,8		—	—	—	—
	60 199,2	99,74	141,8	0,24	13,8	0,02
	57 822,6	95,8	1621,6	2,7	910,6	1,5
	55 148,5	91,4	3717,7	6,2	1488,6	2,4
	36 310,5	60,2	22 118,9	36,6	1925,4	3,2
	33 141,6	54,9	24 766,6	41,0	2446,6	4,1
	30 701,2	50,9	26 563,3	44,0	3090,3	5,1
	30 097,0	49,9	26 864,0	44,5	3393,8	5,6
	29 265,5	48,5	26 762,0	44,3	4327,3	7,2
	30 166,5	50,0	1079,1	1,8	29109,2	48,2

Розподіл земельного територіального ресурсу за цільовим призначенням має довільний характер, без екологічної та еконо­мічної обґрунтованості. Так, структура та екологічна незбалансо-ваність земельного фонду суттєво погіршують ефективність ви­користання та охорону земель і природну здатність грунту до самовідновлення.

Лісові ресурси. У структурі природно-ресурсного потенціалу важливе місце припадає на ліси, площа яких становить 10,8 млн га. З них вкриті лісом землі — 9,4 млн га із загальним запасом деревини 1,74 млрд м³, у тому числі стиглих і перестійних — близько 250 млн м. У грошовому виразі ресурси деревини оціню­ються приблизно в 3,4 млрд дол. США, а за світовими цінами — 27 млрд дол. США. Загальний середньорічний приріст деревини (зміна запасу) становить до 35 млн м³, а в розрахунку на 1 га вкритих лісом земель — до 3,7 м³. Частка вкритих лісом земель у загальній площі території (лісистість) становить 15,6 %. Це знач­но нижче розрахункового оптимального показника (22 %), необ­хідного для досягнення збалансованості між запасами лісосиро-вини, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. На одного жителя України припадає близько 0,18 га вкритих лісом земель і 34 м³ запасу деревини.

Ліси України по території розміщені нерівномірно. Найбільші їх площі зосереджені в зоні Карпат та Полісся, найменше — у Лі­состепу і особливо Степу. У структурі лісового фонду України переважають цінні хвойні і твердолистяні насадження. На їх част­ку припадає відповідно 42,2 і 43,2 % вкритих лісом земель. М'яколистяні (вільха, береза, осика, тополя тощо) займають 13,6 %. Вікова структура лісів украй нерівномірна. На молодняки при­падає близько 32 %, середньовікові — 44, достигаючі — 14, стиг­лі і перестійні — 10 %. Таке становище стало наслідком надмір­ної лісоексплуатації в недалекому минулому.

Відповідно до чинного законодавства лісовий фонд України задекларований як виключно державна власність. Однак фактич­но він перебуває у постійному користуванні лісових підприємств, які підпорядковуються різним міністерствам та відомствам (Держ-комлісгосп, Мінагропромполітики, Міноборони тощо).

З метою диференційованого використання різноманітних властивостей та відповідної спеціалізації лісового господарства ліси поділені на дві групи. Ліси першої групи (санітарно-гігієнічного та оздоровчого призначення) займають близько 60 %, другої (експлуатаційного призначення) — 40 % площі лісового фонду.

ПО

Загальний стан лісів не відповідає еколого-економічним ви­могам. Низькою є продуктивність лісів, що перебувають у по­стійному користуванні підприємств неспеціалізованих відомств, зокрема, агропромислового комплексу та оборони, де на знач­них площах деревостани розладнані внаслідок незадовільного ведення господарства, пошкоджені пожежами, шкідниками і хворобами. Негативний вплив на стан лісових насаджень також справляє надмірна інтенсивність деяких видів рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства незалежно від відомчого під­порядкування.

Загальні обсяги рубок скоротилися з 13,5 млн м³ у 1990 р. до 10,3 млн м³ у 2000 р. Лісозаготівлі (рубки всіх видів) у регіона­льному розрізі розміщені нерівномірно. В останні роки показ­ники лісокористування в цілому зберігають стійку тенденцію до зниження.

На даний час відновлення лісів відбувається переважно за ра­хунок створення лісових культур на землях лісового фонду. У 2000—2001 pp. посадку і посів лісу проведено на площі 30 тис. га, створення насаджень на неугіддях — 5,2 тис. га та полезахис­них лісових смуг — близько 0,3 тис. га.

Створення захисних насаджень на неугіддях (за межами існу­ючого лісового фонду) тісно пов'язане з охороною земельних ре­сурсів. Це важливо для регіонів, де значні площі сільськогоспо­дарських угідь зазнають згубного впливу водної і вітрової ерозії. В Україні кожен третій рік трапляються посухи, тому проблема захисту земель не втрачає своєї актуальності. Світовий досвід (зокрема державні програми із захисту земель від ерозії) переко­нливо свідчить про винятково важливу роль залісення.

