Та його регіональні особливості

Відтворення населення — це процес постійної заміни поко­лінь людей, які йдуть з життя, новими поколіннями. Складовими процесу відтворення є народжуваність — процес дітонароджен­ня, смертність — процес вимирання поколінь, а також шлюб­ність, розлучуваність та овдовіння. У більш широкому розумін­ні відтворення — це постійне оновлення кількісних та якісних характеристик населення. До цього процесу включаються також міграції та соціальні переходи — зміни соціальних станів людей (здобуття освіти, початок або закінчення трудового життя, зміна професійної належності тощо).

Відтворення (у вузькому розумінні цього слова) називають та­кож природним рухом населення, оскільки цей процес має місце завдяки біологічним властивостям людського організму — здат­ності до продовження роду та неминучості смерті кожного інди­віда. Природний рух — одна з двох складових динаміки чисель­ності населення (інша складова — міграції населення).

Для характеристики перебігу процесів відтворення викорис­товують низку показників. Найбільш простими і вживаними є за­гальний коефіцієнт народжуваності, загальний коефіцієнт смерт-

ності та загальний коефіцієнт природного приросту. Вони пока­зують відповідно кількість народжених, померлих та природний приріст (різницю перших двох чисел) у розрахунку на 1000 чол. населення країни (регіону). Одиницею виміру цих коефіцієнтів є проміле (%о) — 1/1000 від цілого або 1/10%. Так, в Україні в 2000 р. народилося 385,1 тис. дітей, а померло 758,1 тис. осіб; чисельність населення при цьому в середньому за рік становила 49 501,0 тис. чол. Отже, коефіцієнт народжуваності становив за цей рік 7,8 %о, коефіцієнт смертності — 15,3 %о, а коефіцієнт природ­ного приросту дорівнював 7,5 %о.

Загальні коефіцієнти є простими для розрахунків. Однак вони мають недолік — їх величина істотно залежить від віко­вої структури населення. Для поглибленого аналізу народжу­ваності необхідно використовувати також повікові коефіцієнти народжуваності (відношення кількості дітей, народжених жін­ками певного віку, до середньорічної кількості жінок цього ж віку) та сумарний коефіцієнт народжуваності. Останній показ­ник характеризує кількість дітей, які в середньому народжує одна жінка за своє життя.

У 2000 р. сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні ста­новив 1,09, тобто у кожних 100 українських жінок народжується 109 дітей. Оскільки в середньому на 1000 новонароджених при­падає 488 дівчаток, покоління дочок є майже вдвічі меншим за чисельністю від покоління їх матерів. Отже, сучасний рівень на­роджуваності далеко не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. Розширене відтворення востаннє спостерігалося в Україні ще в 1960-х pp. Протягом 1970-х — початку 1980-х pp. народжуваність невпинно скорочувалася, деяке її підвищення відбулося в 1983—1988 pp. внаслідок введення в дію цілеспрямо­ваних заходів уряду щодо заохочення дітонароджень (рис. 2.2). Однак згадане підвищення було забезпечене головним чином за рахунок молодших вікових груп матерів (тобто помітна частина дітей, народжених у цей період, за інших умов народилися б піз­ніше). Починаючи з 1989 р. в нашій державі сформувалася стійка тенденція до різкого зниження народжуваності і лише в 2000 р. зафіксовано уповільнення темпів її падіння.

Скорочення народжуваності, що спостерігається в Україні, з од­ного боку, відбиває світові тенденції її змін, які зумовлені складним впливом політичних, економічних, соціально-психологічних, біоло­гічних та інших чинників. З другого боку, загострення цього процесу наприкінці XX ст. стало наслідком складної соціально-демографіч­ної та соціально-економічної ситуації, що склалася саме в Україні.

Рис. 2.2. Динаміка сумарного коефіцієнта народжуваності в Україні в 1971—2000 pp.

Повікові коефіцієнти народжуваності (вони є незначними для жінок вікових груп до 16 років), починаючи з 17-річного вікового контингенту, стрімко зростають зі збільшенням віку. Максимальний рівень народжуваності в 1999—2000 pp. зафік­совано у віці 21 рік — 100,9 %о (у середньому за рік дворічного періоду), після чого народжуваність зі зростанням віку змен­шується. Середній вік матері при народженні в Україні утри­мується на рівні 24 років, причому цей показник несуттєво ва­ріює по регіонах.