У цілому обсяги створення захисних лісових насаджень (за межами існуючого лісового фонду) в ярах, балках, на пісках та інших неугіддях внаслідок серйозних проблем з фінансуван­ням і невизначеністю щодо форм власності значно знизилися (5,2 тис. га в 2000 р. проти 17 тис. га в 1990 p.). Хоча в перспе­ктиві лише за цей рахунок можна було б дещо оптимізувати розміщення лісових ресурсів у регіональному розрізі, що пози­тивно позначилося б на екологічній стабілізації територій. Значну частину захисних лісових насаджень доцільно було б створювати у прибережних смугах уздовж річок і навкруг во­доймищ.

Практично всі ліси України знаходяться в зоні негативного впливу промислового забруднення. Найбільші втрати спричини­ла Чорнобильська катастрофа. У результаті ліси різною мірою

забруднені радіонуклідами на площі 3,5 млн га. З експлуатації ціл­ковито вилучено близько 200 тис. га лісових насаджень. Основна маса таких насаджень (більше як 165 тис. га) розташована в ме­жах зони відчуження Чорнобильської АЕС. Внаслідок цього не добирається приблизно 1 млн м³ деревини щорічно, значно змен­шились обсяги заготівлі грибів, ягід, лікарської та технічної си­ровини. Відчутні збитки несе народне господарство через скоро­чення рекреаційного лісокористування.

У лісах країни зосереджено близько 250 млн м³ стиглої та перестійної деревини на корені, у тому числі 90 млн м³ хвойної та 123 млн м твердолистяної, потенційно можливої для експлуа­тації. Щорічні обсяги всіх видів рубок становлять до 33 % за­гального щорічного приросту деревного запасу (35 млн м³). Ви­ходячи з науково обґрунтованих нормативів лісокористування та міжнародного досвіду, обсяги лісозаготівель без суттєвих збитків можуть бути збільшені принаймні в 1,5—2 рази. Однак на даний час не вся деревина, що вирубається, вивозиться з лі­сосік і реалізується споживачам. Це стосується передусім певної частки деревини від рубок, пов'язаних з веденням лісового гос­подарства.

Сучасний стан лісоресурсного потенціалу України та її регіо­нів не можна вважати прийнятним ні в плані задоволення сиро­винних потреб народного господарства, ні в плані забезпечення стабільності екологічної ситуації. Для повного забезпечення си­ровиною існуючих потужностей деревообробної і целюлозно-паперової промисловості існує потреба імпорту лісосировини з Росії. У перспективі за рахунок збільшення площі лісів є реальні можливості для забезпечення споживачів України власними ре­сурсами лісу.

Водні ресурси. В Україні налічується 63 119 річок, у тому чис­лі великих (площа водозабору більше 50 тис. км²) — 9, середніх (від 2 до 50 тис. км²) — 81 і малих (менше 2 тис. км²) — 63 029. Загальна довжина річок становить 206,4 тис. км, з них 90 % при­падає на малі річки.

Водні ресурси України формуються за рахунок припливу тран­зитних річкових вод із зарубіжних країн, місцевого стоку і підзе­мних вод.

Для усунення територіальної і часової нерівномірності розпо­ділу стоку водозабезпечення в Україні здійснюється за допомо­гою 1,16 тис. водосховищ (загальним об'ємом майже 55 км), понад 28 тис. ставків, 7 великих каналів (загальною довжиною 1021 км; пропускною здатністю 1000 м³/с), 10 великих водоводів, якими

вода подається у маловодні райони. Водосховища Дніпровського каскаду з корисним об'ємом 18,7 км³ забезпечують більше поло­вини обсягу водоспоживання.

За багаторічними спостереженнями потенційні ресурси річко­вих вод становлять 209,8 км³, з яких лише 25 % формуються в межах України, решта надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Прогнозні ресурси підземних вод становлять 21 км³. Затверджені експлуатаційні запаси підземних вод дорівнюють близько 6 км³.

Стримуючим чинником використання водних ресурсів є їх мін­ливість у часі: в природних умовах на частку весняного стоку при­падає 60—70 % на півночі і північному сході і до 80—90 % на півдні. За запасами місцевих водних ресурсів (1 тис. м³ на 1 лю­дину) Україна вважається однією з найменш забезпечених країн у Європі (Швеція — 2,5 тис. м³, Великобританія — 5, Франція — 3,5, Німеччина — 2,5, Європейська частина колишнього СРСР — 5,9 тис. м³).

У більшості регіонів України приплив перевищує місцевий стік. Винятком є Крим, де природного зовнішнього припливу не­має, а також Львівська і Закарпатська області, де приплив мен­ший, ніж місцевий стік.

Внутрішні регіональні відмінності характеризуються тим, що за міжнародною класифікацією лише Закарпатська область на­лежить до середньозабезпечених місцевим стоком (619 тис. м³ на 1 людину); низька вона в Чернігівській, Житомирській, Волин­ській та Івано-Франківській областях (2,0—2,6 тис. м³); в інших областях — дуже низька і надзвичайно низька (0,11—1,95 тис. м³ на 1 людину).

Створений в Україні багатогалузевий господарський комп­лекс потребує значних об'ємів води. Найбільші валові потреби у воді населення та галузей економіки відзначені в 1990 р. і дорівнювали 103 км³, а в 2000 р. зменшилися до 59,8 км³, або на 42 %. Задовольняються ці потреби водозабором з поверхне­вих джерел (24 %), підземних горизонтів (5 %), моря (1 %) і за рахунок вод, залучених в оборотні і повторно-послідовні сис­теми (69 %) (табл. 2.4).

У 2000 р. з водних джерел України забрано 18,3 км³ води, у тому числі у басейні Дніпра — 10,4 км³ (або 57 %), у басейні Сі-верського Дінця — 2,0 км³ (11 %), у басейні Дністра — 0,8 км³ (4,4 %), у басейні Південного Бугу — 0,9 км³ (5 %), у басейні Ду­наю — 1,4 км³ (7,6 %), у басейні Західного Бугу — 0,1 км³ (0,5 %).

Таблиця 2.4

ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ В УКРАЇНІ у 1990,1995,2000 pp., млн м³

Показник				2000 р. до 1990 p., %
Забір води	35 615	25 852	18 282
у тому числі: з поверхневих джерел	29 294	20 681	14 479
підземної
морської
Втрати під час транспортування
Використано води	30 201	20 334	12 992
у тому числі на потреби: господарсько-питні
виробничі	16 255
зрошення
сільгоспводопостачання
ставкове рибне господарство
інші			ПО
Скинуто води у водні об'єкти	19 329	14 175	10 517
у тому числі забрудненої
Безповоротне споживання води відносно водних об'єктів	14 630
Оборотне і повторно-послідовне водопостачання	67 661
Валові водопотреби	103 276	76 906	59 805
Частка оборотного і повторно-послідовного водопостачання в обсязі валових водопотреб, %
Потужність очисних споруд

У галузевій структурі водокористування на промисловість припадає 50%; сільське господарство — 18 %; комунальне гос­подарство — 27 %.

Порівняно з 1990 р. загальний водозабір зменшився на 49 %, а об'єм використаної води — на 57 %. Це пояснюється значним скороченням (на 62 %) виробничих водопотреб у промисловому секторі, а також зменшенням (на 76 %) витрат води на зрошення. Водночас залишаються досить високими втрати води під час її транспортування. Як позитивний чинник необхідно відзначити сталу тенденцію до збільшення частки оборотного і повторно-послідовного водопостачання в загальному об'ємі використаної води у виробничих процесах.

Комунальне господарство. На господарсько-питні потреби всіх галузей народного господарства в 2000 р. витрачено 3,34 км³ води на рік (або 273 л за добу на 1 міського мешканця). Комуналь­ним господарством забрано 3,24 км³ води, у тому числі 1,1 км³ з підземних джерел (або 265 л за добу на 1 міського мешканця) (табл. 2.5).

Таблиця 2.5

ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ У КОМУНАЛЬНОМУ ГОСПОДАРСТВІ у 1990,1995, 2000 pp., млн м³

Показники				2000 р. до 1990 p., %
Забір води
у тому числі: підземної
Використано води
у тому числі на господарсько-питні потреби
Скинуто води у водні об'єкти, разом
у тому числі: без очищення
недостатньо очищених
Безповоротні втрати води: під час транспортування
в процесі використання
Питоме використання води, л/доб. на 1 міського мешканця

Від надійної роботи водопровідно-каналізаційного господарст­ва значною мірою залежить здоров'я населення, соціальний розви­ток міст та населених пунктів.

Промисловість. Валові водопотреби промислового виробницт­ва порівняно з 1990 р. зменшились на 41 % і становили в 2000 р. 49,3 км³ (табл. 2.6).

Таблиця 2.6

ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ У ПРОМИСЛОВОСТІ у 1990,1995,2000 pp., млн м³

Показники				2000 р. до 1990 p., %
Забір води	16 852
у тому числі: з поверхневих джерел	13 572
підземної
морської
Втрати під час транспортуванні
Використано води	15 150
у тому числі: на виробничі потреби	14 056
Використано питної води, разом
у тому числі: на виробничі потреби
Безповоротне споживання води в про­цесі виробництва
Скинуто води у водні об'єкти	12 106
у тому числі забрудненої
Оборотне і повторно-послідовне водо­постачання	66 069	49 378	40 844
Валові водопотреби	82 921	60 986	49 283
Потужність очисних споруд

Основний об'єм промислового водокористування зосередже­ний: у Вінницькій області (понад 5 %) у межах басейну Півден­ного Бугу; в Харківській, Донецькій і Луганській областях (понад 25 %) басейну Сіверського Дінця; Київській, Дніпропетровській і Запорізькій областях (58 %) басейну Дніпра. Найбільші водоємні і «брудні» промислові виробництва розміщені в найменш забез­печених водними ресурсами районах, що зумовлює виникнення гострих водноресурсних і екологічних проблем.