У сільській місцевості рівень народжуваності є в 1,5 раза бі­льшим, ніж у міських поселеннях: у 2000 р. сумарний коефіцієнт становив відповідно 1,48 та 0,94. Територіальна диференціація інтенсивності народжуваності залежить від багатьох чинників, основними серед яких є: особливості історичного розвитку регіо­ну, рівень урбанізації, рівень добробуту і освіти населення. Ці чинники зумовлюють відмінності в репродуктивних настановах територіальних сукупностей людей, в уявленні про ідеальну та бажану кількість дітей у сім'ї та загальноприйнятих стандартах «нормальної» кількості членів у сім'ї. У цілому в нашій державі народжуваність знижується з заходу на схід (рис. 2.3), найвищий її рівень спостерігається в Рівненській (сумарний коефіцієнт до­рівнює 1,59) та Волинській (1,56) областях, найнижчий — на До­неччині та Луганщині (по 0,87).

Рис. 2.3. Відтворення населення

Смертність властива всім без винятку віковим групам. На су­часному етапі країнам розвинутої ринкової та перехідної еконо­міки притаманні такі закономірності диференціації смертності:

• підвищена смертність у перші роки, особливо в перші дні
життя, що зумовлено слабкістю новонародженого організму. Ін­
тенсивність смертності немовлят може істотно знижуватися за
досить високого розвитку медицини;

•зниження рівня смертності приблизно до 8—12 років, після чого її показники починають зростати, спочатку повільно, а по­чинаючи з 45—50 років — швидкими темпами (рис. 2.4);

• підвищена смертність чоловіків порівняно з жінками (це
явище дістало назву «надсмертність чоловіків»).

Рис. 2.4. Інтенсивність смертності населення України залежно від статі та віку (за даними 1999 р.)

У 1999—2000 pp. середня очікувана тривалість життя насе­лення (у середньому за рік) у цілому по Україні становила 67,9 року, в тому числі чоловіків — 62,4, жінок — 73,6 року. Найвищі значення показника спостерігаються в західних регіонах України (особливо в областях Карпатського економічного району) та в Києві, найменші — у східних та південних областях.

Протягом першої половини 1990-х pp. в Україні спостерігало­ся значне підвищення смертності і відповідно зниження тривало­сті життя населення — величина останньої зменшилася майже на 4 роки. Після 1995 р. намітилася тенденція до деякого зростання тривалості життя, яка, на жаль, виявилася нестійкою і в 1999— 2000 р. знову почалося її зменшення.

В Україні, як і в усіх економічно розвинутих країнах, перше місце серед причин смерті займають хвороби системи кровообі­гу, здебільшого ендогенного походження (тобто пов'язані з внут­рішнім розвитком організму — спадковістю, вродженими хворо­бами, старінням тощо). Підвищення частки смертей від цих зах­ворювань супроводжується зменшенням смертності з екзогенних причин, які забирають більш молоді життя. Але з кінця 1960-х pp. почала підвищуватися смертність у середніх вікових групах і відповідно знижувався середній вік померлих від хвороб системи кровообігу. Це вплинуло на тривалість життя населення.

Другою за значенням причиною смертності у сучасних умовах є новоутворення; третє місце утримують нещасні випадки, отру­єння та травми. Зрозуміло, більшою мірою травматизм стосуєть­ся тривалості життя чоловіків.

Загалом для України характерна висока чоловіча надсмерт-ність. У віці повної життєздатності (20—44 роки) коефіцієнти смертності чоловіків у 3,5—4 рази перевищують відповідні показ­ники, розраховані для жінок. Така різниця зумовлена як біологіч­ними, так і соціально-економічними причинами. Взагалі жіночий організм витриваліший за чоловічий (на біологічні чинники ме­дики відносять приблизно 2 роки різниці у тривалості життя). Крім того, чоловіки частіше працюють на шкідливих для здоров'я та пов'язаних з високим ризиком травматизму виробництвах. Тому експерти ООН вважають за норму різницю у 5 років. В Україні, як зазначалося вище, жінки живуть довше чоловіків на 11 років, що є наслідком як напруженого ритму життєдіяльності чоловіків (які частіше працюють на двох-трьох роботах, щоб забезпечити своїй сім'ї хоча б більш-менш прийнятний життєвий рівень), так і нездорового способу життя чоловічого населення (алкоголізм, паління тощо).