Сільське господарство. Однією зі специфічних рис сільського господарства є виразна природна зумовленість його виробничої структури та територіальної спеціалізації. Ефективність жодної з галузей економіки не залежить від режиму зволоження території такою мірою, як ефективність аграрного виробництва, крім при­родних земель. За цими показниками оптимальні умови для зем­леробства мають порівняно невеликі площі в лісостеповій зоні України. На решті території господарське використання земель пов'язується з необхідністю штучного перерозподілу вологи: на півночі і північному заході — це ліквідація надмірної зволожено­сті земель і регулювання їх водно-повітряного режиму; у степо­вій зоні — зрошення земель.

Мінеральні ресурси. Первинною основою формування еко­номічних структур і базовою частиною національного багатства країн є мінерально-ресурсний потенціал відповідних територій. Хоча з другої половини XIX ст. ресурсний потенціал і природно-кліматичні умови перестали відігравати визначальну роль як чинники економічного розвитку, їх вплив на динамізм і результа­тивність економічного розвитку залишається надзвичайно знач­ним. Стосовно мінеральних ресурсів — це для України особливо важливо, враховуючи значний фонд розвіданих родовищ, високу питому вагу гірничопромислового комплексу в національній економіці та геологічні передумови подальшого розширення мі­нерально-сировинної бази.

Державним балансом запасів України на початок 2000 р. вра­ховується 9051 родовище 96-ти видів корисних копалин. Серед них родовищ нафти і газу — 984, метану вугільних родовищ — 127, вугілля — 766, торфу — 1568, сапропелю — 274, металічних корисних копалин — 358, неметалічних — 3907, підземних вод — 1067. До числа розвіданих належать 7667 родовищ 96-ти видів корисних копалин. До розробки в цілому залучено від 40 до 70 % розвіданих запасів.

У світовому рейтингу забезпеченості мінеральною сирови­ною Україна за абсолютними показниками розвіданих запасів

посідає чільні місця щодо вугілля, залізних, марганцевих, ти­танових, уранових та цирконієвих руд, каолінів, графіту, ку­хонної солі. Проте слід враховувати, що за деякими винятками (титанові руди, каоліни, графіт, сіль) ці ресурси належать до категорії відносно низькоякісних, видобування і переробка яких характеризується підвищеними енергоємністю і матеріа­льними потоками, а звідси — зниженою конкурентоспромож­ністю. Зазначений фонд родовищ сформувався в умовах пла­ново-централізованої економіки поза ринково-економічними критеріями і тому є недостатньо класифікованим за промисло­вою значимістю.

Прогнозні оцінки забезпеченості мінерально-сировинними ре­сурсами потенціалу України як в цілому, так і в регіональному аспекті визначають задовільність абсолютних показників обсягу запасів для традиційних складових мінерально-сировинної бази (табл. 2.7). Але це поєднується з виснаженістю найбільш якісної частини запасів, що може призвести до зниження в перспективі ефективності їх освоєння.

Таблиця 2.7

МІНЕРАЛЬНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ ТА її РЕГІОНІВ у 2001 р., млн т

Корисні копалини	Локалізація родовищ (басейни, регіони, області)	Розвідані (балансові) запаси на 01. 2001 p.*	Кількість родовищ	Видобуток, 2000 р.
усього	що розробляються
Вугілля кам'яне	Донбас (Донецька і Луган­ська області)	36 477,5			43,8**
,,	Західний Донбас (Дніпро­петровська область)	13931,1			6,1
,,	Львівсько-Волинський ба­сейн (Львівська і Волинсь­ка області)	1428,6			1,9

Закінчення табл. 2.7

Корисні копалини	Локалізація родовищ (басейни, регіони, області)	Розвідані (балансові) запаси на 01. 2001 p.*	Кількість родовищ	Видобуток, 2000 р.
усього	що розробляються
Вугілля буре	Дніпровський басейн	2146,7			1,0
Нафта	Дніпровсько-Донецький регіон (Лівобережжя Дніпра)	90,6			2,01
Газ при­родний (млрд м3)	1151,6			15,4
Конден­сат газовий	88,1			0,97
Нафта	Передкарпатський регіон	65,1			0,58
Газ при­родний (млрд м)	152,8			1,3
Руди залізні	Криворізький басейн (Дніп­ропетровська, Кіровоград­ська області)	19461,6			101,5
Кременчуцький район (Пол­тавська область)	4504,1			16,0
Білозірський район (Запо­різька область)	3345,5			3,4
Руди марган­цеві	Нікопольський басейн (Дніп­ропетровська, Запорізька області)	2418,5			6,76

* За категоріями А, В, Сі, С₂.

** За маркшейдерськими замірами.

Мінерально-сировинний комплекс у складі галузей, що здійснюють геологорозвідувальні роботи, видобування, збага­чення і транспортування корисних копалин був і залишається одним із найбільш розвинених базових секторів економіки України. У недавньому минулому на його частку припадала третина виробничих фондів держави. Від експорту мінерально-сировинної продукції забезпечувалась третина валютних над­ходжень.

Масштаби ресурсокористування в Україні за низкою найваж­ливіших видів мінеральної сировини, палива досягли значних розмірів. Сумарний видобуток сирих мінеральних продуктів з 40 головних їх видів на початку та у середині 1980-х pp. переви­щував 1 млрд т. За цим показником Україна знаходилась на рівні США і значно випереджала країни Європи. Займаючи територію близько 0,4 % світової, Україна зосереджувала близько 5 % виро­бництва світової мінеральної сировини.

Період кінця 1980-х і 1990-ті pp. охарактеризувався значним падінням обсягів видобування корисних копалин — в абсолют­ному вимірі до 300 млн т, тобто майже втричі. У той же час, по­чинаючи з 1996—1997 pp., спостерігалася відносна стабілізація видобувних галузей.

На основі вивчення територіального розподілу та інтенсив­ності ведення гірничопромислової діяльності на території України виокремлюється низка гірничопромислових регіонів та районів із зосередженим чи розосередженим характером відповідної діяльності (рис. 2.1). До основних належать Донець­кий, Криворізький, Передкарпатський та Львівсько-Волинсь-кий, що характеризуються зосередженим типом ведення гір­ничих робіт. Як в їх межах, так і поза ними виокремлюються окремі гірничопромислові райони, найбільш яскравими при­кладами яких є Нікопольський марганцеворудний, Кремен­чуцький залізорудний та Керченський. Серед регіонів і районів із розосередженим (і менш масштабним) веденням гірничо-видобувних робіт типовими прикладами є Лівобережний наф­тогазовидобувний та відповідно Житомирський нерудних ма­теріалів. Кожен із зазначених регіонів та районів характеризу­ється як специфічним набором, способом і масштабами видо­бування корисних копалин, так і відповідними особливостями екологічних та соціальних проблем, які виникли під впливом гірничопромислової діяльності.

Рис. 2.1. Основні гірничопромислові регіони

(або орендар) внаслідок особливих якостей або дефіциту даного ресурсу. Абсолютна рента — це додатковий дохід, який одержує власник ресурсу (або орендар) внаслідок монопольного володін­ня даним ресурсом.

Вартість землі — це міра цінності землі. Існує дві групи вартос­ті землі: вартість у користуванні та вартість в обміні. У першому випадку вартість відображають з точки зору цінності земельної ді­лянки для споживача (користувача). У другому випадку прийма­ються величини, які є на вільному ринку в процесі урівноваження попиту та пропонування. Вони є чинником домовленості продавця і покупця з приводу реалізації платності землекористування.

Об'єктивна економічна оцінка землі дозволяє виконувати не тільки фіскальну роль, а й дотаційну та інноваційну. Вона вклю­чає дві складові, а саме: бонітування ґрунтів і проведення на їх основі власне економічної оцінки земель. Бонітування грунтів — це характеристика ґрунтів за їх сталими природними властивос­тями, які відповідним чином впливають на врожайність сільсько­господарських культур. Основними критеріями бонітування є вміст доступних для рослин запасів гумусу, вологи, азоту, фос­фору та калію. До додаткових критеріїв (модифікаційних) зара­ховують поправки на клімат та рельєф місцевості (висоту, крутиз­ну схилів, форми рельєфу і т. д.) та інші показники. Щодо власної економічної оцінки земель, то виділяють економічну оцінку зе­мель сільськогосподарського призначення, земель населених пунк­тів та земель несільськогосподарського призначення.

При економічній оцінці земель населених пунктів визначають: характеристику земельної ділянки з позиції придатності до інже­нерно-технічних, промислових та житлових споруд; транспортне забезпечення; забезпечення зв'язком; близькість та характерис­тику вже існуючих телекомунікацій та споруд; величину суспіль­но необхідних витрат в процесі експлуатації (використання) зем­лі; обґрунтування та наслідки майбутньої діяльності тощо. Най­більш поширеною оцінкою даної групи земель є визначення їх вартості з урахуванням витрат на освоєння, а також норми при­бутку і капіталізації. Під витратами на облаштування слід розу­міти вартість (відновну) на початку року проектно-конструк­торських робіт.