Статево-вікова структура населення, з одного боку, являє собою результат еволюції режиму відтворення в минулому, а з другого — є передумовою майбутнього демографічного розвит­ку. Статево-вікова піраміда населення України має вузьку основу (рис. 2.5), що є результатом різкого зниження народжуваності в останні роки. На піраміді спостерігається кілька заглиблень. Не-

велике заглиблення у верхній частині піраміди, більш чітко ви­ражене серед жіночого населення (1917—1918 р. н.), є наслідком зниження народжуваності в роки Першої світової війни. Дві різкі впадини пов'язані зі зменшенням інтенсивності дітонароджень у пе­ріод примусової колективізації та голодомору (1931—1934 р. н.) та протягом Другої світової війни (1942—1945 р. н.). Діти малочисель-ного покоління народжених під час війни (особи 1965—1969 р. н.) також кількісно поступаються (хоча і не так різко) сусіднім ві­ковим групам.

Рис. 2.5. Статево-вікова структура населення України (на 01.01.2001 р.)

Основною глобальною тенденцією трансформації вікової структури населення на сучасному етапі є зростання питомої ваги осіб старших вікових груп. Цей процес, який у науковій літерату­рі отримав назву «старіння населення», є серйозною соціально-демографічною проблемою для будь-якого суспільства (яка до того ж практично не має реальних шляхів вирішення). Власне, уповільнення темпів зростання чисельності населення в Україні в середині 1970-х pp. і перехід до депопуляції в 1993 р. став ре­зультатом підвищення рівня старіння населення: імовірність по­мерти завжди вища серед осіб старших вікових груп, ніж серед молоді; в дітонародженні ж беруть участь лише жінки молодого та середнього віку. Тому навіть при високій інтенсивності діто­народжень та низькому рівні смертності за рахунок дії структур­них чинників кількість народжених буде невеликою, а кількість померлих, навпаки, значною. Крім того, збільшення кількості осіб похилого віку обумовлює зростання державних витрат на їх соціальне забезпечення. Якщо одночасно не збільшується (або збільшується меншими темпами) кількість платників податків (якими переважно є особи працездатного віку), неминучим стає зростання податкового тиску. Але високі податки знижують мо­тивацію до праці, а отже, і продуктивність останньої, що негатив­но позначається на суспільному добробуті.

Демографічне старіння є однією з основних характеристик відт­ворення населення в усіх без винятку країнах Європи та Північної Америки. Причини цього явища експерти вбачають у такому:

• успіхи охорони здоров'я та відповідне зниження смертності населення і зростання середньої тривалості життя призводять до збільшення абсолютної чисельності населення похилого віку;

• довготривале збереження народжуваності на рівні, що не за­безпечує навіть простого відтворення поколінь (в середньому 1 жінка в економічно розвинутих країнах протягом свого життя на­роджує менше 2 дітей, хоча для простого відтворення необхідно принаймні 2,2), призводить до невпинного скорочення питомої ваги дітей та молоді у складі населення і відповідного зростання частки осіб старшого віку;

• збереження в ряді країн (до таких, на жаль, належить і Украї­на) відносно високої передчасної смертності населення від нещас­них випадків, отруєнь, травм тощо, передусім чоловіків працез­датного віку, неминуче посилює процес старіння за рахунок зни­ження питомої ваги молодого населення;

• вплив міграційного обміну населенням, який сприяє збіль­шенню питомої ваги молоді (і відповідному зменшенню частки

населення похилого віку) у складі населення країн, які є центра­ми тяжіння мігрантів, так би мовити, країнами-реципієнтами, і посилює процес старіння в тих країнах, які виконують функції донорів робочої сили; при цьому тимчасовий характер зовнішніх міграцій тільки збільшує цей вплив, оскільки виїжджають на ро­боту чи навчання головним чином люди молодого віку, а повер­таються — значно старшого, часто пенсійного.

Населення України належить до найстарших в країнах СНД, воно старше від населення ряду країн Європи (табл. 2.19). Стало­ся це внаслідок того, що ось уже протягом тривалого часу в од­ному напрямі діють усі перелічені чинники процесу старіння.

Таблиця 2.19