Оцінка земель сільськогосподарського призначення здійсню­ється окремо за кожною з категорій (рілля, сінокоси, пасовища) через їх кількісні та якісні характеристики. Це може бути еконо­мічна оцінка за окупністю витрат або за величиною продуктив­ності земель.

Економічна оцінка земель несільськогосподарського призна­чення (землі лісового, водного, природно-заповідного фонду то­що) здійснюється з урахуванням їх місцеположення, якісного складу, екологічного та соціального значення, ефекту від водо­охоронних, кліматоутворювальних заходів.

Економічна оцінка земель використовується передусім для ви­значення плати за користування. Плата відповідає певному ста­лому відсотку грошової оцінки. Так, для ріллі, сіножатей та пасо­вищ вона дорівнює 0,1 %, а для багаторічних насаджень — 0,03 % від встановленої вартості.

За результатами комплексної оцінки вартість земель в Україні становить 1,468 тис. грн.

Сьогодні в Україні існує єдиний фіксований сільськогоспо­дарський податок. Незважаючи на незначні розміри плати за ви­користання землі, її частка у загальних обсягах надходження від сплати за використання природних ресурсів становить у держбю­джеті 74,8 % у місцевих бюджетах 91,7 %. Інша форма плати — орендна плата. Вона справляється в грошовій формі і не може бу­ти нижчою від податку на землю.

Лісові ресурси. Економічній оцінці підлягають землі лісового фонду, лісові насадження, недеревні рослинні ресурси, соціальні і екологічні функції лісу. Методологічні підходи оцінки даних ресурсів і функцій здійснюються на основі загальноприйнятих кореневих цін на деревину, а іншої продукції лісу — за ринкови­ми чи закупівельними цінами, що формуються на основі попиту і пропонування.

Економічна оцінка земель лісового фонду. Економічна оцінка земель лісового фонду — це грошовий вираз економічного ефек­ту, що утворюється від раціонального використання земель у процесі лісогосподарського виробництва (лісовирощування і лі­сокористування). Землі лісового фонду оцінюються за умови їх державного (промислового) використання, а також у випадках їх використання різними недержавними юридичними особами (фер­мерами) для задоволення потреб у ресурсах деревини, продуктах побічного користування, соціальних і природних корисностях лісу.

Об'єктами економічної оцінки земель лісового фонду є: земельні ділянки, вкриті лісовою рослинністю або призначені для залісен­ня (лісові землі не вкриті лісовою рослинністю), ділянки нелісо-вих земель лісового фонду (сільськогосподарські угіддя, водо­йми, болота, землі, зайняті спорудами, тощо), а також ділянки земель природоохоронного і соціально-культурного призначення у складі земель лісового фонду. Як критерій економічної оцінки

лісових земель використовується дохідність (ефект) від лісових земель у процесі їх комплексного раціонального використання. Величина ж економічної оцінки земельних ділянок однакового розміру, якості, місцерозташування і цільового призначення буде однаковою, незалежно від того, є чи відсутні на земельних ділян­ках лісові насадження, оскільки останні оцінюються окремо і в економічну оцінку лісових земель не входять.

Економічна (грошова) оцінка 1 га земель, вкритих лісовою ро­слинністю або призначених для залісення, визначається на основі капіталізації сумарного нормативного середньорічного економіч­ного доходу (ренти), який створюється, на відміну від земель сільськогосподарського призначення, під час виробництва дере­вини як основної продукції лісовирощування з урахуванням ін­ших корисностей та послуг лісу. Така методологічна основа оцін­ки запропонована вітчизняними вченими і рекомендована для ви­користання в практичних цілях. Відповідна формула оцінки має вигляд:

Об'єктами економічної оцінки лісових насаджень як джерела деревини є таксаційні виділи (ділянки) деревостанів, які виділені в межах типів лісорослинних умов за переважаючими породами (групами порід), бонітетами, класами віку, повнотами. Площі лі­сових насаджень, їх належність до лісотаксових зон, груп і кате­горій захисності лісів, лісотаксових поясів та розрядів лісових такс приймаються за даними матеріалів лісовпорядкування.

Економічна оцінка лісових насаджень розраховується дифере­нційовано за природними (лісорослинними) зонами, групами та категоріями захисності лісів, лісотаксовими поясами. В основу оцінки насаджень покладається капіталізація нормативного серед­ньорічного економічного ефекту (доходу) від їх використання як засобу виробництва, предмета природи і праці. Відповідна оцінка визначається за формулою

(2.2)

(2.1)

де АГ — економічна оцінка 1 га лісових земель; г — нормативний середньорічний економічний ефект (дохід) від вирощування де­ревини; kij — коригувальний коефіцієнт, який враховує ефект від використання недеревної продукції та корисних властивостей лісів; кі,₂ — коригувальний коефіцієнт, який враховує невідповід­ність фактичної лісистості території адміністративної області оп­тимальній; Е — коефіцієнт капіталізації. Строк капіталізації умо­вно прийнято в розмірі 50 років, що відповідає 2 %-й ставці пла­ти за користування кредитом.

Нормативний середньорічний дохід (г) від вирощування лісу розраховується як різниця між оцінкою продукції та послуг, які можна отримати в еталонному лісонасадженні за діючими ціна­ми, та сумою нормативних витрат, пов'язаних з вирощуванням лісу за період обігу рубки, розрахованих за методом відновної вартості.

Економічна оцінка лісових насаджень. Техніка визначення економічної оцінки лісових насаджень дещо відрізняється від ме­тодики оцінки лісових земель. Відмінності між ними — у струк­турі інформаційного забезпечення та деталізації методичних під­ходів оцінки, які викладені нижче.

де Цлн — економічна оцінка лісових насаджень відповідної поро­ди, бонітету (типу лісорослинних умов), віку в певній природній (лісорослинній) зоні, грн; мі — середній (очікуваний) запас де­ревини /-ої породи на 1 га у віці рубки, відповідного бонітету, пев­ного типу лісорослинних умов, відповідної лісорослинної зони, м³; Kj — коефіцієнт, що характеризує якість деревини /'-ої породи; Е — норматив приведення за чинником часу (0,02); 7} — період виро­щування лісових насаджень, що дорівнює віку рубки /-ої породи, років; U — вік насадження /-ої породи, що оцінюється, років; Е_лн — нормативний середньорічний економічний ефект від вирощуван­ня (використання) 1 м³ деревини певного типу лісорослинних умов у відповідній лісорослинній зоні.

Нормативний середньорічний економічний ефект від викорис­тання 1 м³ деревини розраховується як різниця між оцінкою вар­тості даної деревини за діючими цінами та нормативними витра­тами, пов'язаними з її вирощуванням за період обігу рубки, роз­рахованої за методом відновної вартості.

Грошова оцінка земель лісового фонду і лісових ресурсів у ці­лому може використовуватися як вартість капіталу в лісовому го­сподарстві, а ціна лісоземельної ділянки, виходячи з грошової оцінки, формується при купівлі-продажу з урахуванням попиту і пропонування.

Водні ресурси. Прогнозування охорони і раціонального ви­користання водних ресурсів повинно базуватись на оцінці їх

загального стану та розміщення, аналізі сучасного водоспожи­вання, всебічному врахуванні особливостей цього виду природ­ного блага.

Вода — це відновлюваний природний ресурс, але у більшості випадків його нічим замінити неможливо. Вже сьогодні в Україні для забезпечення потреб населення і виробництва водні ресурси обмежені, тобто прісні води річок, озер, надр. їх розміщення ду­же нерівномірне, до того ж вони зазнають все більш інтенсивного забруднення. Це вимагає використання водних ресурсів у країні за принципами водозбереження.

Оцінити водні ресурси важко через їх різноманітність, широке і багатоцільове використання та забруднення. Оскільки поверх­неві води взаємозв'язані, їх економічна оцінка повинна розгляда­тися в межах басейну і бути комплексною, тобто включати рибо­господарський, енергетичний, транспортний та природозахисний ефект. При цьому останні змінюються залежно від території ба­сейну, що викликає необхідність диференціації оцінок для різних його частин. Усе це потребує складних систем оцінок і розроб­лення спеціальних методів їх отримання.

Плата за воду теоретично включає дві частини: за викорис­тання водних ресурсів, яка має рентний характер, і за доставку, відвід та забезпечення якості води, що визначається відповідни­ми трудовими затратами.

Таким чином, необхідне перетворення водного господарства в єдину галузь, пов'язану економічними відносинами зі спожива­чами своєї продукції, тобто водних ресурсів з певними кількіс­ними та якісними характеристиками. При цьому основною функ­цією оцінки водних ресурсів стає покриття поточних (сучасних) і майбутніх водогосподарських витрат.

Щодо водосховищ, то головні методичні ускладнення пов'я­зані з правильним визначенням витрат на їх будівництво і га­лузевої структури отриманого ефекту. Встановлення рівня витрат на будівництво власне гідротехнічних споруд водосховища (гре­бель, водозливів тощо) методично нескладне.

Складнішою є інша проблема — детальна економічна оцін­ка змін, що вносяться в природу та господарство території, яку охоплює водосховище. Ці зміни умовно поділяють на прямі (постійне і тимчасове затоплення території, що попадає в ложе водосховища, підтоплення, переробка берегів) та побічні (вплив на рибне господарство, мікроклімат, організацію тери­торії в прибережній зоні тощо). Про важливість правильного визначення цих показників свідчать витрати на підготовку во-

досховищ, які інколи досягають 40—50 % загальної вартості їх

будівництва.

Згідно із літературними джерелами, затоплення сільськогос­подарських земель і лісових угідь та пов'язаних з ними заходів щодо організаційно-господарського облаштування населення, відшкодування сільськогосподарської продукції, лісозведення і лісоочищення належить до найскладніших проблем гідротехніч­ного будівництва.

Вирішальний вплив на економічні показники окремих зро­шувальних систем чинять не загальні регіональні умови, а ло­кальні чинники, які визначають вибір технічного варіанта зро­шувальної системи, умов забору, транспортування і розподі­лу води тощо. Техніко-економічні показники об'єктів іригації майже не відображають загальних гідрологічних умов басей­ну, оскільки заходи щодо регулювання та перерозподілу стоку не враховуються під час проектування окремих систем. Прак­тично не здійснюється розрахунок вартісних показників 1 м³ води — найбільш суттєвого з погляду економічної оцінки вод­них ресурсів.

У цілому особливістю теорії та практики використання вод­них ресурсів є відставання економічних розробок, переважання природно-балансових і технічних методів. З багатоцільовим ха­рактером водних ресурсів пов'язане особливе значення обліку при економічній оцінці варіантності їх використання. У зв'язку зі специфікою водних ресурсів, що виконують допоміжну функцію у галузях-споживачах, варіанти використання визначаються еко­номічними рішеннями і не випливають з природних особливос­тей джерел цих ресурсів.

Мінеральні ресурси. Економічна оцінка мінеральних ресур­сів має враховувати специфіку відповідних об'єктів — родовищ корисних копалин. Вони визначаються як природні мінеральні утворення в надрах землі, у джерелах води і газів, які придатні для промислового освоєння чи інакше — використання яких є економічно доцільним. Крім природних є техногенні мінеральні утворення на об'єктах видалення відходів, які розглядаються як техногенні родовища. Формування державного фонду родовищ здійснюється саме за ознакою придатності до промислового освоєння. Але зараз з переходом до відкритої економіки і рин­кових критеріїв оцінки цей фонд не в усьому відповідає зазначе­ним вимогам.

З методологічних позицій економічна оцінка мінеральних ре­сурсів розглядається як грошовий (вартісний) вираз споживних

вартостей, що притаманні цьому природному об'єкту, з ураху­ванням, звичайно, соціально-економічної складової. Для мінераль­них ресурсів при цьому великого значення набуває врахування їх комплексного (багатокомпонентного) складу та комбінованість — тобто поєднаність декількох видів у межах локальних ділянок надр.

Практика і теорія свідчать про доцільність застосування до економічної оцінки таких підходів:

• визначення абсолютної вартості — за ціною товарного про­дукту, який може бути отримано з них;

• визначення прибуткової вартості — за обсягом очікуваного прибутку від реалізації товарної продукції;

• визначення рентних характеристик.

Проектні і порівняльні економічні оцінки здійснюються за стандартними процедурами інвестиційного проектування, де го­ловним критерієм виступає вартість сировини (палива), що отри­мується, і її співвідношення з обсягом необхідних інвестицій (чи­ста поточна вартість тощо).

За абсолютною вартістю мінерально-сировинний потенціал України, тобто весь обсяг розвіданих запасів у відомих родо­вищах корисних копалин, оцінюється за різними підходами сумою від 6—7 до 10—11 трлн дол. США. Вартісна оцінка здійснюється за світовими цінами, коли для такої продукції склався міжнародний ринок, або за внутрішніми, регіональ­ними чи локальними цінами, коли реалізація продукції обме­жується відповідними рамками. Зазначена оцінка залишає по­за увагою витрати на видобування і є по суті позаринковою, виконуючи таким чином лише порівняльну та ілюстративну роль.

Прибуткова (або споживна) вартість мінеральних ресурсів розраховується виходячи з рівня прибутку, який може бути за­безпечено під час освоєння тих чи інших корисних копалин. Показник прибутковості відображає якісні параметри корисних копалин та умови розробки їх покладів. За даними Ради з ви­вчення продуктивних сил України НАН України, вартість міне­ральних ресурсів за цим методичним підходом становить близь­ко 1,25 трлн дол. США, а їх частка у загальному природно-ресурсному потенціалі оцінюється у 26 %.

Оцінка багатств надр України, що фіксується Державним фон­дом розвіданих родовищ, виконана за критерієм їх потенційної прибутковості, дозволяє встановити вартісну структуру мінераль­но-сировинної бази (табл. 2.8).

Таблиця 2.8